Читать книгу Небажаний гість - Шарі Лапена - Страница 5

П’ятниця, 17:30

Ґвен сидить на ліжку, тому, що найдалі від дверей, – у них із Райлі номер на третьому поверсі з двома двоспальними ліжками, як вони і просили, – і схвильовано спостерігає за подругою. Та жінка, Лорен, помітила, що з Райлі щось не так.

Раптом Ґвен спадає на думку, що, можливо, вона – не те, що Райлі зараз потрібно. Вона сподівалася, що її врівноважений прагматизм зуміє заспокоїти Райлі, а натомість відчуває, як їй самій починає передаватися тиха паніка подруги. Райлі завжди була сильнішою особистістю. Можна було й раніше здогадатися, що це вона матиме вплив на Ґвен, а не навпаки. Ґвен уже починає зазирати в темні закутки й здригатися від несподіваних звуків, поки її уява змальовує можливі жахіття. Може, річ у тому, що вони перебувають у незнайомому місці, а може, це так на неї діє старовинна атмосфера готелю.

– Давай трохи освіжимося і підемо чогось вип’ємо перед вечерею, – пропонує Ґвен.

– Давай, – згоджується Райлі без особливого ентузіазму.

Вона дуже бліда, і довге світле волосся спадає обвислими пасмами їй на обличчя. Ні сліду колишньої енергійності. Колись Райлі була красунею, але тепер так і не скажеш. Ґвен жене від себе цю жахливу думку і намагається вірити, що врода повернеться.

– Я знаю, що зараз у тебе непрості часи, – вмовляє вона Райлі. – Але ти мусиш спробувати.

Та кидає на неї погляд, сповнений… роздратування, мабуть, чи то зневаги. А може, гніву. Ґвен відчуває, як у ній самій спалахує іскра гніву, і раптом усвідомлює, що це будуть довгі вихідні і їй доведеться вважати, що говорить. Проте жінка одразу нагадує собі, що Райлі – одна з її найкращих подруг, і Ґвен багато чим їй завдячує. Вона хоче допомогти Райлі знову звестися на ноги, хоче, щоб її розкішна, життєрадісна подруга повернулася. Та що там, Ґвен хоче знову заздрити Райлі, як і раніше.

– Давай я розчешу тобі волосся, – пропонує.

Вона встає зі свого ліжка і починає порпатися у сумочці Райлі в пошуках гребінця. Тоді сідає позаду подруги і починає розчісувати її волосся повільними заспокійливими рухами. Поступово плечі Райлі поволі розслабляються.

– Готово, – нарешті каже Ґвен. – Підмалюй ще тільки губи. Мені, до речі, теж не завадить. І ми спустимося вниз чогось попоїсти. А тоді повернемося сюди і будемо розмовляти до ранку, як колись. Або почитаємо, якщо захочеш.

Ґвен привезла з собою кілька книжок і зовсім не проти втекти від реальності, занурившись у вигаданий світ. Її життя теж далеке від ідеалу.

Позаду стійки реєстрації західною частиною готелю проходить коридор, розділяючи в такий спосіб західне крило будівлі на передні та задні кімнати. У кінці коридору розташовано бар, куди якраз і зазирає Девід Пейлі, але зараз там порожньо. Праворуч від дверей стоїть барна стійка з вражаючою колекцією пляшок зі спиртним, от тільки немає нікого, хто налив би йому випити. Кімната оббита такими самими дорогими темними панелями, що й вестибюль. Навпроти барної стійки, у протилежному кінці кімнати, видніється красиво облицьований камін, а над ним висить картина, виконана олійними фарбами, – похмуре зображення чоловіка, який тримає за ногу фазана. Вікна бару виходять на подвір’я перед готелем. Перед каміном розставлено кілька маленьких столиків і старовинних, зате зручних шкіряних крісел. Це дуже чоловіча кімната.

Девід думає, що йому робити: залишитися тут і сподіватися, що надійде бармен, чи повернутися до вестибюля і зачекати, поки принесуть напої. Подорожувати одинцем іноді ніяково. Девід сідає у шкіряне клубне крісло біля каміна, у якому ще не розпалили вогонь, чекає кілька хвилин, бачить, що ніхто не приходить, і зрештою повертається до вестибюля. Там теж нікого немає; навіть молодик, що сидів за стійкою реєстрації, і той кудись зник. Девід ударяє по старомодному дзвіночку. Чітке дзеленькання лунає голосніше, ніж він очікував, і чоловік здригається від несподіванки. З коридору за стійкою реєстрації до нього вибігає молодик, що був тут раніше.

