Читать книгу Небажаний гість - Шарі Лапена - Страница 9

П’ятниця, 20:50

Після вечері Ієн з Лорен – обоє трошки захмелілі – піднімаються головними сходами. Чоловік не може дочекатися, коли вони опиняться у ліжку. Їхній номер на третьому поверсі, наприкінці коридору. Коли вони нарешті дістаються туди і Лорен починає копирсатися з замком, трохи далі Ієн помічає ще одні двері. Мабуть, за ними службові сходи, що проходять задньою частиною будівлі і закінчуються десь біля кухні. У давнину ними, певно, користувалися слуги: їм би нізащо не дозволили ходити головними сходами, що прикрашають вестибюль.

Ієн натискає на клямку і штовхає двері. По той бік донизу збігають доволі вузькі прості дерев’яні східці, вкриті шаром пилу й погано освітлені.

– Що ти робиш? – питає Лорен.

– Просто дивлюся, – каже він.

– Які непристойності у тебе на думці цього разу, Ієне?

Вона у нього на думці. Ієн хапає Лорен за руку і тягне за собою.

– Ходи зі мною, мала, – каже він, пестячи її шию, і починає поволі розстібати їй блузку. – Ну ж бо, ніхто не побачить.

Жінка м’яко протестує, поки він затягує її на сходовий майданчик.

Генрі та Беверлі після вечері повертаються до свого номера на другому поверсі.

– Я, мабуть, трохи почитаю перед сном, – вирішує Генрі.

– А я прийму ванну, – відповідає його дружина.

Беверлі зникає у мармуровій ванній кімнаті, прихопивши з собою дорогий сексуальний пеньюар, який купила спеціально для цих вихідних. Чоловік навіть не помічає, що вона щось замислила, і вже уткнувся носом у книжку.

Вони так давно не кохалися. Зважаючи на те, що вдома у сусідніх кімнатах сплять підлітки, та й самі вони під кінець дня страшенно втомлені та дратівливі, фізична частина їхнього шлюбу сильно постраждала. Час має властивість просочуватися крізь пальці. Але Беверлі зробить усе від неї залежне, щоб це виправити. Вона вішає новий пеньюар – шовк шампанського кольору з мереживом відтінку слонової кості – на дверцята і якусь мить милується ним, поки ванна наповнюється водою. Генрі його ще не бачив. Ото він здивується. Давненько Беверлі вже не одягала таку білизну. Зараз їй навіть соромно згадувати ту стару потерту піжаму, в якій вона зазвичай ходить удома, день за днем. Сексуальний пеньюар допоможе їй знову відчути себе жаданою. Жінка додає до води бульбашок і, залізши у ванну, занурюється у воду. Ці вихідні стануть для них із Генрі новим початком. Можливо, вони навіть довше посплять завтра вранці, а потім замовлять сніданок у ліжко, як колись, у давні часи.

За деякий час вона виходить з ванни, почуваючись незрівнянною у шовковому пеньюарі, її шкіра м’яка і пахне трояндами. Беверлі підходить до ліжка, де сидить Генрі. Коли він підводить голову, відірвавшись від книжки, Беверлі кокетливо усміхається і, хтозна чого, раптом соромиться. Сміх та й годі.

Та його реакція зовсім не така, як вона очікувала. Генрі видається радше пригніченим. Те, що відбивається на його обличчі, точно не можна назвати радістю чоловіка, який вважає свою дружину привабливою.

Це шок.

Генрі швидко оговтується і каже:

– Вибач, люба. Я просто… дуже втомлений.

Беверлі ніби дали ляпаса, хоча насправді це до неї повертаються її ж власні слова. Жінка відчуває, як кров приливає їй до обличчя і сльози обпікають очі. Вона почувається настільки ображеною, що не знаходить підходящих слів. Як вона могла так помилятися?

– Я думала, ми приїхали сюди, щоб побути удвох, – каже вона, намагаючись не розплакатися. – Щось не здається, щоб ти був дуже в цьому зацікавлений.

Генрі глибоко зітхає і відкладає книжку вбік. А тоді тихо промовляє:

– Можливо, уже надто пізно.

Надто пізно? Він же це не серйозно. Цього не може бути. Тепер Беверлі таки починає плакати, розмазуючи сльози по обличчю. Ображена, налякана і присоромлена, вона стоїть тут перед ним у тоненькому пенюарі, який нічого не приховує. У цьому й була вся суть! Краще б Беверлі не заходила до того дорогого магазину білизни кілька тижнів тому, розчервоніла й сповнена надії. Краще б вони взагалі не приїжджали до цього місця, краще б їй ніколи не спадала на думку ця ідея. Беверлі не хоче дивитися, як її шлюб остаточно розвалюється. Треба було залишити все, як є; може, вони могли б і далі жити цілком дружно, ігноруючи одне одного, надто заклопотані, щоб придивлятися до свого життя, своїх відносин, зосередившись на дітях, які їх ще й як потребують. Беверлі не зовсім певна, що хоче розглядати їх двох – їхні стосунки – під мікроскопом. Невже вона справді наважиться відкрити цю бляшанку з хробаками? Жінці раптом стає страшно, що ж Генрі скаже далі. Вона боїться залишитися одна, боїться бути покинутою. У неї є кар’єра, але Беверлі не почувається аж такою незалежною. У фінансовому плані розлучення зруйнує їх обох. Вони обоє це знають. «Якщо він хоче на вихід, – нажахано думає Беверлі, – то мусить почуватися дуже нещасним».

