Читать книгу Зоряні миті людства. Новели (збірник) - Стефан Цвейг - Страница 4

29 травня 1453 року

Розуміння небезпеки

5 лютого 1451 року таємний посланець приніс найстаршому синові султана Мурада, двадцятирічному Мехмеду, що був у Малій Азії, звістку про смерть його батька. Не сказавши жодного слова ані своїм міністрам, ані радникам, не менш хитрий, ніж енергійний, султанич сідає на свого найкращого коня й підганяє батогом чудову чистокровну тварину всі сто двадцять миль до Босфору й перебирається одразу на півострів Ґалліполі на європейському березі. Тільки там він розповів найвірнішим про батькову смерть, збирає добірне військо, щоб мати змогу одразу покласти край будь-яким іншим претензіям на трон, і веде його в Адріанополь, де його справді визнали без заперечень володарем Османської імперії. Вже перші дії Мехмеда як володаря засвідчили його страхітливу і нещадну рішучість. Щоб заздалегідь усунути будь-якого суперника однієї з ним крові, він наказав утопити у ванні свого неповнолітнього брата, а потім одразу – це теж засвідчує його завбачливу хитрість і несамовитість – послав на смерть услід за вбитим і вбивцю, якого наймав для цього вчинку.

Звістка, що замість розважливого Мурада султаном Туреччини став молодий, палкий і пожадливий до слави Мехмед, ужахнула Візантію. Адже завдяки сотні шпигунів уже знали, що цей честолюбець заприсягся здобути собі цю колишню столицю світу, що він, незважаючи на свою молодість, день і ніч присвячує стратегічним роздумам, як здійснити цей свій життєвий задум, і водночас усі джерела одностайно повідомляли про незвичайні військові та дипломатичні здібності нового падишаха. Мехмед двоїстий: він і побожний і жорстокий, і палкий, і підступний, і вчений, залюблений у мистецтво чоловік, що латиною читає Цезаря та біографії римських імператорів, і водночас варвар, що проливає кров, наче воду. Цей чоловік із гарними сумовитими очима і гострим, дзьобатим носом папуги виявився водночас невтомним трудягою, відважним войовником і безцеремонним дипломатом, і всі ці небезпечні сили сконцентровано працювали на одну думку: перевершити звитяги свого діда Баязида і батька Мурада, які вперше продемонстрували Європі військову перевагу нової турецької держави. Але його першою метою, і про це вже знають, це відчувають, буде Візантія, цей останній пишний самоцвіт імператорської корони Константина і Юстиніана.

І цей самоцвіт справді лежить не прихований від рішучого кулака, от-то уже можна схопити його. Візантійська імперія, давніше – Східна Римська імперія, колись оперізувала світ, тягнучись від Персії до Альп, а потім знову до азійських пустель. То була світова імперія, яку навряд чи можна було об’їхати за довгі місяці, а нині її можна спокійно пройти за три години пішки; на жаль, від тієї Візантійської імперії лишилася тільки голова без тулуба, столиця без країни, Константинополь, місто Константина, давній Візантій, але навіть від цієї Візантії імператорові, басилевсу, належить тепер тільки частина, сьогоднішній Стамбул, тоді як Ґалата вже дісталася генуезцям, а вся земля за міськими мурами – туркам; ця імперія останнього імператора завбільшки в долоню, Візантією називають лише височезний круговий мур навколо церков, палаців і безладно натулених будинків. Місто, колись уже геть сплюндроване хрестоносцями, знелюднене чумою, виснажене споконвічною обороною від кочових народів, розшматоване національними і релігійними суперечками, вже не мало ані людей, ані мужності, щоб самотужки відбитися від ворога, що давно, наче спрут, охопив його з усіх боків; пурпурова мантія останнього імператора Візантії Константина Драгасеса пошита з вітру, а його корона – іграшка долі. Але саме тому, що турки давно вже обступили Візантію, що освячує увесь Західний світ спільною тисячолітньою культурою, Візантія становить для Європи символ її честі; тільки тоді, коли об’єднаний християнський світ захистить цей останній і вже почасти зруйнований східний бастіон, Свята Софія й далі зможе бути базилікою віри, останнім і водночас найгарнішим собором східноримського християнства.

Константин одразу збагнув небезпеку. Незважаючи на всі балачки Мехмеда про мир, він, опанований цілком зрозумілим страхом, посилає посланців за посланцями до Італії, до папи, Венеції та Ґенуї, щоб вони прислали галери і воїнів. Але Рим вагається, Венеція також. Адже між вірою східних християн і вірою західних християн і далі існує давній теологічний розкол. Грецька церква ненавидить римську, а патріарх відмовляється визнати папу як найвищого пастиря. Щоправда, з огляду на небезпеку з боку турків у Феррарі та Флоренції ухвалили на двох соборах постанову про возз’єднання обох церков і гарантували таким чином Візантії допомогу в разі нападу турків. Але тільки-но небезпека для Візантії стала вже не такою гострою, як грецькі синоди відмовилися надавати тому договору чинності, і тільки тепер, коли Мехмед став султаном, нужда взяла гору над православною затятістю: водночас із проханням про швидку допомогу Візантія посилає в Рим звістку про свою підпорядкованість. Аж тепер заходилися споряджати галери, садити в них воїнів і складати припаси, але на одному судні поплив ще й папський легат, щоб урочисто провести церемонію примирення обох церков Західного світу і повідомити світові, що той, хто нападе на Візантію, кине виклик усьому об’єднаному християнському світові.

Меса примирення

Пишна вистава одного грудневого дня: розкішна базиліка, про колишню пишноту якої з мармуру, мозаїки та лискучих самоцвітів у сьогоднішній мечеті навряд чи ще можна здогадатися, справляє велике свято примирення. В колі всіх достойників своєї імперії з’явився басилевс Константин, щоб своєю імператорською короною бути найвищим свідком і запорукою вічної згоди. Величезний простір заполонений людом, горять численні свічки, перед вівтарем по-дружньому правлять месу легат римського престолу Ісидор і православний патріарх Григорій; уперше в тій церкві в молитві згадали ім’я папи, вперше водночас і латиною, і грецькою мовою побожні співи підносяться до склепіння неминущого собору, а тим часом обидва примирені духівництва врочистою ходою носять мощі святого Спиридона. Здається, ніби Схід і Захід, одна віра і друга поєдналися навіки, щоб нарешті знову після довгих років злочинного розбрату втілити в життя ідею Європи, сенс існування Заходу.

