Читать книгу Воно (кінообкладинка) - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 47
Частина друга. Червень 1958 року
Розділ 5. Білл Денбро випереджає диявола – І
1
ОглавлениеБілл Денбро думає: «Я, збіса, немов лечу в космос; все одно що сиджу в кулі, вистріленій з рушниці».
Ця думка, хоча й абсолютно правдива, не належить до тих, які б він вважав особливо втішливими. Фактично, протягом першої години після злету (чи, либонь, тут буде краще сказати «старту») в Хітроу він боровся з легкою формою клаустрофобії. Літак вузький – це так тривожно. Їжа далебі не вишукана, та стюардесам, які її розносять, доводиться, виконуючи цю роботу, вихилятися, вигинатися й присідати; вони скидаються на якусь команду гімнасток. Спостерігання таких напружених зусиль почасти позбавляє Білла задоволення від їжі, проте його сусіда, схоже, це зовсім не турбує.
Сусід – це ще один недолік. Товстий і не особливо охайний, нехай він навіть збризкує одеколоном «Тед Лапідус» 267 собі шкіру, але під цим запахом Білл відзначає непомильний сморід бруду й поту. А ще той не вельми стежить за власним лівим ліктем; вряди-годи хвицає ним Білла м’яким поштовхом.
Біллів погляд раз у раз притягує електронне табло в передній частині салону. Воно показує, з якою швидкістю летить ця британська куля. Зараз, коли «Конкорд» уже сягає своєї крейсерської швидкості, вона трохи перевищує два махи 268 . Білл дістає в себе з кишені на стегні авторучку й натискає її кінчиком кнопки годинника-комп’ютера, який йому подарувала Одра на минуле Різдво. Якщо махометр не помиляється – а Білл не має жодної підстави в ньому сумніватися – тоді вони женуть зі швидкістю вісімнадцять миль на хвилину. Він не певен, що це саме те, що він дійсно бажав би достеменно знати.
За своїм вікном, маленьким і товстим, як ілюмінатор у якійсь з отих старих космічних капсул «Меркурій» 269 , він бачить небо, але не синє, а пурпурово-присмеркове, надвечірнє, хоча зараз лише середина дня. Там, де зустрічаються небо й море, він бачить трохи покривлену лінію обрію. «Я сиджу тут, – думає Білл, – з “Кривавою Мері” в руці, поряд з брудним товстуном, чий лікоть штовхає мене в біцепс, і спостерігаю заокруглення Землі».
Він стиха усміхається, думаючи, що людина, яка може витримати щось подібне, не мусить уже нічого боятися. Але він боїться, і не тільки летіти зі швидкістю вісімнадцять миль на хвилину в цій вузькій, тендітній шкаралупці. Він майже відчуває, як на нього набігає Деррі. І це абсолютно правильне визначення. Хай там які зараз вісімнадцять миль на хвилину, а відчуття все одно, ніби перебуваєш у цілковитій нерухомості, тоді як Деррі набігає на тебе, наче якийсь великий хижак, що довгенько був лежав, чигаючи, і ось нарешті вихопився зі свого сховку. Деррі, ах, Деррі! Напишемо хіба оду Деррі? Смороду його фабрик і його річок? Поштивій тиші його обсаджених деревами вулиць? Бібліотеці? Водонапірній Вежі? Бессі-парку? Деррійській початковій школі?
Пустовищу?
Світильники вмикаються у нього в голові; великі кінознімальні прожектори. Це так, немов він двадцять сім років просидів у затемненому театрі, чекаючи, коли ж там щось покажуть, і ось воно нарешті почалося. Сцена проявляється плямина по плямині, прожектор за прожектором, і це не якась там безтурботна комедія на кшталт «Миш’яку і старого мережива» 270 ; для Білла Денбро це більш схоже на «Кабінет доктора Калігарі» 271.
«Усі ті книжки, що я їх понаписував… – думає він з дещо тупуватим здивуванням. – Усі ті романи. Деррі, ось звідки вони народилися; Деррі – їх незглибиме джерело. Вони народилися з того, що відбувалося того літа, і з того, що трапилося з Джорджем попередньої осені. Усі ті інтерв’юери, що часто ставили мені ТЕ ЗАПИТАННЯ… я давав їм неправильну відповідь».
