Читать книгу Зоряні миті людства. Новели (збірник) - Стефан Цвейг - Страница 9

Дж. О. Саттер, Каліфорнія. Січень 1848 року

Утомлений від Європи

1834 рік. Американський пароплав пливе від Гавра до Нью-Йорка. Серед desperados, один з-поміж сотень, є і Йоганн Авґуст Зуттер, що жив у Рінеберґу коло Базеля, тридцятиоднорічний чоловік, що дуже квапився відгородитися світовим океаном від європейського правосуддя. Банкрут, злодій, фальшівник векселів, він кинув напризволяще дружину і трьох дітей, у Парижі з фальшивими документами заробив трохи грошей і тепер шукав нового життя. 7 липня він висадився в Нью-Йорку і два роки вдавався до всяких можливих і неможливих ґешефтів, був пакувальником, аптекарем, зубним лікарем, продавцем ліків, власником таверни. Зрештою, певною мірою набувши осілості, він став господарем заїзду, потім продав його і, корячись магічному рухові часу, перебрався на Міссурі. Там він став сільським господарем, невдовзі мав невелику садибу і міг спокійно собі жити. Але повз його дім усякчас проходили люди: торгівці хутром, мисливці, авантюрники і солдати, поверталися з Заходу або йшли на Захід, і це слово «Захід» набуло мало-помалу магічного звучання. Спершу, як знали, тягнуться прерії, прерії з величезними стадами бізонів, можна йти дні та тижні й не побачити нікого, крім червоношкірих, що гасають у тих степах, далі йдуть гори, високі, нездоланні, а потім, нарешті, земля, про яку ніхто нічого не знав достеменно і казкове багатство якої вихваляли: Каліфорнія, ще не досліджена. Земля, де течуть молоко і мед, вільна для кожного, хто хоче взяти її, проте вона далека, дуже далека, і шлях до неї смертельно небезпечний.

Але в жилах Йоганна Авґуста Зуттера текла кров авантюрника, його не вабило сидіти тихцем і обробляти свою добру земельку. Одного дня 1837 року він продав своє майно і маєток, спорядив експедицію з возами, кіньми та волами і виїхав із форту Індепенденс у невідоме.

Шлях у Каліфорнію

1838 рік. Двоє офіцерів, п’ятеро місіонерів, троє жінок рушили на возах, запряжених волами, в нескінченну порожнечу. Через прерії та прерії, а зрештою через гори до Тихого океану. Їхали аж три місяці і наприкінці жовтня добулися до форту Ванкувер. Обидва офіцери покинули Зуттера ще раніше, місіонери далі не пішли, а троє жінок померли по дорозі від злигоднів.

Зуттер сам, його марно намагаються затримати у Ванкувері, пропонують йому посаду, він від усього відмовляється, поваб магічної назви збурює йому кров. На жалюгідному вітрильнику він перетинає Тихий океан спершу до Гавайських островів, а потім після незліченних труднощів добувся вздовж узбережжя Аляски до одного покинутого місця з назвою Сан-Франциско. Сан-Франциско – не теперішнє місто, що після землетрусу з подвоєною швидкістю стало мільйонником, ні, а жалюгідне рибальське селище, назване так за місією францисканців, і навіть не столиця невідомої іспанської провінції Каліфорнії, що лежала, занедбана й невикористана, в найпишнішій зоні нового континенту.

Там панувало іспанське безладдя, посилене відсутністю будь-якої влади, бунтами, браком робочих тварин і людей, браком беручкого завзяття. Зуттер найняв коня і поїхав у страхітливу долину Сакраменто; йому вистачило дня, щоб пересвідчитись: там є місце не тільки для ферми, не тільки для великого маєтку, а й для цілого королівства. Наступного дня він поїхав у Монтерей, у жалюгідну столицю, представився губернаторові Альверадо, пояснив йому свій намір обробляти землю. Він привіз канаків з островів, буде регулярно привозити звідти цих роботящих і працьовитих кольорових, зобов’язався збудувати оселю і заснувати невеличку державу, Нову Гельвецію.

– Чому Нову Гельвецію? – запитав губернатор.

– Бо я швейцарець і республіканець, – відповів Зуттер.

– Гаразд, робіть, що хочете. Я даю вам концесію на десять років.