Але в історії миті розуму та примирення короткі й минущі. Поки в соборі ще поєднуються в спільній молитві побожні голоси, за його стінами в монастирській келії учений чернець Геннадій несамовито виступає проти латинян і зради істинної віри; тільки-но розум зіткав корогву миру, як фанатики вже знову роздерли її, а грецький клір думає про справжнє підпорядкування не більше, ніж друзі на другому краї Середнього моря пам’ятають про обіцяну допомогу. Щоправда, кілька галер, кілька сотень воїнів прислали, але місто тоді вже було полишене своїй долі.

Початок війни

Деспоти, готуючись до війни, щедро розводяться про мир, поки ще не встигли спорядитися остаточно. Тож і Мехмед, зіходячи на престол, прийняв посланця імператора Константина наймиролюбнішими і найзаспокійливішими словами: він прилюдно і врочисто, перед Аллахом і його пророком, перед янголами і Кораном присягає, що буде найвірніше дотримуватися договору з басилевсом. А водночас підступний султан укладає з Угорщиною та Сербією угоду на три роки про обопільний нейтралітет: лише на три роки, протягом яких він прагне безперешкодно здобути місто. Лише потім, удосталь поговоривши про мир і пообіцявши його, Мехмед удається до порушення прав і провокує війну.

Доти туркам належав тільки азіатський берег Босфору, а отже, візантійські кораблі могли безперешкодно плисти протокою до Чорного моря, до своїх зернових комор. А тепер Мехмед закриває цей шлях, наказавши (і навіть не подбавши про виправдання) будувати на європейському березі коло Румулі Гісар фортецю, і то в найвужчому місці, де колись ще за перських часів сміливий Ксеркс перетнув протоку. За ніч на європейському березі висадилися тисячі, десятки тисяч землекопів, хоча згідно з договором на тому березі не можна було будувати фортець (але чого варті договори для тих, хто вдається до насильства?), а щоб мати харчі, вони плюндрують навколишні поля, руйнують не тільки будинки, а й давню і славетну церкву Св. Михаїла, щоб мати каміння для фортеці; султан особисто, і вдень, і вночі, керує її будівництвом, і Візантія змушена безсило приглядатись, як усупереч праву і договору її позбавляють вільного доступу до Чорного моря. Ще серед миру розстріляно перші кораблі, які хотіли вийти в доти вільне море, і невдовзі після цієї першої вдалої проби сил усяке дальше прикидання стало зайвим. У серпні 1452 року Мехмед скликав своїх аг та паш і пояснив їм свій намір напасти на Візантію і загарбати її. Невдовзі по тому й оголосили про підступний намір: по всій турецькій державі розіслали оповісників, які скликали всіх здатних воювати, і 5 квітня 1453 року неозоре османське військо заполонило, наче бурхливий потік, що прорвав греблю, всю рівнину перед Константинополем аж до самісіньких мурів. Султан виїхав на чолі свого війська, в пишному вбранні й поставив свій намет навпроти брами Лікаса. Але, ще навіть не звелівши поставити, щоб майоріли на вітрі корогви перед своєю штаб-квартирою, наказав розгорнути на землі молитовний килимок. Босоніж ступив на нього, тричі вклонився, повернувшись обличчям до Мекки й торкаючись лобом землі, а за ним – велична вистава – десятки тисяч і тисяч його війська, так само вклоняючись у тому самому напрямі, в тому самому ритмі проказали ту саму молитву до Аллаха, щоб він дав їм силу і перемогу. Потім султан підвівся, смиренний знову став зухвалим, слуга Аллаха – воїном, і по всьому табору помчали тепер його телалі – оповісники, щоб під бій барабанів і заводи фанфар поширити наказ: «Облога міста почалася».

Мури і гармати

Візантія мала тепер тільки одну силу і міць: свої мури, бо нічого їй не лишилося від колишньої світової минувшини, крім цієї спадщини величних і щасливих часів. Трикутник міста був прикритий потрійним панцером. Нижчі, але не менш могутні мури прикривали обидва фланги міста з боку Мармурового моря і бухти Золотий Ріг, натомість просто гігантські мури, так звані мури Феодосія, захищали місто від відкритої місцевості. Раніше ще Константин з огляду на майбутню небезпеку оперезав місто мурами з тесаного каменю, а Юстиніан ще більше розбудував і зміцнив ті укріплення, проте справді грубі оборонні мури завдовжки сім кілометрів спорудив тільки Феодосій, від тієї кам’яної могуті лишилися сьогодні тільки повиті плющем рештки. Прикрашені амбразурами і зубцями, захищені ровами з водою, стережені могутніми квадратними баштами, споруджені подвійними і потрійними паралельними рядами, добудовані та оновлені протягом тисячі років за наказом кожного імператора, ті величні споруди правили свого часу за довершений символ неприступності. Той тесаний камінь захищав колись місто від нестримного наступу варварських орд і турецьких войовничих ватаг, та й тепер глузував з усіх доти винайдених інструментів війни, безсило лупили об мури знаряддя, випущені з катапульт та інших метальних пристроїв, і навіть новітні фальконети та мортири не пробивали прямовисних стін, жодне європейське місто не було так добре і міцно захищене, як Константинополь завдяки мурам Феодосія.

Мехмед краще, ніж будь-хто інший, знає ті мури та їхню силу. Безсонними ночами та в сновиддях він місяцями і роками мав лише одну думку в голові: як доступитись до неприступної твердині, як зруйнувати те, що не руйнується. На його столі множилися малюнки і вимірювання, обриси ворожих укріплень, він знав кожен горбочок перед мурами і за ними, кожну улоговинку, кожен струмок, а його інженери продумали разом із ним кожну деталь. Але їх спіткало розчарування: всі розрахували, що наявними на той час знаряддями мури Феодосія зруйнувати неможливо.