Лікоть товстуна знов його кóпає, і Білл проливає трохи свого напою. Він уже мало не каже щось, але передумує.
ТЕ ЗАПИТАННЯ – це, звісно ж: «Звідки ви берете ваші ідеї?» Це те запитання, на яке, як гадав Білл, мусять відповідати – чи прикидатися, ніби відповідають – усі письменники щонайменше двічі на тиждень, але такий парубок, як він, котрий писав про речі, яких ніколи не бувало й не могло бути, мусив відповідати на нього – чи прикидатися, ніби відповідає – набагато частіше.
«Усі письменники мають щось на кшталт трубопроводу, який сягає самих глибин підсвідомості, – розповідав він журналістам, – нехтуючи згадкою про те, що сам він з кожним роком дедалі дужче сумнівався, чи існує взагалі така річ, як підсвідомість. – Але в чоловіка чи жінки, які пишуть історії про жахи, той трубопровід сягає ще глибше, можливо… під-підсвідомості, якщо ваша ласка».
Елегантна відповідь, атож, але та, в її сенс сам він ніколи не вірив. Підсвідомість? Гаразд, існує щось там вглибині, гаразд, але Білл вважав, що люди занадто роздули значення певної функції, яка є ментальним еквівалентом сльозовиділення, коли тобі запорошить очі, або випусканню газів десь за годину після добрячої вечері. Друга метафора з цих двох була, мабуть, кращою, але неможливо було популярно пояснити інтерв’юерам, що, на його переконання, такі речі, як сновидіння, безпідставна туга чи відчуття на кшталт дежавю насправді є нічим більшим за ментальне пердіння. Але, як здавалося, їм було потрібне щось, усім тим репортерам з їхніми записниками й маленькими японськими магнітофончиками, і Білл бажав, наскільки міг, їм допомогти. Він знав, що писання – важка робота, важка, як той чорт, робота. Не варто було робити їхню роботу ще важчою, кажучи: «Друже мій, з тим самим успіхом ви могли б запитати в мене, хто набздів, та й поготів».
Тепер він думав: «Ти завжди знав, що вони ставлять неправильне запитання, навіть ще до того, як зателефонував Майк; тепер ти також знаєш, яке запитання є правильним. Не «звідки» ви берете ваші ідеї, а «чому» ви берете ці ідеї. Гаразд, існує певний трубопровід, але то ані фройдівська, ані юнгіанська версія підсвідомості, та місцина, з якої він тягнеться; ні внутрішня дренажна система розуму, ані підземна печера з морлоками, які чекають оприявнення. На іншому кінці цієї труби немає нічого, крім Деррі. Просто Деррі. І…»
«…і хто там тупотить по моєму мосту?»
Зненацька він різко сідає прямо, і цього разу смикається навідліт його лікоть, занурюючись на якусь мить у жирний бік сусіда.
– Пильнуйте себе, приятелю, – мовить товстун. – Тіснувато тут, самі розумієте.
– Перестаньте штовхати мене своїм, а я намагатимусь не шт-т-товхати вас м-м-моїм.
Товстун дарує йому кислий, недовірливий «про-що-це-ти-збіса-балакаєш» погляд. Білл просто втуплюється очима в товстуна, поки той не відвертається, щось бурмочучи.
«Хто там?»
«Хто там тупотить по моєму мосту?»
Він знову дивиться крізь вікно й думає: «Ми випереджаємо диявола».
Мов приском обсипає йому потилицю й руки. Він одним ковтком добиває свою чарку. Щойно ввімкнувся черговий з тих великих прожекторів.
Сілвер. Його велик. Саме так він його називав, за іменем коня Самотнього Рейнджера. Великий «швінн» заввишки двадцять вісім дюймів 272 . «Ти вб’єш себе на ньому, Біллі», – сказав якось його батько, проте без справжнього занепокоєння в голосі. Він мало виказував занепокоєння щодо будь-чого, відтоді як загинув Джордж. От до того він був строгим. Справедливим, але строгим. Після того його можна було обводити. Він робив батьківські жести, механічно граючи роль батька, але жести й та механічність – ото й усе, що залишалося. Це було так, ніби він повсякчас прислухається, чи не повернувся додому Джордж.
