Читать книгу Зоряні миті людства. Новели (збірник) - Стефан Цвейг - Страница 7

Наполеон, 18 червня 1815 року

Доля лине до могутніх і схильних до насильства. Довгі роки вона, мов слуга, кориться комусь одному: Цезареві, Александру, Наполеонові, бо любить стихійних людей, що подібні до неї самої, до незбагненної стихії.

Але іноді, і то завжди вкрай рідко, вона, пройнявшись дивним настроєм, піддається комусь байдужому. А інколи – і це найдивовижніші миті в світовій історії – нитки фатуму на одну непевну хвилину потрапляють до нікчемних рук. Такі люди завжди більш налякані, ніж ощасливлені бурею відповідальності, що втягнула їх у героїчну світову гру, і майже завжди, затремтівши, випускають із рук накинуту їм долю. Дуже рідко людина могутньою рукою підносить нагоду, яка їй трапилась, і себе разом із нею. Адже величне дається незначному лише на секунду, і той, хто проґавить його, вже ніколи не буде обласкавлений ним удруге.

Ґруші

Серед танців, любовних романів, інтриг і суперечок Віденського конгресу просвистіла, наче випущене гарматне ядро, звістка, що Наполеон, цей скутий лев, вирвався зі своєї клітки на Ельбі, – і вже мчать на всі боки вісники. Наполеон здобув Ліон, прогнав короля, війська з давніми імператорськими прапорами переходять на його бік, він у Парижі, в Тюїльрі, марні були Лейпцизька битва і двадцять років людовбивчих війн. Немов збиті докупи однією силою, міністри, – англійський, прусський, австрійський, – які щойно плаксиво сперечалися, доходять згоди, російську армію похапцем знову мобілізують, щоб тепер уже остаточно вирвати владу з рук узурпатора; ще ніколи Європа легітимних імператорів і королів не була такою єдиною, як у ті години першого обурення. З півночі на Францію наступає Веллінґтон, йому на поміч іде прусська армія під командою Блюхера, на Рейні споряджається Шварценберґ, а як резерв повільно й важко ступають по Німеччині російські війська.

Наполеон єдиним поглядом збагнув смертельну небезпеку. Він знає: немає часу чекати, аж поки збереться вся зграя. Треба розділити їх, напасти на когось одного, на пруссаків, англійців чи австрійців, перше ніж вони стануть європейською армією і загибеллю для його імперії. Він має спішити, бо вже прокидаються невдоволені і в його країні, він повинен стати переможцем до того, як зміцніють республіканці й поєднаються з роялістами, до того, як Фуше, цей двоязикий і невловний, у союзі з Талейраном, своїм суперником і віддзеркаленням, підступно переріжуть йому ззаду сухожилки. Він повинен у єдиному залізному пориві скористатися бурхливим ентузіазмом армії й рушити на ворогів; кожен день – це втрата, кожна година – небезпека. Тож він похапцем кинув брязкітливу гральну кість на найкривавіше бойовище Європи – Бельгію. 15 червня о третій годині ранку передові полки великої – і поки що єдиної – армії Наполеона перейшли кордон. 16 червня коло Ліньї вони вже наскочили на прусську армію й відкинули її. Це перший удар пазурами пораненого лева, страхітливий, але аж ніяк не смертельний. Розбита, але не знищена, прусська армія відступила до Брюсселя.

Тепер Наполеон вирушив для другого удару – по Веллінґтону. Він не може собі дозволити звести дух, бо кожен день дає супротивнику нові підкріплення, а країна позаду нього і знекровлений, неспокійний французький народ повинні сп’яніти від вогненної сивухи звістки про перемогу. 17 червня Наполеон і далі суне вперед з усією своєю армією аж до пагорбів Катр-Бра, де окопався Веллінґтон, той незворушний ворог із залізними нервами. Ще ніколи розпорядження Наполеона не були такі обачні, ще ніколи його військові накази не були ясніші, ніж того дня, він думає не тільки про напад, а й про свої небезпеки: можливість, що розбита, але не знищена армія Блюхера може з’єднатися з армією Веллінґтона. Прагнучи запобігти цьому лиху, він відокремив частину своєї армії, щоб вона крок за кроком відганяла прусську армію й не давала їй приєднатися до англійців.

