Читать книгу Небажаний гість - Шарі Лапена - Страница 3

П’ятниця, 16:45

Дорога петляє й звивається, заводячи їх дедалі вище та глибше в Катскільські гори, ніби що більше вони віддаляються від цивілізації, то непевнішим стає їхній шлях. Тіні густішають, погода погіршується. Десь неподалік тече ріка Гудзон, то з’являючись, то зникаючи між пагорбами. Обабіч дороги над ними загрозливо нависає ліс, немов от-от проковтне їх живцем, – темний ліс із моторошних казок. Однак м’який сніг припорошує усе довкола, надаючи краєвидові чарівності поштових листівок.

Ґвен Ділейні міцно вчепилася в кермо й, примружившись, вдивляється в лобове скло. За моторошністю вона не помічає чарівності. На гори опускаються сутінки, а скоро і зовсім стемніє. Через сніг кермувати важко й виснажливо. У скло б’є такий густий сніговий рій, що Ґвен здається, ніби вона застрягла у якійсь безкінечній відеогрі. На дорозі дуже слизько. Як добре, що на її маленькому «фіаті» хороші шини. Усе довкола затягнуло розмитою білою пеленою: уже й не розібрати, де закінчується дорога й починається кювет. Скоріше б уже доїхати. Ґвен починає думати, що не варто було їм обирати такий віддалений готель; там на кілька миль довкола суцільна пустка.

Райлі Шатер мовчки сидить на пасажирському сидінні поруч – згусток напруженої тиші. Це важко не помітити. Ґвен починає тіпати від самого лише перебування з нею в тісній машині. Залишається сподіватися, що вона не зробила помилки, привізши Райлі сюди.

«Ми тільки для того й затіяли цю невеличку втечу, – думає Ґвен, – щоб Райлі змогла трохи розслабитися й відволіктися». Жінка закусує губу і втуплюється в дорогу попереду себе. Вона дитя міста: в місті народилася, в місті й виросла, і не звикла їздити по провінційних дорогах. Темрява тут така густа. Ґвен починає хвилюватися: поїздка забрала більше часу, ніж вона планувала. Дарма вони зупинилися на каву у тій маленькій старомодній забігайлівці.

Ґвен уже й сама не певна, чого очікувала, коли запропонувала вибратися кудись на вихідні. Хотілося змінити оточення, провести трохи часу разом у тиші та спокої там, де ніщо не нагадувало б Райлі про те, що її життя перетворилося на руїну. Мабуть, було наївно думати, що все буде так просто.

У Ґвен теж є свій багаж, щоправда більш задавнений, але вона так само повсюди тягає його з собою. Та жінка твердо вирішила залишити його позаду, принаймні на ці вихідні. Маленький вишуканий готель десь у глушині, добра їжа, ніякого інтернету, неторкана природа – це саме те, що їм обом потрібно.

Райлі нервово визирає у вікно машини, вдивляючись у тінистий ліс і намагаючись не уявляти, як будь-якої миті хтось може вискочити на дорогу й, розмахуючи руками, намагатиметься зупинити їхнє авто. Жінка стискає заховані в кишенях пуховика руки у кулаки. Мусить нагадувати собі, що більше не в Афганістані. Вона вдома, у безпеці, у штаті Нью-Йорк. Нічого поганого з нею тут не станеться.

Робота змінила її. Усе те, що їй довелося побачити, змінило її так, що Райлі вже й сама себе не впізнає. Вона крадькома зиркає на Ґвен. Колись вони були близькі. А зараз Райлі навіть не певна, чому погодилася поїхати з нею до цього віддаленого готелю. Вона спостерігає за Ґвен: та напружено зосередилася на звивистій дорозі, що дереться слизьким схилом, заводячи їх далі в гори.

– З тобою все гаразд? – раптом питає Райлі.

– Зі мною? – перепитує Ґвен. – Так, усе добре. Скоро маємо бути на місці.

