Читать книгу Небажаний гість - Шарі Лапена - Страница 6

Дана вислизає з-під ковдри, ляскає Метью по руці, коли той намагається спинити її, і всміхається.

– Нам не завадило б спуститися. Хіба ти не голодний?

– А й справді, – весело погоджується чоловік і теж вибирається з ліжка.

Жінка швидко одягається у просту сукню елегантного крою. Хай що вона носить, їй усе до лиця. Генетика була до неї дуже прихильна, а тепер іще й гроші є, щоб скористатися цими дарами сповна.

Метью добрий і щедрий чоловік, і вона по вуха у нього закохана. Звісно, гроші теж не зайві. Дана часто ловить себе на думці про те, як же їй пощастило і як важко, мабуть, ведеться іншим жінкам, які мусять виходити заміж і ростити дітей, рахуючи кожен цент.

Дана прекрасно усвідомлює, що вони з Метью живуть казковим життям. І не збирається за це вибачатися. Однак вона також не має наміру тицяти когось у це носом. Дана знає, як це хотіти – відчайдушно прагнути – того, чого не можеш отримати. Тим, хто не знає, хто такий Метью, вони видаються ще однією успішною забезпеченою парою. Та родина Метью не просто небідна, вони купаються у грошах.

– Готова? – питає він, коли Дана защіпає останню сережку.

Вона сидить за антикварним туалетним столиком і дивиться у дзеркало на Метью, який стоїть у неї за спиною. Усе це дуже романтично.

– І чому жінки більше не користуються отакими туалетними столиками? – питає Дана.

– Не знаю. А варто було б, – відповідає Метью, зустрічаючись із нею поглядом у дзеркалі і ніжно торкаючись завитка на її довгому волоссі.

– Після вечері можемо посидіти тут біля каміна, попиваючи шампанське, яке нам залишили, – каже Дана, уявляючи цю прегарну картину: лише вони удвох у цій ідеальній кімнаті, при світлі вогню, а за вікном падатиме сніг, поглинаючи усі звуки, так наче зовнішнього світу й не існувало. Як же це відрізняється від їхнього звичного життя.

Метью замикає за ними двері і ховає ключ до кишені.

Коли вони з Даною виходять на сходовий майданчик й окидають поглядом вестибюль, чоловік помічає, що унизу вже зібралися гості. Молодик, який раніше сидів за стійкою реєстрації, змішує напої, невимушено розмовляючи зі жменькою людей, що облаштувалися біля каміна.

– Сьогодні ввечері бар зачинено, – пояснює він, коли пара спустилася сходами і наблизилася до гурту. – Мусимо обходитися без бармена. Сподіваюся, це нічого, – додає.

– Нічого, – запевняє його Метью і всміхається, обіймаючи Дану за талію.

У вестибюлі доволі затишно. Вони вмощуються на дивані навпроти пари приблизно одного з ними віку. Також тут є трохи старший чоловік, який, здається, тримається осібно, і двоє жінок, що сидять разом на дивані навпроти каміна.

– Що будете? – запитує молодик, схвально усміхаючись до Дани.

– Горілку з мартіні, будь ласка, – відповідає вона.

– А мені скотч із льодом, дякую, – замовляє Метью.

– Я Бредлі, – називається їхній бармен.

– А я Девід, – каже чоловік, що приїхав один.

– Він кримінальний адвокат, – додає чоловік, що сидить навпроти Девіда. – Я Ієн, а це – Лорен. – Та усміхається їм.

– Я Метью, а це – моя наречена, Дана, – каже Метью.

Ієн нахиляється уперед і вказує на жінок на дивані:

– Це Ґвен та Райлі.

Ґвен киває і стримано посміхається; Райлі глипає на них і коротко посміхається самими лише кутиками губ, а тоді відвертається і втуплює погляд у вогонь.

– Ми знайшли їх у кюветі недалеко звідси, – додає Ієн, усміхаючись.

«Цей Ієн видається доволі привітним, – думає Метью. – З ним легко розмовляти. І він викликає симпатію».

– Нам дуже пощастило, що вони нагодилися, інакше ми досі стирчали б у тому кюветі, мабуть, замерзли б на смерть, – підхоплює Ґвен. Вітер торохтить шибками, ніби підтверджуючи її слова. – Доведеться вранці замовити тягач, щоб дістати машину. Сьогодні вони не змогли приїхати, ясна річ: дороги надто замело.

– А ми якраз встигли, – каже Метью. – Якби трохи забарилися, мабуть, і не доїхали б. Гадаю, завірюха видалася сильнішою, ніж очікувалося.