Командування цим допоміжним військом Наполеон доручив маршалові Ґруші: пересічному чоловікові, доброму, чесному, порядному, надійному, не раз випробуваному командирові кінноти, але командирові кінноти і не більше. Ґруші – не палкий і поривний нещадний воїн-кавалерист, як Мюрат, не стратег, як Сен-Сір і Бертьє, не герой, як Ней. Жодна войовнича кіраса не прикрашала йому груди, жоден міф не огортав його постать, ніяка помітна риса не надавала йому слави і становища в героїчному світі наполеонівської легенди; тільки його неуспіх, тільки невдача, яка спіткала його, надала йому слави. Двадцять років він воював на всіх бойовищах від Іспанії до Росії, від Голландії до Італії, поволі піднявся щаблями аж до зірки маршала, не те що незаслуженої, але без особливих звитяг. Австрійські кулі, єгипетське сонце, арабські кинджали, російські морози прибрали з його шляху попередників. Дезе загинув під Маренґо, Клебер – у Каїрі, Ланн – під Ваґрамом; Ґруші не пробивав собі шляху до найвищої гідності, той шлях прочистили йому кулі за двадцять років війни.

Наполеон добре знав, що Ґруші – і не герой, і не стратег, а тільки надійний, вірний, мужній і розважливий чоловік. Але половина його маршалів лежала в землі, решта, невдоволені, лишились у своїх маєтках, утомившись від нескінченних біваків, тож Наполеон був змушений доручити вирішальне завдання пересічному чоловіку.

17 червня об одинадцятій годині ранку, через день після перемоги під Ліньї, за день до Ватерлоо, Наполеон уперше передав маршалові Ґруші самостійне командування. На одну мить, на один день скромний Ґруші вийшов із військової ієрархії в світову історію. Лише на одну мить, зате на яку мить! Накази Наполеона були ясні. Поки він сам іде на англійців, Ґруші з третиною армії має переслідувати прусську армію. Начебто просте доручення, пряме і зрозуміле, а водночас і таке, що потребує гнучкого розуму, і двосічне, наче меч. Бо водночас із тим переслідуванням Ґруші доручили перебувати в постійному зв’язку з головною армією.

Маршал, вагаючись, прийняв командування. Він не звик діяти самостійно, його безініціативна розважливість почувається краще, коли геніальний погляд імператора наказує йому, як діяти. Крім того, він відчуває за плечима невдоволеність своїх генералів, а можливо, навіть невиразний помах крил долі. Тільки близькість штаб-квартири заспокоює маршала, бо лише три години швидкого маршу відокремлюють його армію від армії імператора.

Ґруші прощається серед зливи. Його солдати повільно йдуть по розмитій глинистій землі вслід за пруссаками або принаймні в тому напрямі, де, як припускали, перебуває Блюхер зі своїм військом.

Ніч у Каю

Північний дощ іде нескінченно. Мов мокре стадо, ступають у пітьмі Наполеонові полки, кожен воїн несе на своїх підошвах по кілограму болота, ніде нема ніякого притулку, ніякої хати чи покрівлі. Солома надто розмокла, щоб лягати на неї, тому десять або дванадцять солдатів туляться разом і сплять сидячи, спина до спини під зливою. Та й сам імператор не має спочинку. Гарячкова нервозність цькує і пронизує його, рекогносцировку годі провести через непроглядну темінь, розвідники повідомляють украй плутані звістки. Наполеон ще не знає, чи Веллінґтон прийме битву, від Ґруші немає повідомлення про пруссаків. Тож о першій годині ночі він сам – байдужий до шумливого прориву небес – обходить усі форпости аж до того, що перебуває на відстані гарматного пострілу від англійського табору, де вряди-годи видніє серед туману тьмяне, задимлене світло, і розробляє план нападу. Тільки коли засіріло, повертається Наполеон на ферму Каю, у свою жалюгідну штаб-квартиру, і бачить там перші повідомлення від Ґруші: неясні звістки про відступ пруссаків і неодмінно заспокійливі обіцянки йти за ними. Мало-помалу дощ ущух. Імператор нетерпляче ходить по кімнаті й поглядає на жовтий обрій, чи нарешті не відкриються простори, а отже, з’явиться й змога почати вирішальну битву.