Білл тоді побачив його у вітрині крамниці «Вело & Мото» на Централ-стрит. Він стояв, понуро похилений на своїй сішці, більший за всі найбільші у вітрині, матовий там, де інші були блискучими, прямий у тих місцях, де інші мали вигини, вигнутий у тих місцях, де інші були прямими. До його переднього колеса було притулено оголошення:
ВЖИВАНИЙ
Зробіть пропозицію
Насправді ж сталося так, що Білл увійшов до крамниці й хазяїн зробив йому пропозицію, яку Білл прийняв, – він не здогадався б поторгуватися з хазяїном «Вело & Мото», навіть якби від цього залежало його життя, а ціна – двадцять чотири долари, – яку той назвав, здалася Біллові цілком справедливою; навіть щедрою. Він заплатив за Сілвера грішми, які назбирав протягом останніх семи місяців – гроші на день народження, гроші на Різдво, гроші за підстригання галявини. Він позирав на цей велосипед у вітрині ще від Дня подяки273. А заплатив за нього й прикотив його додому, щойно почали танути останні сніги. Кумедно це було, бо до минулого року він ніколи не думав про власний велосипед. Схоже, ця ідея прийшла йому зненацька й раптом, мабуть, в один з тих безкінечних днів після смерті Джорджа. Після його жахливого вбивства.
На початку Білл дійсно мало не вбився. Перша його поїздка на новому велику закінчилася тим, що він на ньому завалився, щоб не ввігнатися у дерев’яний паркан наприкінці Кошут-лейн (не так він боявся увігнатися в паркан, як пробити його й потім шістдесятифутовим274 урвищем падати в Пустовище). З тієї пригоди він вийшов з п’ятидюймової275 довжини раною – від зап’ястка до ліктя лівої руки. Ба ще й за тиждень по тому він не був спроможним вчасно загальмувати й якось пролетів через перехрестя Вітчем- і Джексон-стрит зі швидкістю, либонь, миль тридцять п’ять на годину; маленький хлопчик на порохняво-сірому велосипеді-мастодонті (Сілвер був срібним тільки в найбурхливішому вибуху охочої уяви), гральні карти зі стійким гарчанням кулеметів торохкотять об шпиці переднього й заднього коліс, і якби на ту мить там проїжджала якась машина, Білл перетворився б на шмат мертвого м’яса. Точно як Джорджі.
Він опановував контроль над Сілвером поступово, разом з поступовим настанням весни. Ні батько, ні мати протягом того часу не помічали, що він своїм велосипедом піддрочує смерть. Він думав, що після кількох перших днів вони взагалі перестали звертати будь-яку увагу на його велик – для них він був просто мотлохом з облупленою фарбою, що в дощові дні стояв притуленим до гаражної стіни.
Проте Сілвер був дечим набагато більшим, ніж просто порохнявим старим мотлохом. На вигляд непоказний, але ганяв як вітер. Білл мав друга – єдиного справжнього друга – хлопця на ім’я Едді Каспбрак, і цей Едді добре петрав у різних механічних речах. Він показав Біллові, як довести Сілвера до ладу, – які болти підтягнути й регулярно перевіряти, де змащувати зірочки, як підтягувати ланцюги як, якщо спустило колесо, поставити латку, щоб вона трималася.
«Тобі його тре’ пофарбувати», – згадалося, як одного дня сказав йому Едді, але Білл не хотів фарбувати Сілвера. З причин, яких він навіть самому собі пояснити не міг, він хотів, щоби цей «швінн» залишався саме таким, як є. Він мав вигляд справжнього почварка, велика того роду, що його якийсь недбалий хлопчисько постійно кидає в дощ на галявині, велика, який мусить весь рипіти, й торохтіти, і ледве крутитися. Вигляд він мав почварний, але ганяв як вітер. Він би…
«Він би випередив і диявола», – промовляє Білл уголос і сміється. Жирний сусід кидає на нього напружений погляд; у сміху чутно оте підвивання, від якого раніше обсипало морозом Одру.
