Читать книгу Небажаний гість - Шарі Лапена - Страница 7

Кендіс Вайт сидить за антикварним письмовим столом перед вікном у своєму номері й милується зимовим пейзажем, радіючи, що приїхала раніше, ще до заметілі. За цілий день вона вже встигла чимало зробити.

Жінка виїхала з Нью-Йорка ні світ ні зоря, відчайдушно прагнучи втекти якомога далі. Останнім часом вона ніби клубок образи й оголених нервів. Не те щоб у неї була власна родина, яка її потребує, – чоловік у пом’ятому одязі й милі дітки з липкими рученятами. Кендіс виправляє себе: якби у неї й були діти, то зараз вони були б підлітками, і, мабуть, не такими уже й милими. Іноді вона так робить: уявляє, якими були б її діти, у різному віці й за різних обставин, якби вона їх мала. Якби їй пощастило в коханні. Але ні. Їй у коханні не таланило. Як виявилося, щасливий кінець не для неї. Натомість, оскільки вона єдина з трьох сестер, яка так і не вискочила заміж, – і єдина лесбійка у родині, – саме на її плечі звалилася левова частка турботи про їхню овдовілу матір, коли та досягла похилого віку, адже дві егоїстичні сестри Кендіс надто зайняті власними люблячими родинами, які поглинають весь їхній час та увагу.

Іноді Кендіс здається, що її ошукали двічі. Вперше, коли їй було відмовлено в простому щасті, яке її сестри приймають за належне, і вдруге, коли на неї повісили невдячний, виснажливий, деморалізуючий обов’язок піклуватися про пристарілу матір. Не те щоб вона не любила свою маму. Просто це… важко. І сумно. Залежність, принизливі тілесні потреби, той факт, що половину часу мама її навіть не впізнає. Це висотує з Кендіс усю креативність і заважає їй працювати. Саме тому їй так потрібні ці кілька днів спокою, щоб закінчити книжку.

Її сестри перебирають на себе турботу про матір, лише коли Кендіс мусить їхати за місто у відрядження, що останнім часом траплялося рідко. Вони розслабилися, звикли повністю покладатися на неї й дедалі рідше почали відвідувати матір. Їхні власні сім’ї важливіші, а «у Кендіс же немає сім’ї; Кендіс усе зробить». Вона мимоволі повторює їхні слова самими губами, беззвучно та з сарказмом, майже на автоматі, і обличчя викривляється в єхидну посмішку.

Що ж. Якщо ця книжка вийде хоч наполовину такою успішною, як сподівається Кендіс – і пророкує її агент, – їм усім доведеться переглянути свої погляди. Сімейна динаміка муситиме змінитися. Кендіс робить над собою зусилля і переводить погляд із темряви за вікном на екран ноутбука.

Вона надто відволіклася. Потрібно написати принаймні ще одну сторінку перед вечерею. Кендіс позирає на годинник й усвідомлює, що пропустила коктейлі. Для будь-якого письменника це велике упущення. Жінка знову дивиться на монітор перед собою. Шкода цього останнього абзацу, але він тут зайвий. Виділяє його і натискає «Видалити».

Кендіс знімає окуляри для читання і потирає очі. Мабуть, потрібно зробити перерву. Вона продовжить після вечері. За вечерею подаватимуть вино.

Вона вкотре повторює собі, що мусила поїхати від мами, щоб закінчити рукопис, і намагається не почуватися за це винною.

Їй дуже потрібно написати останні десять тисяч слів, але ще їй потрібно їсти.

Від цієї книжки чимало залежить. Це перша за довгий час власне її робота. Майже двадцять років Кендіс сяк-так заробляла собі на прожиття як авторка документальної літератури, та останнім часом вона більше працювала як літературна рабиня, беручись за все, що завгодно: починаючи від книжок із саморозвитку і закінчуючи бізнес-літературою. От тільки більшість цих геніїв, за кого вона писала, були не особливо успішними, і Кендіс вважала, що вся їхня «мудрість» не варта паперу, на якому надрукована. Та доки їй платили, жінці було байдуже. Коли вона тільки почала, це був непоганий заробіток. Працювала, коли їй зручно, і познайомилася з кількома цікавими людьми. Отримала змогу поподорожувати – коштом клієнтів, – і замолоду це було вагомою перевагою. Тепер же вона воліла б подорожувати набагато менше, а заробляти набагато більше.

Кендіс сподівається, що ця книжка – її власна книжка – принесе їй золоті зливки.