О п’ятій годині ранку – дощ уже припинився – яснішають і душевні хмари, спонукаючи до рішучості. Віддано наказ о дев’ятій годині бути готовими до бою і рушати вперед. Ординарці розсипались в усі боки. Невдовзі сурми дали сигнал до збору. Тільки тепер Наполеон лягає на похідне ліжко, щоб дві години поспати.

Ранок перед Ватерлоо

Дев’ята година ранку. Але війська зібралися ще не всі. Розмочений триденним дощем ґрунт обтяжує кожен рух і не дає змоги вчасно вивести вперед артилерію. Тільки мало-помалу з’являється сонце, дме поривчастий вітер, але це не сонце Аустерліца, яскраве і з обіцянками щастя, тутешнє північне світило лише тьмяним блиском понуро осяває землю. Нарешті війська готові, і тепер, перед початком битви, Наполеон на своїй білій кобилі ще раз їде вздовж усього фронту. Орли на прапорах опускаються нижче, немов під бурхливим вітром, вершники войовниче вимахують шаблями, а піші піднімають на багнетах для вітання свої ведмежі шапки. Всі барабани вистукують несамовитий дріб, сурми шлють назустріч полководцю свою пронизливу радість, але ці всі іскристі тони заглушує, мов грім, радісний крик сімдесятьох тисяч солдатських горлянок, що котиться над полками: «Vive l’Empereur!»[6]

Жоден парад за двадцять років наполеонівських війн не був величнішим і таким сповненим ентузіазму, як цей останній. Тільки-но відлунали заклики, об одинадцятій годині, – на дві години пізніше, ніж передбачено, на дві фатальні години пізніше! – гармаші отримали наказ обстріляти картеччю червоні мундири на пагорбі. Потім рушив із пішими солдатами Ней, «le brave des braves», «сміливець над сміливцями», почалася вирішальна для Наполеона мить. Цю битву описували незліченну кількість разів, але ми ніколи не втомимося читати про її мінливий перебіг чи то в чудовому описі Вальтера Скотта, чи то в епізодичному описі Стендаля. Битва була велична та розмаїта і здалеку, і зблизька, і з пагорба полководця, і з сідла кірасира. То був шедевр напруги і драматизму з ненастанними переходами від страху до надії, що раптом досяг кульмінації в мить катастрофи. То був взірець справжньої трагедії, бо доля цієї битви визначила долю Європи, фантастичний феєрверк Наполеонового життя пишно, наче ракета, ще раз спалахнув на всіх небесах, а потім згас назавжди в миготливому падінні.

Від одинадцятої години до першої французькі війська штурмували височини, займали села й позиції, їх виганяли відти, вони знову дерлися вгору і штурмували. Вже десять тисяч полеглих укрили глинистий мокрий пагорб пустої землі, і не досягнуто ще нічого, крім виснаження по обидва боки. Обидва війська втомлені, обидва полководці занепокоєні. Обидва знають, що перемога належить тому, хто перший отримає підкріплення: Веллінґтон – від Блюхера, Наполеон – від Ґруші. Наполеон раз по раз нервово хапається за підзорну трубу, посилає щоразу нових ординарців; якби вчасно надійшов його маршал, сонце Аустерліца знову засяяло б над Францією.

