Читать книгу Зоряні миті людства. Новели (збірник) - Стефан Цвейг - Страница 5

21 серпня 1741 року

13 квітня 1737 року слуга Ґеорґа Фрідріха Генделя сидів пополудні перед вікном першого поверху будинку на Брук-стрит, виконуючи найдивнішу роботу. Він із прикрістю помітив, що в нього скінчився запас тютюну, хоча, власне, йому треба було б пробігти лише дві вулиці, щоб у крамничці своєї подруги Доллі купити тютюну, але він не наважувався вийти з дому, боячись свого нестриманого господаря і пана. Ґеорґ Фрідріх Гендель повернувся з проб додому в лютому гніві, аж буряковий на обличчі від припливу крові, з товстими, набубнявілими жилами на скронях, одним ударом розчахнув вхідні двері і тепер, як чув слуга, так енергійно походжав на другому поверсі, що здригалася стеля; в такі гнівні дні нерозумно бути недбалим на службі.

Отож, щоб розігнати нудьгу, слуга вирішив відволіктися і замість пахкати череп’яною люлькою, випускаючи гарненькі кільця блакитного диму, видував мильні бульки. Приготував собі мисочку з мильним розчином і задовольнявся тим, що з вікна випускав на вулицю строкаті барвисті пухирці. Перехожі зупинялися, задля розваги розбивали ціпком одну чи дві кольорові кульки, всміхалися та підморгували, але ніхто не дивувався. Адже від цього дому на Брук-стрит можна було сподіватися чого завгодно: там раптом серед ночі озивався клавесин, люди чули, як там завивають і схлипують співачки, коли холеричний німець у несамовитому гніві погрожував їм, бо вони на восьму частину тону співали зависоко або занизько. Для сусідів із Ґросвенор-сквер будинок на Брук-стрит, 25 давно вже був божевільнею.

Слуга тихо і наполегливо й далі видував барвисті бульбашки. Трохи згодом він вочевидь удосконалив свою вправність, бо немов мармурові, бульки були вже більші і з тоншими оболонками, злітали вгору дедалі швидше і легше, одна навіть перелетіла низенький вершечок даху будинку навпроти. Аж раптом слуга перелякався, бо увесь будинок здригнувся від глухого удару. Забряжчали склянки, захиталися гардини: певне, на другому поверсі впало щось важке і велике. Слуга підскочив і притьмом вибіг сходами до кабінету.

Стілець, на якому сидів господар під час праці, стояв пустий, у кімнаті нікого не було, і слуга вже хотів бігти до спальні, як раптом побачив, що Гендель лежить без руху на підлозі з широко розплющеними очима, і аж тепер, коли слуга перелякано заціпенів, він почув глухий важкий хрип. Дебелий чоловік лежав горілиць і стогнав, чи, радше, щось стогнало в ньому короткими, щоразу тихішими поштовхами.

Він умирає, подумав переляканий слуга, і швиденько нахилився допомогти напівпритомному. Спробував підвести його, підтягти до дивана, але велетенське тіло було надто важким, годі поворушити. Тоді зірвав йому з шиї краватку, що душила шию, і хрип нараз припинився.

А тут уже знизу піднявся й Кристоф Шмідт, учень і помічник господаря, він прийшов скопіювати кілька арій, і його теж налякало глухе падіння. Удвох вони підняли важкого чоловіка – його руки мляво впали вниз, немов у небіжчика – і вклали в ліжко, поклавши голову на подушку. «Роздягни його, – розпорядився Шмідт, – а я збігаю по лікаря. І скроплюй його водою, аж поки прокинеться».

Кристоф Шмідт побіг без сюртука, бо не хотів гаятись, по Брук-стрит у бік Бонд-стрит, махаючи всім екіпажам, які статечним клусом проїздили повз, не звертаючи уваги на огрядного чоловіка в сорочці, що важко сапав. Нарешті один зупинився, кучер лорда Шендоса впізнав Шмідта, що забув про всякий етикет, і розчахнув дверцята. «Гендель помирає! – гукнув він герцогу, знаючи його як великого любителя музики і найкращого мецената свого улюбленого вчителя. – Треба до лікаря!» Герцог одразу запросив його до карети, коні шарпнулися від удару батога, і отак вони добулися до лікаря Дженкінса в кімнаті на Фліт-стрит, де він якраз ревно клопотався аналізом сечі. Лікар на своїй легенькій бідці мерщій поїхав зі Шмідтом на Брук-стрит. «Це, мабуть, тому, що він дуже розгнівався, – розпачливо нарікав учень, поки котилася бідка, – вони замучили його до смерті, оті кляті співаки і кастрати, писаки й критикани, вся та мерзенна шушваль. Він написав цього року аж чотири опери, щоб урятувати театр, а решта заховалися за жінками і двором, надто вже італієць доводив їх усіх до нестями, отой клятий кастрат, та солодкава мавпа-ревун. Ох, що вони заподіяли нашому доброму Генделю! Він віддав усі свої заощадження, десять тисяч фунтів, а тепер вони дошкуляють йому борговими розписками і зацькували до смерті. Ніхто ніколи ще не творив такої краси, ніхто не був такий самовідданий, але зламався і велетень. Ох, що за чоловік, який геній!» Доктор Дженкінс, мовчазний і незворушний, слухав. Перше ніж зайти в дім, він ще раз затягся димом і вибив попіл із люльки:

– Скільки йому років?

