Читать книгу Небажаний гість - Шарі Лапена - Страница 4

П’ятниця, 17:00

Беверлі Салліван жбурляє сумку на підлогу й окидає поглядом кімнату. Ідеально. Точнісінько як на брошурі. Тут відчувається певна старомодна розкіш. Беверлі до такого не звикла, а тому повільно походжає кімнатою, торкаючись усього підряд. На велетенському антикварному ліжку гора подушок; різьблена шафа просто неймовірна, а товстий східний килим, мабуть, коштував цілий статок. Жінка зупиняється перед вікном, що виходить на подвір’я готелю. Заметіль зробила все довкола невимовно красивим. Свіжий сніг завжди вселяє в Беверлі надію.

Вона відвертається від вікна й зазирає в суміжну ванну – оазу з білого мармуру. Тут усе сяє чистотою й повсюди розкладено пухнасті білі рушники. Беверлі швидко оглядає своє відображення у витонченому дзеркалі над умивальником і повертається до кімнати. Сідає на ліжко, випробовуючи його на пружність, і починає гадати, де так забарився її чоловік. Генрі залишився унизу, біля стійки реєстрації, щоб розпитати про катання на лижах і ще бозна-що, тож їй довелося підніматися до номера самій. Генрі наполіг, щоб вона на нього не чекала, хоч Беверлі радо посиділа б у одному з оббитих темно-синім оксамитом крісел чи на одному з диванів біля кам’яного каміна у вестибюлі, поки її чоловік розпитував про спорядження. Та Беверлі не хотіла здіймати бучу. А зараз вона намагається не почуватися розчарованою. Жінка розуміє, що має пройти трохи часу, перш ніж Генрі почне розслаблятися. От тільки він, здається, намагається заповнити їхні вихідні активністю, у той час як вона хоче відпочити від метушні і просто побути удвох. Складається таке враження, ніби Генрі робить усе можливе, тільки б не залишатися з нею наодинці, ніби він зовсім не хоче тут бути.

Беверлі знає, що їхній шлюб… треба полагодити. Не сказати, що він тріщить по швах, аж ніяк. Однак їм є над чим попрацювати. Вони віддалилися, почали сприймати одне одного як даність. У цьому є і її провина. Як вижити сучасному шлюбові, коли проти нього повстало стільки різноманітних сил? Побут, сплата рахунків, діти – усе приїдається й починає наводити тугу. У кожного своя повноцінна робота і завжди повно справ. Беверлі сумнівається, що одні вихідні у мальовничому готелі, далеко від усіх, зуміють усе виправити, але це може стати початком. Початком, який вони точно не отримали б, залишившись удома. Їм конче необхідно знову встановити контакт, згадати, що їм одне в одному подобається. Побути подалі від вічно набурмосених підлітків, які тільки те й роблять, що гризуться між собою і постійно вимагають уваги, висотуючи з батьків усі сили. Беверлі зітхає й хнюпиться. Ну чому вони з Генрі так часто сваряться через дітей? Жінка сподівається, що цими вихідними вони нарешті зможуть спокійно поговорити, без того виснажливого напруження, що повсюди їх супроводжує, ніколи надовго не зникаючи.

З деякою тривогою вона намагається уявити, як пройдуть ці два дні і чи, коли вони з чоловіком повернуться додому, щось зміниться.

Генрі Салліван затримується біля стійки реєстрації у вестибюлі, ліворуч від головних сходів. Запах дров, що тліють у каміні, нагадує йому про різдвяні вечори, коли він був ще малим хлопчиськом. Чоловік розглядає глянцеві флаєри, що рекламують місцеві ресторани й туристичні принади. Звісно, «місцевими» їх можна назвати лише з великою натяжкою. Від готелю до них дорога неблизька. А зважаючи на те, як за вікном валить сніг, навряд чи вони з Беверлі туди виберуться. Хоча молодик за стійкою запевнив, що завтра працюватимуть снігоочисні машини і дороги мають розчистити. Генрі теребить мобільний у кишені штанів. Сигнал тут не ловить, чого він аж ніяк не очікував. Беверлі про це не згадувала. Чоловік відчуває, як у ньому наростає роздратування.

Він і сам не знає, чому погодився на цю поїздку, хіба що, може, через почуття провини. Він уже про це шкодує і віддав би чимало, щоб повернутися додому. На мить Генрі дозволяє собі уявити, як сідає у машину, а дружину залишає тут. Як скоро Беверлі помітить, що він поїхав? Що робитиме? Та Генрі хутко розчавлює цю фантазію.

Останнім часом його дружина має дедалі нещасніший вигляд. Але, намагається себе запевнити чоловік, це не лише через нього. А й через дітей. Її роботу. Наближення старості. Втрату колишньої стрункості. Усе на купу. Жодна людина не може нести відповідальність за чиєсь щастя. Щастя Беверлі лише в її руках. Він не може зробити її щасливою.

