Читать книгу Подружжя по сусідству - Шарі Лапена - Страница 8

Анна сіпається, коли собаки заходять, відштовхує плечем руку матері й непевно встає. Вона мовчки, без жодного слова, спостерігає за кінологом із двома собаками.

Вона відчуває, що Марко підійшов до неї.

– Вони привели слідовиків, – каже вона. – Слава Богу. Тепер, можливо, щось з’ясується.

Вона відчуває, що він хоче взяти її за руку, але відштовхує його.

– Я хочу подивитися.

Детектив Ресбак виставляє перед нею долоню:

– Краще вам лишитися тут і дати собакам виконати свою роботу, – каже він м’яко.

– Вам потрібен її одяг? – запитує Анна. – Може, те, що вона носила, а я ще не встигла випрати? Я можу принести з пральні, вона внизу.

– Це не слідовики, – каже Марко.

– Що? – запитує Анна, повертаючись до нього.

– Це не собаки-слідовики. Це собаки для пошуку трупів, – каже Марко.

І тут до неї доходить. Вона повертається до детектива, біла як стіна.

– Ви думаєте, що це ми її вбили!

Її вигук шокує всіх. Усі завмирають, приголомшені. Анна помічає, що мати приклала руку до рота. На обличчі батька вимальовується гнів.

– Це казна-що! – гаркає Річард Драйз, обличчя його червоне, як цеглина. – Не можете ж ви всерйоз припускати, що моя донька завдала шкоди своїй дитині!

Детектив нічого не відповідає.

Анна обертається до батька. Він завжди захищав її, скільки вона себе пам’ятає. Але тепер він майже нічим не може зарадити. Хтось викрав Кору. Вперше в житті, дивлячись на батька, Анна усвідомлює, що вперше бачить його наляканим. Він боїться за Кору? Чи за неї? Чи справді поліція вважає, що вона вбила власну дитину? Вона не наважується поглянути на матір.

– Ви мусите робити свою роботу і знайти мою онучку! – говорить її батько детективу, намагаючись приховати страх войовничістю.

Якусь мить усі мовчать. Усе видається таким дивним у ту секунду, що ніхто не розуміє, що можна сказати. Вони слухають шарудливе клацання собачих кігтів по дерев’яній підлозі поверхом вище.

Ресбак каже:

– Ми робимо все можливе для того, щоб знайти вашу внучку.

Анна в неймовірному напруженні. Вона хоче, щоб їй повернули маля. Вона хоче, щоб Кора була ціла й неушкоджена. Вона не може винести думки про те, що її дитина страждає, що їй боляче. Анна відчуває, що може знепритомніти, і падає на канапу. Мати одразу ж обіймає її, ніби намагаючись захистити. Відтепер вона не дивитиметься на детектива.

Собаки жваво стрибають сходами вниз. Анна підіймає очі, щоб поглянути, як вони спускаються. Кінолог хитає головою. Собаки заходять до вітальні, і всі: Анна, Марко, Річард і Еліс Драйз – раптом завмирають, ніби щоб не привертати їхньої уваги. Анна сидить, перелякана, на канапі, поки два собаки нюхають повітря й бігають уздовж килимів, перевіряючи вітальню.

Потім вони підходять і обнюхують її. Поліцейський стоїть у неї за спиною та спостерігає за тим, що робитимуть собаки, можливо, сподіваючись заарештувати її чи Марко просто зараз. Анна, зомліваючи від страху, панічно думає, що їй робити, раптом собаки почнуть на неї гарчати.

Усе довкола пливе. Анна знає, що вони з Марко не вбивали своєї дитини. Але вона безпорадна й налякана, також вона знає, що собаки можуть відчути її страх.

Вона згадує про це тепер, зазираючи в їхні майже людські очі. Собаки обнюхують її та її одяг, і вона відчуває, як важко вони дихають і як смердять, – і зіщулюється. Вона намагається не дихати. Вони переходять від неї до батьків і Марко, що самотньо стоїть біля каміну. Коли собаки нічого не знаходять ані у вітальні, ані в їдальні та йдуть на кухню, Анна вчавлюється в подушки канапи з полегшенням. Їй чути, як вони швидко перебирають лапами по кухонних кахлях, а потім бігцем спускаються задніми сходами до підвалу. Ресбак іде за ними.

