Читать книгу Подружжя по сусідству - Шарі Лапена - Страница 4
Подружжя по сусідству
Розділ 2
ОглавлениеАнна відчуває, як її власний крик бринить їй у голові, відбивається від стін – її крик скрізь. Потім вона замовкає і стоїть перед порожнім ліжечком нерухомо, затуливши рота рукою. Марко намацує вимикач. Вони обидва витріщаються на порожнє ліжко, де мало бути немовля. Неможливо, неможливо, але дівчинки там немає. Кора не могла вибратися з ліжечка сама. Їй лише піврочку.
– Викликай поліцію, – шепоче Анна, потім її вивертає, блювотиння стікає по її пальцях і дерев’яній підлозі, коли вона нахиляється. Дитячу кімнату, пофарбовану в ніжно-жовтий колір вершкового масла із намальованими на стінах трафаретними пустотливими баранцями, вмить наповнив запах жовчі й страху.
Марко не ворушиться. Анна дивиться на нього. Він стоїть, паралізований, шокований, біля порожньої колиски, ніби не може повірити в те, що сталося. Анна бачить жах та провину в його очах і починає голосити, видаючи жахливе пронизливе виття, ніби поранена тварина.
Марко й досі не може зрушити з місця. Анна проноситься крізь вітальню до їхньої спальні, хапає слухавку з тумбочки, набирає 911 – руки в неї тремтять – і вибльовує на телефон. Марко нарешті виходить із заціпеніння. Вона чує, як він ходить третім поверхом будинку, поки вона не може відвести очей від порожньої постелі, яку видно і крізь залу. Він перевіряє ванну нагорі й швидко проминає повз Анну, щоб подивитися в спальні для гостей, а потім і в останній кімнаті, розташованій під залою, – її вони перетворили на офіс. Поки він шукає, Анна відсторонено думає про те, нащо він це робить. Так, ніби якась частина її розуму відокремилася, набувши здатності міркувати логічно. Їхня дитина ще не могла пересуватися самостійно. Її не може бути ні у ванній, ні у спальні для гостей, ані в офісі.
Хтось її забрав.
Коли оператор служби надзвичайних ситуацій відповідає, Анна кричить у слухавку:
– Хтось украв нашу дитину!
Їй насилу вдається вгамувати емоції, щоб відповісти на питання оператора.
– Я зрозуміла вас, мадам. Спробуйте заспокоїтися. Поліція вже виїхала до вас, – запевняє оператор.
Анна кладе слухавку. Все її тіло тремтить. Вона відчуває, як нудота знову підступає до горла. Раптом вона усвідомлює, як це виглядатиме.
Вони залишили дитину вдома саму. Чи порушили вони закон? Напевне. Як вони все це пояснюватимуть?
Марко з’являється у дверях спальні, блідий, ніби хворий.
– Це твоя провина! – кричить Анна, вирячивши очі, та, відштовхнувши його, вибігає з кімнати. Вона кидається до ванної нагору, де знову блює, цього разу до зливальниці на підставці, потім змиває бруд із рук, що тремтять, і прополіскує рота. Краєчком ока вона помічає своє відображення у дзеркалі. Марко стоїть просто у неї за спиною. Їхні очі зустрічаються в дзеркалі.
– Пробач мені, – шепоче він. – Мені страшенно шкода. Це моя провина.
І йому справді шкода, атож. Та хоча він і визнає, що винний, Анна підіймає руку й щосили б’є по відображенню його обличчя у дзеркалі. Дзеркало розбивається на друзки, а вона, схлипуючи, сповзає на підлогу. Він намагається обійняти її, та вона відштовхує його й збігає сходами донизу. З долоні струменить кров, лишаючи червоний слід на поручні.
Дух нереальності просочує все, що відбувається потім. Затишний дім Анни та Марко раптом перетворюється на місце злочину. Анна сидить на канапі у вітальні. Хтось накинув їй на плечі ковдру, та вона досі тремтить. У неї шок. Поліцейські автівки припаркувалися на вулиці біля будинку, їхні вогні мерехтять червоними вуглинами, пульсують на склі вікна, яке виходить не вулицю, блимають на блідих стінах. Анна нерухомо сидить на канапі й дивиться на них, немов загіпнотизована.
Марко дає поліції стислий опис дитини – голос йому зраджує – півроку, білява, блакитноока, важить приблизно шістнадцять фунтів, удягнена в одноразовий підгузок та однотонний блідо-рожевий комбінезончик. З ліжечка також зникла біла ковдра без візерунка.