– Перепрошую, що змусив вас чекати, – каже той, вибачливо усміхаючись. – Через погоду нам трохи не вистачає рук.

– Я лише хотів чогось випити.

– Звісно. Ми подаватимемо напої тут, у вестибюлі. За кілька хвилин я привезу барний візок.

– Гаразд, я зачекаю, – миролюбно каже Девід.

Усе, чого він зараз хоче, – то це чогось випити й посидіти в зручному кріслі біля каміна. Тоді скуштувати смачної вечері і зануритися в глибокий безтурботний сон.

Чоловік сідає. Цікаво, хто ще складе йому компанію. Незабаром до нього вже долинає торохтіння коліс і дзенькіт келихів. Девід підводить голову і бачить, як молодик штовхає до вестибюля барний візок, заставлений усім необхідним. Тут є звичні барні інструменти, а також шейкер для коктейлів, відерце з льодом, кілька міксів і декоративних елементів, добрі лікери й різноманітні склянки та фужери. На нижній перекладині пляшки з вином, а також відерце, наповнене льодом, з якого стирчить загорнута у фольгу пляшка шампанського.

– Чого бажаєте? – питає молодик.

«Ще зовсім хлопчисько», – думає Девід. Його сьогоднішній бармен такий юний. Певно, йому двадцять один, не більше.

– Як вас звати? – питає він.

– Бредлі, – відповідає молодик.

– А ви достатньо дорослий, Бредлі, щоб подавати алкоголь у штаті Нью-Йорк? – глузливо питає Девід.

– Я старший, ніж здаюся, – розпливається в усмішці той. – Мені двадцять два.

– Тоді мені джин із тоніком, будь ласка, – Девід і собі усміхається.

Бредлі вправно готує напій. Спостерігаючи за ним, краєм ока Девід помічає якийсь рух і переводить погляд у той бік. Сходами до них спускається молода пара.

– О, те, що треба! – вигукує новоприбулий чоловік, помітивши візок. Він усміхається і потирає руки для ще більшого ефекту.

Та усмішка мимоволі привертає увагу. Завдяки їй незнайомець одразу ж викликає в Девіда симпатію. Він високий і худорлявий, зі скуйовдженим каштановим волоссям і незначною щетиною, у джинсах і простій сорочці – цілком невимушений стрій, хоча, як підозрює Девід, такий вигляд зійшов би тому чоловікові з рук будь-де. Девід радий його появі; йому зараз не завадить безтурботна розмова, допоможе відволіктися. Жінка, що прийшла з чоловіком, приваблива, але її краса не така разюча, як у тієї, яку Девід нещодавно проминув на сходах. На мить він замислюється, чи всі у цьому готелі приїхали парами.

– Не заперечуєте, якщо ми до вас приєднаємося? – питає новоприбулий.

– Зовсім ні, – каже Девід.

– Я Ієн, – називається чоловік і простягає руку для потиску.

Жінка теж простягає Девідові руку:

– А я Лорен.

– Приємно познайомитися, – відповідає він. – Девід.

– Тут доволі безлюдно, – зауважує Лорен, роззираючись довкола.

Бредлі киває:

– У готелі не так багато гостей. У нас дванадцять номерів, але цими вихідними заповнено лише шість. Через хуртовину кілька бронювань було скасовано. І дехто з нашого персоналу – як ото бармен і економка, – не змогли до нас дістатися. Але я тут, тож усе гаразд. – Він сплескує руками і з ентузіазмом додає: – Принаймні я непогано вмію змішувати напої. Мене сам бармен навчав.

– От і чудово! – каже Ієн. – Зробите мені віскі з содою?

– Звісно.

– А мені «Мангеттен», будь ласка, – просить Лорен.

– Сподіваюся, кухар прибув без пригод? – запитує Ієн. – Бо я вмираю з голоду.

