Читать книгу Подружжя по сусідству - Шарі Лапена - Страница 9

Ніхто не розуміє, як можна було таке пропустити, але невдовзі після закінчення прес-конференції на ґанку до детектива Ресбака підходить поліцейський, тримаючи двома пальцями вдягненої в рукавичку руки світло-рожевого комбінезончика. Погляди всіх, хто є в кімнаті: детектива Ресбака, Марко, Анни та її батьків – Еліс і Річарда – приростають до цього предмета.

Ресбак зривається з місця:

– Де ви це знайшли? – збуджено запитує він.

– О! – виривається в Анни. Усі переводять погляд із поліцейського на неї. Вона стала мертво-блідою на вигляд. – Це було в кошику для білизни в дитячій кімнаті? – допитується Анна, підводячись.

– Ні, – каже поліцейський, – це було під подушкою сповивального столика. Ми пропустили його під час першої перевірки.

Ресбак страшенно роздратований. Як можна було таке пропустити!?

Анна червоніє, їй, здається, ніяково:

– Пробачте. Я, мабуть, переплутала. Кора була в ньому ввечері. Я перевдягнула її після останнього годування. На цей комбінезончик вона відригнула. Я вам покажу.

Анна робить крок у бік офіцера й простягає руку, щоб дістати костюмчик, але він відступає назад, від неї.

– Не чіпайте, будь ласка, – каже він.

Анна повертається до Ресбака.

– Я зняла з неї цей та вдягла її в інший. Я думала, що кинула цей комбінезон у кошик для білизни біля сповивального столика.

– Тож опис тепер не збігається? – уточнює Ресбак.

– Так, – визнала Анна, виглядає вона спантеличено.

– То у що ж насправді вона була вдягнена? – Помітивши, що Анна не наважується відповісти, Ресбак повторює: – У що вона була вдягнена?

– Я… Я не знаю, – каже Анна.

– Тобто як не знаєте? – напосідає детектив Ресбак. Його тон став різким.

– Я не знаю. Я трохи випила. Я була втомлена. Було темно. На ніч я годую її в темряві, щоб вона могла й далі дрімати. Вона відригнула на костюмчик, і коли я міняла їй підгузок, то змінила й одяг, у темряві. Я кинула рожевий у кошик – так я думала – і взяла інший із шухляди. В неї багато таких комбінезонів. Я не знаю, якого кольору був той, що я вдягла.

Анна почувається винною. Та цілком очевидно – цей чоловік ніколи не замінював уночі дитині підгузки.

– А ви знаєте? – питає Ресбак у Марко.

Марко виглядає, як олень, якому засліпило очі фарами. Він хитає головою:

– Я не помітив, у що вона її перевдягла. Я не вмикав світла, коли приходив подивитися на неї.

– Я могла би передивитися речі, щоб зрозуміти, що на ній, – пропонує Анна, при цьому її пожирає сором.

– Так, зробімо так, – погоджується Ресбак. – Нам потрібен точний опис.

Анна біжить нагору й витягає шухляду з речами дитини, наповнену комбінезончиками й піжамками та маленькими футболочками й колготками. Суцільні квіточки, цяточки, бджілки й зайчики.

Марко з детективом ідуть за нею й спостерігають, як, стоячи навколішках, вона зі схлипуванням витягає всі речі. Але їй не вдається згадати, вона не може зрозуміти. Чого не вистачає? У що вдягнута її дитина?

Вона обертається до Марко:

– Можеш принести знизу білизну?

Марко повертається, спускається сходами на її прохання. Він швидко з’являється знов із кошиком брудної білизни. Висипає її на підлогу в дитячій. Хтось прибрав із підлоги блювотиння. Брудний одяг дитини перемішаний із одягом дорослих, але Анна відбирає всі дитячі речі й відкладає їх убік.

Нарешті вона каже:

– М’ятно-зелений із зайчиком на грудці.

– Точно? – питає Ресбак.

– Має бути він, – виснажено відповідає Анна. – Тільки його не вистачає.

Криміналісти не знайшли майже нічого, що збігалося б з інтервалом викрадення Кори. Поліція не виявила жодних доказів того, що в кімнаті Кори чи в будинку взагалі була стороння людина. Не було навіть найменшого натяку на докази – жодного відбитка пальців, жодної волокнини, що могла б указувати на злочинця. У будинку, здається, не було нікого, окрім них самих, батьків Анни та їхньої прибиральниці. Їм усім довелося, переступивши через власну гідність, здати відбитки пальців. Ніхто всерйоз не вважав, що літня філіппінка-покоївка могла викрасти дитину. Проте її та всю її велику родину також ретельно перевірили.

Надворі, однак, дещо таки знайшли. У гаражі було виявлено відбитки шин, які не збігаються з відбитками «Ауді» подружжя Конті. Ресбак ще не повідомив цієї інформації батькам викраденої дитини. Це, в поєднанні зі словами сусідки, яка бачила машину, що їхала вулицею о 00:35, поки що єдине, за що можна вхопитися в цьому розслідуванні.