Будинок кишить поліцейськими в уніформі. Вони розпорошуються будинком і починають методично його обшукувати. На деяких із них латексні рукавички, якими вони тримають набори для збирання речових доказів. Швидка несамовита біганина Анни й Марко по кімнатах, за кілька хвилин до приїзду поліції, нічого не дала. Пошукова бригада рухається повільно. Ясна річ, вони шукають не Кору – вони шукають доказів. Дитини тут уже нема.
Марко сидить на канапі поряд із Анною, обійнявши її, міцно притискаючи до себе. Їй хочеться вирватися, та вона цього не робить. Вона дозволяє його руці лишатися там, де вона є. Як це виглядатиме, якщо вона його відштовхне? Від нього тхне спиртним.
Тепер Анна звинувачує себе. Це її провина. Їй і хотілося б звинуватити Марко, але ж вона погодилася залишити дитину саму. Краще б вона лишилася вдома. Ні – краще б вона взяла Кору із собою до сусідів, щоб вона теж повеселилася в Синтії. Невже Синтія справді вигнала б їх і зіпсувала вечірку, яку влаштовувала для Грема? Це усвідомлення прийшло запізно.
Тепер усі звинувачуватимуть їх, і поліція, й усі решта. Так їм і треба за те, що залишили дитину саму. Вона б теж так подумала, якби це сталося з кимось іншим. Вона знає, як матері люблять пообговорювати інших, і знає, як приємно це слухати. Вона думає про те, що говоритимуть про неї в її компанії матусь, які зустрічаються раз на тиждень одна в одної вдома, щоб випити кави й попліткувати.
Зайшов хтось іще – то був стриманий чоловік у добре пошитому темному костюмі. Поліцейські в уніформі ставляться до нього з повагою. Анна підіймає голову, щоб подивитися на нього, ловить пронизливий погляд його блакитних очей і запитує себе, хто він такий.
Він підходить, сідає на одне з крісел навпроти Анни й Марко та представляється детективом Ресбаком. Потім нахиляється вперед.
– Розкажіть мені, що сталося.
Анна тієї ж миті забула прізвище детектива, чи воно просто не зафіксувалося в її свідомості. Вона вловила лише «детектив». Вона дивиться на нього – прямота і розум, які вона бачить за цими очима, дають їй надію. Він їм допоможе. Він допоможе знайти Кору. Вона намагається зосередитися, але не може. Вона водночас нашорошена й відсторонена. Вона просто витріщається детективу у вічі, лишивши Марко пояснювати, що сталося.
– Ми були за стінкою, – каже Марко, й видно, що він хвилюється. – У сусідів. – Раптом він замовкає.
– Так, – каже детектив.
Марко вагається.
– Де в цей час була дитина? – питає детектив.
Марко не відповідає. Йому не хочеться казати.
Анна, зібравшись, відповідає за нього, її обличчям течуть сльози:
– Ми залишили її тут, у ліжечку з радіонянею. – Вона дивиться на детектива, очікуючи реакції «Які жахливі батьки!», але він не проявляє жодних емоцій.
– Радіоняня була увімкнена, і ми постійно перевіряли, чи все добре. Щопівгодини. – Вона кидає погляд на Марко. – Ми ніколи б не могли подумати… – та вона не може закінчити речення. Вона затуляє рота рукою, притискаючи пальці до губ.
– Коли востаннє ви ходили до неї? – запитує детектив, дістаючи маленького записника із внутрішньої кишені піджака.
– Я ходила до неї опівночі, – каже Анна. – Я запам’ятала час. Ми ходили до неї щопівгодини, і тоді була моя черга. З нею все було гаразд. Вона спала.
– Я знову пішов до неї о пів на першу, – сказав Марко.
– Ви абсолютно впевнені, що правильно пам’ятаєте час?
Марко кивнув і втупився в підлогу.
– І то була остання перевірка перед тим, як ви повернулися додому?
– Так, – каже Марко, зводячи очі на детектива, нервово торсаючи рукою своє темне волосся. – Я ходив до неї о пів на першу ночі. То була моя черга. Ми дотримувалися графіка.
Анна кивнула.
– Скільки ви випили того вечора? – запитує Марко детектив.
Марко червоніє.
– У них була невеличка вечірка, у сусідів за стіною. Я випив кілька келихів, – визнає він.
Детектив повертається до Анни.
– А ви щось пили в гостях, місіс Конті?
Її обличчя горить. Матерям, які годують грудьми, пити не можна. Їй хочеться збрехати.
