Читать книгу Подружжя по сусідству - Шарі Лапена - Страница 7

Марко почувається вигнанцем: він часто почувається саме так, коли в кімнаті з’являються батьки Анни. Навіть тепер, коли Кора зникла, він відчуває, що ним нехтують, тоді як ті троє – його схиблена дружина, її завжди незворушна мати та властолюбний батько – об’єднуються в родинний трійчастий союз. Часом він лише дещо відокремлений, часом – повністю виключений. Але знову ж таки – він знав, на що йшов, одружуючись із нею. Він думав, що зможе із цим жити.

Він, зайвий, стоїть попід стіною вітальні, спостерігаючи за Анною. Вона сидить посередині канапи, мати – поряд із нею, притягнувши Анну до себе, щоб заспокоїти. Батько розташувався дещо віддалік, випроставшись, поплескуючи доньку по плечу. Ніхто не дивиться на Марко. Ніхто не пропонує підтримки йому. Марко почувається ні в сих ні в тих у власному будинку.

Але, щонайгірше, він був до смерті наляканий, виснажений. Усе, чого він прагне, – знову побачити Кору в її колисці, він волів би, аби усього цього ніколи не ставалося.

Він відчуває, що детектив на нього дивиться. Тільки він звертає увагу на Марко. Марко умисно ігнорує його, хоча, можливо, й не варто було цього робити. Марко знає, що він підозрюваний. Детектив увесь час на щось натякає, відколи з’явився тут. Марко почув, як офіцери в будинку шепотілися про виклик собак. Він не дурний. Не було би потреби викликати собак, якби вони не підозрювали, що Кору вбили в будинку. Поліція вочевидь вважає, що вони з Анною вбили дитину.

Нехай собі приводять собак – він не боїться. Можливо, поліція постійно стикається з тим, що батьки вбивають своїх дітей, але він би ніколи не завдав шкоди своїй доньці. Кора для нього – усе. Вона була єдиним промінчиком світла в його житті, єдиним нескінченним джерелом радості, особливо протягом останніх кількох місяців, коли Анна дедалі глибше впадала в депресію, втрачаючи себе. Здається, його дружина стала цілком чужою. Що сталося із вродливою привабливою жінкою, з якою він одружився? Усе спаскудилося. Але їм із Корою було добре удвох, вони перечікували разом, чекали, коли мама повернеться до нормального стану.

Батьки Анни тепер зневажатимуть його ще сильніше. Вони швидко пробачать Анні. Вони здатні пробачити їй майже все – навіть те, що вона лишила дитину якомусь хижакові на поталу, навіть це. Але йому – йому вони ніколи, ніколи не пробачать. Вони стоїчно переживатимуть цю катастрофу – вони завжди поводяться стоїчно, на відміну від їхньої емоційної доньки. Можливо, вони можуть навіть застерегти Марко та Анну від їхніх помилок. Цього вони прагнуть найбільше. Навіть зараз він бачить, що батько Анни дивиться понад голови Анни та її матері, насупившись так, що між бровами залягла глибока борозна, і зосередившись на проблемі, на проблемі, створеній Марко, – на тому, як її розв’язати. Думаючи про те, як йому прийняти цей виклик і вийти із ситуації переможцем. Можливо, він зможе перевершити Марко ще раз, коли це дійсно багато важить. Марко зневажає свого тестя. Це взаємно.

Але єдине, що зараз має значення, – це повернути Кору. Решта – пусте. На думку Марко, це складна невротична родина, але вони всі люблять Кору. Він зморгує сльози, які знову підступили до очей.

Детектив Ресбак зауважив прохолоду в стосунках батьків Анни та їхнього тестя. У більшості випадків подібні бар’єри розмиваються у скрутних ситуаціях, хай навіть ненадовго. Але це не просто скрутна ситуація. Це історія, в якій батьки начебто залишили дитину вдома саму і останню викрали. Спостерігаючи за тим, як родина скупчилася на канапі, він одразу розуміє: батьки не звинувачуватимуть ні в чому свою обожнювану донечку. Чоловік же буде цапом-відбувайлом – усю провину звалять на нього, справедливо це чи ні. І скидається на те, що він про це знає.

Батько Анни встає з канапи та підходить до Ресбака. Він високий, широкоплечий, із коротким сталево-сивим волоссям. У ньому спостерігається якась упевненість, що межує з агресією.

– Детективе?

– Детектив Ресбак, – підказує той.

– Річард Драйз, – каже чоловік, простягаючи детективові руку.

– Розкажіть, що ви робите для того, щоб знайти мою онуку, – чоловік говорив тихо, але владно; він звик бути головним.

Ресбак пояснює йому:

– Офіцери прочісують місцевість, опитують усіх, шукають свідків. У будинку та довкола нього працюють експерти. Ми надіслали опис дитини до місцевих та національних ЗМІ. Незабаром вони проінформують людей. Можливо, нам пощастить і ми знайдемо щось на камерах відеоспостереження, – тут він зробив коротку паузу. – Ми сподіваємося швидко знайти зачіпки.

Подумки ж Ресбак не наважується промовити: «Ми робимо все можливе, але, може статися, цього буде недостатньо для порятунку вашої онуки». З досвіду йому відомо, що розслідування можуть затягуватися, якщо не відбувається потужного прориву на початку. В маленької дівчинки замало часу, якщо вона взагалі ще жива.

Драйз підходить ближче до нього, так близько, що Ресбак відчуває запах його лосьйону після гоління. Драйз кидає через плече погляд на доньку і каже ще тихше:

– Усіх збоченців перевірили?