– Можливо, вони були в рукавичках, – каже Марко, коли детектив Ресбак повідомляє їм про відсутність будь-яких фізичних доказів проникнення в будинок.

У цей час ранок уже почав переходити в день. Анна та Марко знесилені. У Марко, можливо, ще тривало похмілля. Але вони навіть не думають про відпочинок. Батьків Анни попросили вийти на кухню й випити кави, доки детектив допитує Анну й Марко. Йому доводиться постійно нагадувати їм, що поліція робить усе можливе для того, щоб знайти дитину, що вони не марно витрачають час.

– Дуже ймовірно, – зауважив детектив у відповідь на припущення Марко щодо рукавичок. Але потім додав: – Та в будь-якому разі ми сподівалися знайти сліди чи якісь ознаки втручання в будинку й, звісно ж, на вулиці або в гаражі – окрім ваших власних.

– Якщо тільки він не вийшов через парадні двері, – висловилася Анна. Вона пам’ятає, що бачила: парадні двері були прочинені. Тепер, коли вже цілком протверезіла, вона пам’ятає це чіткіше. На її думку, злочинець забрав дитину через парадний вихід, звідки потрапив на тротуар, і саме через це жодних чужих слідів не залишилося.

– Навіть якщо так, – каже Ресбак, – щось та й лишилося б. – Він уважно дивиться на них обох. – Ми розпитали всіх, кого тільки можна. Ніхто не бачив, як вашу дитину винесли через парадні двері.

– Це не доводить того, що цього не було, – сперечається Марко, його роздратування вже дається взнаки.

– Але ви так само не знайшли нікого, хто бачив би, як її виносили через задні двері, – категорично зазначає Анна. – Що ж, у біса, ви знайшли?

– У вашому датчику руху викручено лампочку, – нагадує їм детектив Ресбак. Він робить паузу й веде далі: – Ми також знайшли у вашому гаражі сліди шин, що не збігаються з вашими.

Він чекає, поки вони перетравлять останню інформацію.

– Хтось із ваших знайомих нещодавно користувався вашим гаражем? Ви дозволяли комусь паркуватися там?

Марко подивився на детектива й швидко відвів погляд.

– Ні, принаймні мені про таке не відомо.

Анна хитає головою.

Анна та Марко дуже знервовані. Та воно й не дивно, оскільки Ресбак щойно натякнув на те, що відсутність ознак чужої людини – особливо на подвір’ї чи в гаражі – вказує на те, що дитину виніс хтось із них.

– Вибачте, але я вимушений запитати вас про ліки в шафці у ванній, – каже Ресбак, повертаючись до Анни. – Про «Сертралін».

– Що ви хочете знати? – намагається уточнити Анна.

– Ви могли б розповісти мені, нащо вони вам? – делікатно запитує Ресбак.

– У мене легка депресія, – відповідає Анна, ніби захищаючись. – Пігулки прописав лікар.

– Ваш сімейний лікар?

Вона вагається. Дивиться на Марко, шукаючи допомоги, але потім відповідає:

– Мій психіатр, – зізнається вона.

– Зрозуміло, – каже Ресбак. – Можете назвати прізвище вашого психіатра?

Анна знову дивиться на Марко й каже:

– Доктор Леслі Лумсден.

– Дякую, – бурмоче Ресбак, занотовуючи прізвище у своєму невеличкому записнику.

– У багатьох матерів буває післяпологова депресія, детективе, – виправдовується Анна. – Це досить розповсюджена проблема.

Детектив якось двозначно киває.

– А що із дзеркалом у ванній? Можете розповісти, що сталося?

Анна червоніє та зніяковіло дивиться на детектива.

– Це я розбила, – зізнається вона. – Коли ми прийшли додому й побачили, що Кори немає, я грюкнула по дзеркалу кулаком, – вона показує свою забинтовану руку. Це мама промила, продезінфікувала та перев’язала її. – Я була засмучена.

Ресбак киває, знову щось занотовує.

За словами батьків, востаннє дитину бачили живою інші люди, окрім них, о другій пополудні, у день викрадення, коли Анна забігла за кавою в «Старбакс» на розі. Анна сказала, що дитина не спала, а, сидячи у візочку, посміхалася й смоктала пальчики, і бариста помахав їй.

Ресбак заходив у «Старбакс» раніше того ранку й поговорив із тим самим баристою, в якого вже, на щастя, почався робочий день. Він пам’ятав Анну й дитину у візочку. Та скидалося на те, що більше ніхто не міг підтвердити, що в п’ятницю після другої дитина була жива.

І тепер Ресбак запитує:

– Що ви робили після того, як узяли каву в «Старбаксі»?