– П’ятдесят два, – відповів Шмідт.

– Поганий вік. Він працював, як віл. Але й здоровий, як віл. Що ж, побачимо, що тут можна вдіяти.

Слуга тримав миску. Кристоф Шмідт підняв Генделю руку, лікар розрізав вену. Порснула цівка крові, яскраво-червоної, гарячої крові, й наступної миті з побілілих вуст злетіло полегшене зітхання. Гендель глибоко дихав і розплющив очі. Вони були ще втомлені, чужі й безтямні. Блиск у них згас.

Лікар перев’язав руку. Годі було зробити щось більше. Він уже хотів підвестись, як помітив, що вуста Генделя заворушились. Лікар підступив ближче. Гендель тихесенько, немов самим віддихом, прохрипів: «Минулося… минулося мені… нема сили… я не хочу жити без сили…» Лікар Дженкінс низько нахилився над хворим. Він помітив, що одне око, праве, дивиться непорушно, а ліве ворушилось. Задля перевірки підняв праву руку вгору. Вона впала назад, мов мертва. Потім підняв ліву. Ліва лишилася в новій позиції. Тепер лікар Дженкінс знав уже досить.

Коли лікар вийшов із кімнати, Шмідт, переляканий і збентежений, пішов за ним до сходів:

– Що там?

– Апоплексія. Права сторона паралізована.

– А він… – Шмідт затнувся на слові, – він одужає?

Лікар Дженкінс, не кваплячись, узяв понюшку тютюну. Він не любив таких запитань.

– Мабуть. Можливо все.

– І він лишиться паралізований?

– Напевне, якщо не станеться дива.

Але Шмідт, відданий учителеві кожною жилкою свого тіла, не вгамовувався:

– А він… а він зможе принаймні знову працювати? Він не може жити і не творити.

Лікар Дженкінс стояв уже на сходах.

– Це вже ні, – тихесенько проказав він. – Мабуть, ми зможемо зберегти людину. А от музиканта ми втратили. Удар дійшов аж до мозку.

Шмідт дивився на лікаря. В погляді Шмідта був такий страхітливий розпач, що лікар аж збентежився:

– Як кажуть, – повторив він, – якщо не станеться дива. Я, щоправда, ще такого не бачив.

Чотири місяці Ґеорґ Фрідріх Гендель жив без сили, а сила була його життям. Права половина його тіла лишалася мертвою. Він не міг ходити, не міг писати, не міг правою рукою натиснути бодай одну клавішу, щоб вона озвалася звуком. Він не міг говорити, вуста йому скривились на один бік від страхітливого розколу, що відбувся в його тілі, лише нерозбірливо і приглушено пробивалося в нього слово з вуст. Коли друзі грали для нього музику, трохи ясніло його око, потім ворушилося важке і непокірне тіло, немов хворий уві сні; він хотів потрапити в ритм, але мороз скував йому члени, моторошна заціпенілість полонила його, сухожилки і м’язи вже не корилися, колишній велетень почувався безпорадно замурованим у невидній могилі. Тільки-но замовкала музика, кінцівки йому важко опадали, і він знову лежав, наче труп. Зрештою лікар, збентежившись, – пацієнт був вочевидь невиліковний, – порадив, що хворого треба повезти на гарячі купелі в Ахен, можливо, завдяки їм йому там стане краще.

Але під заціпенілою оболонкою, подібно до тих таємничих гарячих водойм під землею, таїлася незбагненна сила: воля Генделя, первісна сила його єства, її не зачепив нищівний удар, вона прагнула ще не дати загинути безсмертному в смертному тілі. Могутній чоловік ще не дав перемогти себе, він ще хоче, ще хоче жити, хоче творити, і ця воля створила диво всупереч законам природи. В Ахені лікарі наполегливо порадили йому не лежати в гарячій воді довше, ніж три години, бо його серце не витримає, тривалі купелі можуть убити його. Але воля кинула виклик смерті задля життя і задля найпалкішого бажання Генделя: бути здоровим. На страх лікарям, Гендель щодня по дев’ять годин лежить у гарячій ванні, і разом із волею зростає і його сила. Через тиждень він уже знову може плентатись, а ще через тиждень – ворушити рукою, то була незмірна перемога волі та впевненості, він нараз вирвався з паралітичних обіймів смерті, щоб обняти життя ще гарячіше і палкіше, ніж доти, з отим несказанним щастям, яке знає тільки той, хто одужує.

Останнього дня, цілком володіючи своїм тілом, Гендель, що вже мав виїздити з Ахена, зупинився перед церквою. Він ніколи не був дуже побожним, але тепер, піднімаючись милостиво поверненою йому вільною ходою вгору, де стояв орган, відчув, як його надихає незмірне. Задля проби натиснув лівою рукою на клавіші. Вони зазвучали, зазвучали ясно і чисто у сповненому чекання приміщенні. Потім, вагаючись, спробував правою рукою, що довго була скута й заціпеніла. І дивіться, навіть під нею злинули вгору, наче срібні джерельця, звуки. Мало-помалу Гендель почав грати, фантазувати, і його немов затягнув могутній струмінь. Дивовижно нагромаджувались і спинались у невидимі високості дзвінкі цеглинки, знову і знову здіймалась угору повітряна будівля його генія, що не лишала тіні, була ефірною ясністю, наповненим звуками світлом. Унизу слухали безіменні черниці та вірні. Ще ніколи вони не чули, щоб так грала смертна людина. А Гендель, смиренно опустивши голову, грав і грав. Він знову знайшов свою мову і промовляв тепер нею до Господа, до вічності й до людей. Він знову міг писати музику, знову міг творити. Аж тепер він відчув, що одужав.