Помилка Ґруші

Ґруші, що, не здогадуючись, тримав у руках Наполеонову долю, тим часом, згідно з наказом, вирушив увечері 17 червня й переслідував у визначеному напрямі пруссаків. Дощ припинився. Безтурботно, наче в мирній країні, йдуть роти молодих хлопців, які тільки вчора вперше понюхали порох, але ворога й далі не видно, ніде немає жодного сліду розбитої прусської армії.

Аж раптом, саме тоді, коли маршал снідав нашвидку в якійсь селянській хаті, здригнулася земля під ногами воїнів. Усі прислухалися. Знову і знову глухо прокотився, вже згасаючи, звук: то ревіли гармати, далекі вогненні батареї, а втім, не дуже й далекі, щонайбільше на відстані трьох годин. Кілька офіцерів лягли по-індіанському на землю, щоб виразніше визначити напрям. Ненастанно і глухо долинає той далекий звук. Це канонада перед Сен-Жаном, початок битви під Ватерлоо. Ґруші скликає раду. Жерар, його заступник, гаряче й палко вимагає: «Il faut marcher au canon»[7], чимшвидше в бік стрілянини! Другий офіцер погоджується з ним: треба чимшвидше туди. Ніхто з них не сумнівається, що імператор зіткнувся з англійцями й почалася важка битва. Ґруші вагається. Звикнувши до послуху, він боязливо дотримується написаного аркуша, наказу імператора переслідувати пруссаків, які відступають. Жерар, помітивши його вагання, стає наполегливішим: «Marchez au canon!» – і вимога заступника командувача перед двадцятьма офіцерами і цивільними звучить не як прохання, а як наказ. Це розсердило Ґруші. Він твердо й суворо пояснює, що не може відступити від свого обов’язку, поки не отримає від імператора іншого наказу. Офіцери розчаровані, гармати гримлять серед лиховісного мовчання.

Тоді Жерар спробував востаннє: він палко благає, щоб принаймні йому з його дивізією і частиною кавалерії дозволили навідатись на бойовище, і зобов’язується вчасно повернутися. Ґруші думає. Він думає одну секунду.

Світова історія за мить

Ґруші думає одну секунду, і та секунда вирішує його долю, долю Наполеона і долю світу. Та секунда в селянській хаті у Вальгаймі вирішила долю всього XIX сторіччя, і вона зависла на вустах – безсмертна мить – цілком порядного, абсолютно пересічного чоловіка, вона лежить, рівна й відкрита, в руках, які нервово жмакають фатальний наказ імператора. Якби Ґруші тепер здобувся на мужність, був сміливим, не виконав наказ унаслідок віри в себе і очевидні знаки, Франція була б урятована. Але несамостійна людина завжди кориться написаному, а не поклику долі.

Тому Ґруші енергійно відмахується. Ні, було б безвідповідально ще раз ділити такий малий корпус. Приписане йому завдання – переслідувати пруссаків, більш нічого. Він відмовляється діяти всупереч наказові імператора. Офіцери пригнічено мовчать. Навколо маршала запановує тиша. І серед тієї тиші минає без вороття те, що слова та дії вже ніколи не зможуть зловити: вирішальна секунда. Веллінґтон переміг.

Отож вони йдуть далі, Жерар і Вандам із гнівно стиснутими кулаками, і Ґруші, невдовзі стривожений, а згодом дедалі більш невпевнений: адже дивно, й досі ніде немає ані сліду пруссаків, вочевидь вони змінили напрям свого руху на Брюссель. А скоро розвідники повідомляють про підозрілі ознаки, що відступ пруссаків перетворився у фланговий марш у бік бойовища. Ще був би час у крайньому поспіху прийти на допомогу імператорові, і Ґруші дедалі нетерплячіше чекає посланця, наказу повернутися. Але немає ніякої звістки. Тільки глухо і щоразу далі гримлять гармати понад землею, яка здригається: понад гральною кістю Ватерлоо.

