Читать книгу Подружжя по сусідству - Шарі Лапена - Страница 10

Детектив Ресбак залишає будинок Конті та вирушає до няні, щоб перевірити слова батьків. Стоїть пізній ранок, і, долаючи цю коротку відстань зеленою вулицею, Ресбак прокручує в голові справу. В будинку та на подвір’ї немає жодних підтверджень вторгнення. Але на цементній підлозі в гаражі є свіжі сліди шин. Він підозрює батьків, але тепер на сцені з’являється няня.

Коли він приходить за адресою, яку дала йому Анна, двері йому відчиняє стривожена жінка. Видно, що вона плакала. Він показує їй посвідчення.

– Я так розумію, Катерина Ставрос живе тут?

Жінка киває.

– Це ваша донька?

– Так, – відповідає мати дівчини, заспокоївшись достатньо, щоб говорити. – Пробачте, зараз не дуже вдалий час, – каже вона, – але я знаю, чому ви тут. Заходьте, будь ласка.

Ресбак заходить до будинку. Коридор веде у вітальню, котра, як виявилося, переповнена заплаканими жінками. Три жінки середнього віку й молода дівчина до двадцяти сидять за журнальним столиком, заставленим тарілками з їжею.

– Вчора померла наша мама, – пояснює місіс Ставрос. – Ми із сестрою намагаємося все організувати.

– Вибачте, що заважаю вам, – каже детектив Ресбак, – але, боюся, це важливо. Ваша донька вдома?

Утім, він уже помітив її на канапі поміж решти жінок середнього віку: кругловида дівчина, чия рука саме нависла над тарілкою з тістечками, коли раптом вона підняла очі й побачила, як до кімнати зайшов детектив.

– Катерино, до тебе прийшов поліцейський.

Катерина та всі її тітки витріщаються на детектива. З очей дівчини починає бити фонтан щирих чистих сліз, вона питає:

– Це щодо Кори?

Ресбак киває.

– Не можу повірити, що хтось викрав її, – каже дівчина, кладучи руки на коліна, забувши про тістечка. – Мені так шкода. В мене померла бабуся, тому я мусила відпроситися.

Усі жінки, як голодні птахи, скупчуються довкола дівчини, а мати вмощується, як на жердинці, на поруччі канапи поряд із нею.

– О котрій ви зателефонували в будинок Конті? – м’яко запитує Ресбак. – Ви пам’ятаєте?

Дівчина зривається на ридання:

– Я не знаю!

Її мати повертається до детектива Ресбака.

– Було близько шостої. Нам зателефонували з лікарні й попросили прийти попрощатися. Я сказала Катерині, щоб відпросилася з роботи й поїхала з нами до лікарні.

Вона поклала руку доньці на плече і продовжила:

– Ми страшенно засмучені тим, що сталося з Корою. Вона так подобалася Катерині. Але Катерина ні в чому не винна, – мати хоче, щоб у цьому ніхто не сумнівався.

– Звісно ні, – запевняє детектив.

– Не можу повірити, що вони лишили її в будинку саму, – каже жінка. – Що це за батьки такі?

Її сестри похитують головами, засуджуючи таку поведінку.

– Сподіваюся, ви її знайдете, – каже мати дівчини, схвильовано позираючи на свою доньку, – і що з нею все гаразд.

– Ми зробимо все, що буде в наших силах, – каже Ресбак і розвертається до виходу. – Дякую, що приділили мені час.

Версія Конті підтвердилася. О шостій вечора дитина майже напевне була жива, інакше що б вони сказали няні, яка мала прийти? Ресбак виснував, що якщо батьки самі вбили або заховали дитину, це мало статися після дзвінка няні о шостій. І до сьомої, коли вони пішли на вечірку, або протягом вечірки. Що означає, що їм, напевне, не вистачило б часу, щоб позбутися тіла.

«Може бути, – думає Ресбак, – вони кажуть правду».

Коли детектив пішов, Анна відчула, що тепер може дихати дещо вільніше. Він, здається, чатує на них, чекає, коли вони помиляться, зроблять невірний крок. Але на яку помилку він сподівається? Кори в них немає. Якби вони знайшли якісь фізичні ознаки вторгнення, він не кивав би на них намарне. Але той, хто забрав Кору, був, вочевидь, дуже обережним.

«Можливо, поліція некомпетентна», – думає Анна. Вона боїться, що вони все зіпсують. Розслідування просувається надто повільно. З кожною годиною паніка в ній наростає.

– Ну от хто міг викрасти її? – шепоче Анна до Марко, коли вони лишилися наодинці. Анна попросила батьків поки що поїхати додому, хоча вони й хотіли оселитися в гостьовій кімнаті нагорі. Але Анна, хай і повністю покладається на батьків, особливо у стресових і важких ситуаціях, відчуває, що напружується поряд із ними, а напруги в ній вже й так із лишком. До того ж, коли вони поряд, це погано впливає на їхні стосунки з Марко, а він, здається, і без того на межі. Волосся скуйовджене, неголений. Вони всю ніч не спали, а вже позаду півдня. Анна виснажена і знає, що, напевне, виглядає не краще за Марко, та їй начхати. Про сон і думати не випадає.

