Читать книгу Подружжя по сусідству - Шарі Лапена - Страница 5

Ресбак чекає на їхню відповідь. Вона відповідає першою.

– На вулиці.

– Ви паркуєтеся на вулиці, хоча у вас є гараж за будинком? – питає Ресбак.

– Усі так роблять. Так зручніше, ніж обходити по стежинці, особливо у зимовий час. Більшість людей отримують дозволи на паркування і просто лишають машини на вулиці.

– Зрозуміло, – каже Ресбак.

– А що? – запитує дружина. – Яке це має значення?

Ресбак пояснює:

– Може бути, що цим ви спростили задачу викрадачеві. Якщо гараж був порожній, а двері гаража відчинені, то було відносно легко завести туди машину й покласти в неї дитину, поки машину ніхто не бачить. Було б, очевидно, набагато складніше – і вже точно ризикованіше, – якби в гаражі вже була машина. Тоді викрадачу загрожувало б бути поміченим на доріжці з дитиною.

Ресбак помітив, що чоловік зблід іще на півтона, якщо можливо було збліднути ще сильніше. Його блідість стала вражаючою.

– Ми сподіваємося знайти сліди взуття і шин біля гаража, – додає Ресбак.

– Звучить так, наче це було сплановано заздалегідь, – каже мати.

– А ви думаєте, ні? – запитує Ресбак.

– Я… Я не знаю. Я думала, що Кору забрали тому, що вона лишилася вдома сама, що злочинець просто скористався можливістю. Ніби хтось схопив її в парку, коли я на мить відволіклася.

Ресбак киває, наче розмірковує над її точкою зору.

– Розумію, – каже він. – Наприклад, мати лишає дитину гратися в парку, а сама відходить по морозиво до кіоску. Дитину хапають, коли вона стоїть до неї спиною. Таке буває. – Він зробив паузу. – Але я впевнений, що ви бачите різницю.

Вона дивиться на нього скляними очима. Йому слід нагадувати собі, що в неї, напевне, шок. Він же бачить подібні речі регулярно: це його робота. Він дивиться на це аналітичним поглядом, позбавленим емоцій. У нього немає вибору, якщо він хоче розкрити справу. Він знайде цю дитину, живу чи мертву, та з’ясує, хто її забрав.

Він сухо каже матері:

– Різниця полягає в тому, що той, хто забрав дитину, знав, що вона в будинку сама.

Батьки перезирнулися між собою.

– Але цього ніхто не знав, – шепоче мати.

– Звісно, – додає Ресбак, – її могли забрати, і якби ви міцно спали поряд у спальні. Ми не можемо знати напевне.

Батькам простіше думати, що це сталося не тому, що вони лишили дитину без догляду. Що це могло статися й за інших обставин.

Ресбак питає:

– А ви завжди лишаєте двері гаража ось так відчиненими?

Чоловік відповідає:

– Інколи.

– І на ніч не замикаєте? Щоб вас не пограбували?

– Ми не тримаємо в гаражі нічого цінного, – каже чоловік.

– Якщо машина всередині, то ми зазвичай замикаємо двері, а так там майже нічого немає. Весь мій інструмент – у підвалі. Тут хороший район, але тут постійно вдираються в гаражі, то який сенс їх замикати?

Ресбак киває. Потім запитує:

– А яка у вас машина?

– «Ауді», – каже Марко. – А що?

– Хочу поглянути. Можна мені ключі? – запитує Ресбак. Марко з Анною спантеличено дивляться одне на одного. Тоді Марко встає, йде до приставного столика біля вхідних дверей та бере з вазочки пронизку з ключами. Він мовчки передає їх детективу та знов сідає на канапу.

– Дякую, – каже Ресбак. Потім нахилився вперед і вимовив із притиском, карбуючи кожен звук: – Ми з’ясуємо, хто це зробив.

Вони дивляться йому у вічі – обличчя матері розпливлося від плачу, очі батька припухлі й червоні від випивки та переживань, обличчя одутле.

Ресбак киває Дженнінґзу, і разом вони йдуть надвір оглянути машину. Подружжя мовчки сидить на канапі, проводжаючи їх поглядом.

