Читать книгу Подружжя по сусідству - Шарі Лапена - Страница 6

Ресбак повертається до будинку, а Дженнінґз приєднується до поліцейських на вулиці. Ресбак бачить, що Анна схлипує на краю канапи, а співробітниця поліції сидить поряд із нею, поклавши руки їй на плечі. Марко поряд немає. Відчувши запах кави, Ресбак проходить на кухню, розташовану вглибині довгого вузького будинку. Кухню, вочевидь, перебудували, і відносно нещодавно. Тут усе зроблено за вищим розрядом, починаючи від білих шафок і закінчуючи дорогою технікою на гранітних стільницях. Марко перебував на кухні, стоячи біля кавоварки з похиленою головою і чекаючи, доки приготується кава. Він підвів очі, коли Ресбак зайшов, а потім знову похилив голову, вірогідно, ніяковіючи за своє намагання протверезіти у такий спосіб. Западає незручна тиша. Марко тихо, не зводячи очей із кавоварки, запитує:

– Як вважаєте, що з нею сталося?

Ресбак відповідає:

– Поки не знаю. Але з’ясую.

Марко витягає кавник і наливає каву в три порцелянові чашки, що стоять на ідеально чистій кам’яній поверхні кухонної стійки. Ресбак помічає, що руки Марко тремтять, коли він наповнює чашки. Марко пропонує одну з них детективу, і той вдячно її приймає.

Марко йде з кухні до вітальні з двома іншими чашками.

Ресбак дивиться йому вслід, подумки готуючись до майбутніх подій. Викрадення дітей завжди складні для розслідування. По-перше, вони привертають увагу ЗМІ. По-друге, майже ніколи не закінчуються добре.

Він знає, що йому доведеться тиснути на цю пару. Це частина роботи.

Щоразу, коли його викликають на подію, Ресбак не знає, чого очікувати. Проте, коли йому вдається правильно скласти пазли, він ніколи не буває здивований. Здається, він просто більше не здатен дивуватися. Та йому завжди цікаво. Завжди хочеться знати.

Ресбак додає собі у каву молока й цукру, які виставив для нього Марко, і зупиняється у дверях кухні, з чашкою в руці. З того місця, де він стоїть, йому видно обідній стіл та буфет, обидва вочевидь старовинні. Вдалині виднілася повернута до кухні спинкою канапа із обивкою темно-зеленого вельвету, з-поза якої визирали потилиці Марко й Анни Конті. Праворуч від них – мармуровий камін, а над каміном – велике полотно, написане олією. Ресбак не знає, як називається ця картина. Канапу обернено «лицем» до фасадного вікна, а між вікном і канапою стоїть журнальний столик і, довкола столика, два глибокі зручні крісла.

Ресбак повернувся до вітальні, на своє попереднє місце навпроти пари, до крісла, найближчого до каміна. Він помічає, як тремтить рука Марко, коли він підносить чашку до рота. Анна просто тримає чашку на колінах, ніби й не помічаючи, що вона там. Вона на якусь мить припинила плакати.

Зловісні вогні поліцейських машин досі танцюють на стінах. Бригада експертів працює тихо, зосереджено. Всередині жваво, але водночас атмосфера похмура, гнітюча.

Перед Ресбаком стоїть непросте завдання. Йому треба показати подружжю, що він працює на них, робить усе можливе для того, щоб знайти їхню викрадену дитину, – чим він, власне, і займається з рештою поліцейських – навіть попри те, що йому добре відомо, що у більшості випадків, коли дитина отак зникає, у цьому винні саме батьки. До того ж певні моменти викликають у нього недовіру. Але він лишатиметься об’єктивним.

– Мені дуже шкода, – починає Ресбак. – Я не можу навіть уявити собі, як вам складно.

Анна дивиться на нього. Від його співчуття її очі вмить наповнюються слізьми.

– Ну от кому треба красти нашу дитину? – жалібно запитує вона.

– Якраз це ми й намагаємося зрозуміти, – каже Ресбак, ставлячи чашку на журнальний столик і беручи записника.

– Може, це аж надто очевидне питання, та чи не маєте ви припущень щодо того, хто міг її забрати?