Отже, треба виготовити кращі гармати! Довші, далекобійніші, з більшою пробійною силою, ніж ті, які доти знало мистецтво війни! І виготовляти ядра з твердішого каменю, важчі, нищівніші, руйнівніші, ніж усі, зроблені доти! Проти тих неприступних мурів треба застосувати нову артилерію, тут немає інших варіантів, і Мехмед твердо постановив, що за всяку ціну він повинен створити цю нову наступальну зброю.

За всяку ціну – почувши таке повідомлення, завжди пробуджуються приспані творчі та рушійні сили. Тож невдовзі після оголошення війни в султана з’явився чоловік, якого вважали за найвинахідливішого і найдосвідченішого виробника гармат у світі. Урбас або Орбас, угорець. Щоправда, він християнин і перед тим уже запропонував свої послуги імператорові Константину, але, слушно сподіваючись, що Мехмед заплатить йому щедріше і запропонує сміливіші завдання до його мистецтва, сказав, що готовий, якщо в його розпорядження дадуть необмежені засоби, вилити таку велику гармату, якої ще ніколи не бачили на землі. Султан, що йому, як і кожному, одержимому єдиною ідеєю, ніяка ціна не видавалася високою, наказав дати скільки завгодно робітників, до Адріанополя на тисячах возів позвозили руду, потім ливарник три місяці з безкінечними муками виготовляв глиняну форму, дотримуючись потаємних методів її зміцнення, і тільки потім бентежний рідкий метал перетворивсь у розжарену масу. Робота була вдалою. Величезне жерло, найбільше, яке доти бачив світ, звільнили від форми й охолодили, але ще до першого пробного пострілу Мехмед розіслав по всьому місту оповісників, які мали попередити вагітних жінок. А коли з несвітським гуркотом і немов спалахом блискавки з жерла важка кам’яна куля вилетіла і вже цим єдиним пробним пострілом зруйнувала якийсь мур, Мехмед одразу наказав виготовити цілу батарею таких гігантських гармат.

Що ж, першу велику «машину для метання каменів», як перелякано назвали тоді цю гармату грецькі автори, виготовили успішно. Але тоді постала ще важча проблема: як переправити цього монстра, цього залізного дракона через усю Фракію аж до мурів Візантії? Почалася незрівнянна одіссея. Адже цілий народ, ціла армія два місяці моцувалася коло цього непорушного, довгошийого страховиська. Попереду їхали загони вершників, щоб захистити коштовність від будь-яких нападів, і ненастанно патрулювали місцевість, за ними йшли й працювали день і ніч із лопатами й тачками сотні, а то й тисячі землекопів, вирівнюючи дорогу для надважкого транспорту, який після себе знову на цілі місяці розбивав дорогу. П’ятдесят пар волів були запряжені до гігантського воза, на осях якого, як колись і обеліск, що його везли з Єгипту до Рима, лежала з точно розподіленою вагою гігантська металева труба, двісті чоловік невпинно підтримували її справа і зліва, бо гармата хиталась від власної ваги, водночас ненастанно працювало півсотні стельмахів і столярів, які міняли і змащували дерев’яні колеса, зміцнювали опори, будували мости; зрозуміло, що цей величезний караван міг долати свій шлях по горах і степах тільки крок за кроком, повільною волячою ходою. В селах здивовано купчились селяни і хрестилися, дивлячись на залізне чудовисько, якого, немов бога війни, його слуги та жерці везли з країни в країну, але невдовзі по тому вслід за ним таким самим способом повезли його залізних братів, вилитих у такому самому материнському глиняному лоні; людська воля знову зробила можливе неможливим. Невдовзі двадцять, а то й тридцять таких страховиськ скалили свої чорні круглі пащі в бік Константинополя; важка артилерія вступила в історію війн, і почався двобій між тисячолітнім муром імператора Східної Римської імперії і новими гарматами нового султана.

Повільно, вперто, але невблаганно гігантські гармати руйнували і руйнували своїми вогненними укусами мури Константинополя. Попервах кожна гармата могла дати тільки шість або сім пострілів щодня, але султан день у день довозив і виставляв нові гармати, і серед пороху та хмари уламків кожне ядро пробивало щоразу нові проломи в кам’яній кладці. Щоправда, вночі захисники міста завжди закривали ті проломи щоразу гіршими дерев’яними загородами і сувоями полотна, але воювали вони тепер уже не за колишніми мурами, які годі було пробити, тож вісім тисяч обложених за мурами з жахом думали про вирішальну годину, коли стоп’ятдесятитисячне військо Мехмеда рушить у вирішальний наступ на вже зрешечені укріплення. Настала пора, крайня пора, щоб Європа і християнський світ згадали про свої обіцянки; юрби жінок разом зі своїми дітьми лежали цілісінькі дні навколішки перед скриньками з мощами в церквах, з усіх сторожових башт щодня виглядали оборонці, чи не покажуться нарешті в Мармуровому морі, що аж кишіло турецькими суднами, обіцяні папський і венеціанський флоти, які мали зняти облогу.

Нарешті, 20 квітня, о третій годині ранку запалили сигнальний ліхтар. Удалині помітили вітрило. Це не могутній, омріяний християнський флот, але все-таки: гнані потихеньку вітром, підпливали три великі генуезькі кораблі, а за ними й четвертий, менший, візантійський зерновоз, що його три більші кораблі обступили з трьох боків для захисту. Радісно збуджений увесь Константинополь одразу зібрався на нижніх валах, щоб привітати помічників. Але й Мехмед мерщій скочив на коня й помчав учвал від свого пурпурового намету до гавані, де стояв на якорі турецький флот, і віддав наказ за всяку ціну не пустити кораблі в бухту Золотий Ріг, цю константинопольську гавань.

Турецький флот нараховує сто п’ятдесят суден, щоправда, маленьких, і тисячі весел миттю заляскотіли по воді. Озброєні абордажними гаками, катапультами для каміння і вогненних куль, усі ті сто п’ятдесят каравел пливуть до чотирьох галіонів, але чотири могутні кораблі, гнані жвавим вітром, наздоганяють і переганяють турецькі човни, де ненастанно стріляють і галасують турки. Велично, з широко напнутими круглими вітрилами, не звертаючи уваги на напасників, пливуть вони до безпечної гавані Золотого Рогу, де славетний ланцюг, напнутий від Стамбула до Ґалати, забезпечить їм тривалий захист від нападів та несподіванок. Чотири галіони вже зовсім близько від своєї мети, тисячі людей на мурах уже можуть розпізнати кожне окреме обличчя, чоловіки та жінки вже падають навколішки, щоб подякувати Господові за славетний порятунок, у гавані вже гримить ланцюг, який опускають нижче, щоб пустити допоміжні кораблі.