Пополудні під Ватерлоо

Тим часом настала перша година. Щоправда, чотири атаки французів відбиті, але вони значно ослабили центр Веллінґтона, і Наполеон уже готується до вирішального штурму. Наказує зміцнити батареї і, перше ніж канонада затягне поміж пагорбами свою димову завісу, востаннє озирає бойовище.

І помічає на північному сході, наближення темної тіні, що, здається, вийшла з лісів: нові війська! В той бік одразу повертаються всі підзорні труби: може, то Ґруші, що сміливо переступив наказ і тепер, мов дивом, прибуває вчасної миті? Ні, один приведений полонений повідомляє, що то авангард армії генерала Блюхера, прусські війська. Імператор уперше здогадався, що розбита прусська армія, напевне, відірвалася від переслідування, щоби вчасно з’єднатися з англійцями, тоді як третя частина його військ марно маневрує в порожнечі. Імператор одразу пише листа Ґруші з дорученням за всяку ціну підтримувати зв’язок і перешкодити участі пруссаків у битві.

Маршал Ней одразу отримує наказ наступати. Веллінґтона треба повалити до прибуття пруссаків: жодна дія вже не видається занадто сміливою, коли так раптом зменшилися шанси. Увесь пополудень минає в страхітливих нападах на плато зі щоразу свіжими пішими військами, щоразу вони штурмують розстріляні села, щоразу їх відкидають назад, щоразу здіймається нова хвиля з розгорненими знаменами назустріч уже розшматованим каре. Але ще утримує Веллінґтон позиції, ще досі немає ніякої звістки від Ґруші. «Де Ґруші? Де тиняється той Ґруші?» – нервово бурмоче імператор, дивлячись, як поступово вступає в бій прусський авангард. Полководці імператора теж стають нетерплячі. Вирішивши одразу покласти всьому край, маршал Ней – не менш відчайдушно сміливий, ніж Ґруші розважливий (під Неєм уже вбито троє коней) – кидає всю французьку кавалерію в єдину атаку. Десять тисяч кірасирів і драгунів рушають у той страхітливий наступ смерті, розбивають каре, рубають канонірів і розпорошують перші лави. Щоправда, і на них тиснуть згори, але сила англійської армії виснажується, кулак, що охопив той пагорб, починає слабнути. А коли вже вдесятеро менша французька кавалерія була змушена відкотитись під гарматними пострілами, Наполеон посилає свій останній резерв, стару гвардію, що важким і повільним кроком іде штурмувати пагорб, завоювання якого визначить долю Європи.

Вирішальна битва

З обох сторін ненастанно гримлять від ранку чотириста гармат. На лінії зіткнення бряжчать кавалькади вершників проти вогненних каре, барабанні палички невпинно колотять лунку напнуту шкіру, вся рівнина здригається від розмаїття звуків! Але вгорі, на обох пагорбах, обидва полководці дослухаються понад людською бурею до чогось іншого. Дослухаються до найтихішого звуку.

Два годинники тихенько, наче б’ються пташині серця, цокають у їхніх руках над розбурханими масами. Наполеон і Веллінґтон – обидва цупко вхопилися за хронометри і рахують секунди і хвилини, які мають принести їм останню вирішальну допомогу. Веллінґтон знає, що Блюхер близько, а Наполеон сподівається на Ґруші. Обидва полководці вже не мають резервів, і той, хто першим прийде на допомогу, вирішить долю битви. Обидва дивляться в підзорні труби на край лісу, де тепер, наче легенька хмарка, починає показуватись прусський авангард. Але чи це тільки окремі вершники, а чи вся прусська армія, що тікає від Ґруші? Англійці вже насилу чинять останній опір, але й французькі війська виснажені. Два війська – немов два борці, що сапаючи стоять з уже покаліченими руками один навпроти одного, затамувавши віддих, перше ніж схопитися востаннє: настала незворотна мить вирішальної битви.