– Нам треба подумати, Марко! Хто міг забрати її?

– Не уявляю, – безпорадно відказав Марко.

Вона встає й починає міряти вітальню кроками.

– Я не розумію, ну чому вони не знайшли жодних слідів. Як таке може бути? Ти розумієш?

Вона припиняє ходити сюди-туди й додає:

– Окрім викрученої лампочки в датчику руху. Це очевидне підтвердження того, що тут хтось був.

Марко дивиться на неї.

– Вони вважають, що ми самі викрутили ту лампочку.

Вона витріщається на нього.

– Що за маячня! – голос її звучить дещо істерично.

– То були не ми. І нам про це відомо, – розлючено каже Марко. Він водить долонями вгору й униз по джинсах – нова звичка. – Детектив має рацію щодо одного: схоже, це було сплановано. Не те що хтось ішов повз, побачив відкриті двері й викрав дитину. Але якщо її викрали заради викупу, то чому злочинець не лишив записки? Чому досі не зв’язався з нами?

Він дивиться на годинника.

– Уже майже третя! Її немає вже майже дванадцять годин, – каже він, і голос його зривається.

Анна теж думає про це. Звісно ж, із ними вже мали б зв’язатися. Як усе відбувається під час викрадень? Коли вона запитала про це детектива Ресбака, той відповів: «Немає жодних правил. Усі викрадення унікальні. Якщо все робиться заради викупу, злочинці можуть озватися як за кілька годин, так і за кілька днів. Та зазвичай злочинці не утримують жертву довше, ніж необхідно. З часом наростає і ризик».

Поліція встановила пристрій для прослуховування на їхньому телефоні, щоб записати будь-яку потенційну розмову з викрадачами. Але поки що ніхто не заявив про те, що Кора перебуває в них.

– Що як це хтось, хто знає твоїх батьків? – припустив Марко. – Може, один із їхніх знайомих?

– Ти б хотів, щоб це вони були винні, правда ж? – відрізає Анна, продовжуючи крокувати кімнатою, склавши руки на грудях.

– Чекай, – каже Марко. – Я не звинувачую їх, але просто поміркуй хвилиночку! Серед нас усіх реальні гроші є тільки у твоїх батьків. Тож це має бути хтось, хто їх знає і знає, що в них є гроші. У нас немає таких сум, які могли би привабити викрадачів, це ж очевидно.

– Може, їм варто відслідковувати дзвінки в будинку батьків? – припустила Анна.

Дивлячись на неї, Марко запропонував альтернативу:

– Може, нам варто бути винахідливішими щодо винагороди?

– Ти про що? Ми вже запропонували винагороду. П’ятдесят тисяч доларів.

– Так, але яка користь із винагороди у п’ятдесят тисяч доларів за інформацію, що допоможе знайти Кору, якщо ніхто нічого не бачив? Якщо хтось справді щось і знав, невже ти думаєш, що вони досі не сказали про це поліції?

Він чекає, коли Анна обміркує це.

– Ми маємо якось прискорити процес, – наполягає Марко. – Що довше Кора лишається в них, то більше шансів, що вони скривдять її.

– Вони вважають, що це я, – раптом каже Анна. – Думають, це я вбила її. – Очі її знавісніли. – Я бачу, як детектив на мене дивиться: так, ніби вже все зрозумів. Ніби йому лишається тільки визначити, чи причетний до цього ти!

Марко зривається з канапи й намагається обійняти її.

– Тихенько, – каже він. – Не думаю, що вони так вважають.

Але насправді і його тривожить те, що саме так вони й думають. Післяпологова депресія, антидепресанти, психіатр. Він не знає, що сказати, щоб заспокоїти її. Він відчуває, як її збудження посилюється, і хоче запобігти нападу.

– Що як вони підуть до Лумсден? – питає Анна.

«Ну ясна річ, що вони до неї підуть», – думає Марко. Невже вона сподівається, що вони пропустять розмову з її психіатром?

– Так, напевне, й буде, – каже Марко підкреслено спокійно, навіть трохи байдуже. – Ну то й що? Ти не маєш жодного стосунку до зникнення Кори, і ми обоє це знаємо.

– Але вона може розповісти їм різні речі, – каже Анна, і видно, що це її лякає.

– Не розповість вона нічого, – каже Марко. – Вона ж лікар. Вона не має права переповідати їм те, що казала їй ти. Це ж лікарська таємниця. Вони не можуть примусити її розповісти їм те, що ти їй казала.

Анна знову ходить кімнатою, викручуючи собі руки. Потім зупиняється й погоджується:

– Так. Ти маєш рацію. – Вона декілька разів глибоко вдихає. І раптом згадує: – Лумсден зараз немає. Вона поїхала до Європи на пару тижнів.

– Точно, – каже Марко. – Ти ж казала мені.