Аж тут нараз сталося щось страхітливе. Зненацька вщух вітер. Немов затримані магнітом, чотири вітрильники зупинилися, мов мертві, серед моря, лише за пару кидків каменем від рятівної гавані, а вся зграя ворожих веслових човнів із несамовитим радісним галасом метнулася до чотирьох паралізованих кораблів, що, наче чотири башти, нерухомо стояли серед моря. Немов хорти, що впиваються зубами в могутнього оленя, дрібні кораблі вчепилися абордажними гаками у великі, сокири вже прорубують діри в корпусах, щоб потопити їх, дедалі більше турків видирається вгору по якірних ланцюгах, у вітрила кидають смолоскипи та вогненні кулі, щоб підпалити їх. Командир турецької армади рішуче повів свій адміральський корабель до транспортного корабля, щоб протаранити його, і вже обидва кораблі зчепилися один з одним, наче персні, Щоправда, захищені високими фальшбортами і панцерами, генуезькі моряки спершу ще здатні боронитись від турків, які видерлися на палубу, але гаки, каміння та грецький вогонь напасників змушують їх відступити. Невдовзі битва має скінчитися. Ворогів так багато, а оборонців так мало. Генуезькі кораблі приречені.

То було трагічне видовище для тисяч людей на міських мурах! Отак спокусливо близько, як-от коли народ за мирних часів спостерігав на іподромі криваву боротьбу, отак болісно близько він має тепер змогу стежити за морською битвою і вочевидь неминучою загибеллю своїх, і то мало не дві години, і ось уже чотири кораблі гинуть на морській арені, не витримавши нападу ворожої зграї. Марно приїхали помічники, марно! Греки в розпачі стоять на мурах Константинополя, на відстані однісінького кидка каменем від своїх братів, стоять і кричать зі стиснутими кулаками від безсилої люті, що не можуть допомогти своїм рятівникам. Дехто намагався несамовитими жестами підбадьорити друзів, що зіткнулися з ворогом. А дехто знову підняв руки до неба й благав Христа, архангела Михаїла і всіх святих своїх церков та монастирів, які так багато сторіч захищали Візантію, явити диво. Але й на протилежному березі Ґалати теж чекали, кричали й молилися не менш ревно турки за перемогу своїх: море стало сценою, на якій замість гладіаторських ігор відбувалася морська битва. Сам султан прискакав учвал, щоб дивитися. В колі своїх паш він так глибоко заїхав у воду, що замочив жупан, і, склавши рупором руки, кричав гнівним голосом накази своїм воїнам, щоб вони за всяку ціну захопили християнські кораблі. Щоразу, коли його галери відбивали, він лаявся й погрожував своєму адміралові кривою шаблею: «Якщо не переможеш, живим не повертайся!»

Ще трималися чотири християнські кораблі. Але битва вже доходить кінця, вже закінчується каміння для катапульт, якими вони відганяли турецькі галери, вже знесилились моряки після годинної боротьби проти в п’ятдесят разів численнішого супротивника. Закінчується й день, сонце вже сідає за обрій. Ще година, і безборонні кораблі, дарма що турки й досі ще не взяли їх на абордаж, змушені плисти через протоку до турецького берега нижче Ґалати. Пропащі, пропащі, пропащі!

Аж тут сталося те, що візантійській юрбі, яка в розпачі вила і нарікала, видалось дивом. Зненацька тихо зашуміло, і знову знявся вітер. Заснулі вітрила всіх чотирьох кораблів ураз напнулися, наповнені вітром. Вітер, бажаний, вимолений вітер прокинувся знову! Тріумфально піднялися носи галіонів, одним поривом туго напнутих вітрил вони, розігнавшись, випередили ворожу зграю, що обступала їх. Кораблі вільні, врятовані. Під радісний галас тисяч і тисяч людей на валах перший, потім другий, третій і четвертий корабель запливають у безпечну гавань, знову гримить опущений ланцюг, піднімаючись для їхнього захисту, а позаду них, розпорошившись на морі, лишилася безсила зграя турецьких дрібних кораблів, і радість надії ще раз знімається вгору, немов пурпурові хмари над похмурим і сповненим розпачу містом.

Флот мандрує через гору

Цілу ніч триває незмірна радість обложених. Ніч завжди збуджує чуття і фантазію і змішує надію з солодкою отрутою мрій. Цілу ніч обложені гадають, ніби вони в безпеці та врятовані. Бо, як ці чотири кораблі успішно привезли вояків і провіант, так тепер тиждень за тижнем припливатимуть нові, мріють люди. Європа не забула їх, і в своїх передчасних сподіваннях вони вже бачать, що облогу знято, ворог зневірений і переможений.

Але й Мехмед – мрійник, щоправда, мрійник іншого й дуже рідкісного різновиду, він належить до тих мрійників, які своєю волею справджують мрії. Поки моряки на галіонах вважають, ніби вони в безпеці в гавані Золотого Рогу, він виробляє такий фантастично відважний план, що в історії війн його щиро можна поставити поряд із найсміливішими звитягами Ганнібала і Наполеона. Візантія лежить перед ним, наче золотий плід, але він не може схопити його, головну перешкоду для цього нападу становить вузька і довга морська затока, Золотий Ріг, бухта у формі сліпої кишки, яка захищає один фланг Константинополя. Проникнути в цю бухту практично неможливо, бо на вході до неї стоїть генуезьке місто Ґалата, щодо якого Мехмед зобов’язався зберігати нейтралітет, а прикріплений там захисний залізний ланцюг напнуто аж до ворожого міста. Отже, вдавшись до фронтального наступу, його флот не зможе зайти в бухту, і тільки з внутрішнього басейну, звідти, де вже закінчилася генуезька земля, можна було б напасти на християнський флот. Але як можна мати флот у тій внутрішній бухті? Звичайно, можна було б збудувати кораблі, але така праця триватиме довгі місяці, а чекати так довго цей нетерплячий чоловік не хотів.