Закривши ноутбук, Кендіс підводиться, критичним поглядом окидає себе в дзеркалі до підлоги і вирішує, що спускатися на вечерю в лосинах не найкраща ідея. Тому переодягається в пристойну спідницю й колготки і пов’язує на шию шовковий шарф. Розчісує волосся й наново зав’язує його в акуратний хвостик, наносить свіжу помаду і рушає вниз.

П’ятниця, 19:00

Коли настає час вечері, гості переходять до їдальні. Тут усе готово для фуршету. Уздовж стіни тягнеться довгий стіл, заставлений накритими кришками срібними мармітами з гарячими стравами, тарілками з салатами й корзинами з хлібом та булочками. Блискуча підвісна люстра заливає приміщення м’яким світлом. Повсюди розставлені столики – для двох або чотирьох осіб, – застелені білими лляними скатертинами. Незабаром залу заповнює тихе постукування срібними приборами по добротному фарфоровому посуді, коли гості розбирають тарілки й накладають собі частування.

Девід Пейлі повільно наповнює тарілку, трохи вагається біля смаженої яловичини, хрону та різноманіття гарячих страв, але зрештою зупиняє свій вибір на картопляному гратені зі спаржею і замислюється, де ж йому сісти. Насправді він міг би підсісти до будь-кого, окрім хіба що зарученої пари: вони мають такий вигляд, ніби хочуть побути наодинці, і вже зайняли столик на двох у кутку. Незнайома жінка приблизно його віку – схоже, письменниця, – також вибрала столик для двох. Мабуть, Девід міг би підсісти до неї, але вона видається не надто привітною. Вона ні з ким не привіталася, коли спустилася до їдальні, а зараз демонстративно втупилася в журнал на столі. Найбільше Девідові хотілося б приєднатися до темноволосої жінки, Ґвен, і її трохи нервової подруги.

Ґвен і Райлі вже наповнили свої тарілки і тепер сидять за столиком, розрахованим на чотирьох. Девід підходить до них і ввічливо запитує:

– Можна до вас приєднатися?

Здивовані, обидві жінки підводять голови; його змірюють поглядом дві пари знервованих очей. Девід бачить, що погляд Райлі затуманився від кількості надто швидко випитого алкоголю. А от Ґвен зблизька навіть іще чарівніша; у неї бліде витончене обличчя і гарне темне волосся. Риси її обличчя радше приглушені, ніж виразні; на таке обличчя він міг би дивитися цілу вічність. Девід сам дивується таким думкам; вони ж лише нещодавно познайомилися. Раптом йому хочеться, щоб вона була тут сама цими вихідними, як і він, і щоб вони могли познайомитися ближче. А так ситуація доволі незручна, особливо якщо зважати на те, що її подруга Райлі всім своїм виглядом показує, що воліла б обійтися без його компанії.

Девід бачить, що Ґвен зиркає на подругу, але та лише знизує плечима: не «так», але й не «ні». Не те щоб грубо, але й не дуже привітно. Ґвен повертається до нього й каже:

– Так, звісно. Прошу, сідайте.

Чоловік сідає біля Райлі, навпроти Ґвен, щоб мати змогу дивитися на неї.

– Ви тут самі? – питає Ґвен й одразу вкривається ледь помітним рум’янцем. Девіда зачаровує те, як кров приливає до її щік.

– Так, – відповідає він. – Сам-один. Я приїхав сюди, щоб побути подалі від метушні й подумати.

Він і сам не знає, чому їй це розповідає.

– Он як, – ввічливо каже вона.

Девідові некомфортно розповідати про себе, але він не хоче видатися надто настирливим, розпитуючи Ґвен про її життя. «З таким підходом тем для розмови майже не залишається», – дорікає собі.

– Ви кримінальний адвокат? – питає Ґвен, коли мовчанка загрожує перерости в незручну.

– Так, – видобуває з себе Девід. Як на диво, чоловік не знає, що іще сказати. Йому заплітається язик. Зазвичай такого з ним не трапляється, але зараз він відчуває, що її подруга випромінює заледве приховану ворожість, і це вибиває його з колії.

– Це, мабуть, дуже цікаво, – з готовністю підхоплює Ґвен. – І нелегко. А ще, гадаю, виснажливо.

– Так, – підтверджує він.

Деякий час за столом чути лише дзенькання столових приборів об витончену порцеляну, поки всі троє насолоджуються смаженим біфштексом. Девідову увагу привертають світлові відблиски від свічок на віконних шибах.

– Що привело вас сюди цими вихідними? – врешті-решт питає чоловік.

Можливо, її подруга піде нагору, і вони з Ґвен зможуть посидіти біля каміна й поговорити. Йому цього дуже хотілося б.