– Я пила вино за вечерею. Не знаю, скільки саме я випила, – сказала вона. – То було застілля.
Вона розмірковує про те, наскільки п’яною виглядає і що детектив про неї думає. Їй здається, що він бачить її наскрізь. Вона згадує, що зблювала в дитячій кімнаті. Чи відчуває він від неї запах алкоголю так, як вона відчуває його від Марко? Вона згадує про вдрузки розбите дзеркало у ванній, закривавлену руку, тепер перев’язану чистим рушником із кухні. Їй соромно за те, як вони зараз виглядають: п’яні батьки, які лишили свою шестимісячну доньку саму. Вона думає, чи висунуть їм звинувачення.
– Яке це має значення? – запитує Марко в детектива.
– Це може вплинути на достовірність ваших свідчень, – каже детектив прямо. Він не схильний засуджувати. Його, здається, цікавлять лише факти.
– О котрій ви пішли з вечірки? – запитує він.
– Було майже пів на другу, – відповідає Анна. – Я постійно перевіряла час на мобільному. Я хотіла вже піти. Я… Я мусила сходити до неї о першій – була моя черга – та мені здавалося, ми от-от зберемося додому, і я вмовляла Марко поквапитися. – Провина її роздирає. Якби вона не пропустила чергування о першій, чи зникла б її донька? А втім, було багато способів не допустити цього.
– Ви зателефонували в 911 о першій годині двадцять сім хвилин, – сказав детектив.
– Вхідні двері були відчинені, – пригадує Анна.
– Вхідні двері були відчинені? – повторює детектив.
– На три-чотири дюйми. Я впевнена, що зачиняла їх, коли ходила до неї опівночі, – каже Анна.
– Наскільки ви впевнені?
Анна думає про це. А чи справді вона була впевнена? Вона була цілком переконана в цьому, коли побачила прочинені двері. Але тепер, після всього, що сталося, чи могла вона бути певна бодай у чомусь? Вона повернулася до чоловіка.
– Ти впевнений, що не залишив дверей прочиненими?
– Я певен, – відрізує він. – Я не користувався передніми дверима. Я заходив через задні.
– Ви заходили через задні двері, – повторює детектив.
– Можливо, я й не зачинив їх на ключ, – визнає Марко, затуливши обличчя долонями.
Детектив Ресбак уважно дивиться на подружжя. Дитина зникла. Її викрадено з ліжечка – якщо батькам Марко та Анні Конті можна вірити – десь між 00:30 та 01:27 ночі незнайомою людиною або людьми, у той час як батьки були в гостях у сусідів за стіною. Двері були трохи прочинені. Можливо, батько не замкнув задні двері на ключ – власне, коли приїхала поліція, вони були зачинені, але не замкнені. Мати, безсумнівно, шокована. Батько теж, здається, вбитий горем. Але відчувається, що тут щось не так. Ресбак розмірковує, що ж відбувається насправді.
Детектив Дженнінґз робить йому знак рукою.
– Вибачте, – каже детектив Ресбак і на мить залишає приголомшених батьків.
– Що таке? – тихо питає Ресбак.
Дженнінґз тримає маленький слоїк пігулок.
– Знайшли це в шафці у ванній, – каже він.
Ресбак бере прозорий пластиковий контейнер у Дженнінґза й вивчає етикетку: анна конті, сертралін, 50 мг. Ресбак знав, що «Сертралін» – це потужний антидепресант.
– Дзеркало у ванній нагорі розбите, – каже йому Дженнінґз.
Ресбак киває. Він ще не був нагорі.
– Щось іще?
Дженнінґз хитає головою.
– Поки що більше нічого. У будинку, здається, чисто. Більше нічого начебто не вкрали. Решту дізнаємося від експертів за кілька годин.
– Добре, – сказав Ресбак, віддаючи слоїк Дженнінґзу.
Він повертається до пари на канапі й продовжує ставити запитання.
Дивиться на чоловіка:
– Марко, – нічого, якщо я називатиму вас Марко? – що ви робили після того, як навідали дитину о дванадцятій тридцять?
– Я повернувся на вечірку, – сказав Марко. – Викурив цигарку в сусідів на внутрішньому дворику.
– Ви були самі, коли палили?
– Ні, зі мною була Синтія, – на цих словах Марко червоніє. Ресбак це помічає. – Це сусідка, яка запросила нас на вечерю.
Увага Ресбака перемикається на дружину. Вона— приваблива жінка, з приємними рисами обличчя та блискучим каштановим волоссям, але зараз якась посіріла.
– А ви не палите, місіс Конті?
