Читать книгу Зоряні миті людства. Новели (збірник) - Стефан Цвейг - Страница 10

Зоряні миті людства[1]
Героїчна мить

Оглавление

Достоєвський, Петербурґ, Семенівська площа, 22 грудня 1849 року

Вночі зі сну його зірвали,

Бряжчать шаблі у казематах,

У невідоме рушити сказали,

Здригнулись тіні у примарних шатах.

Штовхають уперед, у темну глибінь,

У коридору довгу чорну просторінь.

Скрегоче засув, двері зарипіли,

Тут небо голе й холод на цих кресах,

Чекає повіз, як могила на колесах,


Поряд із ним на морозі лютім,

Мовчазні та бліді,

Товаришів аж дев’ять, кайданами скуті.

Ніхто й слова не дає біді.

Бо кожен уже відчуває,

Що шляху назад немає,

У тілі життя тримається,

Поки колеса обертаються.


Віз зупинивсь,

Мовчать колеса, двері зарипіли,

І кожен поглядом несмілим

На темний світ дививсь,

В очах тривожна каламуть.

Покрівлі з усіх боків,

Брудних будинків квадрат простий,

Лиш темінь і сніг на майдані широкім.

Туман, мов сірим запиналом,

Вкриває ешафот,

І тільки церкви купол золотий

Ясного ранку сповнений щедрот.


З карети мовчки всіх ведуть.

Читає вирок лейтенант з пеналом:

За зраду куля смертю привітає,

Свинець і смерть!

Мов камінь, слово полетіло

В морозу дзеркало мовчазне, біле,

Дзвенить,

Немов щось навпіл розбиває,

Пускає потім вмить

Пусту шкаралущу в могилу німу

Тяжкого ранку тишу навісну.


Мов уві сні

Він відчуває все, що діють з ним,

І знає, що тепер має померти.

Підходить хтось, і смертника сорочку білу

Йому на плечі накидає: дрож по тілу.

Супутникам останнє кажуть слово

Гарячі очі і виразний жест.

Німий лунає крик,

Цілує він Спасителя і хрест,

Бо піп мов запечатує вуста

Всім десятьом, готово.

Беруть по троє, він долі не уник,

І кожного вже в’яжуть до стовпа.


Притьмом

Козак підскакує до жертви,

Щоб очі зав’язати перед пострілом.

Він знає: вже кінець!

Очима пильними і гострими

Пожадливо на латку світу поглядає,

Яку йому ще небо розкриває.

У сутіні ранковій бачить церкву:

Немов посеред ночі каганець,

Блищить її купол, як вінець,

Сяє святою ранковою зорею.

І він, щасливий, ухопивсь за баню,

Немов за Господа кирею…

Перед очима напнули ніч останню.


А в тілі знов

Заструмувала червона кров.

Шумує, тече, бурхлива,

І в тім потоці мінливім

Зринає все життя.

І бачить він,

Що ці секунди, присвячені смерті,

Всі миті минувшини вже стерті

В душевний обернули дзвін.

Усе його життя нараз постало,

І мчить картинами крізь груди

Пора змарнована і сіра, – був дитина;

І батько-мати, потім брат, дружина,

Три крихти дружби, дрібка насолоди, люди,

Про славу сон, ганьби чуття оспале, —

Вогненний мчить потік картин,

Років змарнованих і молодості плин,

Усе своє єство відчув він в тілі знов.

Та ось настала мить.

Вже до стовпа прив’язаний стоїть.

Кидає думка свій покров

Важкий і чорний,

Що душу гне, непереборний.

І він тоді, неначе снив,

Почув, як хтось підходить збоку,

Ступають м’яко чорні кроки.

Козак чимближче підступив

Й на серце руку враз йому поклав,

Щоб так не гупало… щоб звук отой пропав!

Хвилина ще – і все буде позаду,

Ось козаки

Шикуються до іскристого ряду

І для прикладів розтискають кулаки.

Суремний звук, немов левиний рик,

Одна секунда – й ти старий, як гній.


Аж тут лунає крик:

«Постій!»

В руках у офіцера,

Видніють білі папери,

І голосом, що линув до хмар,

Розбив він тишу твердо:

«Наш цар

Ласкаво й милосердо

Цей присуд скасував,

Натомість кару м’якшу він наклав».