А втім, Генрі не цілковитий бовдур. Він знає, що все не так просто. Колись він її кохав. Вона – мати його дітей. Однак більше він її не кохає. І гадки не має, що з цим робити.

Дана Гарт тупає чобітками від Стюарта Вайцмана, струшуючи з них сніг, і, переступивши поріг готелю, схвально оглядає вестибюль. Перше, що впадає їй в око, – це величні центральні сходи. Стійка й перила майстерно вирізьблені з відполірованого темного дерева. Широкі східці застелено товстою килимовою доріжкою з темним квітковим візерунком. Дана бачить, як виблискують латунні планки, якими закріплено килим. Це вражає, а Дану не так просто вразити. Сходи наводять її на думки про Скарлетт О’Гару зі «Звіяних вітром» чи Норму Десмонд з «Бульвару Сансет». «Так і хочеться одягнути свою найкращу довгу сукню для ефектного виходу, – думає жінка, – і ти готова до зйомок великим планом». От тільки вона не взяла з собою вечірньої сукні. Шкода, що доведеться змарнувати такий шанс.

Далі вона помічає великий кам’яний камін біля стіни ліворуч. Навколо каміна розставлено зручні дивани та крісла, щоб відвідувачі могли відпочити. Деякі оббиті темно-синім оксамитом, інші – темно-коричневою шкірою, а поруч стоять маленькі столики з лампами. Стіни до половини вкриті темними дерев’яними панелями. Розкішний персидський килим частково закриває темну дерев’яну підлогу, через що усе довкола видається затишним і дорогим водночас – саме так, як любить Дана. Над головою виблискує люстра. Запах дров у каміні нагадує про безтурботні дні, які вони з Метью провели у його родинному котеджі. Дана глибоко вдихає й усміхається. Вона дуже щаслива жінка. Нещодавно заручена, вирушила у спонтанну поїздку з чоловіком, за якого збирається вийти заміж. Усе просто прекрасно, включно з цим неймовірним готелем, який Метью знайшов для них.

Він висадив її перед готелем, а сам поїхав паркувати автомобіль. За хвилину чоловік приєднається до неї і принесе їхні сумки. Дана рушає через вестибюль, проминаючи камін, і зупиняється біля старомодної стійки реєстрації ліворуч від сходів. Тут усе блищить віковою патиною й добрим лаком для меблів. За стійкою сидить молодий чоловік, а поруч стоїть ще один, старший, – явно гість. Той обперся на стійку і гортає якісь брошури. Почувши, як вона підійшла, чоловік підводить голову. На якусь мить завмирає і витріщається на неї, а тоді ніяково усміхається і відводить погляд. Дану це не дивує. Вона вже звикла, що справляє такий ефект на чоловіків. Немов, побачивши її уперше, вони не ймуть віри своїм очам. Нічого з цим не вдієш.

Молодик за стійкою змірює її оцінювальним поглядом, майже непомітно, та все ж. До цього Дана теж звикла.

– Я Дана Гарт. Ми з нареченим зарезервували тут номер на ім’я Метью Гатчінсона.

– Так, звісно, – без запинки відповідає молодик і починає шукати їхні імена в реєстрі.

Дана помічає, що для реєстрації гостей тут використовують старий готельний реєстр – як незвично – а не комп’ютерну систему. За стійкою, попід стіною, стоять дерев’яні ящички, де зберігаються ключі від номерів.

– Ваш номер – 201. Це вгору по сходах, на другий поверх, і праворуч, – повідомляє молодик.

Двері позаду неї відчиняються, впускаючи до вестибюля порив холодного повітря, й, обернувшись, Дана бачить на порозі Метью з сумкою в кожній руці та шаром снігу на пальті й темному волоссі. Він підходить до неї, і жінка струшує сніг йому з плечей. Дані подобаються ці маленькі демонстрації власності.

– Вітаємо в готелі «У Мітчелла», – всміхається молодик за стійкою і простягає їм важкий латунний ключ. Дана лише тепер помічає, який він привабливий. – Вечерю ми подаємо в їдальні з сьомої по дев’яту вечора. А перед вечерею у вестибюлі на вас чекатимуть напої. Насолоджуйтеся відпочинком.

– Дякуємо, так і зробимо, – відповідає Метью, багатозначно зиркаючи на Дану.

Вона зводить догори свої ідеальні брови – так нагадує Метью чемно поводитися на людях.