І тоді Мехмед виробив геніальний план: перенести свій флот із зовнішнього моря, де в ньому немає потреби, через півострів у внутрішню бухту Золотого Рогу. Ця така смілива думка, що від неї аж забивало дух, – перенести сотні кораблів через гірський півострів, – одразу видавалася такою безглуздою і нездійсненною, що і візантійці, і генуезці з Ґалати в своїх стратегічних розрахунках не брали її до уваги, як до них ані римляни, ані згодом австрійці навіть не думали про швидкий перехід через Альпи Ганнібала і Наполеона. Як свідчить увесь земний досвід, кораблі можуть плисти тільки по воді, а не перебиратися цілим флотом через гору. Але саме це завжди становило справжню прикмету демонічної волі: неможливе вона обертає в реальність, а воєнний геній завжди розпізнають за тим, що він під час війни глузує з правил війни і потрібної миті обирає творчу імпровізацію замість випробуваних методів. Починається щось несвітське, і в анналах історії немає нічого, що можна було б порівняти з тим заходом. Мехмед звелів тихенько наготувати безліч круглих колод, а потім наказав теслям виготовити сани, на які можна було б поставити витягнутий із моря корабель, немов у рухомий сухий док. Водночас тисячі землекопів заходилися перетворювати вузеньку стежку для в’ючних тварин, яка в тій місцевості, що мала назву Пера, тягнулась угору, а потім униз, у якомога рівніший шлях для транспорту. А щоб приховати від ворога таке раптове скупчення робітників, султан звелів щодня і щоночі відкривати над нейтральним містом Ґалатою страхітливу канонаду з мортир, яка сама по собі була безглузда і мала тільки єдиний сенс: відвернути увагу від пересування кораблів угору і вниз з однієї водойми в другу. Поки вороги заклопотані й припускають напад тільки з суходолу, численні дерев’яні кругляки, щедро змащені олією та жиром, уже закрутились, і по тих величезних котках, прив’язавши до полоззя кожних саней незліченні пари волів, один за одним із допомогою моряків переправили через гору кораблі. Тільки-но ніч заховала все від людського ока, почалася та дивовижна мандрівка. Мовчки, як усе велике, ретельно продумане, як усе розумне, здійснювалося диво за дивом: увесь флот перебрався через гору.

Але вирішальним в усіх великих воєнних заходах завжди є момент несподіванки. І тут підступний Мехмед засвідчив особливий геній. Ніхто не здогадувався про його наміри, – «якби волосинка в моїй бороді знала мої думки, я б вирвав її», сказав колись про себе цей геніально хитрий чоловік, – і в довершеному порядку, поки на мурах хвальковито гриміли гармати, його наказ був виконаний. За одну ніч на 22 квітня з моря в затоку через гору й долину, виноградники, поля і ліси переправили сімдесят кораблів. Наступного ранку візантійцям здавалося, ніби їм сниться: ворожий флот, мов перенесений рукою привида, з прапорцями й людьми плавав серед їхньої бухти, яку вони вважали за неприступну; вони ще протирали очі й не розуміли, звідки з’явилося це диво, як уже фанфари, цимбали й барабани раділи під їхніми бічними мурами. За винятком вузького нейтрального простору Ґалати, увесь Золотий Ріг, де стоїть християнський флот, завдяки цьому геніальному ходу належить тепер султанові і його війську. Тепер по своєму понтонному мосту він може безперешкодно вести свої війська до слабших мурів: отже, загрожує слабшому флангові й розтягує й так нечисленну низку оборонців на ще більшу відстань. Щоразу сильніше й сильніше стискається залізний кулак навколо горлянки жертви.

Європо, допоможи!

Обложені вже не мають ілюзій. Вони знають: тепер, зазнавши удару і в зруйнований фланг, вони вже не зможуть довго чинити опір за своїми замкненими мурами, вісім тисяч проти ста п’ятдесятьох тисяч, якщо не надійде якнайшвидше допомога. Хіба ж синьйорія у Венеції не пообіцяла найурочистіше прислати кораблі? Чи може папа бути байдужим, коли Свята Софія, найпишніша церква Західного світу, стоїть перед небезпекою стати мечеттю для невірних? Невже Європа, опинившись у пастці розбрату, поділена сотнями ницих заздрощів, і досі не розуміє небезпеки для культури Західного світу? Можливо, втішають себе обложені, спасенний флот давно вже споряджений і тільки через незнання вагається напнути вітрила, тож було б досить, якби європейцям допомогли усвідомити, яка величезна відповідальність лягає на них за це згубне зволікання.

Але як налагодити зв’язок із венеціанським флотом? Мармурове море засіяне турецькими кораблями, прориватися всім флотом означало б приректи його на загибель, крім того, на кілька сотень чоловік ослабне й оборона, де тепер має значення кожна людина. Отож вирішили послати тільки малесеньке судно з нечисленним екіпажем. Загалом дванадцять чоловік – якби в історії була справедливість, їхні імена мали б бути не менш славетні, ніж імена аргонавтів, а проте ми не знаємо жодного – наважились на той героїчний учинок. На маленькій бригантині підняли ворожий прапор. Дванадцять чоловік одягнулися, як турки, надягли тюрбани і фески, щоб не привернути нічиєї уваги. 3 травня опівночі захисний ланцюг у гавані безшумно ослабили і якомога тихіше, без плюскоту, опускаючи весла у воду, безстрашні моряки під покровом ночі випливли в море. І дивіться, диво сталося: крихітний корабель, не впізнаний, пройшов Дарданелли й виплив у Егейське море. Завжди тільки незмірна сміливість паралізує супротивника. Про все подумав Мехмед, тільки не про те, що й уявити годі: що один корабель із дванадцятьма героями наважиться на не менш сміливе, ніж в аргонавтів, плавання крізь його флот.