– І не кажіть, – погоджується Бредлі. – Іноді я геть не розумію цих синоптиків. Мій батько каже, що часом краще просто визирнути у вікно. Він на кухні слухає радіо. Так от, шосе закрили, та й бічними дорогами, кажуть, майже неможливо проїхати. Деякі з наших гостей не змогли до нас дістатися, та, правду кажучи, це навіть на краще. Через погоду в нас і так не вистачає робочих рук.

– Йой, – зойкає Ґвен.

– Не хвилюйтеся, ми зуміємо доглянути за вами належним чином, – промовляє Бредлі зі зухвалою впевненістю.

«Він доволі привабливий хлопчина, – думає Метью, – от тільки надто самовпевнений… мало не нахабний».

– Сподіваюся, хоч електрику не вимкнуть, – каже Лорен.

– Якщо й вимкнуть, – запевняє їх Бредлі, – у більшості кімнат є каміни, а в сараї більш ніж досить дров та хмизу. До того ж про всяк випадок у нас є каганці.

– Звучить навіть непогано, – каже Ієн.

Краєм ока Метью зауважує якийсь рух і підводить очі догори. Сходами спускається ще одна пара. Ці старші за нього з Даною, їм, мабуть, уже під п’ятдесят. Чоловік видається чимось роздратованим, а жінка поруч із ним ніби щосили намагається не занепадати духом.

Чоловік підходить до їхньої невеликої компанії й відразу звертається до Бредлі:

– Мені не завадив би скотч із содою.

Тоді бере напій, який простягає йому молодик, і стає біля каміна, залишивши дружину саму біля барного візка.

– Що бажаєте, мем? – запитує її Бредлі.

– Джин із тоніком, будь ласка, – ґречно відповідає жінка.

– Прошу, сідайте, – пропонує Ґвен, трохи посуваючись на дивані й указуючи на вільне місце поруч себе. Новоприбула обдаровує її вдячним поглядом і вмощується на подушках.

Усіх відрекомендувавши, Ієн очікувально дивиться на чоловіка перед каміном.

– Генрі, – каже той, – а це – моя дружина Беверлі.

– Приємно познайомитися, – бурмоче вона.

– Ми саме говорили про завірюху, – каже Лорен. – Бредлі розповідав нам, що нас засипало снігом зусібіч, але нам нема чого хвилюватися, навіть якщо раптом вимкнуть електрику.

– Тут мобільний не ловить, – скаржиться Генрі. – І вай-фаю немає. Це ніби бути похованим живцем.

Западає вражена тиша.

– У нас ніколи не було стільникового зв’язку, – виправдовується Бредлі, трохи червоніючи від такого докору. – Чи вай-фаю. Це вказано у нашій брошурі. Чимало наших гостей тому і приїжджають до нас, що хочуть відпочити від усього цього.

Метью помічає, як Генрі кидає лютий погляд на дружину, ніби це вона винна у тому, що в готелі немає вай-фаю. Можливо, саме тому чоловік такий роздратований.

– Зате тут прекрасні краєвиди, – з готовністю виголошує Беверлі. – І я бачу, тут багато книжок.

Це правда. Метью помітив чимало книжкових шаф по всьому готелі, заповнених книгами на будь-який смак.

– Я знайшла стару Аґату Крісті на своєму приліжковому столику, – підхоплює Лорен.

– Це моїх рук справа, – хвалиться Бредлі. – Я кладу книжки в усіх номерах. Погодьтеся, це набагато краще, ніж коробки з цукерками. Хоча ми й таке робимо, – і він широко усміхається.

– Я гадаю, такий підхід освіжає, – погоджується Лорен.

– Взагалі-то у нас дуже багата бібліотека. Я можу підшукати вам щось інше, якщо хочете. Я добре орієнтуюся в тому, які книжки у нас є. Я майже всі з них перечитав. Гості, звісно, полюбляють читати у бібліотеці, але влітку можна розташуватися у гамаках чи біля басейну, або ж в альтанці.

– Ми просто мусимо повернутися сюди влітку, – каже Метью, всміхаючись до Дани, – після весілля.

– Обов’язково приїжджайте, – запрошує Бредлі. – Влітку тут дуже гарно. Але і взимку не гірше. Після вечері я можу розпалити камін у бібліотеці, якщо хтось захоче посидіти там.

– Ми хотіли б побачити льодовий будиночок, – каже Лорен.

– Що за «льодовий будиночок»? – запитує Беверлі.

Бредлі усміхається.

– Це невелика прибудова, зроблена лише з льоду та снігу. Ми облаштували там бар. Геть усе вирізьблено з льоду – барна стійка, полиці, навіть стільці. Там навіть є химерна льодова скульптура. Єдине, що не зроблено з льоду, – це пляшки, склянки та барні інструменти. Це справді щось неймовірне. Я ще не мав часу розчистити туди доріжку, але візьму снігоочисник, і завтра льодовий будиночок буде відчинено, обіцяю.