Нарешті, загриміли гармати з флангу у пруссаків: перестрілки, рушничний вогонь! «Enfin Grouchy!», «Нарешті Ґруші!» – зітхає Наполеон. Покладаючись на безпечний фланг, він збирає останні війська і знову кидає їх на центр Веллінґтона, щоб зламати англійський засув перед Брюсселем, висадити в повітря браму Європи.

Але той вогонь у відповідь був лише наслідком помилки: пруссаків, які підступали до бойовища, ввели в оману чужі мундири, і вони почали стріляти по ганноверцях; помилковий вогонь невдовзі припинився, і тепер безперешкодно, широко і могутньо маса пруссаків ринула з лісу. Ні, то не Ґруші, що надійшов зі своїми військами, а Блюхер, а разом з ним і згуба. Ця звістка швидко поширилася серед імператорських військ, вони почали відступати, і то в жалюгідному порядку. А Веллінґтон збагнув вирішальну мить. Під’їхав до краю пагорба, який боронили з таким успіхом, зняв капелюха й махнув ним над головою в бік ворога, що похитнувся. Його війська миттю зрозуміли тріумфальний жест. Одним рухом піднялося все, що лишилося від англійських військ, і кинулось на ослаблені лави. Водночас із боку на виснажену, розбиту армію налетіла прусська кавалерія, гучно розлігся крик, найзгубніший: «Sauve qui peut!», «Рятуйся, хто може!» Кілька хвилин, і Велика армія – вже не що інше, як нестримний і поривний потік страху, який захоплює все, навіть самого Наполеона. Наче в безборонну і нечутливу воду, врубається, підостроживши коней, прусська кавалерія в той швидкоплинний потік, що відступає, у вільному пориві вона виловлює з крикливої піни моторошного страху карету Наполеона, військовий скарб і всю артилерію. Тільки ніч, що настала, врятувала імператорові життя і свободу. Але той, хто опівночі, брудний і очманілий, у якомусь нікчемному сільському шинку втомлено падає на стілець, уже не імператор. Його імперія, династія і доля скінчилися: малодушність дрібного, незначущого чоловіка розбила те, що двадцять років героїчно будував найсміливіший і найдалекоглядніший.

Падіння в повсякденність

Тільки-но англійський наступ повалив Наполеона, один тоді ще майже безіменний чоловік у легкій кареті помчав по дорозі на Брюссель, а звідти до моря, де чекав корабель. Він поплив до Лондона, щоб там, випередивши урядових посланців, завдяки ще нікому не відомій звістці збурити біржу: то Ротшильд, що завдяки цьому геніальному ходові заснував іншу династію, нову династію. Наступного дня Англія дізналася про перемогу, а в Парижі Фуше, цей вічний зрадник, дізнався про поразку; в Брюсселі та Німеччині вже бамкають переможні дзвони.

Тільки один чоловік наступного дня нічого не знає про Ватерлоо, хоч і перебуває лише за чотири години ходу від доленосного бойовища: нещасний Ґруші, що, наполегливий і планомірний, точнісінько відповідно до наказу переслідував пруссаків. Але дивна річ, він ніде їх не бачить, і його чуття опанувала невпевненість. І всякчас десь поблизу дедалі гучніше гримлять гармати, неначе гукають на допомогу. Війська відчувають, як здригається земля, і відчувають, як кожен постріл влучає їм у серце. Всі тепер знають, що то не дрібні перестрілки, а спалахнула гігантська битва, точиться вирішальна боротьба.

Ґруші нервово їде поміж своїх офіцерів. Вони уникають розмовляти з ним, їхню пораду він відкинув.