Може, дійсно вже надто пізно. Беверлі почувається дурепою, бо ні про що не здогадувалася й гадки не мала, про що думав Генрі. Усі ці думки блискавкою проносяться в її голові, поки вона стоїть посеред кімнати у дорогому негліже і її груди та руки вкриваються гусячою шкірою. Соромлячись перед власним чоловіком, вона схрещує руки на грудях, що, як тепер їй здається, вульгарно вивалюються з пеньюару. Можливо, Генрі хоче покінчити з нею. Думки мчать одна поперед одної, немов потяг, що втратив керування і тепер несеться назустріч катастрофі. Їй хочеться принести свій теплий халат і тугіше закутатися в нього, але вона надто приголомшена, щоб рухатись. Беверлі важко опускається на ліжко, робить глибокий вдих і питає:

– Що ти маєш на увазі?

Генрі зітхає і відповідає з жалем у голосі:

– Ми не щасливі, Беверлі, і вже давно.

Вона не знає, що на це сказати. Звісно, вони не щасливі. Її друзі – з непосильними іпотеками, вимогливими роботами, проблемними дітьми та пристарілими батьками – також не щасливі. На цій стадії їхнього життя неможливо бути щасливим, не з усіма зобов’язаннями й стресовими ситуаціями, з якими їм постійно доводиться стикатися. «Він поводиться, немов дитина», – Беверлі вражено дивиться на чоловіка, не ймучи віри почутому. У нього, мабуть, щось на зразок кризи середнього віку. Він як те розбещене дитя, що хоче постійно бути щасливим, не розуміючи, що це неможливо. Життя так не влаштовано. Генрі не може бути одним із тих чоловіків, що одного дня раптом усвідомлюють, які ж вони нещасні, й вирішують усе кинути і робити, що їм заманеться. Звісно ні. Вона не може просто все покинути і робити, що їй хочеться, аби лишень бути щасливою. Жінкам така розкіш не доступна. Суспільство їм цього не дозволить. А от чоловіки роблять це повсякчас. Беверлі відчуває гіркоту, що піднімається з її нутра, не тільки проти Генрі, а й проти всього світу. Вона почувається такою безпорадною, ще безпораднішою за нього. Їй самій ніколи не вистачало егоїзму, чи часу, якщо вже на те пішло, щоб запитати себе, що зробило б її щасливою.

Беверлі сидить на ліжку й дивиться на свого чоловіка, думаючи, яка вона близька до того, щоб усе втратити. Але, можливо, ще не пізно. Якби ж Генрі сказав, що ляпнув, не подумавши; що, звісно, він її кохає і хоче, щоб у них усе налагодилося; він розуміє, що на них багато навалилося і їм обом нелегко; і що вони повинні допомогти одне одному, докласти більше зусиль, щоб удовольнитися тим, що мають, – тоді, Беверлі певна, вони змогли б полюбити одне одного знову. Вона не готова здатися. Ще ні. Вона чекає, але він мовчить.

Нарешті вона промовляє:

– Тобто ти не щасливий?

Її голос звучить спокійно, виважено, але насправді жінка хоче відлупцювати Генрі, ніби набурмосену дитину. Саме таким Беверлі зараз його й бачить – егоїстичною дитиною, і вона була б рада поставити його на місце так само, як колись могла поставити на місце власних дітей, до того, як вони перетворилися на свавільних і некерованих підлітків.

Коли чоловік і далі мовчить, вона додає:

– І що змушує тебе вважати, що ти маєш більше право на щастя, ніж інші – ніж я, наприклад, або Тедді чи Кейт?

Генрі дивиться на дружину з ледве приховуваною огидою. Він терпіти не може, коли вона така – палає праведним гнівом. Беверлі завжди корчить із себе мученицю; вона й гадки не має, як важко з цим жити. Наскільки безрадісним має бути життя? Беверлі – нещасна жінка, яка тільки те й робить, що нарікає на все на світі. Принаймні такою він її бачить. «Можливо, я несправедливий до неї», – винувато думає Генрі. Вона видається такою вразливою у цьому коротенькому пеньюарі, що йому раптом стає її шкода. Однак він однаково не може змусити себе обійняти її, щоб утішити.

Цікаво, якою його дружину бачать інші люди? Що думають про свою матір Тед і Кейт? Він не знає. Вони скаржаться, що вона до них занадто прискіпується, але вона безумовно їх любить. Беверлі хороша мати, Генрі це знає. Правду кажучи, він не знає, що діти думають про кожного з них. Він узагалі не знає, про що думають підлітки. Генрі любить своїх дітей, але більше не любить їхню матір, і тому це так важко. Він не хоче їх скривдити чи якимось чином зашкодити їм.