– Я повернувся з Аїду, – гордо проказав Ґеорґ Фрідріх Гендель, випнувши широкі груди, простерши могутні руки, лондонському лікареві, що не міг надивитися на медичне диво. З повною силою, з несвітською жадобою праці і з подвійним завзяттям, одужавши, він знову взявся до роботи. Давній бойовий дух знову надихав п’ятдесятитрирічного чоловіка. Він пише оперу, – вже здорова рука чудово кориться йому, – другу, третю, великі ораторії «Саул», «Ізраїль у Єгипті» і «Аллегро і Пенсієрозо»; наче з давно застояного джерела, невичерпним потоком ллється його творча енергія. Але час проти нього. Смерть королеви урвала вистави, потім почалася іспанська війна, на майданах щодня збираються юрби, що галасують та співають, а театр лишається пустим, нагромаджуються борги. Потім настала сувора зима. В Лондоні був такий холод, що замерзла Темза, і по її дзеркальній поверхні їздили зі дзвіночками сани, такої неприязної пори були закриті всі зали, бо ніяка янгольська музика в приміщеннях не могла чинити опору такому лютому морозові. Потім захворіли співаки, доводилось відмовлятися від однієї вистави за другою, скрутне становище Генделя ставало дедалі тяжчим. Кредитори тиснули, критики глузували, публіка була байдужа й німа, і мало-помалу Гендель, що відчайдушно боровся, занепав духом. Один бенефіс іще врятував його від боргової в’язниці, але яка ганьба – заробляти собі на життя, як жебрак! Гендель дедалі більше усамітнюється, щоразу похмуріший його настрій. Чи не було б краще, щоб він лежав, напівпаралізований тілом, ніж мати тепер паралізовану душу? Вже 1740 року Гендель знову почувається, наче в облозі, він тепер розбитий чоловік, шлак і попіл своєї колишньої слави. Він насилу нашкрябує зі своїх попередніх творів різні фрагменти і стулює їх докупи, вряди-годи ще пише щось нове. Але пересох у ньому могутній потік, зникла первісна сила в уже знову здоровому тілі; цей велетень уперше почувається втомленим, уперше цей нездоланний борець переможений, уперше священний потік творчої пристрасті зупинився і пересох, дарма що творчо наповнював світ від миті, коли Генделю виповнилося тридцять п’ять років. Гендель іще раз підійшов до кінця. І в повному розпачі він знає або гадає, ніби знає: до кінця вже навіки. Навіщо, зітхає він, Господь дозволив мені встати після моєї хвороби, якщо люди знову поховали мене? Краще б я помер, ніж блукав власною тінню в холоді та порожнечі цього світу. В гніві Гендель інколи бурмотів слова Того, що висів на хресті: «Боже мій, Боже мій, нащо мене ти покинув?»

Як пропащий, опанований розпачем чоловік, утомлений від самого себе, зневірений у своїй силі, утративши віру, можливо, навіть у Бога, Гендель у ті місяці тиняється вечорами по Лондону. Тільки пізно ввечері він наважується вийти з дому, бо вдень кредитори з борговими розписками чекають його під дверима, щоб схопити, а на вулиці доводиться бачити байдужі й зневажливі людські очі. Іноді Гендель думає, чи не втекти йому до Ірландії, де ще вірять у його славу, – ох, вони не здогадуються, яка надламана сила в його тілі, – або в Німеччину чи Італію; там, можливо, знову розтане його душевна криза, й зі спустошеної скам’янілої душі, овіяної милим південним вітром, знову полине мелодія. Ні, він не терпить такого стану, тільки цього одного, не терпить, що не може творити і діяти, він, Ґеорґ Фрідріх Гендель, не терпить бути переможеним. Інколи він зупиняється і стоїть перед церквою. Проте знає, що слова не дадуть йому ніякої втіхи. Інколи заходить до шинку, але тому, хто звідав високе, блаженне і чисте сп’яніння творчості, огидне горілчане затьмарення. Інколи дивиться з мосту вниз на Темзу, в чорні, як ніч, німі води, і думає: чи не краще одним рішучим рухом позбутися геть усього? Тільки б не терпіти довше тягар цієї порожнечі, тільки б не бути в жорстокій самотності, покинутим і Богом, і людьми.

Але Гендель знову помилився. Того 21 серпня 1741 року був гарячий літній день, небо, наче розплавлений метал, задушливо й чадно нависало над містом, тож Гендель тільки вночі вийшов у Ґрін-парк, щоб трохи подихати повітрям. Там, у глибокій тіні дерев, де ніхто не бачив його і ніхто не міг завдати йому мук, він утомлено сів, бо та втома тепер гнітила його, мов хвороба, втома розмовляти, писати, грати, думати, втома відчувати, втома жити. Навіщо і для кого? Мов п’яний, пішов він додому по вулицях, по Пелл-Мелл і Сент-Джеймс, опанований тільки єдиною палкою думкою: спати, спати, нічого не знати, тільки спочивати, спочивати, і найкраще – навіки. В домі на Брук-стрит усі вже спали. Повільно, – який він утомлений тепер, до якої втоми зацькували його люди! – побрався він сходами вгору, щокроку рипіло дерево. Нарешті він у кімнаті. Черкнув кресалом і запалив свічку на письмовому столі; він робив це, не думаючи, механічно, як робив рік у рік, щоб сісти за працю. Адже тоді – з його вуст мимоволі зірвалося скорботне зітхання – він приносив із кожної прогулянки мелодію, певну тему, і завжди похапцем записував її, щоб не втратити створене під час сну. А тепер стіл був голий. Жодного нотного аркуша не лежало на ньому. Священне млинове колесо й далі стояло в замерзлому потоці. Немає нічого, щоб почати, нічого, щоб закінчити. Стіл був голий.