Анна не розуміла, до чого хилить цей детектив. Нащо розпитує про машину – він, очевидно, щось підозрює. Вона знає, що коли зникає жінка, то перший підозрюваний – чоловік і, мабуть, навпаки. Але коли зникає дитина, невже підозра одразу падає на батьків? Напевно, що ні. Ну хто буде шкодити власній дитині? До того ж у них обох залізне алібі. Синтія та Грем зможуть це підтвердити. Вони ніяк не могли вкрасти й сховати власну доньку. Та й нащо?

Вона знає, що околиці прочісують, що поліцейські ходять вулицями й стукають у двері та розпитують піднятих із ліжок людей. Марко дав поліції свіже фото Кори, яке вони зробили всього кілька днів тому. На ньому – щасливе біляве дитя з великими блакитними очима посміхається в камеру.

Анна сердиться на Марко – їй хочеться нагримати на нього, накинутися на нього з кулаками, але в їхньому будинку повно поліції, тож вона не наважується. Вона дивиться на його бліде пригнічене обличчя й розуміє, що він уже звинувачує себе. Вона знає, що самій їй не пройти через це. Вона повертається до нього і, схлипуючи, падає йому на груди. Він обхоплює її руками й міцно обіймає. Вона відчуває, як він тремтить, як важко й болісно б’ється його серце. Вона каже собі, що разом вони впораються. Поліція знайде Кору. Їм повернуть їхню доньку.

Але якщо ні, вона ніколи йому не пробачить.

Детектив Ресбак у своєму легкому костюмі виходить через парадні двері будинку Конті у спекотну літню ніч, а просто за ним – детектив Дженнінґз. Їм і раніше випадало працювати разом. Вони бачили таке, що хотіли б викреслити зі своєї пам’яті. Вони разом переходять на інший бік вулиці, уздовж якої, бампер до бампера, простяглися машини. Ресбак натискає кнопку, й фари «Ауді» спалахують яскравим світлом. Сусіди вже повиходили на ґанки, в піжамах і літніх халатах. Тепер вони спостерігають за тим, як Ресбак і Дженнінґз ідуть до машини подружжя Конті. Ресбак сподівається на те, що хтось на вулиці щось знає або щось побачив і зголоситься поділитися.

Дженнінґз запитує упівголоса:

– Що скажеш?

Ресбак тихо відповідає:

– Я не оптиміст.

Ресбак вдягає пару латексних рукавичок, які передає йому Дженнінґз, і відкриває дверцята з боку водія. Він швидко оглядає салон, а потім обходить машину. Дженнінґз слідує за ним.

Ресбак відчиняє багажник. Обидва детективи зазирають усередину. Там порожньо. Й дуже чисто. Машині трохи більше року. Вона досі як нова.

– Люблю цей запах нових машин, – каже Дженнінґз.

Очевидно, що дитини тут немає. Але це не означає, що її тут не було, хай і короткий час. Можливо, експерти знайдуть волокнини рожевого комбінезончика, ДНК дитини – волосину, сліди слини чи навіть крові.

Без тіла цю справу розв’язати буде непросто. Але жодні батьки не покладуть дитину в багажник із добрими намірами. Якщо там знайдуть сліди зниклої дитини, він подбає про те, щоб її батьки згнили в пеклі. Якщо робота Ресбака чогось його й навчила, так це тому, що люди здатні майже на все.

Ресбак свідомий того, що дитина могла зникнути у будь-який час до вечірки. Він ще детально розпитає батьків про те, що вони робили напередодні, йому слід визначити, хто ще, крім батьків, останнім бачив дитину живою. Але він дізнається. Можливо, до матері приходила помічниця або ж прибиральниця чи сусідка – бодай хтось, хто бачив дитину живою та здоровою раніше того ж дня. Він визначить час, коли дитина точно була жива, і відштовхуватиметься від цього. Оці ввімкнені радіоняні, щопівгодинне чергування під час обіду в сусідів, виведений з ладу датчик руху, відчинені парадні двері – усе це може бути майстерною вигадкою, містифікацією батьків, спланованою для того, щоб забезпечити їм алібі й заплутати поліцію. Вони могли вбити дитину в будь-який час того ж дня – умисно чи випадково – покласти її до багажника та спекатися тіла ще до вечірки в сусідів. Або ж, якщо вони мислили ясно, то могли не покласти її до багажника, а посадити в автокрісло. Мертва дитина зовні не дуже відрізняється від заснулої. Залежить, звісно, від того, як її вбили.

Ресбак знав, що він цинік. Коли він починав, то не був таким.

Він наказав Дженнінґзу:

– Викликай собак, тренованих на пошук трупів.