– Ні, я – ні. Але Синтія палить, – каже Анна. – Я лишилася за столом із її чоловіком, Гремом. Він ненавидить цигарковий дим, а оскільки то був його день народження, то я подумала, що буде нечемно лишити його самого в кімнаті. – А потім вона раптом випалює: – Синтія цілий вечір фліртувала з Марко, і мені було шкода Грема.
– Зрозуміло, – каже Ресбак. Він уважно розглядає чоловіка – той являє собою цілком гнітюче видовище. Він також виглядає знервованим і винним. Ресбак повертається до нього.
– Тож ви були на внутрішньому дворику в сусідів десь після пів на першу. Приблизно як довго ви були на вулиці?
Марко безпорадно хитає головою.
– Може, п’ятнадцять хвилин, плюс-мінус.
– Ви нічого не чули, не бачили?
– Тобто? – чоловік, здається, в шоці. Він говорить якось нечітко. Ресбак замислюється про те, скільки Марко випив.
Ресбак пояснює для нього.
– Очевидно, вашу дитину забрали між пів на першу та першою двадцять сім. Ви були надворі, кілька хвилин, після дванадцятої тридцять.
Він дивиться на чоловіка, чекає, поки той складе два і два.
– На мою думку, навряд чи хтось виносив би дитину посеред ночі через передні двері.
– Але ж вони були відчинені, – каже Анна.
– Я нічого не бачив, – каже Марко.
– За будинками з цього боку вулиці є доріжка, – каже детектив Ресбак. – Чи не помітили ви когось на цій доріжці? Може, щось чули, ну там, машину?
– Ні… Ні, здається, ні, – каже Марко. – Мені шкода. Я нічого не бачив і не чув. – Він знову затулив обличчя руками. – Я не звернув уваги.
Детектив Ресбак швидко оглянув місцевість перед тим, як прийти сюди й допитувати батьків. Йому здалося малоймовірним – хоча цілком не можна виключати – щоб невідомий виніс дитину через парадні двері на такій вулиці, як ця, ризикуючи бути поміченим. Будинки в ряду з’єднані один з одним і стоять близько до тротуару. Вулицю добре освітлено, і навіть пізно вночі тут багато машин і людей. Отже, це дивно – якщо тільки його не збивають з пантелику умисно – що парадні двері були відчинені. Команда експертів шукає відбитки пальців, але чомусь йому здавалося, що вони нічого не знайдуть.
Задні двері дають більше можливостей. У більшості будинків, включаючи будинок Конті, є окремий гараж, двері якого відкриваються на доріжку – ту, що за будинком. Задні дворики довгі та вузькі, розділені парканами, і на більшості з них, не виняток і подвір’я Конті, ростуть дерева, кущі або й цілі сади. Із заднього боку будинків досить темно – там, на відміну від зовнішнього боку, немає ліхтарів. Ніч темна, місяць не сяє. Хто б не забрав дитину, якщо ця людина вийшла крізь запасні двері, їй довелося би перетнути дворик і дійти до гаража, звідки є виїзд на доріжку. Шанси, що тебе помітять, поки ти донесеш викрадену дитину від задніх дверей до лишеної напоготові машини, значно менші, ніж якщо ти виходитимеш через парадні двері.
Команда Ресбака ретельно обшукала будинок, гараж та подвір’я. Жодного сліду зниклої дитини. Гараж Конті порожній, двері гаража прочинені навстіж навпроти виїзду. Сидячи на веранді за будинком, звісно, можна було нічого не помітити. Але навряд. Що звужує інтервал викрадення на п’ятнадцять хвилин, з 00:45 до 01:27 ночі.
– А ви в курсі, що у вас датчик руху не працює? – запитав Ресбак.
– Що? – каже чоловік, ошелешений.
– У вас на задніх дверях датчик руху – лампочка, що має загорятися, коли до них хтось наближається. Ви в курсі, що він не працює?
– Ні, – шепоче дружина.
Чоловік енергійно хитає головою.
– Ні, я… він працював, коли я приходив. А що з ним?
– Лампочку викрутили, – детектив Ресбак уважно дивиться на батьків. Замовкає на деякий час. – Це наводить мене на думку про те, що дитину забрали через задній вихід, віднесли в гараж, звідки виїхали, можливо, на машині, на доріжку. – Він чекає, але ні чоловік, ні жінка нічого не говорять. Він помічає, що дружина тремтить.
– Де ваша машина? – запитує Ресбак, нахиляючись уперед.
– Наша машина? – луною повторює Анна.