Бредлі змовницьки здіймає одну брову:

– Не хвилюйтеся. Кухар – мій тато. Готель належить нашій родині. Ми живемо на території – в апартаментах наприкінці коридору, за баром, – він киває у той бік. – Ми впораємося удвох, допоки дороги не розчистять. Щоправда, вечеря сьогодні більше скидатиметься на фуршет.

У вікна врізається сердитий порив вітру. Гості інстинктивно обертаються на звук.

– У нас тут бувають добрячі бурі, – промовляє Бредлі.

Тут Девід помічає старшого чоловіка, що з’явився у вестибюлі. Судячи з фартуха, він прийшов з кухні, яка, очевидно, розташовується за їдальнею. Батько Бредлі.

– Вітаю, і ласкаво просимо, – каже чоловік. – Я Джеймс Гарвуд, власник цього готелю. І кухар, – додає. – Можете не хвилюватися. Обіцяю, ми добре про вас подбаємо попри негоду.

Девід змірює його поглядом. Від Джеймса віє впевненістю чоловіка, який переконаний у тому, що зможе дотримати своєї обіцянки. Бізнес явно іде вгору; він пишається своїм закладом, і це видно неозброєним оком. Джеймс кілька хвилин балакає з гостями, а тоді повертається на кухню.

Девід зручніше вмощується у кріслі, і його надія на приємні вихідні міцніє.

Лорен спостерігає, як Ієн зачаровує чоловіка, що сидить біля каміна. Ієн може знайти спільну мову будь із ким. Він уже з’ясував, що Девід кримінальний адвокат із Нью-Йорка, і тепер намагається витягнути з того подробиці котроїсь зі справ.

– Яка найцікавіша справа, над якою вам доводилося працювати? – допитується Ієн.

– Вони усі цікаві, – посміхається адвокат, уникаючи відповіді.

– А чи є серед них такі, про які ми могли читати в газетах? – підхоплює Лорен.

– Цілком можливо.

У цю мить вона чує, як хтось спускається сходами, і, обертаючись через плече, дивиться догори. Це Ґвен та Райлі. Лорен помічає, що адвокат спостерігає за ними, поки вони спускаються. Двоє жінок підходять до них і вмощуються на дивані навпроти каміна. Ґвен несміливо усміхається, Райлі ні на кого не дивиться. Добре, що поруч є Бредлі з напоями, на які можна відволіктися. Обидві замовляють по келиху мерло і змовкають.

«А Ґвен має зовсім інакший вигляд без лижної шапки і надутої зимової куртки», – думає Лорен. Невисокого зросту, тендітна і струнка, її блискуче чорне волосся дивно контрастує з білосніжною шкірою. Райлі вища за подругу, але її світле волосся млявими пасмами спадає на плечі. Поруч із Ґвен вона видається нездоровою.

Ієн не дає Девідові зіскочити з гачка:

– Вам доводилося захищати убивць? – запитує.

Зрештою, бачачи таку завзятість, адвокат мимоволі розпливається в усмішці.

– Так, доводилось, – він розкручує келих, помішуючи напій. – І не раз.

– Ну ж бо, розкажіть нам!

– Не звертайте на нього уваги, – втручається Лорен. – Він дивиться забагато кримінальних серіалів.

– Боюся, у житті все трохи інакше, – відказує адвокат.

– Що ви маєте на увазі? – запитує Лорен, помічаючи, що кутики Девідових губ опустилися.

Той стенає плечима.

– У серіалах правосуддя повсякчас перемагає. У реальному житті це не завжди так.

– Хочете сказати, що ви – як адвокат – надто добре виконуєте свою роботу? – видає Ієн, і всі вибухають реготом.

Лорен бачить, як дві жінки про щось шепочуться, але не може розчути слів. Вони говорять дуже тихо.

– Стараюся, як можу, – каже Девід.

– Як вам це вдається? – питає Лорен. – Як притлумлюєте свою совість, коли… захищаєте когось, знаючи, що, можливо, ця людина вчинила щось жахливе? – І майже одразу поспіхом додає: – Пробачте. Я зовсім не намагаюся вас судити.

