Читать книгу Зоряні миті людства. Новели (збірник) - Стефан Цвейг - Страница 10
Зоряні миті людства[1]
Героїчна мить
ОглавлениеДостоєвський, Петербурґ, Семенівська площа, 22 грудня 1849 року
Вночі зі сну його зірвали,
Бряжчать шаблі у казематах,
У невідоме рушити сказали,
Здригнулись тіні у примарних шатах.
Штовхають уперед, у темну глибінь,
У коридору довгу чорну просторінь.
Скрегоче засув, двері зарипіли,
Тут небо голе й холод на цих кресах,
Чекає повіз, як могила на колесах,
Поряд із ним на морозі лютім,
Мовчазні та бліді,
Товаришів аж дев’ять, кайданами скуті.
Ніхто й слова не дає біді.
Бо кожен уже відчуває,
Що шляху назад немає,
У тілі життя тримається,
Поки колеса обертаються.
Віз зупинивсь,
Мовчать колеса, двері зарипіли,
І кожен поглядом несмілим
На темний світ дививсь,
В очах тривожна каламуть.
Покрівлі з усіх боків,
Брудних будинків квадрат простий,
Лиш темінь і сніг на майдані широкім.
Туман, мов сірим запиналом,
Вкриває ешафот,
І тільки церкви купол золотий
Ясного ранку сповнений щедрот.
З карети мовчки всіх ведуть.
Читає вирок лейтенант з пеналом:
За зраду куля смертю привітає,
Свинець і смерть!
Мов камінь, слово полетіло
В морозу дзеркало мовчазне, біле,
Дзвенить,
Немов щось навпіл розбиває,
Пускає потім вмить
Пусту шкаралущу в могилу німу
Тяжкого ранку тишу навісну.
Мов уві сні
Він відчуває все, що діють з ним,
І знає, що тепер має померти.
Підходить хтось, і смертника сорочку білу
Йому на плечі накидає: дрож по тілу.
Супутникам останнє кажуть слово
Гарячі очі і виразний жест.
Німий лунає крик,
Цілує він Спасителя і хрест,
Бо піп мов запечатує вуста
Всім десятьом, готово.
Беруть по троє, він долі не уник,
І кожного вже в’яжуть до стовпа.
Притьмом
Козак підскакує до жертви,
Щоб очі зав’язати перед пострілом.
Він знає: вже кінець!
Очима пильними і гострими
Пожадливо на латку світу поглядає,
Яку йому ще небо розкриває.
У сутіні ранковій бачить церкву:
Немов посеред ночі каганець,
Блищить її купол, як вінець,
Сяє святою ранковою зорею.
І він, щасливий, ухопивсь за баню,
Немов за Господа кирею…
Перед очима напнули ніч останню.
А в тілі знов
Заструмувала червона кров.
Шумує, тече, бурхлива,
І в тім потоці мінливім
Зринає все життя.
І бачить він,
Що ці секунди, присвячені смерті,
Всі миті минувшини вже стерті
В душевний обернули дзвін.
Усе його життя нараз постало,
І мчить картинами крізь груди
Пора змарнована і сіра, – був дитина;
І батько-мати, потім брат, дружина,
Три крихти дружби, дрібка насолоди, люди,
Про славу сон, ганьби чуття оспале, —
Вогненний мчить потік картин,
Років змарнованих і молодості плин,
Усе своє єство відчув він в тілі знов.
Та ось настала мить.
Вже до стовпа прив’язаний стоїть.
Кидає думка свій покров
Важкий і чорний,
Що душу гне, непереборний.
І він тоді, неначе снив,
Почув, як хтось підходить збоку,
Ступають м’яко чорні кроки.
Козак чимближче підступив
Й на серце руку враз йому поклав,
Щоб так не гупало… щоб звук отой пропав!
Хвилина ще – і все буде позаду,
Ось козаки
Шикуються до іскристого ряду
І для прикладів розтискають кулаки.
Суремний звук, немов левиний рик,
Одна секунда – й ти старий, як гній.
Аж тут лунає крик:
«Постій!»