– Там, мабуть, холодно, – зауважує Ґвен.

– Вам знадобиться куртка, – визнає Бредлі.

Атмосфера у вестибюлі змінилася, відколи до них приєдналися Дана та Метью. Лорен не могла не помітити, як чоловіки відреагували на прихід Дани. Бредлі відкрито витріщається на неї, розливаючи напої. Старші чоловіки краще приховують своє зацікавлення; а втім, і сліпому видно, що невимовна Данина краса зачепила кожного. Вони всі наче якось виструнчилися чи що. Навіть Ієн. Роздратована, Лорен легенько копає його ногою, і той знову зосереджується на ній.

Лорен знає, що вона й сама жінка красива, і в неї немає сумнівів, що Ієн теж такої думки. Але Дана належить до зовсім іншого класу. І річ не лише у її вроді, яку важко ігнорувати. Дана буквально випромінює чарівність, і вона свідома своєї краси. А тому поруч із нею кожна інша жінка в кімнаті мимоволі почувається другосортною. Лорен давно помітила, що в жінках виняткової вроди є щось таке, що змушує їх думати, ніби вони мають право на все, чого тільки забажають.

Лорен похоплюється, що й сама витріщається на Дану. Раптом, ніби відчувши на собі погляд, та дивиться просто на неї. Усмішка не сходить з Даниного миловидного обличчя, коли її погляд затримується на Лорен.

Дана когось їй нагадує, от тільки Лорен не може пригадати, кого саме. Можливо, Дана просто асоціюється у неї з усіма тими жінками, що красуються на екранах телевізорів чи сторінках журналів, нагадуючи решті про їхні вади. Лорен першою відводить погляд.

І помічає, що Ґвен та Райлі теж спостерігають за Даною.

П’ятниця, 18:45

Коли Джеймс виринає з кухні і заходить до вестибюля, щоб перевірити, як там гості, він бачить коктейльну вечірку в повному розпалі. Гості розмовляють між собою, й у кімнаті панує жвава атмосфера. Кожен уже встиг вихилити по кілька напоїв. Це, а також той факт, що через хуртовину вони опинилися в тимчасовій пастці в цьому готелі, має властивість згуртовувати людей.

Його син підводить голову, коли Джеймс заходить до вестибюля. Бредлі саме тримає в руках відкорковану пляшку шампанського «Вдова Кліко». Він доволі ефектний молодик, і пасмо волосся, що спадає йому на чоло, додає Бредлі франтуватого шарму. Хлопець високий, стрункий, спортивний, і має напрочуд невимушений вигляд у чорних штанах та білосніжній сорочці. Бредлі почувається комфортно в будь-якій одежі. І він чудово ладнає з гістьми. Впевнений у собі й товариський, точнісінько як його покійна мати. От Джеймс воліє залишатися за кулісами, проводячи час на кухні у своєму фартуху або ж за рахунками. А втім, йому неспокійно за Бредлі. Чоловік боїться, щоб син не перетнув межу. Бредлі все ще юний та імпульсивний. Йому слід пам’ятати, що він – прислужник, а не гість. Є певні межі, яких потрібно дотримуватися. Бредлі не завжди вдавалося вчасно зупинитися, коли йшлося про обмеження.

Усі жінки саме п’ють шампанське зі старомодних келихів-кубків. Іноді якийсь гість попросить подати йому традиційний фужер, але більшість радо насолоджується декадентським духом двадцятих. Джеймсові теж більше до вподоби келихи. Вони чудово пасують його готелю.

Бредлі відрекомендовує гостей. Тепер Джеймс може звести обличчя з іменами.

– Ми перейшли на шампанське, – каже Лорен, піднімаючи келих.

– Прекрасний вибір, – хвалить Джеймс.

– Якщо вже нас засипало снігом, ми вирішили скористатися з ситуації, – проголошує Дана, разюче вродлива молода жінка, на чиєму пальці виблискує обручка з великим діамантом.

– Дами святкують, – промовляє Генрі, стоячи біля каміна й підносячи келих, – а чоловіки просто напиваються.

– Ми вже з усіма познайомилися, Бредлі? – питає Ієн. – Це всі гості, що зупинились у готелі?

– Ні, є ще одна гостя, – відповідає Бредлі. – Приїхала сьогодні вранці. Проте не думаю, що нам доведеться часто її бачити. Вона каже, що пише книжку і хоче спокою.

– Книжку? – перепитує Дана. – А про що?

– Гадки не маю. Вона не казала.

– А як її звати? – питає Ґвен.

– Кендіс Вайт, – каже Бредлі. – Ви її знаєте?

Усі присутні хитають головами.

– Менше з тим, оце й усі, – запевняє Бредлі. – І більше вже ніхто не приїде, не в таку погоду.