Тож бачимо: справи там залагоджували швидко. За тисячі миль від будь-якої цивілізації енергія одного-єдиного чоловіка мала вже іншу ціну, ніж на батьківщині.

Нова Гельвеція

1839 рік. Караван повільно їде вгору берегом Сакраменто. Попереду Зуттер на коні і з рушницею, потім ще двоє чи троє європейців, далі сто п’ятдесят канаків у коротких сорочках, за ними тридцять запряжених волами возів із харчами, насінням і спорядженням, п’ятдесят коней, сімдесят п’ять мулів, корів та овець, позаду невеличкий ар’єргард – ціла армія, що прагне завоювати Нову Гельвецію.

Перед ними котиться гігантська хвиля полум’я. Вони спалюють ліси – то набагато зручніший спосіб, ніж викорінювати їх. І тільки-но на землі з’являється величезна діра, на обгорілих стовбурах, які ще куряться, одразу починають роботу. Будують склади, викопують криниці, засівають землю, яка не потребує зорювання, будують загороди для незліченних стад і отар, мало-помалу з сусідніх покинутих місіонерських колоній прибувають нові люди.

Успіх величезний. Посіви дають одразу вп’ятеро більший урожай. Комори тріщать, невдовзі пасуться вже тисячі голів худоби, незважаючи на ненастанні труднощі, на виправи проти тубільців, які раз по раз нападають на квітучу колонію, Нова Гельвеція росте, як у тропіках, до гігантських розмірів. Були збудовані канали, млини, факторії, по річці плавали кораблі вниз і вгору, Зуттер постачає не тільки Ванкувер і Гавайські острови, а й усі вітрильники, що швартуються в Каліфорнії, садить сади, сьогодні такі відомі й дивовижні каліфорнійські сади. Атож, дерева прийнялись добре, і Зуттер замовляє у Франції та на Рейні виноград, і через кілька років виноградники вкривають уже великі території. Зуттер сам будує будинки й розкішні ферми, замовляє рояль «Pleyel», який везуть із Парижа сто вісімдесят днів, парову машину, яку тягнуть із Нью-Йорка шістдесят волів через увесь континент. Зуттер має кредити і авуари в найбільших банках Англії і Франції, і тепер, уже сорокарічний, на вершині свого тріумфу, він згадує, що чотирнадцять років тому десь кинув у світі дружину і троє дітей. Він пише їм і запрошує у своє князівство. Бо тепер у його руках достаток, він господар Нової Гельвеції, один з найбагатших людей світу і буде таким і далі. США нарешті забрали занедбану колонію з рук Мексики. Тепер уже все забезпечене і захищене. Ще кілька років – і Зуттер стає найбагатшою людиною світу.

Фатальне копання

1848 рік, січень. У дім до Йоганна Авґуста Зуттера раптом заскочив Джеймс В. Маршалл і каже, що йому треба поговорити. Зуттер дивується, хіба він не послав учора Маршалла на свою ферму в Колому, де той мав збудувати новий тартак. А тепер цей чоловік без дозволу повернувся, стоїть перед ним, тремтячи від збудження, запихає його в кабінет, зачиняє двері й дістає з кишені жменю піску з кількома жовтими крупинками. Вчора, копаючи землю, він натрапив на цей дивний метал і гадає, що це золото, але решта тільки посміялися з нього. Зуттер споважнів, узяв крупинки, спробував розрізати ножем: це золото. Він вирішив одразу ж наступного дня поїхати з Маршаллом на ту ферму, але його столяр – тільки перша людина, що захворіла на ту страхітливу лихоманку, яка невдовзі струснула світ: ще вночі, серед бурі, він поїхав назад, ставши нетерплячим, коли мав уже певність.

Наступного ранку полковник Зуттер уже в Коломі, там викопують канал і досліджують пісок. Треба мати тільки сито, трохи потрусити ним, і золоті крупинки яснітимуть на темному плетенні. Зуттер збирає коло себе кількох білих людей, бере з них слово честі мовчати, аж поки збудують тартак, потім, поважний і рішучий, повертається додому. Несвітські думки ширяють у його голові: хоч скільки він пригадує, золото ще ніколи не було таким доступним, не лежало так відкрито в землі, і ця земля його, власність Зуттера. Він за ніч перестрибнув десятиріччя: став найбагатшою людиною світу.