Але трагічне розчарування: жодне венеціанське вітрило не ясніє над Егейським морем. Ніякий флот не готовий до відплиття. І Венеція, і папа – всі забули про Візантію, всі, переймаючись дріб’язковою церковною політикою, знехтували і честь, і присягу. В історії щоразу повторюються такі трагічні миті: коли потрібна найвища згуртованість усіх об’єднаних сил для захисту європейської культури, володарі й держави навіть на короткий період не спромагаються приборкати своє дрібне суперництво. Ґенуї важливіше відсунути назад Венецію, а Венеції – знову-таки Ґеную, ніж на кілька годин об’єднатися для боротьби зі спільним ворогом. Море пусте. Сміливці в розпачі веслують у своїй горіховій шкаралупці від острова до острова. Гавані вже всюди позаймав ворог, і жоден дружній корабель уже не наважується запливати в охоплені війною води.

Що діяти? Дехто з дванадцятьох не без підстав занепав духом. Навіщо повертатися в Константинополь, знову долати небезпечний шлях? Адже надії вони не привезуть. Можливо, місто вже впало; хай там як, їх чекає, коли вони повернуться, ув’язнення або смерть. Але, – величні завжди герої, яких ніхто не знає! – більшість вирішила все-таки повертатися. Їм дали доручення, і вони повинні виконати його. Їх послали принести звістку, і вони повинні доправити її, нехай навіть гнітючу. Тож крихітний корабель знову наважився проплисти назад Дарданелли, Мармурове море і крізь турецький флот. 23 травня, через двадцять днів після відплиття, коли корабель у Константинополі давно вже вважали пропащим і ніхто не думав про звістку або повернення, як двоє вартових перед мурами раптом махнули прапорцями, бо з моряками, які щосили налягали на весла, в бухту Золотий Ріг заплив маленький корабель, і аж тепер турки, попереджені радісним криком обложених, здивовано помітили, що бригантина, яка з турецьким прапором зухвало пливе у їхніх водах, – вороже судно, і метнулися з усіх боків на своїх човнах, щоб перехопити її перед самою захисною гаванню. Якусь мить із тисячами радісних вигуків Візантія ще тішилася усміхненою надією, що Європа схаменулася і вислала той корабель тільки як вісника. Лише увечері поширилася прикра новина. Християнство забуло Візантію. Обложені вже пропащі, якщо не врятуються самі.

Ніч перед штурмом

Після шістьох тижнів майже щоденної битви султан став нетерплячий. Його гармати зруйнували мури в багатьох місцях, але всі спроби штурму, здійснені за його наказом, закінчувались досі кривавим відступом. Для полководця лишаються тепер тільки дві можливості: або зняти облогу, або після численних окремих атак приготуватися до великого й вирішального штурму. Мехмед скликав своїх паш на воєнну раду, і його палка воля взяла гору над усіма міркуваннями. Великий, вирішальний штурм призначили на 29 травня. Султан зі звичною рішучістю береться до готувань. Дав наказ про святковий день, сто п’ятдесят тисяч чоловік, від першого до останнього, повинні виконати всі святкові обряди, які приписує іслам: сім омивань і тричі на день велика молитва. Всі запаси пороху і ядер, які ще лишалися, приготували для масованого гарматного обстрілу, щоб одразу по ньому почати штурм, для якого призначили окремі підрозділи. З ранку до ночі Мехмед не давав місту спочинку. Від Золотого Рогу аж до Мармурового моря, вздовж усього величезного табору, султан їздить від намету до намету, всюди особисто підбадьорює командирів, надихає простих вояків. Але як добрий психолог він знає, як найкраще піднести до найвищих меж бойовий дух ста п’ятдесятьох тисяч, і тому дає страхітливу обіцянку, яку потім, на свою честь або безчестя, найбездоганніше виконає. Ту обіцянку його оповісники під барабани і фанфари оголошують усім вітрам: «Мехмед присягає ім’ям Аллаха, ім’ям Магомета і чотирьох тисяч пророків, присягає душею свого батька, султана Мурада, присягає головами своїх дітей і своєю шаблею, що після штурму і загарбання міста він дасть своєму війську необмежене право грабувати місто. Все, що є в тих мурах: хатнє начиння і майно, прикраси і самоцвіти, монети і скарби, чоловіки, жінки та діти мають належати переможним воякам, а він сам зрікається будь-якої частки, крім слави, що він здобув цей останній бастіон Східної Римської імперії».

Галасливою радістю привітали вояки це дикунське оголошення. Гучний радісний крик і несамовиті заклики: «Алла-іль-Алла» з тисяч горлянок, наче буря, долинули до переляканого міста. «Ягма, ягма!» – «Грабунок, грабунок!» Це слово стало бойовим покликом, воно тріщить разом із барабанами, буяє разом із цимбалами і фанфарами, а вночі табір обертається у святкове вогненне море. Обложені на валах перелякано споглядають, як на рівнині й на пагорбах загорілися міріади вогнів та смолоскипів, а вороги з сурмами, дудками, бубнами й барабанами святкують перемогу за перемогою: то був немов жорстокий і безмовний обряд, що його здійснював поганський жрець перед жертвоприношенням. Потім раптом опівночі погасли, за наказом Мехмеда, всі вогні, враз ущух тисячоголосий гарячий гомін. Але це раптове заніміння і довга пітьма своєю грізною рішучістю пригнітили розгублених оборонців, які прислухалися, ще тяжче, ніж нестямна радість галасливого світла.