На факультеті журналістики, ще коли вони обидві вчилися в Нью-Йоркському університеті, Ґвен була врівноваженою й прагматичною у їхній парі. А от Райлі мала амбіції, хотіла бути у вирі подій. У Ґвен же не було потягу до пригод. Вона завжди віддавала перевагу книжкам і тиші. Після закінчення університету Ґвен так і не змогла отримати гідну роботу в газеті, але швидко знайшла застосування своїм навичкам на непоганій посаді у відділі корпоративних зв’язків і, здається, ніколи про це не шкодувала. А Райлі вирушила в зони військових дій. І довгий час непогано трималася.

От знову. Чому вона продовжує про це думати? Райлі відчуває, що починає розвалюватися на частини. Намагається вповільнити дихання, як її вчили. Не можна дати картинам з минулого нахлинути й заволодіти собою.

Девід Пейлі паркується на розчищеній від снігу ділянці праворуч від готелю, виходить з машини і розминає затерплі м’язи. Через погоду поїздка з Нью-Йорка зайняла більше часу, ніж очікував чоловік, і тепер у нього все тіло заніміло – нагадування про те, що він уже не такий молодий, як колись. Перш ніж забирати дорожню сумку із заднього сидіння «мерседеса», він хвилинку стоїть під густим снігопадом і роздивляється готель «У Мітчелла».

Це елегантна триповерхова будівля з червоної цегли і з дерев’яним оздобленням, як на пряникових будиночках, яку зусібіч оточує ліс. Перед Девідом відкривається чудовий вид на фасад маленького готелю з, очевидно, розкішним подвір’ям, наразі похованим під шаром снігу. Трохи оддалік до будівлі підкрадаються високі хвойні дерева й товсті голі стовбури – безлисті, проте закутані в білу шубу. В центрі галявини перед готелем розкинуло свої товсті віття велетенське дерево. Усе довкола вкрите чистим білим снігом, який поглинає кожен звук. Тут так тихо й спокійно, що Девід відчуває, як його плечі починають розслаблятися.

На всіх трьох поверхах готелю на рівній відстані одне від одного розташовуються великі прямокутні вікна. Широкі східці ведуть до дерев’яного ґанку та подвійних вхідних дверей, прикрашених гілками ялиці. Хоч надворі ще видно – заледве, – ліхтарі по обидва боки від дверей уже засвітили, і з вікон на першому поверсі також ллється м’яке жовте світло, надаючи будинку привітного, затишного вигляду. Девід стоїть нерухомо, намагаючись відігнати від себе весь той стрес, що накопичився за день, тиждень, за останні кілька років, а сніг тим часом плавно опускається на його волосся і лоскоче губи. Чоловікові здається, ніби він повернувся назад у часі, у добріші, більш невинні дні.

Наступні сорок вісім годин він спробує не думати про роботу. Хоч який ти зайнятий, усім час від часу потрібно підзаряджатися, навіть – а може, особливо – успішним кримінальним адвокатам. Девідові рідко вдається викроїти бодай кілька вільних годин, не кажучи вже про цілі вихідні. Тож цього разу він просто мусить гарно відпочити.

П’ятниця, 17:00

Лорен Дей дивиться на чоловіка поруч себе – Ієна Бітона. Той уміло кермує автомобілем, незважаючи на небезпечні погодні умови, наче в цьому немає нічого складного. Ієн усміхається до Лорен, і жінка всміхається у відповідь. В Ієна неймовірна усмішка, така, від якої забиває дух. Узагалі-то він доволі красивий чоловік, високий і статний, але, коли вони вперше зустрілися, саме його усмішка привабила Лорен, а також його невимушений шарм, перед яким просто неможливо встояти. Вона риється у сумочці, шукаючи помаду. Знаходить – гарний відтінок червоного, що оживляє її обличчя, – і обережно наносить, дивлячись у дзеркало на сонцезахисному козирку. Машину трохи заносить, і на мить рука Лорен застигає в повітрі, та Ієн вправно вирівнює авто. На цій ділянці дорога звивається сильніше, й автомобіль раз по раз норовить злетіти на узбіччя.

– Як же слизько, – каже Лорен.

