Читать книгу Воно (кінообкладинка) - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 53
Частина друга. Червень 1958 року
Розділ 5. Білл Денбро випереджає диявола – І
7
ОглавлениеПовернення забрало в Білла більше часу, бо їхати довелося під гору. У кількох місцях він мусив злізати з Сілвера й вести його. Його м’язи просто не мали необхідної сили, щоб рухати велик угору крутішими за положисті узвозами.
На той час, як він сховав велосипед і вирушив назад до потічка, було вже десять хвилин по четвертій. Чорні припущення всякого роду роїлися йому в голові. Той хлопець, Генском, утік, залишивши Едді помирати. Або ті розбишаки могли повернутися і збити на лайно їх обох. Або… найгірше з усього… той чоловік, що зробив своєю справою вбивство дітей, міг упорати одного з них, а то й обох. Як він був упорав Джорджа.
Він знав, як багато про те ходило різних пліток і гадок. Білл дуже страждав на заїкуватість, але ж він не був глухим – хоча інколи здавалося, що люди гадають, ніби мусить бути, оскільки говорив він тільки в разі абсолютної необхідності. Дехто вважав, що вбивство його брата зовсім не пов’язане з убивствами Бетті Ріпсом, Шеріл Ламоніки, Метью Клементса й Вероніки Ґроґан. Інші стверджували, що Джорджа, Ріпсом і Ламоніку вбив один чоловік, а інші двоє стали жертвами іншого вбивці, його «наслідувача». Третя школа думки трималась опінії, що хлопчиків убивала одна людина, а дівчаток інша.
Білл вважав, що всіх було вбито якоюсь однією особою… якщо воно було особою. Він інколи загадувався над цим питанням. Як інколи загадувався про власні почуття щодо Деррі цього літа. Чи це все ще наслідки смерті Джорджа, те, як його батьки, здається, тепер його ігнорують, так глибоко занурені у свою журбу за молодшим сином, що ледве бачать той факт, що Білл усе ще живий і може завдавати собі ушкоджень? Чи ті речі пов’язані з іншими вбивствами? Ті голоси, що іноді, здавалося, балакають тепер у нього в голові, нашіптуючи йому (і ясно, що це не варіації його голосу, оскільки ці голоси не заїкаються – вони тихі, але вони впевнені), радячи йому робити певні речі, але не інші? Чи все це разом зробило Деррі якимсь нібито іншим тепер? Якимсь загрозливим, з вулицями досі не відвідуваними, які не запрошують, а натомість нібито позіхають у якомусь неначе зловісному мовчанні? Чи це зробило деякі лиця потайними й наляканими?
Цього він не знав, але вважав – так само, як вважав, що всі вбивства були роботою одної особи, – що Деррі дійсно змінилося, і що саме смерть його брата сповістила про початок цих змін. Ті чорні припущення в його голові походили від затаєної думки, що тепер у Деррі може статися що-завгодно. Будь-що.
Але, коли він обійшов останній закрут, там все виглядало класно. Бен Генском так само був там, сидів поряд з Едді. Едді також тепер сидів, звісивши руки собі між колін, похиливши голову, все ще хрипко дихаючи. Сонце вже опустилося достатньо низько, щоб кидати поперек потоку довгі зелені тіні.
– Хлопче, ну ти й швидко, – сказав Бен. – Я не чекав, що ти повернешся в наступні півгодини.
– У м-м-ене шв-в-видкий велик, – відповів Білл із дещицею гордості. Якусь мить вони дивилися один на одного недовірливо, насторожено. Потім Бен невпевнено усміхнувся, і Білл також усміхнувся йому у відповідь. Товстун, звісно, але хлопець начебто непоганий. І залишався тут. Для цього треба мати характер – з тим, що Генрі з його взятими на поліцейський облік малолітніми правопорушниками-друзями цілком можливо міг никатися десь тут поблизу.
Білл підморгнув Едді, котрий дивився на нього з німою вдячністю.
– О-ось, т-т-тримай, Е-е-едді, – тицьнув він йому інгалятор. Едді встромив його собі до роззявленого рота, натиснув на спуск і зробив спазматичний вдих. Потім він відкинувся назад, очі заплющені. Це стурбовано спостерігав Бен.
– Йсусе, з ним таки дійсно так погано, правда?
Білл кивнув.
– Мені трохи лячно було тут, – стиха сказав Бен. – Я загадувався, що я стану робити, якщо в нього раптом почнуться конвульсії чи щось таке. Я намагався пригадати оте, що нам тоді розповідали, на тих зборах Червоного Хреста, у квітні. І єдине, що згадав, це про ломаку, яку треба вставити йому до рота, щоб він не міг відкусити собі язика.
– Я гадаю, це для е-е-епілептиків.
– Ой, йо, думаю, ти правий.
– Та й не б-б-буде у нього вже к-к-конвульсій. Ці л-л-ліки йому з-з-зараз же з-з-зарадять. Д-д-дивись-но.
Важке дихання Едді полегшало. Він розплющив очі й поглянув вгору на них.