Девід Пейлі дивиться вниз, на свій майже порожній келих, і думає, як відповісти. Його запитували про те саме багато разів. Він доволі успішний як адвокат. А як людина – і сам не знає. Його партнери по фірмі вже давно м’яко натякали, щоб чоловік ненадовго взяв відпустку, можливо, поїхав у подорож. Але йому ні з ким подорожувати. У нього більше немає дружини. І хоч, подорожуючи світом, він, безумовно, зможе трохи відволіктися, це не заповнить порожнечі у його душі. Те, що Девід провів добру половину своєї кар’єри, успішно захищаючи убивць, безумовно наклало на нього свій відбиток. Але він має готову відповідь на запитання Лорен. Знає, що сказати. А самому вірити в це не обов’язково.

– Адвокат – це моя робота. Згідно з нашою юридичною системою, кожен вважається невинним, допоки не буде доведено протилежне. Моя робота полягає в тому, щоб представляти інтереси обвинуваченого так добре, як тільки зможу. – А тоді додає: – Якби адвокати могли запросто відмовитися захищати когось через свою бридливість чи за велінням совісті…

Лорен ловить кожнісіньке його слово.

Девід стенає плечима.

– У будь-якому разі без адвокатів система не працюватиме. – Він робить великий ковток. У теорії усе звучить так правильно. – Ми мусимо дивитися на картину загалом, – додає він, не кажучи своїм слухачам, як важко це буває.

Девід усвідомлює, що дві жінки, які сидять на дивані трохи оддалік, тепер спостерігають за ним і дослухаються до розмови. Темноволоса видається йому доволі привабливою. Вона дивиться на нього розумним, оцінювальним поглядом. Він радо поговорив би з нею. Хтозна, може, цими вихідними йому справді вдасться відволіктися.

Ґвен дивиться на адвоката, що сидить біля каміна. Він старший за неї, мабуть, йому десь близько сорока. Коротке темне волосся вже почало вкриватися сивиною на скронях. Приємне обличчя, гарне й добре, і скорботна усмішка, що їй подобається. А ще Ґвен подобається звук його голосу, його тембр: він без зусиль заповнює кімнату, досягаючи кожнісінького закутка – мабуть, звичка, вироблена за роки виступів у суді. Тримається адвокат упевнено й невимушено, що теж невимовно приваблює. Ґвен сучасна молода жінка. Вважає себе феміністкою. От тільки вона ніколи не почувалася на сто відсотків упевненою у собі. Це та риса, якою вона захоплюється в інших, а то навіть і заздрить їм. Їй хочеться бути сильною і незалежною, як Райлі. Ну, якою Райлі була колись. Ґвен зиркає на подругу. Але погляньте, куди це її привело.

Поруч неї Райлі жадібно випиває перший келих вина, ніби воду у спекотний день. Чи шоти у товаристві хлопців. Вона завжди вміла пити. Ґвен же майже не торкнулася свого напою і тепер робить глибокий ковток. Райлі на мить виринає зі свого напівступору і жестом підкликає хлопчину-бармена:

– Можна мені ще один?

– Звісно, – каже той і наливає їй ще.

– Дякую, – відповідає Райлі і випиває келих залпом.

Усі притихли і мовчки спостерігають за нею. Ґвен почувається ніяково. Вона не хоче, щоб Райлі привертала до себе увагу. А ще не хоче, щоб подруга напилася. Ґвен не уявляє, як поведеться п’яна Райлі і що може утнути. Та завжди була весела під градусом, справжня тусівниця, але тепер Ґвен більше не знає, чого від неї очікувати. Цього разу, повернувшись з Афганістану, Райлі дуже змінилася. Іноді вона, здається, занурюється у себе і просто витріщається в порожнечу. А іноді стає дуже дратівливою і навіть трохи агресивною. А ці її постійні нервові прояви: те, як вона весь час щось переминає у руках, чи те, як її очі бігають сюди-туди, – уже починають діяти Ґвен на нерви. Ненароком вона зустрічається поглядом з адвокатом й одразу ж відвертається.

Ґвен уже й так шкодує, що запропонувала цю поїздку. Її машина застрягла в кюветі за кілька миль звідси. У буксирній компанії повідомили, що зможуть витягти її не раніше, ніж вранці. До того часу авто, мабуть, так засипле снігом, що не знати, чи вони його узагалі знайдуть.

Ґвен нахиляється до Райлі і шепоче:

– Може, тобі слід трохи притримати коней?