Ресбак дивиться на цього великого чоловіка. Він єдиний зміг вкласти найгірше у слова.

– Ми перевіряємо всіх, про яких нам відомо, проте завжди лишаються ті, про яких ми не знаємо.

– Це вб’є мою доньку, – бурмоче Річард Драйз собі під носа, дивлячись на неї.

Ресбак розмірковує над тим, чи відомо батькові про післяпологову депресію доньки. Можливо, зараз не час питати. Натомість він хвильку вичікує й каже:

– Ваша донька згадала про те, що ви досить заможна людина. Це так?

Драйз киває:

– Можна так сказати.

Він поглянув на Марко, але той втупився в інший бік, на Анну.

Ресбак запитує:

– Як ви думаєте, чи може в цього злочину бути фінансовий мотив?

Чоловік спершу видається здивованим, але потім замислюється над цим.

– Не знаю. А ви думаєте, що в цьому річ?

Ресбак злегка похитує головою:

– Ми ще не знаємо. Це, звичайно, не виключено.

Він дозволяє Драйзу обміркувати це припущення.

– Чи є хтось у вашому бізнесі, можливо, хто заздрить вам?

– Ви вважаєте, що хтось міг украсти мою онучку заради того лишень, аби втамувати заздрість до мене? – чоловік, вочевидь, шокований.

– Я просто запитую.

Річард Драйз не відкидає цієї ідеї одразу ж. Або ж у нього величезне еґо, – думає Ресбак, – або ж за довгі роки він собі нажив достатньо ворогів, щоб вважати це за можливе. Нарешті Драйз хитає головою:

– Ні, на думку не спадає нікого, хто б міг таке зробити. В мене немає ворогів, принаймні мені про них не відомо.

– Це не дуже вірогідно, – погоджується Ресбак, – але часом трапляються дивні речі.

Він невимушено запитує:

– А що у вас за бізнес, містере Драйз?

– Пакування й маркування.

Він підіймає очі й зустрічається поглядом із Ресбаком.

– Ми мусимо знайти Кору, детективе. Вона моя єдина онучка. – Він плескає Ресбака по плечу й каже: – Тримайте мене в курсі, добре?

Він дістає з кишені візитівку й відвертається.

– Телефонуйте мені в будь-який час. Хочу знати, що відбувається.

За мить заходить Дженнінґз і говорить Ресбаку на вухо:

– Собаки прибули.

Ресбак киває і йде, лишаючи приголомшену родину в кімнаті.

Він виходить на вулицю до кінолога. Біля будинку припарковано вантажівку загону K-9[1]. Ресбак упізнає кінолога, це коп на прізвище Темпл. Вони вже працювали разом. Порядний чоловік, свою справу знає.

– Що там у нас? – запитує Темпл.

– Дитина зникла з ліжка десь після півночі, – відповідає Ресбак.

Темпл похмуро киває. Ніхто не любить справи про зникнення дітей.

– Їй півроку, тож сама вона не пересувається.

Це не той випадок, коли дитина прокинулася вночі, пішла собі блукати вулицею, втомилася і сховалася в якомусь сарайчику в саду. Якби то було так, вони б використали собак, щоб піти за запахом дитини. Цю дитину винесли з будинку.

Ресбак викликав тренованих на трупний запах собак для того, щоб за допомогою них встановити, чи не була дитина вже мертвою в будинку чи в машині. Натреновані собаки можуть відчувати запах смерті – на поверхнях, на тканинах – протягом двох-трьох годин. Хімія тіла після смерті змінюється швидко, проте не миттєво. Якщо дитину вбили й одразу ж забрали – собаки нічого не відчують, але якщо її забрали за деякий час – собаки можуть допомогти. Ресбак розуміє, що інформація, отримана завдяки пошуковим собакам, не має жодної ваги для доказової бази в суді, зокрема якщо не знайдено тіло. Але він відчайдушно намагається добути будь-яку інформацію, яку тільки вдасться. Ресбак вичавить користь із кожного інструменту слідства. У пошуках правди він невтомний. Він мусить дізнатися, що сталося.

Темпл киває:

– Почнімо.

Він підходить до задньої частини вантажівки, відкриває дверцята. Звідти вистрибують два однакових чорно-білих англійських спаніелів-спрінґерів. Темпл скеровує їх голосом і руками. Собаки без повідців.

– Почнемо з машини, – каже Ресбак.

Він підводить їх до «Ауді» подружжя Конті. Собаки йдуть поряд із Темплом, демонструючи ідеальну слухняність. Криміналісти вже там. Побачивши собак, вони мовчки відступають.

– Що там у нас? Я можу запустити собак? – запитує Ресбак.

– Так, ми закінчили. Давайте, – відповідає один із експертів.

– Вперед, – командує Темпл собакам.

Собаки починають працювати. Вони обходять довкола машини, принюхуючись. Вони застрибують до багажника, потім на заднє сидіння, потім на переднє і швидко вистрибують. Вони підходять до кінолога, сідають поряд і дивляться вгору. Він дає їм винагороду й хитає головою:

– Тут чисто.

– Спробуємо всередині, – каже Ресбак із полегшенням. Він сподівається на те, що дитина ще жива. Він хоче помилитися щодо батьків. Він хоче знайти її. Потім він нагадує собі, що не має права сподіватися. Слід лишатися об’єктивним. Він не може дозволити собі поринати у свої справи емоційно. Інакше він просто не виживе.

Собаки нюхають повітря, підіймаючись сходами, і заходять до будинку. Всередині кінолог веде їх нагору, і вони починають з дитячої.