Остання відправа в соборі Святої Софії

Обложені не потребували ніякого вісника, ніякого перекинчика, щоб знати, що чекає на них. Знали, що віддано наказ про штурм, і здогад про страхітливий обов’язок і страхітливу небезпеку висів, наче грозова хмара, над усім містом. Поділене за мирного часу розколами й релігійними суперечками, населення зібралося разом у ті останні години, бо завжди тільки крайня нужда витворює незрівнянну виставу земного єднання. Щоб було готовим усе, що зобов’язувало жителів до оборони: віра, велична минувшина, спільна культура, басилевс наказав здійснити зворушливу церемонію. За його наказом увесь народ – православні й католики, духівництво й миряни, діти та літні люди – зібрався в одну процесію. Ніхто не міг і ніхто не хотів лишатися вдома, всі, від найбагатших до найбідніших, побожно стали рядами і зі співом «Киріє елейсон», «Господи, помилуй», пройшли врочистою ходою спершу по місту, а потім і по зовнішніх мурах. Із церков повиносили святі ікони та мощі й несли їх попереду, всюди, де в мурах був пролом, вішали яку-небудь ікону, щоб вона краще, ніж земна зброя, захищала від штурму невірних. Водночас імператор Константин зібрав коло себе сенаторів, шляхтичів і командирів, щоб останнім зверненням надихнути їхню мужність. Проте не міг, як Мехмед, пообіцяти їм незмірну здобич. Але їх прикрасить честь, яку вони здобудуть для християнства і всього Західного світу, якщо відіб’ють цей останній вирішальний штурм, і на них чигає небезпека, якщо вони піддадуться тим убивцям і паліям; і Мехмед, і Константин – обидва знають, що цей день визначить історію на сотні років.

Потім почалася остання сцена, одна з найзворушливіших у Європі, незабутній екстаз загибелі. У Святій Софії, що тоді ще була найпишнішим собором світу, який від того дня братання обох церков покинули й вірні, й люди взагалі, зібралися приречені на смерть. Навколо імператора купчиться увесь двір, аристократія, грецьке і римське духівництво, генуезькі й венеціанські моряки й вояки, всі в обладунках та зі зброєю, а позаду них мовчки й шанобливо вклякли тисячі й тисячі тіней, що бурмотіли молитви: зігнутий, збуджений страхом і клопотом народ, а свічки, які насилу змагалися з пітьмою навислих склепінь, освітлювали ту одностайно схилену в молитві масу, наче єдине тіло. То була душа Візантії, що молилася тут Господу. Ось уже патріарх підніс свій могутній голос, закликаючи вірних, йому співом відповіли хори, в тому просторі востаннє залунав священний і вічний голос Західного світу, його музика. Потім люди одне за одним, спершу імператор, підходили до вівтаря, щоб їм дала розраду віра, аж поки величезний простір до самих склепінь відлунював і гув від ненастанного прибою молитов. Почалася остання, заупокійна відправа Східної Римської імперії. Християнська віра востаннє мала свій притулок у храмі Юстиніана.

Після цієї разючої церемонії імператор ще раз побіжно навідався до свого палацу й попросив в усіх своїх підданих і слуг прощення за всі кривди, які він коли-небудь заподіяв їм у житті. Потім сів верхи й поїхав – точнісінько як Мехмед, його великий супротивник, тієї самої пори – вздовж мурів від краю до краю, щоб надихнути вояків. Ось уже опустилася ніч. Не чути жодного голосу, ніде не бряжчить зброя. Але з тривогою в душі тисячі людей у міських мурах чекають дня і смерті.

Керкапорта – забуті двері

О першій годині ночі султан дав наказ починати штурм. Розгорнули величезні корогви, і з єдиним криком: «Алла, Алла-іль-Алла» сотня тисяч чоловік зі зброєю, драбинами, мотуззям і гаками кинулися до мурів, водночас гриміли всі барабани, вили фанфари, а литаври, цимбали і дудки поєднували свої гострі тони з людськими криками і гуркотом гармат у єдиний ураган. Під мури без ніякого жалю кинули спершу ненавчені війська, башибузуків, бо в султановому плані нападу їхні напівголі тіла правили певною мірою за запобіжний бар’єр, вони мали виснажити й ослабити ворога, перше ніж підуть у вирішальний штурм добірні війська. З сотнями драбин біжать уперед у пітьмі ці гнані батогом люди, видираються на мури, їх скидають униз, а вони знову деруться вгору, знову і знову, бо шляху назад немає: позаду них, призначеного лише для пожертви нікчемного людського матеріалу, вже стоять добірні війська, які щоразу знову женуть їх уперед майже на певну смерть. Захисники ще зберігають свою перевагу, численні стріли та каміння не пробивають їхніх кольчуг. Але справжню небезпеку для них – і тут Мехмед розрахував слушно – становить виснаження. Ненастанна битва у важких обладунках із легко озброєними військами, які без упину ринуть уперед, постійні переходи від одного місця нападу до другого виснажили значну частину їхніх сил протягом тієї вимушеної оборони. І аж тепер, коли вже засірів ранок після двогодинної боротьби, уперед помчали другі штурмові війська, анатолійці, битва стане ще запекліша. Адже анатолійці – дисципліновані й добре вишколені воїни, теж убрані в кольчуги, крім того, їх набагато більше і вони анітрохи не втомлені, тоді як захисники змушені захищати від спроб ворога вдертися в місто то одне місце, то друге. Але напасників знову всюди відкинули назад, і султан змушений послати свої останні резерви: яничарів, добірні війська, елітну гвардію османського володаря. Він сам стає на чолі дванадцятьох тисяч молодих, добірних вояків, найкращих, яких тоді знала Європа, і вони з єдиним криком кинулись на виснаженого супротивника. Це вже крайня пора, щоб у місті бамкали в усі дзвони, скликаючи на мури всіх бодай наполовину боєздатних та моряків із кораблів, бо тепер почалася справді вирішальна боротьба. На лихо для оборонців, камінь влучив у проводиря генуезьких військ відважного кондотьєра Джустініані, з тяжкою раною його занесли на корабель, і ця втрата на мить похитнула енергію оборонців. Але вже підбігає сам імператор, щоб запобігти загрозі й ворог не вдерся в місто, ще раз удається скинути штурмові драбини: рішучість протистоїть останній рішучості, і якусь мить здається, ніби Візантія врятована, крайня потреба знову взяла гору над найнесамовитішим нападом. Але одна трагічна випадковість, одна з тих таємничих секунд, протягом яких історія інколи ухвалює свої незбагненні постанови, одним ударом вирішила долю Візантії.