– Я повернулася додому. Кора була неспокійна – з нею це часто буває після обіду – тож я гуляла з нею довкола будинку, багато тримала її на руках, – каже Анна. – Я намагалася вкласти її поспати, але вона ніяк не засинала. Тож я знову взяла її на руки й гуляла з нею туди-сюди подвір’ям.

– А що було потім?

– Я займалася цим, поки не прийшов Марко.

– Це до котрої? – питає Ресбак.

Марко відповідає:

– Я прийшов додому близько п’ятої. Звільнився трохи раніше, тому що була п’ятниця і ми збиралися на вечірку.

– А далі?

– Я забрав Кору в Анни і відправив Анну поспати нагорі.

Марко то відхиляється на канапі, то ковзає вгору-вниз долонями по ногах. Часом починає сіпати ногою. Він не знаходить собі місця.

– У вас є діти, детективе? – запитує Анна.

– Ні.

– Тоді ви не розумієте, наскільки це може виснажувати.

– Ні. – Детектив змінює своє положення у кріслі. Вони усі вже стомилися. – О котрій ви пішли на вечірку до сусідів? – далі запитує Ресбак.

– Приблизно о сьомій, – відповідає Марко.

– І що ви робили між п’ятою та сьомою?

– Нащо ви це питаєте? – обурюється Анна. – Хіба це не марнування часу? Я думала, ви тут, щоб допомагати!

– Я маю знати, як усе було. Будь ласка, відповідайте якомога точніше, – спокійно каже Ресбак.

Марко простягає руку й кладе своїй дружині на стегно, ніби намагаючись заспокоїти. Він каже:

– Я бавився з Корою, поки Анна спала. Нагодував її кашкою. Анна встала десь о шостій.

Анна глибоко вдихнула:

– А потім ми почали сваритися щодо вечірки.

Марко помітно напружився.

– Чому ви сварилися? – запитує Ресбак, дивлячись Анні просто у вічі.

– Няня не змогла прийти, – відповідає Анна. – Якби не це, нічого б не було, – каже вона, ніби щойно це усвідомила.

Це щось новеньке. Ресбак не знав, що була ще й няня. Чому вони кажуть про це лише зараз?

– Чому ви раніше не згадували про няню?

– Хіба? – каже Анна, здивована.

– Хто ця няня? – запитує Ресбак.

Марко відповідає:

– Дівчина на ім’я Катерина. Це наша постійна няня. Навчається в останньому класі. Вона живе за квартал звідси.

– З нею ви говорили?

– Що? – перепитує Марко.

Здається, він уже не здатен слідкувати за перебігом бесіди. Можливо, через утому. Ресбак замислюється.

– Коли вона попередила, що не прийде? – запитує Ресбак.

– Вона зателефонувала близько шостої. Тоді було вже пізно шукати нову няню, – каже Марко.

– Хто говорив із нею по телефону? – Ресбак щось занотовує в записнику.

– Я, – каже Марко.

– Ми могли принаймні спробувати знайти іншу няню, – каже Анна докірливо.

– Тоді мені це не видавалося необхідним. Тепер, звісно… – Марко замовкає, опускає очі в підлогу.

– Можна мені її адресу? – запитує Ресбак.

– Я принесу, – каже Анна й іде на кухню. Поки вони чекають на неї, з кухні долинає бурмотіння: батьки Анни хочуть знати, що відбувається.

– Тож конкретно, через що ви сварилися? – запитує Ресбак, коли Анна повертається з кухні з папірцем, на якому нашкрябано ім’я та адресу няні.

– Я не хотіла залишати Кору саму, – прямо відказує Анна. – Сказала, що краще лишуся з нею. Синтія не хотіла, щоб ми приходили з малою, бо від неї багато метушні. Вона влаштувала посиденьки без дітей, через що ми й покликали няню. Але потім, коли вона сказала, що не зможе, Марко вирішив, що буде нечемно приходити з дитиною, якщо вже ми обіцяли бути самі, а я не хотіла залишати її вдома саму – от ми й посварилися.

Ресбак повертається до Марко, той мляво киває.

– Марко вважав, що якщо в нас буде радіоняня за стінкою і ми ходитимемо до неї щопівгодини, усе буде добре. Нічого поганого не станеться, так ти сказав, – у голосі Анни раптом почала вчуватися злість на чоловіка.

– Я помилився, – каже Марко, повертаючись до дружини. – Мені шкода! Це моя провина! Скільки разів іще мені повторювати?

Детектив Ресбак спостерігає за тим, як тріщина у стосунках подружжя перетворюється на прірву. Брунька напруженості взаємин, яку він помітив одразу після зникнення їхньої доньки, розкрилася у квітку взаємних обвинувачень. Взаємопідтримка, яку вони демонстрували в перші хвилини й години розслідування, почала кришитися. Та і як їм було втриматися? Їхня донька зникла. На них тиснуть з усіх боків. У їхньому будинку – поліція, преса стукає їм у двері. Ресбак уже знає, що якщо тут є, що шукати, він це знайде.