Вони обидва витріщаються на нього: яка дивна ідея. А втім, маємо те, що маємо.

– Ну, може, хтось крутився довкола вас останнім часом, цікавився вашою дитиною?

Вони обоє похитали головами.

– Чи є у вас припущення – будь-які, взагалі будь-які – про те, хто б міг хотіти заподіяти шкоду вашій дитині?

Він переводить погляд із Марко на Анну. Батьки знову хитають головами у цілковитій розгубленості.

– Будь ласка, подумайте ще, – каже Ресбак. – Не кваптесь. Має ж бути причина. Вона є завжди – просто її треба знайти.

Марко ніби є що сказати, але він вагається.

– Ну ж бо, – каже Ресбак, – не ті обставини, щоб відступати.

– Твої батьки, – каже нарешті Марко, повертаючись до дружини.

– А що мої батьки? – відказує вона, вочевидь здивована.

– У них є гроші.

– То й що?

Вона, здається, не розуміє, до чого він хилить.

– У них багато грошей, – каже Марко.

«Крига скресла», – подумав Ресбак.

Анна приголомшено дивиться на чоловіка. Можливо, вона бездоганна актриса.

– Ти про що? – каже вона. – Ти ж не думаєш, що хтось її забрав, щоб…

Ресбак не зводить з них очей. Вирази їхніх облич змінюються.

– О, це було б добре, – каже вона, дивлячись на нього, – правда? Якщо їм просто потрібні гроші, то мені повернуть дитину? Вони їй не зашкодять?

Надія в її голосі розчулює до сліз. Ресбак майже впевнений, що вона в цьому не замішана.

– Їй, мабуть, так страшно, – каже вона і знову розклеюється, схлипуючи в істериці.

Ресбак хоче розпитати її про батьків. Коли дитину викрадено, час надзвичайно важливий. Натомість він повертається до Марко.

– Хто її батьки? – запитує він.

– Еліс та Річард Драйз, – відповідає Марко. – Річард її вітчим.

Ресбак записує це до записника.

Анна заспокоюється й відповідає.

– В моїх батьків дуже багато грошей.

– Наскільки багато? – запитує Ресбак.

– Я точно не знаю, – каже Анна. – Мільйони.

– Чи можна трохи конкретніше? – просить Ресбак.

– Думаю, в них близько п’ятнадцяти мільйонів, – відповідає Анна. – Та не можу сказати, що про це знають багато людей.

Ресбак дивиться на Марко. Він білий як крейда.

– Я хочу зателефонувати мамі, – каже Анна. Вона дивиться на годинник на камінній полиці, і Ресбак слідкує за напрямком її погляду. Чверть на третю ночі.

Анна не дуже ладнає з батьками. Коли вони з Марко з ними лаються, що трапляється часто, Марко каже, що в них дебільні стосунки. Може, воно й так, та це єдині батьки, які в неї є. Вони їй потрібні. Вона щосили намагається усе виправити, хоч це непросто.

Родина Марко зовсім інша. Вона велика й скандальна. Вони від душі горлають одне на одного, коли бачаться, а бачаться вони зрідка. Його батьки переїхали з Італії до Нью-Йорка до народження Марко й відкрили власну хімчистку та ательє. В них немає великих грошей, але їм вистачає. Вони не втручаються в життя Марко так, як це роблять заможні батьки Анни. Марко та його чотирьом братам і сестрам, рано викинутим із гнізда, доводилося самостійно дбати про себе. Марко жив своїм життям і за своїми власними правилами з вісімнадцяти років. З навчанням йому ніхто не допомагав. З батьками він бачиться нечасто, але вони й не займають у його серці багато місця. Не те що він герой іншого роману, але батьки Анни та їхні забезпечені друзі, що проводять час у «Грандв’ю голф» та «Кантрі клаб», саме так і вважають. Марко походить із законослухняної родини роботящих людей середнього класу, які непогано впоралися, але не більше того. Ніхто з друзів Анни, ані з коледжу, ані з роботи в галереї мистецтв, не вважав, що Марко їй не пара.