Родина сидить у вітальні в очікуванні, коли ця частина розслідування закінчиться. Анні не хочеться ні на кого дивитися, тож вона втупила погляд у годинника на камінній полиці. Хвилини минають – у ній лишається дедалі менше надії. Вона відчуває, що її дитина все далі й далі від неї.

Анна чує, як відчиняються задні двері на кухні. Вона уявляє, як собаки пробігають заднім подвір’ям, потім через садок, обнюхують гараж і газон. Вона не зводить очей із годинника, але бачить собак у гаражі – вони копирсаються довкола розбитих глиняних горщиків та іржавих граблів. Вона сидить, виструнчившись, чекаючи, коли вони загарчать. Нашорошена, вона чекає. Вона згадує про зламаний датчик руху.

Нарешті Ресбак повертається:

– Собаки нічого не знайшли, – каже він. – Це хороші новини.

Анна чує, як мати поряд із нею видихає з полегшенням.

– Отже, тепер ми можемо справді почати її шукати? – питає Річард Драйз.

Детектив каже:

– Ми серйозно налаштовані знайти її, повірте.

– Тож, – каже Марко трохи ображено, – що далі? Що можна зробити?

Ресбак відповідає:

– Нам доведеться поставити вам обом велику кількість питань. Ви можете знати щось, що може допомогти, і самі цього не усвідомлювати.

Анна дивиться на Марко сповненим сумнівами поглядом. Ну що вони можуть знати?

Ресбак додає:

– І нам необхідно, щоб ви поспілкувалися зі ЗМІ. Хтось міг щось бачити чи, можливо, побачить завтра чи післязавтра, але якщо вони про це не дізнаються, то не складуть цього докупи.

– Гаразд, – різко каже Анна. Вона зробить усе необхідне для повернення своєї дитини, попри те, що зустріч із медійниками її жахає. Марко теж киває, хоча й видається знервованим. На якусь мить Анна замислюється про своє волосся, що звисає ріденькими пасмами, про розпухле від плачу обличчя. Марко бере її руку й міцно стискає.

– Як щодо винагороди? – пропонує батько Анни. – Ми могли б запропонувати винагороду за інформацію. Гроші я виділю. Якщо хтось бачив щось і боїться висунутися, то подумає ще раз, якщо сума його привабить.

– Дякую, – каже Марко.

Анна просто киває.

Дзеленчить телефон Ресбака. Це детектив Дженнінґз – він обходив усі будинки на вулиці один за одним.

– Можливо, ми щось знайшли, – каже він.

Ресбак відчуває знайоме напруження в животі – їм відчайдушно потрібен бодай якийсь натяк. Він швидко виходить з будинку Конті й за кілька хвилин опиняється перед будинком, розташованим за їхнім, по інший бік доріжки.

Дженнінґз чекає на нього на першій сходинці. Дженнінґз стукає у двері ще раз, і їх одразу ж відчиняє жінка, на вигляд років п’ятдесяти. Видно, що її підняли з ліжка. На ній халат, волосся заколоте шпильками. Дженнінґз представляє її: Пола Демпсі.

– Я детектив Ресбак, – каже детектив, показуючи жінці своє посвідчення.

Вона запрошує їх до вітальні, де у кріслі сидить, цілком уже прокинувшись, її чоловік у штанях від піжами та зі скуйовдженим волоссям.

– Пані Демпсі, можливо, бачила щось важливе, – каже Дженнінґз.

Коли вони влаштовуються, він каже:

– Розкажіть детективу Ресбаку те, що сказали мені. Про те, що ви бачили.

– Добре, – каже вона й облизує губи. – Я була нагорі у ванній. Я встала прийняти аспірин, тому що в мене боліли ноги від того, що вранці я поралася в саду.

Ресбак киває, заохочуючи її продовжувати.