Ажіотаж

Найбагатша людина? Ні, найбідніший, найжалюгідніший, найбільш розчарований жебрак на землі. Через тиждень таємницю виказали, одна жінка – завжди одна жінка! – розповіла якомусь перехожому і дала йому кілька золотих крупинок. Те, що сталося потім, ще не мало прецеденту в історії. Всі люди Зуттера одразу покинули роботу, ковалі втекли з кузень, пастухи – від стад, виноградарі – з виноградників, солдати кинули рушниці, всі стали мов одержимі, чимшвидше познаходили сита й каструлі і понеслись до тартака витрушувати золото з піску. За ніч увесь край збезлюднів, молочні корови, яких ніхто не доїв, ревли і корчились, стада биків порозбивали загороди і вибігли на поля, потоптавши та знищивши збіжжя, сироварні не працювали, клуні обвалилися, величезний механізм гігантського підприємства зупинився. Телеграфи поширювали золоту обіцянку через країни і моря. Невдовзі вже сходилися люди з міст і гаваней, моряки покидали кораблі, державні службовці – свої посади, довгими, безкінечними колонами тягнулися вони зі сходу і заходу, пішки, верхи і на возах – то була навала, зграя сарани, золотошукачі. Нестримна, брутальна орда, що не знала ніякого закону, крім кулака, ніякої заповіді, крім револьвера, заполонила квітучу колонію. Для прибульців усе нічийне, і ніхто не наважується протистояти їм. Вони позабивали корів Зуттера, розібрали його клуні, щоб будувати собі будинки, витоптали його поля, вкрали його машини: Йоганн Авґуст Зуттер умить став бідним, як жебрак, немов цар Мідас, задушившись власним золотом.

А той безпрецедентний порив за золотом ставав дедалі бурхливіший, бо звістка поширилася по всьому світу, тільки з Нью-Йорка виплило сто кораблів, а ще з Німеччини, Англії, Франції та Іспанії в 1848–1851 роках прибули страхітливі орди авантюрників. Дехто плив через мис Горн, але для нетерплячих це було надто довго, тож вони обирали набагато небезпечніший шлях через Панамський перешийок. Одна завзята та рішуча компанія проворно збудувала залізницю на тому перешийку, тисячі робітників загинули від пропасниці, зате нетерплячі заощаджували три, а то й чотири тижні і раніше добиралися до золота. Впоперек континенту рухалися величезні каравани, люди всіх рас і мов, і всі вони порядкували в маєтку Йоганна Авґуста Зуттера, немов на своїй землі. На землі Сан-Франциско, яка належала йому на підставі урядового акту з печаттю, з казковою швидкістю виростало місто, чужі люди продавали одне одному ділянки його землі, і назва Нова Гельвеція, його держава, зникла за магічним словом «Ельдорадо», Каліфорнія.

Йоганн Авґуст Зуттер, знову банкрут, дививсь, мов паралізований, на ту порость від засіяних драконових зубів. Спершу він і сам намагався копати золото і зі своїми слугами та супутниками скористатися багатством, але вони покинули його. Тому він остаточно вибирається з золотоносного району на одну далеку ферму поблизу гір, геть від клятої річки і нечистого піску, на свою ферму Ермітаж. Туди нарешті до нього приїздить дружина з трьома дорослими синами, але, тільки-но приїхавши, помирає внаслідок виснаження в дорозі. Але троє синів тепер тут, вісім рук, і разом з ними Йоганн Авґуст Зуттер знову береться до сільського господарства, знову, тепер зі своїми синами, доробився працею до статків, працює спокійно, вперто і користається з фантастичної родючості тих земель. Він знову таїть і обдумує великий план.

Процес

1850 рік. Каліфорнію прийняли до Сполучених Штатів Америки. За умов запровадження суворої дисципліни в золотоносному краї після багатства запанував нарешті й порядок. Анархію обмежено, закон знову набув своїх прав.