Метью бере сумки і слідом за Даною піднімається по широких сходах. Ліфта тут немає. Зрештою, це маленький готель. Метью обирав дуже ретельно. Хотів знайти тихе й приватне місце, де вони з Даною могли б провести трохи часу разом перед тим, як почнеться уся ця метушня з весіллям, якої він узагалі волів би уникнути. Якби ж то вони могли втекти кудись на Кариби й там побратися. От тільки багатий спадкоємець з Нової Англії не може собі такого дозволити. Це розбило б серце його матінці та всім його тітонькам, і Метью не готовий узяти на себе таку відповідальність. Та й він знає, що, хоч Дані теж іноді допікає увесь цей стрес від планувань, нескінченних зустрічей та мільйонів деталей, без яких не обходиться весілля таких масштабів, проте вона з нетерпінням чекає цієї грандіозної події, що має відбутися навесні. От тільки останнім часом у неї почали траплятися нервові зриви. Ця невеличка перерва перед фінальним ривком їм обом піде на користь.

Товстий килим приглушує їхні кроки, тож вони майже нечутно піднімаються по сходах на другий поверх і проходять коридором до кімнати 201. На дверях прикріплено овальну латунну табличку з вигравіруваним номером.

Метью вставляє ключ у старомодний дверний замок і відчиняє перед Даною двері.

– Після вас.

Дана заходить у номер і схвально усміхається:

– Дуже гарно.

Крутнувшись, жінка повертається обличчям до Метью, який саме зачиняє за ними двері.

Він обвиває її руками за талію й каже:

– Якщо хтось тут і гарний, то це ти, – і цілує її.

Зрештою Дана грайливо відштовхує його і скидає з себе пальто. Метью робить те саме і вішає обидва пальта у шафу. Тоді вони разом оглядають кімнату. Ліжко, звісно, велике, і, як зазначає про себе Метью, з першокласними простирадлами. На подушках лежить загорнута у фольгу коробка цукерок. Ванна явно призначена для двох, а у відерці з льодом на маленькому столику біля дверей стоїть пляшка шампанського з вітальною листівкою. Вікна виходять на широке подвір’я перед готелем з обтяженими снігом деревами і довгою звивистою під’їзною доріжкою, що веде до головної дороги і яку зараз швидко засипає снігом. На парковці біля подвір’я з пів десятка машин. Двоє закоханих стоять поруч, визираючи у вікно.

– Це номер для молодят, – каже Метью, – якщо ти ще цього не зрозуміла.

– А не наврочимо? – питає Дана. – Гадаю, це погана прикмета замовляти номер для молодят, коли у вас ще не медовий місяць.

– Дурниці.

Вони спостерігають, як засніженою доріжкою хоробро пробирається автомобіль і зрештою доповзає до парковки. Звідти виходять четверо. Троє жінок і чоловік. Уткнувшись носом у Данину шию, Метью питає:

– Як ти ставишся до того, щоб подрімати перед вечерею?

Ієн Бітон плюхається в одне з крісел біля каміна у вестибюлі, поки Лорен реєструє їх і бере ключ від їхнього номера. Зараз йому не завадило б чогось випити. Цікаво, де тут у них бар. Праворуч від вестибюля розташована їдальня: скляні двері прочинено, і чоловік краєм ока помічає розставлені там столи з білими лляними скатертинами. Загалом це місце доволі гарне. Тут, певно, багато маленьких кімнаток і коридорів з прихованими нішами. Це вам не типовий сучасний готель, де все зроблено з максимальною ефективністю й спрямоване на максимальні прибутки.

Його увага звертається до двох жінок, яких вони врятували. Ґвен, водійка, отримує ключ за стійкою реєстрації. Здається, ті двоє ділитимуть номер. Ієн спостерігає, як вони піднімаються по сходах, і замислюється.

Підходить Лорен і простягає йому руку.

– Готовий піднятися в наш номер?

– Звісно.

– Вечеря з сьомої по дев’яту в їдальні, але перед тим тут подаватимуть коктейлі, – каже вона.

– Добре. То чого ми чекаємо?

– Нас поселили на третьому поверсі.

Він підводиться, бере сумки і йде слідом за Лорен по сходах. Тут так тихо. Можливо, це через сніг, а може, через товстий килим чи м’яке освітлення, але все навколо здається пом’якшеним, приглушеним.

– Та жінка Райлі не здалася тобі дивною? – шепоче Лорен, поки вони піднімаються вишуканими сходами.

– Вона була доволі знервованою, – визнає Ієн.

– За весь час, що ми пробули з ними, вона не промовила ні слова. Вони усього-на-всього з’їхали в кювет. Ніхто ж не постраждав.

– Може, вона колись потрапляла в автомобільну аварію.

– Може.

Коли вони дістаються третього поверху, Лорен обертається до Ієна і каже:

– Вона здалася мені дуже напруженою. Від неї відходила якась дивна аура.

– Не думай про неї, – промовляє той, несподівано цілуючи жінку. – Думай про мене.