Слова дзвенять

Ще чужо, наче мова незрозуміла,

Та кров

Зашумувала знов, червона,

Шугає вгору, й жили бринять,

І смерті опона

Спадає, завагавшись, зі змертвілого тіла.

І очі, ще в пов’язці, відчувають,

Як вічного світла промені їх обіймають.

Профос іде

Й розв’язує мовчки мотуззя тверде.

Скидає потім білу пов’язку,

Немов потріскану берестяну стяжку,

З його пекучих скронь.

Помалу гасне внутрішній вогонь,

Боязко очі відступають від могили,

Намацують, ще кволі, знов буття,

Повернене життя.


І бачить він, оживши,

Той самий купол; золотом іскрили

Промінчики зорі,

Містичний блиск створивши.


Зорі ясної червінь світанкова

Наче молитвами палкими огорнула

Лискучу баню й непорушні стели.

Високий хрест, мов меч святий,

Зіпнувся вгору крізь туман густий

До хмар рожевих і веселих,

І там, у ясності розквітлий,

Здійнявсь над Господа собором.


Потік могутній та ще й скорий

Послав розжеврену хвилю світла

У небеса дзвінкі угору.

Туману тоскні клуби

Летять, димляться, мов несуть тягар

Земної всієї темної згуби

До вже рожевих божих хмар.

І звуки линуть там з глибин,

Їх не злічити, мов дощу краплин,

Й гукають тисячі вже хором,

І тут уперше долітає до його вуха,

Як всі земні злигодні і скруха

Свої пекучі страждання

З’єднали у повітрі в єдине волання.


Він чує голоси малих і кволих,

Жінок, що дали жертву марну,

Повій, що сміються з душ своїх голих,

Похмурий буркіт кривд примарних

Усіх самотніх, сміхом не зворушених.

Він чує плач і ридання дітей,

Крикливе безсилля потай спокушених.

Стражденних всіх почув він людей,

Відкинутих, тупих і запльованих,

Некоронованих

Всіх мучеників всіх вулиць і страстей.

Він їхні чує голоси всі сутні,

Як у мелодії могутній

Вони у небо чисте шлях створили.

І постеріг,

Що тільки муки до Бога долинають,

Тоді як інших скорботи брили

Свинцевим щастям до землі згинають.

Та йде в безмежжя світла поріг

Із-під потоку можного

Всіх нарікань і скарг

Від мук душевних і тілесних.

І знає він, що всіх, геть кожного

Бог почує, як скарб:

На співчуття багатий світ небесний!


Над злидарем, що всотує печаль,

Господь не чинить суду,

Бо безкінечний жаль

Знай повнить його дім і груди.

Апокаліпсису вершники летять між піль,

Страждання – насолода, щастя – мука.

Для того, хто в смерті життя відчув.

І вже до землі майнув

Вогненний янгол ту саму мить,

І промінь, мов стріла із лука,

Священної любові, яку витворив біль,

Пройшов у серце, що мліє і щемить.


Упав

Навколішки, мов пригнув його гніт.

Відчув нараз цілий світ

Правдиво в його безкінечній скорботі.

Здригнулося тіло,

Аж піна з рота, зуби сяють,

Судома крутить язик, мов дріт,

І сльози набігають,

Біжать від щастя по змарнілій плоті,

Бо відчуває він: кінець гіркоті,

Відколи смерті вуст торкнувся.

Вже смак життя до нього повернувся,

Душа йому пече від мук і ран,

Вже сумніви пропали,

Що він тоді, як зник з очей майдан,

Був іншим, не оспалим;

Був тим, що споконвіку висить на хресті.

Тепер і він, як в давнину Христос,

Від поцілунку смерті, коли став на грань,

Життя любити має задля всіх страждань.


Вже від стовпа ведуть його солдати,

Бліде,

Немов погасле, його обличчя.

Умить

Запхнули назад в карету,

І очі

Його чужі, занурені й досі в чорну мить,

А на тремких вустах висить

Сміх жовтий Карамазова.


Зоряні миті людства. Новели (збірник)

Подняться наверх