Так вважали тільки старі аристократи. А мати Анни саме з них. Батко Анни, Річард Драйз, власне, це її вітчим (її рідний батько трагічно загинув, коли їй було 4 роки), – успішний бізнесмен, але у її матері Еліс – мільйони.

Її заможні батьки насолоджуються своїми грошима, своїми багатими друзями. Будинком в одному з найкращих районів міста, членством у клубах «Грандв’ю голф» та «Кантрі клаб», розкішними машинами й відпустками у п’ятизіркових готелях. Тим, що вони змогли відправити Анну до приватної школи для дівчат, потім до престижного університету. Що старшим стає батько Анни, то більше йому подобається вдавати, що це він заробив усі ті гроші, але це не так. Він запишався. Став самозакоханим.

Коли Анна «зійшлася» з Марко, її батьки поводилися так, ніби наближається кінець світу. Марко був квінтесенцією поганого хлопчика. Він був небезпечно привабливим – білолиций як на італійця, темноволосий, задумливі очі – він дещо скидався на бунтівника, особливо коли не голився. Та коли він побачив Анну, в його очах засвітився теплий вогник, а усмішка в нього була на мільйон. І коли він кликав її «маленька», їй було несила опиратися. Вечір, коли він уперше з’явився в будинку її батьків, щоб забрати її на побачення, став одним із визначальних моментів її юності. Їй було двадцять два. Її мати розповідала їй про милого хлопця, юриста, сина друзів родини, який був зацікавлений у зустрічі з нею. Анна нетерпляче пояснила, що вона вже зустрічається з Марко.

– Так, але… – сказала мати.

– Що але? – запитала Анна, схрестивши руки на грудях.

– Ти ж не ставишся до нього всерйоз? – сказала мати.

Анна досі пам’ятає вираз обличчя матері. Розгубленість, зніяковіння. Мати думала про те, як це взагалі виглядатиме. Як вона пояснить своїм друзям, що її донька зустрічається із хлопцем, який і сам ніхто, і звати його ніяк, який працює барменом в італійському ресторані й ганяє на мотоциклі. Її мама забула про диплом бізнес-факультету, який Марко отримав у тому ж університеті, який батьки Анни вважали достатньо хорошим для своєї доньки. Їх не захоплювало те, як він працював ночами заради навчання. Може бути, що жодної більш гідної людини для їхньої маленької донечки просто не існувало.

А потім – бездоганне видовище – Марко на своєму «Дукаті», що гарчить, немов розлючений тигр, під’їжджає до батьківського будинку Анни, звідки вона випливає просто в його обійми, за чим її мама спостерігає з-поза фіранок. Він міцно цілує її, лишаючись верхи на мотоциклі, й передає їй вільний шолом. Вона залазить на байк і вони з ревінням несуться геть, шліфуючи дрібні, педантично впорядковані камінці виплесками пробудженої енергетики. Саме в той момент вона вирішила, що закохалася.

Але ми не лишаємося двадцятидворічними назавжди. Ми виростаємо. Все змінюється.

– Я хочу зателефонувати мамі, – повторює Анна.

Стільки всього відбулося, невже вони повернулися додому, до порожньої колиски, лише годину тому?

Марко бере слухавку й передає їй, потім повертається на канапу й складає руки на грудях – він здається напруженим.

Анна набирає номер. Вона починає плакати, не встигнувши навіть натиснути на всі цифри. Йдуть гудки, мати відповідає.

– Мам, – каже Анна, і слова її перетворюються на суцільне схлипування.

– Анно? Що сталося?

Нарешті Анна спромагається щось промовити:

– Хтось викрав Кору.

– О господи, – каже мама.

– Поліція вже тут, – каже їй Анна. – Можете приїхати?

– Ми будемо, Анно, – каже мати. – Тримайся. Ми з батьком уже їдемо.

Анна кладе слухавку й починає плакати. Її батьки приїдуть. Вони завжди їй допомагали, навіть коли були на неї злі. Цього разу вони страшенно розсердяться – на неї й на Марко, особливо на Марко. Вони люблять Кору, свою єдину онуку. Що вони подумають, коли дізнаються про те, що вони з Марко накоїли?

– Вони вже їдуть, – каже Анна Марко та детективу. Вона дивиться на Марко, потім відводить очі.