– Вночі було так спекотно, що ми лишили вікно у ванній відчиненим, щоб утворився протяг. Вікно виходить на задню доріжку. Будинок Конті за цим ось будинком, за два від нашого.

Ресбак знову киває, він занотовує розташування будинку відносно дому Конті. Він слухає дуже уважно.

– Я між іншим, ненароком визирнула у вікно. Моє вікно виходить якраз на доріжку. Мені було добре все видно тому, що я не вмикала у ванній світла.

– І що ви побачили? – питає Ресбак.

– Машину. Я бачила, як доріжкою їхала машина.

– Яка саме машина? В якому напрямку вона рухалася?

– Вона рухалася проїздом у бік мого будинку від будинку Конті. Можливо, вона виїхала з їхнього гаража, а може, з боку будинків удалині.

– Що то була за машина? – запитує Ресбак, виймаючи записника.

– Не знаю. Я не знаюся на машинах. Шкода, що мій чоловік цього не бачив, він би точно вам відповів.

Вона кидає погляд на чоловіка, а той лише здвигає плечима на знак того, що нічим не може допомогти.

– Але, звісно, тоді я не думала нічого такого.

– Можете описати машину?

– Вона була невеличка, думаю, темна. Але фари були вимкнені – саме тому я й звернула на неї увагу. Мені видалося це дивним.

– Ви бачили водія?

– Ні.

– Хтось був на пасажирському сидінні?

– Не думаю, але точно сказати не можу. Було погано видно. Можливо, то була електрична машина або гібрид, тому що вона рухалася дуже тихо.

– Ви впевнені?

– Ні, не впевнена. Але зазвичай із проїзду долинає звук, а ця машина була дуже тихою, може, ще й через те, що ледве повзла.

– Не знаєте, о котрій це було?

– Я подивилася на годинник, коли встала. У мене біля ліжка цифровий будильник. Було 00:35 ночі.

– Ви цілком упевнені щодо часу?

– Так, – відказує вона. – Цілком.

– Ви не пам’ятаєте ще якихось подробиць про машину, бодай щось? – запитує Ресбак. – Дводверна? Чотиридверна?

– Вибачте, – каже вона. – Не пам’ятаю. Я не помітила. Пам’ятаю тільки, що маленька.

– Я б хотів визирнути в те вікно, якщо ви не проти, – каже Ресбак.

– Звісно.

Вона веде їх сходами нагору, до ванної у глибині будинку.

Ресбак виглядає у відчинене вікно. Вдалий ракурс – проїзд видно добре. Ліворуч він бачить гараж Конті, жовту поліцейську стрічку довкола нього. Йому видно, що гараж досі відчинений. Як шкода, що вона не вийшла бодай на дві хвилини раніше. Вона могла би побачити, як машина з вимкненими фарами виїжджає з гаража подружжя Конті, якщо це дійсно було так. Якби ж тільки знайшовся свідок, який бачив цю машину в гаражі або як вона звідти виїздить о 00:35 ночі. Але та машина могла їхати звідки завгодно.

Ресбак дякує Полі та її чоловікові, вручає свою візитівку, і вони з Дженнінґзом виходять. Поліцейські зупиняються на тротуарі. Світає.

– Що думаєте? – питає Дженнінґз.

– Цікаво, – каже Ресбак. – Час. І той факт, що фари були вимкнені.

Інший детектив киває.

– Марко ходив до дитини о пів на першу. Машина їхала з боку гаража Конті о 00:35. Без світла. Можливо, спільник.

Так батьки стали його головними підозрюваними.

– Візьми кілька людей і поговоріть з усіма, чиї гаражі виходять на проїзд. Я хочу знати, хто їхав на машині о 00:35, – каже Ресбак. – Пройдіть по всіх будинках і спробуйте з’ясувати, чи не визирав ще хтось у вікно і чи не бачили вони чогось іще.

Дженнінґз киває:

– Гаразд.