Генрі застряг між двох вогнів. А тепер через сніг застряг із дружиною ще й буквально, на всі вихідні. Що вони робитимуть з усім цим часом, який їм доведеться провести разом?

– Я не вважаю, що маю більше прав на щастя, ніж ти чи діти, – натягнуто відповідає він.

Звісно, річ не в цьому. Тільки Беверлі могла замість «ми не щасливі» почути «я не щасливий». Генрі не думає, що він важливіший за дітей, чи навіть за неї. Просто переконаний, що вона теж не щаслива. Різниця між ними в тому, що він це бачить, а вона – ні. Або, може, в тому, що він спроможний це визнати. І що він готовий щось із цим робити.

Хтозна, можливо, до кінця цих вихідних ситуація хоч трохи проясниться.

П’ятниця, 23:30

Ґвен знає, що поводиться нерозсудливо, але їй байдуже. З нею щось відбувається, і жінка відкривається назустріч цьому. Можливо, це «Вдова Кліко» ударила їй у голову. А може, річ у тому, як він пахне – дорогим милом та імпортними костюмами. І це він її ще навіть не торкнувся.

Девід попросив Бредлі принести їм ще шампанського. Молодик підкладає дров у камін і тактовно зачиняє за собою двері бібліотеки.

– Мені подобається цей хлопець, – каже Девід, і Ґвен хихоче, поки він наповнює її келих.

У бібліотеці вони розмовляють. Їй подобається звук Девідового голосу, особливо зараз, коли вони одні. Він нижчий, більш інтимний, але водночас і грубуватий. Слухаючи його, Ґвен почувається жаданою. Чоловік говорить тихо і нахиляється ближче до неї, щоб вона могла його чути, і Ґвен теж прихиляється ближче до нього.

Вони обоє знають, що станеться далі.

Коли приходять до його номера – він запропонував провести Ґвен до її власного, але жінка похитала головою, – Девід із приглушеним клацанням зачиняє за ними двері, і її тілом пробігають дрижаки. Вона не ворушиться, стоїть у темряві і чекає.

Він сягає рукою їй за шию і розстібає намисто. Він лишень зняв із неї намисто, а вона почувається так, ніби він роздягнув її. Ґвен шумно втягує повітря.

Девід обережно кладе намисто – біжутерія, але гарна, – на столик біля дверей. А тоді цілує її.

Той поцілунок вивільняє щось у ній, щось, що вона надто довго притлумлювала, і вона цілує його у відповідь, але не пожадливо, а повільно, ніби досі не певна, чи варто. І, здається, він розуміє. Ніби і сам не певен до кінця.

Беверлі ніяк не може заснути; у неї так завжди, коли вона далеко від дітей, а тут ще й увесь її світ розвалюється на друзки. Не допомагає і те, що з сусіднього номера, Дани і Метью, до неї долинають приглушені звуки сварки. Невже ніхто не щасливий?

А ще її дратує, що Генрі заснув без жодних проблем, ніби безтурботна дитина, і тепер хропе на всю кімнату. Що з ними буде? Беверлі обурена, що їй доводиться хвилюватися за двох. Їй завжди доводиться виконувати всю емоційну роботу.

Вони погодилися припинити розмови про свій шлюб, перш ніж хтось із них скаже щось, про що потім пошкодує. Вирішили переспати ніч і подивитися, що принесе їм ранок.

Нарешті уже далеко за північ Беверлі засинає, коли раптом чує приглушений крик. Але вона вже в полоні сновидінь, і той крик стає частиною сну, частиною кошмару. Хтось намагається задушити її. І, як це можливо тільки в снах, вона голосно кричить, хоч їй і затискають подушкою обличчя.

Субота, 01:35

Райлі лежить у ліжку, втупивши погляд у стелю. Коли вже Ґвен прийде спати? На годиннику пів на другу ночі. Райлі нізащо не повірить, що Ґвен і Девід досі стирчать у бібліотеці. Вона точно пішла до нього в номер. До нього в ліжко. Може, вона пробуде з ним цілу ніч і повернеться у їхню з Райлі кімнату аж під ранок.

Від цих думок жінці страшенно некомфортно – на неї хвилею накочується паніка. Зовсім не тому, що вона така скромниця, аж ніяк. У Райлі було чимало коханців. І не тому, що вона заздрить Ґвен. А тому, що Райлі певна: над Девідом Пейлі висить якась чорна хмара. Вона просто не може пригадати, яка саме. Жінка вкотре проклинає відсутність інтернету.

Вона бореться з ірраціональним бажанням піти й постукати у Девідові двері. Дарма що навіть не знає, де його номер.

Райлі ненавидить цю тривогу, яку тепер постійно відчуває. Вона повторює собі, що тут, серед усіх цих людей, із Ґвен нічого не трапиться. Райлі знає, що Ґвен зараз із ним.

Врешті-решт Райлі починає оповивати дрімота. Коли вона вже майже занурилася в сон, їй здається, що вона чує крик, десь далеко-далеко. Жінка переконує себе, що це не крик, а спогад; вона часто чує крики, коли засинає. Вона вже звикла до цього. Це передвісники нічних жахіть.