– Не хвилюйся. Нічого такого, з чим я не впорався б, – відповідає Ієн і широко всміхається, змушуючи Лорен теж усміхнутися. Його самовпевненість їй також до вподоби.

– Зажди-но… Що це там таке? – раптом вигукує жінка.

Трохи попереду, праворуч від них, видніється якийсь темний силует. День видався похмурим, та ще й сніг падає так густо, що важко щось розібрати, але, здається, там у кюветі застрягло авто.

Лорен напружено вдивляється у вікно, поки вони під’їжджають ближче, а Ієн шукає, де б зупинитися.

– Здається, у тій машині хтось є, – каже Лорен.

– Чому вони не ввімкнули аварійні вогні? – бурчить Ієн.

Він обережно зупиняє авто на узбіччі, пильнуючи, щоб часом самому не скотитися в кювет. Лорен полишає тепло салону й одразу грузне у кількох дюймах свіжого снігу, який набивається їй у чоботи, обпалюючи щиколотки. Вона чує, що Ієн теж вийшов із машини з протилежного боку, хряснувши дверцятами.

– Агов! – гукає Лорен у напрямку нерухомого автомобіля. Водійські дверцята повільно відчиняються.

Вона починає обережно спускатися схилом, кілька разів мало не послизнувшись. Земля нерівна, а тому рівновагу втримувати важко. Врешті Лорен дістається до машини й, ухопившись лівою рукою за дверцята, щоб не впасти, зазирає до салону.

– З вами все гаразд? – питає.

За кермом виявляється жінка майже одного з нею віку – років тридцяти. Вона має трохи наляканий вигляд, але на лобовому склі жодних тріщин, та й пасок безпеки застібнуто. Лорен переводить погляд далі, на жінку на пасажирському сидінні. Обличчя у тої пополотніло й вкрилося краплинками поту, а сама вона незмигно дивиться поперед себе, геть не помічаючи Лорен. Здається, вона пережила неабияке потрясіння.

Водійка кидає швидкий погляд на свою супутницю, а тоді зі вдячністю повертається до Лорен.

– З нами все гаразд, дякую. Ми з’їхали з дороги усього кілька хвилин тому. Саме думали, що тепер будемо робити. Аж тут ви на нас натрапили.

Ієн підійшов позаду Лорен і тепер зазирає їй через плече, роздивляючись двох жінок у салоні автомобіля.

– Здається, вам знадобиться буксир, – каже він, даруючи їм свою чарівну усмішку.

– Просто чудово, – зітхає жінка за кермом.

– Куди ви прямуєте? – питає Лорен.

– До готелю «У Мітчелла».

– Оце так збіг, – каже Ієн. – Ми теж туди їдемо. Щоправда, не думаю, що у цій глушині є ще щось. Давайте ми вас підвеземо, а вже в готелі ви домовитеся, щоб хтось витяг ваше авто з кювету?

Жінка полегшено всміхається й киває. Вона явно рада несподіваному порятунку. «Та й не дивно, – думає Лорен, – тут цілком можна замерзнути на смерть». А от її супутниця ніяк не реагує. Ніби поринула у власний світ.

– У вас є речі? – питає Лорен.

– Так, у багажнику.

Водійка виходить із салону й починає пробиратися крізь глибокий сніг до задньої частини авто. Її пасажирка, нарешті оговтавшись від трансу, теж вибирається з машини й наздоганяє свою подругу, коли та саме відчиняє багажник. Кожна виймає звідти по сумці.

Ієн уже видерся на узбіччя і, нахилившись униз, допомагає кожній з трьох жінок вибратися з кювету. Навіть з його допомогою підйом виходить незграбним.

– Величезне вам дякую, – каже водійка. – Мене звати Ґвен, а це – Райлі.

– Я Лорен, а це – Ієн, – називається їхня рятівниця. – Сідайте хутчіш у машину. Тут так холодно.

Лорен крадькома зиркає на жінку на ім’я Райлі, яка так і не промовила ні слова. Цікаво, що з нею таке. Щось у цій Райлі її насторожує.