Він кладе обидві руки їй на плечі й міцно притискає, дивиться їй у вічі:

– Анно, я не хочу, щоб ти хвилювалася про це, – каже він рішуче. – Тобі нема чого боятися. Нема чого приховувати. Ну добре – вони з’ясують, що в тебе бувала депресія, навіть до народження дитини, – то й що? Та половина людей у такому стані. Цей грьобаний детектив і сам у депресії.

Він дивиться на неї, поки її дихання не повертається до нормального ритму й вона не киває. Марко відпускає руки зі словами:

– Нам необхідно зосередитися на пошуках Кори.

Виснажений, він падає на канапу.

– Але як? – озивається Анна. Вона знову викручує собі руки.

Марко провадить далі:

– Про це я й почав говорити – винагорода. Можливо, ми неправильно усе робимо. Може, нам варто звернутися до того, хто її викрав, – запропонуємо за неї багато грошей і подивимося, чи не зателефонує він.

Анна на хвилину замислюється.

– Але якщо викрадач хоче викуп, чому не дасть про це знати?

– Звідки я знаю! Можливо, запанікував. І це лякає мене до чортиків, тому що він може вбити Кору й позбутися тіла!

Анна питає:

– І як нам поговорити з тим, хто її викрав, якщо він не зв’язується з нами?

Марко підіймає на неї очі:

– Через ЗМІ.

Анна замислено киває.

– Як думаєш, коли нам її повернуть?

Марко в розпачі хитає головою:

– Навіть не уявляю. Але ми тільки почали шукати, тож нам доведеться витратити певний час. Як щодо викупу у два чи три мільйони?

Анна не поворухнула й бровою.

– Мої батьки обожнюють Кору. Я впевнена, вони заплатять. Давай покличемо їх назад. І детектива теж.

Ресбак квапливо повертається до будинку подружжя Конті після телефонного дзвінка Марко.

І Марко, й Анна стоять у вітальні. У них заплакані обличчя, але налаштовані вони рішуче. На якусь мить Ресбаку видається, що вони збираються визнати свою провину.

Анна виглядає своїх батьків у вікно, що виходить на вулицю. От Річард з Еліс під’їжджають і швидко підіймаються сходами повз репортерів, якимось чином не втрачаючи гідності в мигтінні камер довкола. Анна впускає їх, обережно, лишаючись за дверима, щоб ніхто її не побачив.

– Що сталося? – питає Річард, схвильовано дивлячись то на доньку, то на детектива. – Ви знайшли її?

Пронизливі очі Еліс намагаються вловити кожну деталь. Вона водночас налякана і сповнена надії.

– Ні, – каже Анна. – Але нам потрібна ваша допомога.

Ресбак уважно придивляється до кожного з них. Марко мовчить.

Говорить Анна.

– Нам із Марко здається, що буде краще, якщо ми запропонуємо викрадачу гроші. Значну суму. Хто б там її не викрав, але, можливо, якщо ми запропонуємо достатньо грошей і пообіцяємо не переслідувати його, він її віддасть.

Вона повертається до батьків. Марко стоїть поряд із нею.

– Ми мусимо зробити хоч би щось, – благально каже вона. – Не можемо ж ми просто сидіти й чекати, коли він її вб’є!

Її очі безпорадно шукають обличчя батьків.

– Нам потрібна ваша допомога.

Еліс та Річард швидко перезираються. Еліс каже:

– Звісно, Анно. Ми зробимо все, що знадобиться, щоб повернути Кору.

– Безсумнівно, – погоджується Річард, енергійно киваючи головою.

– Скільки потрібно грошей? – питає Еліс.

– Як ви думаєте? – каже Анна, повертаючись до детектива Ресбака. – Скільки запропонувати, щоб її погодилися повернути?

Ресбак ретельно обмірковує відповідь. Якщо ти не винний, то, ясна річ, захочеш заплатити людині, яка викрала твою дитину, грошей, скільки завгодно грошей. А бюджет цієї родини, здається, майже необмежений. Тож, безумовно, спробувати варто. Можливо, батьки зовсім не причетні до цього. А час спливає.

– Яку суму ви мали на думці? – запитує Ресбак.

Анні ніяково, ніби її змушують повісити цінника на власну дитину. Вона взагалі не уявляє. Яка сума буде завеликою? А яка замалою?

– Ми з Марко думали про два мільйони або й більше.

Її вагання очевидні. Вона знічено дивиться на батька й матір. Чи не забагато вона просить у них?

– Звісно, Анно, – каже Еліс. – Скільки скажеш.

– Нам знадобиться певний час, щоб їх дістати, – каже Річард, – але ми зробимо заради Кори все, що завгодно. І для тебе, Анно. Ти ж знаєш.

Анна, готова розплакатися, киває. Вона спершу обіймає матір, а потім підходить і обхоплює руками батька, який обіймає її у відповідь. Він тримає її в обіймах, доки її плечі здригаються від ридань.

На мить Ресбак замислюється про те, наскільки все простіше, коли ти заможний.

Ресбак спостерігає за тим, як Річард, притискаючи до себе доньку, дивиться на свого зятя, котрий не проронив у цій розмові ані слова.