Анна міцно тримає Марко за руку. Вона ледве не знепритомніла перед виходом до преси. Їй довелося сісти й опустити голову між колін. Сьома ранку, минуло вже кілька годин із моменту викрадення Кори. З десяток журналістів і фотографів чекають на вулиці. Анна завжди була замкненою людиною, такий надмір уваги для неї – тортура. Вона ніколи її не шукала. Але тепер Анна та Марко вимушені залучити ЗМІ. Їм потрібно, щоб Кора з’явилася на шпальтах усіх газет, на всіх каналах, в Інтернеті. Не можна просто взяти й викрасти дитину з чужого будинку й лишитися непоміченим. Довкола багато людей. Хтось обов’язково щось розповість. Анна та Марко мають це зробити, хоча й знають, що стануть мішенями злоязиких видань, якщо все випливе. Вони – батьки, які лишили без нагляду немовля, покинули свою донечку саму вдома. І тепер хтось украв її. Та вони просто хіт сезону.

Вони домовилися підготувати заяву, записували її за журнальним столиком – детектив їм допомагав. У заяві не згадувалося про те, що в момент викрадення дитина була вдома сама, проте Анна не сумнівалася, що рано чи пізно про це дізнаються. Вона відчувала, що варто впустити медіа у своє життя, і краю цьому не покладеш. Ніщо вже не буде особистим. Вони з Марко стануть сумнозвісними горе-батьками таблоїдів у супермаркетах. Їй соромно і страшно.

Анна та Марко виходять на ґанок через парадні двері. Детектив Ресбак стоїть поряд з Анною, а детектив Дженнінґз – поряд із Марко. Анна спирається на руку чоловіка, ніби от-от впаде. Вони домовилися, що заяву виголосить Марко, – Анні просто не стане сил. Вона виглядає так, ніби перший же сильний подув вітру може збити її з ніг. Марко вдивляється у натовп репортерів, зіщулюється, переводить погляд на папірець, що помітно тремтить у його руках. Спалахи камер безперервно блимають.

Анна дивиться на все це, ошелешена. Вулицю запружили репортери, фургони, телекамери, оператори, устаткування й дроти, люди, що тримають мікрофони біля сильно загримованих облич. Вона бачила таке по телевізору, все було саме так. Але тепер вона по інший бік екрана. Усе це видається нереальним, ніби відбувається не з нею. Вона почувається дивно, якось безтілесно, ніби водночас і стоїть на першій сходинці ґанку, роззираючись довкола, і дивиться на все згори й трохи зліва.

Марко підіймає руку, показуючи, що хоче сказати. Натовп раптом замовкає.

– Я хотів би прочитати заяву, – пробурмотів він.

– Голосніше! – кричить хтось із тротуару.

– Зараз я прочитаю заяву, – каже Марко вже голосніше й чіткіше. Потім він читає, його голос потроху набуває впевненості:

– Сьогодні вночі, між пів на першу й пів на другу, нашу прекрасну маленьку донечку Кору викрала з її ліжка невідома особа чи особи. – Він робить коротку паузу, щоб зібратися. З натовпу не долинає жодних звуків. – Їй півроку. В неї біляве волосся та блакитні очі, вага приблизно шістнадцять фунтів. На ній одноразовий підгузок і простий світло-рожевий комбінезон. З ліжка зникла також її біла ковдра.

– Ми любимо Кору понад усе. Ми хочемо повернути її. Ми звертаємося до того, хто її забрав, хто б ви не були, будь ласка, будь ласка, поверніть її цілою та неушкодженою. – Марко переводить погляд із папірця на людей. Він плаче й має перерватися, щоб витерти сльози. Анна стиха схлипує поряд із ним, вдивляючись у море облич.

– Ми й не маємо уявлення, хто й навіщо викрав нашу безневинну дитину. Ми просимо вас про допомогу. Якщо ви щось бачили або чули, будь ласка, повідомте поліції. Ми готові запропонувати значну винагороду за інформацію, яка допоможе в пошуках нашої дитини. Дякуємо.

Марко повертається до Анни, і вони падають одне одному в обійми під блискотіння спалахів.

– Назвіть розмір винагороди! – вигукують із натовпу.