Та кидає погляд на Райлі.

– Ми просто вирішили кудись вибратися на вихідні, у дівочій компанії, – каже вона.

– Он як.

Що ще можна на це відповісти? Проти «дівочої компанії» не попреш.

– Ми з Райлі разом вчилися на журналістиці. Вона працює в «Нью-Йорк Таймс».

Девід нервово зиркає на Райлі, і всередині в нього все скручується від страху.

– А от я ані дня не працювала за фахом, – звіряється Ґвен.

– Правда? – питає Девід, а у самого думки витають десь далеко. – Чим же ви займаєтеся?

– Працюю у відділі зв’язків з громадськістю у невеличкій фірмі в Нью-Йорку.

– І як, подобається? – Девід починає продумувати план утечі.

– Здебільшого так, – каже вона. – Іноді буває дуже цікаво, а іноді можна вмерти від нудьги. Як і більшість професій, звучить набагато захопливіше, ніж є насправді.

Вони ще деякий час розмовляють, ні про що конкретне. Коли настає час кави й десерту – на довгому фуршетному столі з’явилися англійський трайфл та шоколадні брауні, – Райлі раптом обертається до Девіда і, хоч їй заплітається язик, каже, зазираючи йому прямісінько в очі:

– Я ніяк не можу пригадати, звідки вас знаю… Як, ви казали, ваше ім’я?

Чоловік спокійно дивиться на неї, відмовляючись тушуватися під її прискіпливим поглядом.

– Девід Пейлі, – відповідає, приготувавшись до удару.

Зрештою, Райлі журналістка. У них не існує такого поняття, як докори сумління. Девід знає, що його вихідні буде зруйновано.

Беверлі Салліван насилу пережовує вечерю. Як так сталося, що після двадцяти років шлюбу їм із чоловіком навіть нема про що поговорити? Виявляється, коли навколо них не крутяться діти, постійно перериваючи й відволікаючи, їм двом майже нічого сказати одне одному. Раніше все було не так. Колись їм було комфортно разом. Здається, за усі ці роки сімейних трапез вони розучилися спілкуватися між собою. «Треба було частіше наймати няньку, а самим вибиратися в ресторан абощо, як радять усі ті експерти», – з гіркотою думає жінка.

Як на зло, з того місця, де вона сидить, їй прекрасно видно до непристойності красиву заручену пару, що усамітнилася в кутку. Вони роблять усе те, що зазвичай роблять закохані: зазирають одне одному в очі, безперестанку всміхаються й не марнують нагоди торкнутися партнера, раз по раз заходячись веселим сміхом.

«Такі молоді, – думає Беверлі. – Вони й гадки не мають, що на них чекає».

Добре, що решта гостей за сусідніми столиками так поглинуті власним товариством, що ніхто й не помічає, як вони з чоловіком не перемовилися і словом.

Здається, Генрі досі сердиться через відсутність вай-фаю. Чи, може, це через щось інше? Однак Беверлі навіть не уявляє, що це могло б бути. Готель просто чудовий. Генрі сам погодився сюди приїхати. Може, він просто не може розслабитися і почувається винним, що не залишився удома, щоб надолужити дещо по роботі. Врешті-решт Беверлі кличе чоловіка по імені, щоб привернути його увагу. Коли жінці це нарешті вдається, вона стиха запитує:

– У чому річ?

– Що? Ні в чому, – Генрі кладе собі ще один шматок неперевершеного смаженого біфштексу.

– Ти заледве сказав до мене два слова, відколи ми сюди приїхали, – м’яко зауважує вона, намагаючись показати, що зовсім не бажає спровокувати сварку.

Правду кажучи, Беверлі трохи здивована. Удома в них завжди обмаль часу для себе, а проте вони ніколи відверто не ігнорували одне одного, просто були надто заклопотані. Щось змінилося, і вона не знає, що саме.

– Просто багато чого на думці, – каже він з викликом у голосі.

– Не хочеш розповісти? – питає Беверлі.

Генрі дивиться на дружину так, ніби зважує, що їй сказати. Від цього їй стає ніяково. Можливо, у них є проблема, про яку вона не знає.

– Робота, як завжди, – промовляє Генрі, – але я не хочу говорити про справи цими вихідними.

– Добре, – погоджується Беверлі, відпиває трохи вина й несміливо всміхається чоловікові. – Зрештою, ми приїхали сюди, щоб відпочити. – Вона намагається погамувати неспокій.

Беверлі приготувала для нього подарунок, який точно змусить його забути про всі проблеми.