Сталося щось цілком неймовірне. Крізь один із багатьох проломів у зовнішніх мурах неподалік від місця основного нападу пробралося кілька турків. Іти до внутрішнього муру вони не наважились. Із цікавості тиняючись без мети між першим і другим міськими мурами, вони побачили, що одна з малих брам внутрішніх міських стін, так звана Керкапорта, через незбагненний недогляд стоїть відчинена. Власне, то були невеличкі двері, призначені в мирний час для проходу піших у ті години, коли велика брама ще зачинена; саме тому, що ті двері не мали ніякого військового значення, серед загального збудження останньої ночі про їхнє існування вочевидь забули. А тепер яничари побачили на свій подив, що ці двері посеред непорушних бастіонів зручно відчинені для них. Спершу вони припускали якісь військові хитрощі, бо їм видавався неймовірним цей абсурд, що тоді, коли біля кожного пролому, кожної діри, кожної брами фортеці купчаться тисячі трупів, а зверху ллється кипляча олія і сипляться дротики, тут отак по-святковому мирно стоїть Керкапорта – відчинені двері до серця міста. Хай там як, турки привели підкріплення, і без ніякого опору цілий загін проник до центру міста, несподівано напавши з тилу на захисників зовнішніх мурів, які ні про що не здогадувалися. Кілька воїнів турки лишили позаду своїх лав, і тоді пролунав фатальний крик, що в кожній битві згубніший, ніж гармати, крик фальшивої чутки: «Місто взято!» – і цей крик зламав увесь опір. Найманці, які вважали, що їх зраджено, покинули свої позиції, щоби вчасно добутися до гавані і врятуватися на кораблях. Константин марно з кількома вірними людьми метнувся назустріч напасникам, він упав, убитий і не впізнаний, у тисняві битви, і тільки наступного дня, побачивши в одній купі трупів пурпурову мантію і черевики, прикрашені золотим орлом, з’ясували, що останній східний римський імператор почесно – в римському розумінні – втратив своє життя та імперію. Дріб’язкова випадковість, Керкапорта, забуті двері, вирішила світову історію.

Скидання хреста

Історія інколи грається цифрами. Бо точнісінько через тисячу років по тому, як Рим так незабутньо сплюндрували варвари, почалося плюндрування Візантії. Страхітлива річ: Мехмед, переможець, не відступивши від своєї присяги, дотримав слова. Після першої різанини він віддав на поталу своїм воїнам, не пощадивши нічого й нікого, будинки і палаци, церкви та монастирі, чоловіків, жінок і дітей, і, немов чорти з пекла, тисячі вояків гасали по вулицях, прагнучи випередити один одного. Перший удар дістався по церквах, там сяяло золоте начиння, поблискували самоцвіти, але, тільки-но вдершись до якогось будинку, вони вивішували перед ним свій прапор, щоб ті, хто прийшов пізніше, знали, що тут уже на трофеї наклали руку, і ті трофеї полягали не тільки в тканинах, самоцвітах, золоті та майні, яке можна винести, бо й жінки були товаром для сералів, чоловіки і діти – для ринку невільників. Тих нещасних, які втекли до церков, виганяли звідти цілими юрбами, літніх людей як непридатних їдців і баласт, який не можна продати, вбивали, молодих, зв’язаних, мов худоба, гнали геть, і одночасно з грабунком лютувало безглузде руйнування. Ті цінні реліквії та мистецькі твори, які ще лишилися після, мабуть, не менш страхітливого плюндрування, яке коїли хрестоносці, несамовиті переможці розбили, розтрощили, розшматували, дорогі картини знищили, чудові статуї порозбивали, книжки, в яких мудрість століть, безсмертне багатство грецької думки і творчості мали зберігатися всю вічність, – спалили або зневажливо повикидали. Людство ніколи повною мірою не дізнається, яке лихо вдерлося у світ у ті доленосні години через відчинені двері Керкапорти і яке багатство духовного світу було втрачене під час плюндрування Риму, Александрії й Візантії.

Тільки пополудні в день великої перемоги, коли вже закінчилась різанина, заїхав Мехмед у завойоване місто. Гордо й поважно їхав він на своєму розкішному огирі повз сцени плюндрування, навіть не дивлячись на них, вірний своєму слову не перешкоджати воякам, які здобули йому перемогу, вдаватись до своєї роботи. Його перший приїзд був присвячений не здобуванню, бо ж він здобув усе, він гордо їде до собору, сяйливої голови Візантії. Понад п’ятдесят днів він зі свого намету тужливо поглядав на лискучий недосяжний купол Святої Софії, а тепер як переможець уже може зайти в її бронзові двері. Але Мехмед ще раз змушений приборкати своє нетерпіння: спершу хоче подякувати Аллаху, а вже потім навіки присвятити йому цю церкву. Султан смиренно спішився і низько схилив голову до землі для молитви. Потім узяв жменю землі й посипав голову, щоб нагадати собі, що він смертний, і не годиться йому пишатися своїм тріумфом. Лише засвідчивши Богові своє смирення, султан випростався і ступив, перший слуга Аллаха, до собору Юстиніана, церкви Святої Мудрості, Ая-Софії.

Султан із захватом і цікавістю споглядав пишну споруду, високі склепіння, що виблискували мармуром і мозаїкою, лагідні вигини, що піднімалися з сутінків до світла; не йому, відчував він, належить цей піднесений палац молитви. Султан одразу звелів привести свого імама, що зійшов на кафедру й оголосив звідти мусульманське віровчення, а тим часом падишах, повернувшись обличчям до Мекки, проказав першу молитву Аллахові, володарю світу, в тому християнському соборі. Наступного дня робітники вже отримали доручення видалити всі знаки попередньої віри: вівтарі викинули, побожні мозаїки замалювали, а піднесений угору хрест Ая-Софії, який тисячу років простирав свої руки, щоб обняти всі страждання на землі, впав, глухо гупнувши, на землю.

Той звук гучною луною озвався в церкві й далеко за її межами. Адже, впавши, той хрест струснув увесь Західний світ. Наганяючи страх, долинула звістка до Рима, Ґенуї та Венеції, як застережний грім прокотилася над Францією і Німеччиною, і Європа, здригаючись, збагнула, що внаслідок її тупої байдужості через Керкапорту, ті, на лихо, забуті двері, увірвалося доленосне і руйнівне насильство, яке не одне сторіччя сковуватиме і паралізуватиме її сили. Але в історії, як і в людському житті, жалі не повертають утраченого часу, і тисяча років не надолужують того, що марнує однісінька мить.