Але ні, не голий! Хіба там не ясніє в світлому чотирикутнику щось паперове й біле? Гендель схопив його. То був пакунок, і він відчув, що всередині є щось написане. Гендель рвучко зламав печать. Зверху лежав лист, лист від Дженненса, поета, що написав йому тексти «Саула» та «Ізраїля в Єгипті». Він прислав йому, писав поет, і сподівається, що високий геній музики, phoenix musicae, музичний фенікс, буде такий ласкавий пожаліти його бідолашні слова й понести їх на своїх крилах в ефір безсмертя.

Генделю здалося, ніби він торкнувся чогось огидного. Невже той Дженненс прагне поглузувати з нього, вже померлого і скаліченого? Одним рухом Гендель роздер листа, зіжмакав, кинув на землю й розтоптав ногами. «Паскуда! Шахрай!» – ревів він; той незграба вколов його в найглибшу, найпекучішу рану і роз’ятрив її аж до жовчі, аж до найтяжчої гіркоти його душі. Гендель гнівно загасив свічку, ступив, мов прибитий, у спальню і впав на ліжко: з очей йому раптом порснули сльози, і він затремтів усім тілом від безсилого гніву. Лихо цьому світові, в якому з окраденого ще й глузують, а стражденного мучать! Навіщо ще кликати його, коли серце йому скам’яніло, а сили не стало, навіщо знову вимагати, щоб він став до праці, коли в нього паралізована душа і знесилені чуття? Тепер тільки спати, тупо, наче тварина, тільки б забути, тільки б уже не бути. Важко лежить він на ліжку – розгублений, пропащий чоловік.

Але Гендель уже не може спати. Неспокій опанував його, розбурханого гнівом, як море – бурею, лихий і таємничий неспокій. Він крутиться з лівого боку на правий, а з правого – знову на лівий і дедалі більше втрачає сон. Може, краще все-таки встати і глянути на слова? Але ні, що́ над ним, над померлим, зможе вдіяти слово? Ні, воно не дасть йому тепер ніякої втіхи, бо Господь дав йому впасти в глибини, відокремив від священного потоку життя! А проте ще пульсувала в ньому сила, таємничо цікава, і спонукала його, а його безсилля нічого не могло вдіяти проти неї. Гендель підвівся й пішов до кабінету, знову запалив світло руками, що аж тремтіли від збудження. Хіба диво одного разу вже не позбавило його паралічу тіла? Може, Господь і душі зможе дати цілющу силу та втіху? Гендель підсунув свічку ближче до списаних сторінок. «Месія»! видніло на першій сторінці. Ох, знову ораторія! Його останні зазнали провалу. Але, неспокійний, Гендель перегорнув титульну сторінку і став читати.

Уже на першому слові він збадьорився. «Comfort ye», – так починався написаний текст. «Будь утішений!» – мов чарівні, були ці слова, – ні, не слова: то була відповідь, божественно дана відповідь, янгольський поклик із навислих небес у його зневірене серце. «Comfort ye», – як це сильно звучало, як струснули його залякану душу ці творчі, натхненні слова. І, навряд чи й дочитавши, навряд чи відчувши до кінця, Гендель уже чує їх як музику, чує, як вони ширяють, кличуть, жебонять і співають. О, щастя, брама відчинилася, він знову відчуває і чує музику!

Руки Генделю аж тремтіли, коли він тепер одну за одною перегортав сторінки. Так, він покликаний, покликаний, кожне слово проникало в нього з нездоланною силою. «Thus saith the Lord» («Так промовляє Господь!») – хіба це не сказано йому, і тільки йому, хіба не та сама рука, яка повалила його ниць, тепер, на щастя, підводить його з землі? «And he shall purify» («Він очистить тебе»), – так, це сталося з ним, йому нараз вимело з серця всю похмурість. Хто інший міг навіяти такі піднесені й могутні слова цьому бідоласі Дженненсу, цьому віршописцю з Ґопсолу, як не він, єдиний, хто знає його скруту? «That they may offer unto the Lord» («Щоб жертву принести Богові»), – так, запалити жертовне полум’я з палкого серця, щоб воно здійнялося аж до небес, дати відповідь, відповідь на цей чудовий поклик. Це сказано йому, тільки йому: «Об’яви своє слово могутнє», – ох, об’явити, об’явити з силою гримотливих тромбонів, ревучого хору, з громом оргáну, щоб слово знову було таким, як і першого дня, священним Логосом, що пробуджує людей, усіх, навіть тих, хто в розпачі ще ходять у пітьмі, бо справді: «Behold, darkness shall cover the earth», ще вкриває пітьма землю, ще не знають вони про блаженство спасіння, яке дається їм цієї миті. Гендель тільки-но прочитав, як уже буяє в ньому, цілком сформований, подячний крик: «Wonderful, counselor, the mighty God», – так, треба хвалити його, дивовижного, що вміє і дати пораду, і діяти, що дає мир збуреному серцю! «Бо янгол Господній підступає до них», – так, на срібних крилах прилетів він у кімнату й торкнувся Генделя і дав йому спасіння. Як не дякувати йому, як не тішитись і радіти, тисячами голосів в одному власному, як не співати й не хвалити: «Господові слава!»