Так, вигляд той мав доволі вбогий, з його старою фарбою, і встановленим над заднім колесом старомодним багажником, і древнім верескливим клаксоном з чорною гумовою бульбою – той клаксон було намертво приварено до керма іржавим болтом, розміром як кулак немовляти. Доволі вбого.
Але чи міг Сілвер ганяти? Чи він міг? Господи, ще б пак!
І було збіса добре, що він це міг, бо Сілвер врятував Біллу Денбро життя в четвертий тиждень червня 1958 року – за тиждень після того, як він познайомився з Беном Генскомом, за тиждень після того, як він, Бен і Едді побудували греблю, це було того тижня, коли в Пустовище після ранкового кіносеансу в суботу завітали Бен, Базікало Річі Тозіер і Беверлі Марш. Річі тоді їхав позаду нього на багажнику Сілвера, в той день, коли Сілвер врятвував Біллові життя… А отже, Білл гадав, що й Річі він врятував життя також. І ще він згадав той будинок, звідки вони втікали, авжеж. Просто чудово його згадав. Той чортів будинок на Нейболт-стрит.
Він мчав наввипередки з дияволом того дня, ой-йо-йо, авжеж, певна річ, хіба не ясно. Побивав якогось диявола з очима блискучими, як погибельні старі монети. Якогось старого волохатого диявола з повним ротом кривавих зубів. Але все це з’ясувалося пізніше. Якщо Сілвер врятував життя Річі та його власне життя того дня, то сам він, імовірно, врятував життя Едді Каспбраку того дня, коли він і Едді познайомилися з Беном біля решток їхньої розваленої копняками греблі в Пустовищі. Генрі Баверз – вигляд у нього був, наче хтось прогнав його через «Діспозолл» 276 – розквасив Едді ніс, а потім сильно наперла астма, а його інгалятор виявився порожнім. Тож саме Сілвер став героєм того дня, Сілвер-рятівник.
Білл Денбро, котрий не сідав на велосипед уже майже сімнадцять років, дивиться крізь вікно літака, якому б не йняли віри – чи навіть не уявили б його собі поза сторінками якогось науково-фантастичного часопису – 1958 року. «Нумо, Сілвере, ГАЙДААА!» – думає він, і змушений заплющити очі, поборюючи раптовий приплив пекучих сліз.
Що сталося з Сілвером? Він не пам’ятає. Ця частина сцени все ще затемнена, той прожектор ще досі не ввімкнувся. Можливо, воно й на краще. Можливо, це милість.
Гайда.
Гайда, Сілвере.
Гайда, Сілвере.
267
Edmond «Ted» Lapidus (1929—2008) – знаменитий французький модельєр, який одягав багатьох зірок і, зокрема, створив стиль одягу унісекс; син кравця, єврейського емігранта з Російської імперії.
268
Число Маха – одиниця швидкості в аеродинаміці, якою вимірюється реальна швидкість звуку на різних висотах.
269
«Mercury» (1959—1963) – перший пілотований корабель в однойменній космічній програмі НАСА.
270
«Arsenic and Old Lace» (1939) – комедія драматурга Джозефа Кесельрінга (1902—1967) про письменника та його божевільне сімейство; однойменна кіноверсія (1944) режисера Френка Капри.
271
«Das Cabinet des Dr. Caligari» (1920) – німецький німий фільм, психологічний трилер, який потужно вплинув на подальший розвиток кіномистецтва, зокрема жанру горор.
272
«Schwinn» – найпопулярніші в США у ХХ ст. велосипеди, які випускає заснована 1895 року в Чикаго однойменна компанія; 28 дюймів = 71,12 см.
273
День подяки – впроваджене президентом Лінкольном 1863 р. національне свято, яке святкується у четвертий четвер листопада.
274
60 футів = 18,28 м.
275
5 дюймів = 12,7 см.
276
«Disposall» – перша модель електромеханічного перемелювача сміття, який встановлюється в каналізаційній трубі під кухонною раковиною; випускався компанією «Дженерал електрик» з 1935 року.