Нарешті полегкість, коли вони коло Варве натрапили на один окремий прусський корпус, на Блюхерів ар’єргард. Немов несамовиті, метнулись французи до укріплень, Жерар попереду всіх, наче прагнув, гнаний похмурим передчуттям смерті. Куля повалила його, замовк найчесніший чоловік. Як настала ніч, французи взяли село, але відчувають, що ця дрібна перемога над ар’єргардом не має сенсу, бо й з того боку, де було бойовище, теж уже не долинає жодного звуку. Запанувала німа від страху, моторошно мирна, жахлива, мертва тиша. Всі відчули, що гуркіт пострілів був усе-таки кращим, ніж ця непевність, яка підточувала нерви. Певне, скінчилася битва, битва під Ватерлоо, про яку нарешті (запізно!) дізнався Ґруші, отримавши листа від Наполеона з проханням про нагальну допомогу. Тож битва скінчилася, гігантська битва, але на чию користь? Французи чекали цілісіньку ніч. Марно! Жодна звістка не доходила до них. Велика армія немов забула про них, і вони стояли марно й безглуздо серед непроглядної пітьми. Вранці французи зняли табір і знову рушили в путь, смертельно втомлені і давно вже знаючи, що всі їхні марші та маневри не мають сенсу. Нарешті, о десятій годині ранку, прискакав один офіцер Генерального штабу. Йому допомогли спішитись і засипали запитаннями. Але він, з обличчям, спустошеним жахом, із волоссям, мокрим на скронях, і тремтячи від надлюдської напруги, бурмотів лише незрозумілі слова, слова, яких вони не розуміли, не могли і не хотіли зрозуміти. Його вважали за божевільного, за п’яного, коли він повідомив, що вже немає імператора, немає імператорської армії, Францію втрачено. Але мало-помалу від нього дізналися всю правду, приголомшливу новину, що прибиває до смерті. Ґруші стоїть блідий і тремтячи спирається на шаблю: він знає, що тепер починається мучеництво його життя. Але рішуче бере на себе невдячний тягар усієї провини. Підпорядкований, нерішучий підлеглий, що у величну секунду невидного вирішення долі, засвідчив свою неспроможність, тепер з огляду на близьку небезпеку знову став чоловіком і майже героєм. Він одразу збирає офіцерів і – зі сльозами гніву й жалоби в очах – виголошує коротку промову, в якій і виправдовує своє зволікання, і нарікає на нього. Мовчки слухають його офіцери, які ще вчора гнівались на нього. Кожен міг би звинуватити маршала і вихвалятися, що його думка була краща. Але ніхто не наважується на це і ніхто не хоче. Офіцери мовчать і мовчать. Несамовитий жаль скував їм вуста.

І саме тоді, після втраченої миті, засвідчує Ґруші – тепер уже запізно – все своє військове мистецтво. Всі його великі чесноти, продуманість, енергійність, обачність і сумлінність проясніли, відколи він знову покладається на себе, а не на письмовий наказ. Обступлений з усіх боків уп’ятеро численнішим військом, він поміж ворогів веде – майстерний тактичний хід – своє військо назад, не втративши жодної гармати, жодної людини, і врятував Франції, врятував імператорові їхню останню армію. Але, коли повернувся, вже нема імператора, щоб подякувати йому, немає ворога, якому можна було б протиставити військо. Ґруші прийшов запізно, запізно назавжди, і, навіть коли ззовні його життя ще піднялося вгору і його призначили головнокомандувачем, пером Франції, і він на кожній посаді діяв мужньо та енергійно, вже ніщо не могло надолужити йому тієї миті, яка зробила його господарем долі, і до якої він не доріс.

Отак страхітливо мстить велична мить, яка вкрай рідко трапляється в земному житті, тим, хто покликаний безпідставно, хто не вміє скористатися нею. Всі міщанські чесноти – обачність, слухняність, ревність і розважливість – усі вони безсило розплавились у жарі величної доленосної миті, яка завжди вимагає тільки геніїв і перетворює їх в образ, що лишається на роки. Вона зневажливо відтручує нерішучого і вогненними руками підносить тільки сміливого, цього іншого бога на землі – до небес героїзму.