Гендель схилив голову над аркушами, немов під час урагану. Вся втома минулася. Ще ніколи він не відчував отак гостро своєї сили, ще ніколи отак не відчував, як пронизує його завзяття творчого пориву. І знову, щоразу, наче потоки теплого спасенного світла, струмують над ним слова, кожне спрямоване в його серце, заклинає і визволяє! «Rejoice» («Радій»), – як велично пориває цей хоровий спів, Гендель несамохіть піднімає голову і випростує руку. «Він справжній помічник», – так, Гендель прагнув засвідчити це, наче ніколи не робив нічого земного, прагнув підняти своє свідчення над світом, наче осяйну скрижаль. Тільки той, хто тяжко страждав, знає про радість, тільки катований здогадується про останнє добро помилування, треба засвідчити перед людьми саме це, засвідчити воскресіння після пережитої смерті. Коли Гендель прочитав слова: «He was despised» («Він був зневажений»), набігли тяжкі спогади, обернувшись у похмурі, гнітючі звуки. Вже вважали, ніби він переможений, ніби його живцем поховано, глузливо цькували його – «And they that see him, laugh», сміялися ті, хто бачив його. «І не було нікого, хто б утішив стражденного». Ніхто не допоміг йому, ніхто не втішив його, як він був безсилим, але дивовижна сила – «He trusted in God», він покладався на Бога, – дивіться, вона не дала йому лежати в могилі: «But thou didst not leave his soul in hell». Ні, не в могилі його розпачу, не в пеклі його безсилля, бо, скутому і зниклому, Господь лишив йому душу, ні, знову покликав його, щоб він приніс людям звістку радості. «Lift up your heads» («Підведіть свої голови»), – як мелодійно лине тепер із нього величний наказ проголошення! І раптом побачив Гендель, бо ж там стояли слова, написані рукою бідолашного Дженненса: «The Lord gave the word».

Йому забило дух. Тут сказано істину випадковими людськими вустами: Господь послав йому слово, зверху долинуло воно до нього. «The Lord gave the word»: від нього прийшло слово, від нього прийшов звук, від нього милосердя! Він повинен повернутися до Господа, піднестися до нього на повені серця, хвалити його – палке прагнення й обов’язок кожного створіння. Ох, слово треба ловити, тримати й підносити, щоб воно витало, треба розтягувати й напинати його, щоб було широке, як світ, щоб охопило всю радість буття, щоб було величне, як Бог, що дав його, ох, слово, смертне й минуще, завдяки красі та безкінечній пристрасті знову перетворене у вічність! І дивіться: вже записане слово і звучить, безкінечно повторюване й мінливе, ось воно: «Алілуя! Алілуя! Алілуя!» Так, усі голоси цієї землі зосереджені в ньому, ясні і темні, наполегливі чоловічі й податливі жіночі, вони наповнюють, підносять і змінюють, зв’язують і звільняють у ритмічному хорі, дають піднестися і зійти вниз Яковою драбинкою тонів, заспокоюють солодкими дотиками скрипок, надихають гострим ударом фанфар, буяють у громі органа: Алілуя! Алілуя! Алілуя! – створюють із цього слова, з цієї подяки радість, яка вже з землі повертається звуками до Творця всього сущого!

Сльози затуманили Генделю очі, така бо гаряча пристрасть розпирала його. Ще були непрочитані сторінки, третя частина ораторії, але після слів «Алілуя! Алілуя!» він уже не міг читати далі. Він відчував у собі ту радість звуками, вона ширилась і напиналась, завдавала болю, наче рідкий вогонь, що прагнув текти, вилитись. Ох, як тисне і напирає, бо ж прагне вийти з нього, прагне полинути вгору й повернутись на небо. Гендель похапцем схопив перо і записав ноти, з магічним поспіхом ставив знак за знаком. Він не міг стриматися, мов корабель, чиє вітрило захопила буря, його несло вперед і вперед. Навколо мовчить ніч, німотно лежить волога пітьма над великим містом. Але в ньому струмує світло, кімната нечутно бринить від музики всесвіту.