І тепер Йоганн Авґуст Зуттер раптом виступив наперед зі своїми вимогами. Вся земля, заявляє він, на якій стоїть Сан-Франциско, по праву належить йому. Місто має відшкодувати йому втрати, яких він зазнав унаслідок утрати свого майна, а від усього золота, добутого на його території, він вимагав певної частки. Почався судовий процес такого масштабу, якого людство доти ще на знало. Йоганн Авґуст Зуттер подав позов проти сімнадцятьох тисяч двохсот двадцять одного фермера, які оселилися на його оброблюваних землях, і вимагає, щоб вони звільнили його землю, а від штату Каліфорнія вимагає двадцять п’ять мільйонів доларів за те, що штат просто привласнив шляхи, канали, мости, ставки, греблі, млини, які він збудував, і вимагає від США двадцять п’ять мільйонів доларів як відшкодування за сплюндроване майно, а крім того, ще свою частку зі здобутого золота. Зуттер послав свого старшого сина Еміля до Вашинґтона студіювати право, щоб він міг вести процес, і витрачає величезні прибутки зі своєї нової ферми на провадження процесу. Чотири роки він веде його через усі інстанції.

15 березня 1855 року нарешті оголошено вирок. Непідкупний суддя Томпсон, верховний суддя Каліфорнії, визнав права Йоганна Авґуста Зуттера на землю за цілком обґрунтовані й недоторканні.

Того дня Йоганн Авґуст Зуттер досяг своєї мети. Він знову найбагатша людина світу.

Кінець

Найбагатша людина світу? Ні, знову ні, найбідніший жебрак, найбільш нещасний і найтяжче побитий чоловік. Доля знову завдала йому вбивчого удару, але тепер такого, що назавжди поклав його на землю. На звістку про присуд у Сан-Франциско і в усьому краї почалася буря. Десятки тисяч людей зібралися разом, усі власники, яким загрожувало виселення, а також вулична юрба, рада грабувати потолоч; усі ринулись у суд і спалили його, шукали суддю, щоб лінчувати, а потім рушили величезним тлумом плюндрувати увесь маєток Йоганна Авґуста Зуттера. Його старший син застрелився, затиснутий бандитами, другого вбили, третій утік і втопився, повертаючись додому. Вогненна хвиля прокотилась по Новій Гельвеції, ферму Зуттера спалили, виноградники знищили, меблі, колекції та гроші пограбували, а величезний маєток із нещадною люттю обернули в пустелю. Сам Зуттер насилу врятувався.

Від того удару Йоганн Авґуст Зуттер уже не оклигав. Його працю знищено, дружина і діти загинули, розум йому збаламутився, і тільки одна ідея ще блимає в тепер уже тьмяному мозку: право, процес.

Старий, безумний, обдертий чоловік ще двадцять п’ять років тиняється у Вашинґтоні навколо Верховного суду. Там в усіх кабінетах знають «генерала» в брудному плащі та подертих черевиках, що вимагає свої мільярди. І завжди знаходились адвокати, авантюрники і пройдисвіти, які виманювали в нього останню пенсію і знову тягнули його до суду. Він сам не хоче грошей, ненавидить золото, що довело його до зубожіння, вбило трьох його дітей, зруйнувало йому життя. Він домагається лише свого права і бореться зі сварливим озлобленням маніяка. Він вимагає свого права в Сенаті, вимагає в Конгресі, довіряється різноманітним помічникам, які потім із помпою бралися за справу, вдягали на бідолаху сміховинний генеральський мундир і тягали його, мов опудало, з установи до установи, від депутата до депутата. Так проминуло двадцять років, від 1860-го до 1880-го, двадцять жалюгідних, жебрацьких років. День у день Зуттер тиняється навколо Конгресу, з нього глузують усі службовці, збиткується вулична дітлашня, – з нього, чоловіка, якому належить найбагатший край на землі, а на території його маєтку стоїть і щогодини зростає друга столиця величезної країни. Але незручного для всіх чоловіка змушують чекати. Саме там, на порозі будинку Конгресу, 17 червня 1880 року його спіткав нарешті спасенний серцевий напад, і мертвого жебрака прибрали. Мертвого жебрака, але з суперечливим документом у кишені, який за всіма земними правами гарантував йому і його нащадкам право на найбільший маєток в історії світу.

Ніхто досі ще не вимагав Зуттерової спадщини, жоден потомок не заявив про своє право. Сан-Франциско, та й увесь той край і досі стоять на чужій землі. Там ще й досі не утверджено право, і тільки один митець, Блез Сендрар, надав забутому Йоганну Авґусту Зуттеру принаймні єдине право величної долі: право на здивовану пам’ять прийдешніх поколінь.