В руках у офіцера,
Видніють білі папери,
І голосом, що линув до хмар,
Розбив він тишу твердо:
«Наш цар
Ласкаво й милосердо
Цей присуд скасував,
Натомість кару м’якшу він наклав».
Слова дзвенять
Ще чужо, наче мова незрозуміла,
Та кров
Зашумувала знов, червона,
Шугає вгору, й жили бринять,
І смерті опона
Спадає, завагавшись, зі змертвілого тіла.
І очі, ще в пов’язці, відчувають,
Як вічного світла промені їх обіймають.
Профос іде
Й розв’язує мовчки мотуззя тверде.
Скидає потім білу пов’язку,
Немов потріскану берестяну стяжку,
З його пекучих скронь.
Помалу гасне внутрішній вогонь,
Боязко очі відступають від могили,
Намацують, ще кволі, знов буття,
Повернене життя.
І бачить він, оживши,
Той самий купол; золотом іскрили
Промінчики зорі,
Містичний блиск створивши.
Зорі ясної червінь світанкова
Наче молитвами палкими огорнула
Лискучу баню й непорушні стели.
Високий хрест, мов меч святий,
Зіпнувся вгору крізь туман густий
До хмар рожевих і веселих,
І там, у ясності розквітлий,
Здійнявсь над Господа собором.
Потік могутній та ще й скорий
Послав розжеврену хвилю світла
У небеса дзвінкі угору.
Туману тоскні клуби
Летять, димляться, мов несуть тягар
Земної всієї темної згуби
До вже рожевих божих хмар.
І звуки линуть там з глибин,
Їх не злічити, мов дощу краплин,
Й гукають тисячі вже хором,
І тут уперше долітає до його вуха,
Як всі земні злигодні і скруха
Свої пекучі страждання
З’єднали у повітрі в єдине волання.
Він чує голоси малих і кволих,
Жінок, що дали жертву марну,
Повій, що сміються з душ своїх голих,
Похмурий буркіт кривд примарних
Усіх самотніх, сміхом не зворушених.
Він чує плач і ридання дітей,
Крикливе безсилля потай спокушених.
Стражденних всіх почув він людей,
Відкинутих, тупих і запльованих,
Некоронованих
Всіх мучеників всіх вулиць і страстей.
Він їхні чує голоси всі сутні,
Як у мелодії могутній
Вони у небо чисте шлях створили.
І постеріг,
Що тільки муки до Бога долинають,
Тоді як інших скорботи брили
Свинцевим щастям до землі згинають.
Та йде в безмежжя світла поріг
Із-під потоку можного
Всіх нарікань і скарг
Від мук душевних і тілесних.
І знає він, що всіх, геть кожного
Бог почує, як скарб:
На співчуття багатий світ небесний!
Над злидарем, що всотує печаль,
Господь не чинить суду,
Бо безкінечний жаль
Знай повнить його дім і груди.
Апокаліпсису вершники летять між піль,
Страждання – насолода, щастя – мука.
Для того, хто в смерті життя відчув.
І вже до землі майнув
Вогненний янгол ту саму мить,
І промінь, мов стріла із лука,
Священної любові, яку витворив біль,
Пройшов у серце, що мліє і щемить.
Упав
Навколішки, мов пригнув його гніт.
Відчув нараз цілий світ
Правдиво в його безкінечній скорботі.
Здригнулося тіло,
Аж піна з рота, зуби сяють,
Судома крутить язик, мов дріт,
І сльози набігають,
Біжать від щастя по змарнілій плоті,
Бо відчуває він: кінець гіркоті,
Відколи смерті вуст торкнувся.
Вже смак життя до нього повернувся,
Душа йому пече від мук і ран,
Вже сумніви пропали,
Що він тоді, як зник з очей майдан,
Був іншим, не оспалим;
Був тим, що споконвіку висить на хресті.
Тепер і він, як в давнину Христос,
Від поцілунку смерті, коли став на грань,
Життя любити має задля всіх страждань.
Вже від стовпа ведуть його солдати,
Бліде,
Немов погасле, його обличчя.
Умить
Запхнули назад в карету,
І очі
Його чужі, занурені й досі в чорну мить,
А на тремких вустах висить
Сміх жовтий Карамазова.