Коли наступного ранку слуга тихо зайшов до кабінету, Гендель ще сидів за робочим столом і писав. Він не відповів, коли Кристоф Шмідт, його помічник, несміливо запитав, чи може він допомогти копіювати, а тільки буркнув тупо і загрозливо. До Генделя вже ніхто не наважувався підступати, він три тижні не виходив із кімнати, а коли йому приносили їсти, хапав лівою рукою кілька скибок хліба, а права писала далі. Він не міг стриматися, його опанувало велике сп’яніння. Коли він підводився й ходив по кімнаті, гучно виспівуючи та відбиваючи такт, очі йому горіли неземним блиском, коли до нього зверталися, він лякався й давав плутану відповідь. Для слуги тоді настали тяжкі часи. Приходили кредитори, щоб їм заплатили за борговими розписками, приходили співаки просити якусь святкову кантату, приходили посланці, запрошуючи Генделя до королівського палацу, але слуга був змушений їх усіх відсилати, бо, коли пробував бодай одним словом озватися до опанованого нестримним поривом праці, йому левиним риком відповідав гнів роздратованої людини. Ґеорґ Фрідріх Гендель у ті тижні вже не знав ні часу, ні години, не розрізняв дня і ночі, цілковито жив у тій сфері, де час вимірюють тільки ритмом і тактом, ворушився тільки тоді, коли його поривали струмені, що ринули з нього дедалі несамовитіше й дедалі наполегливіше, що ближче підступав його твір до святого потоку, до свого кінця. Полоненик власного «Я», Гендель вимірював кроками, що немов відбивали такт, тільки створену доброхіть в’язницю кабінету, підскакував до клавесина, потім знову сідав і писав, писав, аж поки пекли вже пальці, в житті на нього ще ніколи не находив такий порив творчості, ще ніколи він не жив і не страждав отак у музиці.

Нарешті, після трьох коротеньких тижнів, – незбагненно навіть сьогодні і на всю прийдешність! – 14 вересня твір був закінчений. Слово стало тоном, цвіло тепер не в’янучи, і звучало те, що було нещодавно сухим, твердим словом. Запалена душа витворила диво волі, як колись паралізоване тіло виконало диво воскресіння. Все було записане, створене і сформоване, в мелодії та пориві розгорнене, бракувало тільки одного слова, останнього слова в творі: «Амінь». Але це «амінь», ці два коротенькі, швидкі склади, охопило тепер Генделя, щоб він сформував із нього збудовану зі звуків драбину до небес. Він кидав ті склади одному голосу, а потім другому в хорі, що міняв голоси, розтягував ті обидва склади і щоразу розривав їх, щоб потім неодмінно і ще палкіше сплавити їх докупи. Пристрасть Генделя, немов подих Господа, оголошувала цим останнім словом його величної молитви, що вона широка, як світ, і наповнена його повнотою. Це єдине, останнє слово не відпускало Генделя, і він сам не відпускав його, в дивовижній фузі вибудовував те «амінь» на першому звуці, лункому «А», празвуці початку, аж поки він став храмом, гучним і повним, і сягав своїм шпилем у небо, спинаючись усе вище і падаючи знову, і підносячись знову, а зрештою, оточений буянням органа, знову і знову підкинутий угору силою поєднаних голосів, виповнив усі сфери, аж поки здавалося, ніби в цьому пеані подяки співають разом ще й янголи, і від того вічного «Амінь! Амінь! Амінь!» розкололась покрівля, впавши йому на голову.

Гендель насилу підвівся. Перо випало йому з рук. Він не знав, де він. Він уже не дивився, вже не чув нічого. Відчував тільки втому, незмірну втому. Він був змушений триматися за стіни, бо заточувався. Зникла його сила, смертельно змореним було тіло, збурилися чуття. Мов сліпий, дибав він далі вздовж стін. Потім натрапив на ліжко й заснув, як мертвий.

Слуга вранці тричі тихесенько стукав у двері. Господар і далі спав, без руху, немов витесане з каменя, видніло його обличчя з заплющеними очима. Опівдні слуга спробував учетверте розбудити Генделя. Він гучно відкашлявся, гучно постукав. Але в незмірну глибину того сну не проникав жоден звук, не сягало жодне слово. Пополудні на допомогу прийшов Кристоф Шмідт, але Гендель і далі лежав у заціпенінні. Шмідт нахилився над сплячим: немов полеглий герой на бойовищі після здобутої перемоги, лежав перед ними Гендель, розбитий утомою після несказанної звитяги. Але Кристоф Шмідт і слуга нічого не знали про звитягу і перемогу, тільки переляк опанував їх, коли вони бачили, що Гендель лежить так довго, так страхітливо непорушно; вони боялися, що, можливо, його знову побив грець. А коли ввечері, незважаючи на всі спроби розбуркати, Гендель і далі не хотів прокидатися, – німий і заціпенілий, він лежав уже так сімнадцять годин, – Кристоф Шмідт знову побіг по лікаря. Він знайшов його не одразу, лікар Дженкінс, скориставшись лагідним вечором, пішов на берег Темзи вудити рибу і, коли його нарешті знайшли, бурчав через таку прикру перешкоду. Але, почувши, що йдеться про таку пригоду, скрутив волосінь, зібрав своє рибальське причандалля, взяв – минуло чимало часу – свою хірургічну валізку, щоб, напевне, вдатися до потрібного кровопускання, і, нарешті, поні з обома пасажирами потрюхикало на Брук-стрит.

Але там уже слуга махав їм обома руками повертати назад. «Він прокинувся, – гукнув він через вулицю, – а тепер їсть, як шестеро вантажників. Половину йоркширської шинки проковтнув одним духом, мені довелося наливати йому чотири пінти пива, а він однаково хоче ще».

І справді, Гендель, неначе бобовий король, сидів за столом, заставленим наїдками, і, як за ніч і за день він виспався за три тижні, так тепер їв і пив з усім бажанням і силою свого велетенського тіла, наче прагнув за раз повернути в тіло всю силу, яку за три тижні віддав ораторії. Тільки-но побачивши лікаря, він засміявся, мало-помалу то вже був страхітливий, лункий, загрозливий гіперболічний регіт, Шмідт пригадав, що він за ці тижні не бачив на вустах Генделя жодної усмішки, тільки напругу і гнів, а тепер прорвалася застояна правічна радість його натури, ревіла, наче потік, що проривається крізь скелі, пінився і здиблювався гуркотливими звуками; ще ніколи в своєму житті Гендель не сміявся отак стихійно, як тепер, побачивши лікаря в мить, коли почувався здоровим, як ніколи раніше, і жадоба життя п’янко струмувала в ньому. Він високо підняв кухоль і махнув їм, убраним у чорне, на знак вітання.

– Хай йому біс! – дивувався лікар Дженкінс. – Що з вами? Що за еліксир ви спожили? Та життя аж порскає з вас! Що з вами сталося?

Гендель, сміючись, з іскристими очима дивився на лікаря. Потім мало-помалу споважнів. Поволі підвівся й підійшов до клавесина. Сів, руки спершу поворушились у просторі над клавіатурою. Потім обернувся до них, усміхнувсь якось дивно і почав тихо, наполовину промовляючи, наполовину співаючи, мелодію речитативу «Behold, I tell you a mystery» («Слухай, я сповіщаю таємницю»), то були слова з «Месії», і Гендель проказав їх жартівливо. Але, тільки-но він ворухнув пальцями в теплому повітрі, як його понесло. Граючи, Гендель забув про інших і про себе, його власний потік підхопив і велично поніс його. Раптом він знову опинився в своєму творі, співав і грав останні хорові партії, які досі складав, немов уві сні, а тепер уперше чув у пробудженому стані. «Oh death where is thy sting» («О смерте, де твоє жало»), – чув він у душі, пронизаний полум’яністю життя, і дужче підносився голос, він сам був хором, радісним і тріумфальним, і грав далі й далі, доспівав аж до «Амінь, Амінь, Амінь», і кімната мало не репалася від звуків, так сильно і поривно пускав він свою силу в музику.

Лікар Дженкінс стояв, мов зачарований. А коли Гендель нарешті підвівся, сказав збентежено й зачудовано, щоб тільки сказати що-небудь:

– Слухайте, такого я ще ніколи не чув. Та у вас диявол у тілі.

Але обличчя Генделя спохмурніло. Навіть він злякався твору і ласки, що прийшли до нього, немов уві сні. Навіть він засоромився. Відвернувся і сказав тихим, ледве чутним голосом:

– Я думаю, що зі мною Бог.

Через кілька місяців двоє добре вбраних добродіїв постукали в двері будинку на Еббі-стрит, де найняв собі приміщення шляхетний гість із Лондона, видатний метр Гендель. Вони шанобливо звернулися до нього з проханням, бо Гендель у цьому місяці потішив столицю Ірландії такими чудовими творами, яких у цій країні ще ніколи не чули. Та ось до них дійшла чутка, що він хоче тут уперше виконати і свою нову ораторію «Месія»; це велика честь, що він саме це місто, а не Лондон, вирішив обрати для виконання свого останнього твору, а з огляду на незвичайність цього концерту він може розраховувати на чималий прибуток. Отож вони прийшли запитати, чи метр у своїй загальновідомій великодушності не захоче пожертвувати прибуток від цього першого виконання доброчинним закладам, що їх вони мають честь представляти.

Гендель приязно глянув на них. Він любив те місто, бо і воно поставилось до нього з любов’ю, тож його серце було відкрите. Він охоче погодиться, всміхнувся Гендель, але нехай вони лише скажуть, у які заклади піде той прибуток. «На підтримку в’язнів у різних в’язницях», – відповів перший, добродушний сивий чоловік. «І хворим у лікарні Мерсьє», – додав другий. Але, зрозуміла річ, ця великодушна пожертва буде тільки з прибутку від першого виконання, всі подальші прибутки лишаться метрові.

Але Гендель боронився:

– Ні, – промовив він тихо, – ніяких грошей за цей твір. Я ніколи не хочу брати гроші за нього, ніколи – це мій борг перед іншим. Нехай він завжди належить хворим та в’язням. Бо я сам був хворим, а потім одужав. Я сам був в’язнем, і дано мені волю.

Чоловіки трохи здивовано поглянули на Генделя. Вони не зовсім розуміли. Але потім щиро подякували, вклонилися й пішли поширювати в Дубліні радісну звістку.

7 квітня 1743 року нарешті провели останні проби. Як слухачів запросили тільки деяких родичів хористів з обох соборів, а задля економії в концертній залі на Фішембл-стрит горіло лише тьмяне світло. На пустих лавах лише вряди-годи сиділи поодинокі постаті і групки, щоб послухати новий опус метра з Лондона, в темній просторій залі висів тоненький холодний туман. Але, тільки-но-хори загучали, наче ревучі водоспади, сталося дивовижне. Поодинокі постаті та групки на лавах мимоволі почали сходитись докупи і мало-помалу утворили єдиний темний масив слуху і подиву, бо кожному здавалося, ніби пориву тієї ще ніколи не чутої музики для нього одного забагато, ніби він може затопити його й понести. Дедалі ближче туляться одне до одного слухачі, немов хотіли слухати одним серцем, як єдина побожна громада, сприймати слово надії, що, завжди по-іншому сказане і сформоване, линуло до них від поєднаних голосів. Кожен почувався слабким перед тією правічною силою, але й відчував блаженство, що вона схопила й несе його, і дощ радості пронизав їх усіх, наче єдине тіло. Коли вперше загучало «Алілуя», хтось один зірвався на ноги, а за ним одним рухом підвелися і решта; слухачі відчували, що вже не можна триматися за землю, опановані неземною силою, вони стояли, щоб і своїми голосами наблизитись до Бога бодай на п’ядь і, служачи йому, запропонувати свою святобливість. А потім люди розійшлися й розповідали від дверей до дверей, що створено такий твір музичного мистецтва, якого ще ніколи не було на землі. В напрузі та радості нетерпляче чекало все місто, щоб почути шедевр.

Минуло шість днів, і ввечері 13 квітня перед дверима згромадилась юрба. Дами прийшли без кринолінів, чоловіки без шпаг, щоб більше слухачів могли знайти собі місце в залі; втиснулося сімсот чоловік, ще ніколи не бачене число, бо чутка про славетний твір миттю поширилася. Проте, коли зазвучала музика, не чулося жодного віддиху, а потім публіка дослухалася до неї дедалі тихіше. Згодом загриміли хори, озвалася ураганна сила, і серця затремтіли. Гендель стояв коло органа. Він був хотів наглядати за своїм твором і диригувати, але твір уже відірвався від нього, творець загубився в ньому, він став йому чужим, наче він ніколи його не слухав, ніколи не творив і не формував, він знову плив у своєму власному потоці. А коли наприкінці заспівали «Амінь», вуста Генделю мимоволі розтулились, і він співав разом із хором, співав так, як ще ніколи не співав у своєму житті. А потім, тільки-но несамовита радість слухачів виповнила приміщення, він відійшов убік, щоб дякувати не людям, які хотіли подякувати йому, а ласці Божій, яка дала йому змогу створити цей твір.

Шлюзи відкрилися. Тепер рік у рік Гендель знову відчував, як плине в ньому потік звуків і тонів. Тепер уже ніщо не могло зігнути Генделя, ніщо не могло повалити того, хто підвівся знову. Оперне товариство, яке він заснував у Лондоні, знову збанкрутувало, кредитори знову цькували його боргами, але тепер він стояв випростано і протистояв усім злигодням, шістдесятирічний чоловік безтурботно йшов своїм шляхом уздовж верстових стовпів своїх творів. Йому створювали перешкоди, але він умів чудово долати їх. Літа мало-помалу підточували його силу, паралізували руки, подагра крутила коліна, але з невтомною душею він і далі творив і творив. Зрештою відмовили очі: пишучи ораторію «Єфта», Гендель осліп. Проте з невидющими очима, як і Бетховен із вухами, які не чули, він творив далі й далі, невтомний і непереможний, і тільки що довершеніша була його перемога на землі, ставав дедалі смиренніший перед Богом.

Як усі справжні та сильні митці, Гендель не хвалив своїх творів. Але один любив – «Месію», любив цей твір з удячності, бо він урятував його з власної прірви. Рік у рік виконували цю ораторію в Лондоні, щоразу з повною залою, і він щоразу пересилав 500 фунтів стерлінгів на користь лікарень, одужалий посилав недужим, звільнений – тим, хто ще був зв’язаний. Але і з цим твором, з яким Гендель вийшов з Аїду, він теж хотів попрощатися. 6 квітня 1759 року, вже тяжко хворий, сімдесятитрирічний чоловік ще раз дозволив вивести себе на сцену в театрі Ковент-Ґарден. Він стояв там, велетенський сліпий чоловік, серед своїх вірних товаришів, серед музикантів і співаків, проте вони вже не могли бачити його порожніх, згаслих очей. Та коли до нього у великому і п’янкому пориві долетіли хвилі тонів, коли радість упевненості домчала до нього ураганом сотень голосів, його втомлене обличчя проясніло й засяяло. Він махав руками в такт і співав так поважно й побожно, наче стояв, як священик, у головах власної домовини і молився разом з усіма про своє спасіння і спасіння всіх. Тільки раз, коли сурми гостро заспівали заклик «The trumpet shall sound» («Тромбони зазвучать»), Гендель здригнувся і глянув своїми застиглими очима вгору, наче вже тепер прийшов на останній суд; він знав, що добре зробив свій твір. Він міг постати перед Господом із випростаною головою.

Зворушені, друзі повели сліпого додому. Вони теж відчували: то було прощання. В ліжку Гендель ще поволі ворушив губами. Він хоче померти страсної п’ятниці, пробурмотів Гендель. Лікарі дивувалися, вони не розуміли, бо не знали, що ця страсна п’ятниця була 13 квітня, днем, коли тяжка рука повалила його на землю, і днем, коли його «Месія» вперше прозвучав у світі. Того дня, коли все в ньому померло, він підвівся. Того дня, коли він підвівся, – хотів померти, щоб мати впевненість у воскресінні до вічного життя.

І справді його унікальна воля мала владу не тільки над життям, а й над смертю. 13 квітня сила покинула Генделя. Він уже не бачив, не чув, масивне тіло непорушно лежало на подушках: пуста важка шкаралупа. Але, як порожня мушля відлунює шумом морського прибою, так і в ньому жебоніла нечутна музика, чужа і велична, немов він чув її коли-небудь. Невблаганний набряк мало-помалу відокремив йому душу від змученого тіла й поніс її вгору, в невагомість. Потік у потоці, вічне звучання у вічну сферу. Наступного дня, коли ще не прокинулись великодні дзвони, померло нарешті те, що було смертним у Ґеоргу Фрідріху Генделі.