– Дякую, Білле, – сказав він. – Цього разу було зовсім гівняно.
– Гадаю, воно почалося, коли вони розквасили тобі носа, еге ж? – запитав Бен.
Едді невесело розсміявся, підвівся й засунув інгалятор до задньої кишені.
– Навіть не думав тоді про ніс. Думав у той момент про свою матусю.
– Йо? Справді? – здивованим голосом перепитав Бен, але його рука потягнулася до перетвореного на лахміття власного светра й почала там нервово порпатися.
– Їй достатньо кинути один погляд на кров у мене на сорочці, і вже за п’ять секунд вона доправить мене у трамвпункт Деррійського міського шпиталю.
– Чому? – спитав Бен. – Все ж перестало, хіба ні? Ой леле, я згадав одного хлопця, з яким разом ходив до дитсадка, Скутера Моргана, так він розбив собі носа до крові, коли впав з мавпячого рукоходу. Його повезли до того трамвпункту, але тільки тому, що в нього іще йшла кров.
– Йо? – запитав Білл зацікавлено. – Він п-п-помер?
– Ні, але майже тиждень не ходив до школи.
– Це не має значення, перестало воно чи ні, – похмуро проказав Едді, – вона мене однаково доправить. Вона вважатиме, що там зламано й шматки кістки застрягли мені в мозку чи ще щось таке.
– К-к-істки м-м-можуть п-п-потрапити в м-м-мозок? – спитав Білл. Це перетворювалося на найцікавішу бесіду з усіх, які він мав протягом багатьох тижнів.
– Я не знаю. Якщо послухати мою маму, з людиною може що завгодно трапитися, – Едді знову повернувся до Бена. – Вона водить мене до трамвпункту раз чи й двічі на місяць. Я ненавиджу те місце. Одного разу там отой, як його, санітар? Він сказав їй, що їм варто змусити її сплачувати оренду. Так вона натурально осатаніла.
– Вау, – відгукнувся Бен. Йому подумалося, що мати в Едді дійсно дивачка. Він не усвідомлював того факту, що тепер обидві його руки обмацують рештки його светра. – А чому ти просто не сказав «ні»? Не сказав щось, типу «агов, ма, я почуваюся добре й хочу просто залишитися вдома, подивитися “Морське ловецтво”»287. Щось на кшталт такого.
– Оооо, – ніяково промовив Едді й більше не сказав нічого.
– Тебе ж з-з-вати Бен Г-г-генском, п-п-правильно? – запитав Білл.
– Йо. А тебе Білл Денбро.
– Т-т-так. А це Е-е-е…
– Едді Каспбрак, – назвався сам Едді. – Терпіти не можу, коли ти заїкаєшся з моїм іменем. Ти схожий тоді на Елмера Фадда288.
– В-в-вибач.
– Ну, мені приємно з обома вами познайомитися, – сказав Бен. Прозвучало це манірно й дещо кульгаво. Між усіма трьома запала тиша. Мовчанка ця була не зовсім незручною. Протягом неї вони стали друзями.
– А чому ті хлопці гналися за тобою? – спитав нарешті Едді.
– В-в-вони з-а-а-авжди за кимсь га-а-аняються, – сказав Білл. – Н-н-ненавиджу тих уйобків.
Бен занімів на хвильку – здебільша в захваті – від того, що Білл скористався тим, що його мати інколи називала Направду Поганим Словом. Сам Бен ніколи не промовляв Направду Поганого Слова вголос, хоча якось був написав його (надзвичайно маленькими літерами) на одному телефонному стовпі позаминулого Гелловіна.
– Так сталося, що Баверз сидів поряд зі мною під час останніх іспитів, – сказав він. – Він хотів, щоб я дав йому списати. Я йому не дав.
– Мабуть, ти хочеш померти молодим, хлопче, – захоплено промовив Едді.
Заїкуватий Білл вибухнув реготом. Бен шпарко поглянув на нього, вирішив, що точно насміхаються не з нього (важко сказати, як він про це дізнався, але ж якось зумів) і вишкірився.
– Здогадуюся, що доведеться, – сказав він. – У всякому разі, він тепер мусить ходити на літні заняття, й от він з тими двома парубками влаштував на мене засідку, і ось що сталося.
– У т-т-тебе вигляд, н-н-наче вони тебе в-в-вбили, – сказав Білл.
– Я сюди впав з Канзас-стрит. Униз схилом пагорба. – Він позирнув на Едді. – Мабуть, я побачуся з тобою в трамвпункті, оце тепер мені спало на думку. Щойно моя ма погляне на мій одяг, так зразу ж відрядить туди.
Цього разу реготом вибухнули разом Білл з Едді, і Бен також приєднався до них. Від сміху було боляче животу, але він все одно сміявся, пронизливо й трішки істерично. Врешті-решт він був змушений сісти на берег, і те «шльоп», з яким його зад гепнувся на землю, змусило його знову зайтися. Йому подобалося, як його сміх звучить разом із їхнім сміхом. Це були звуки, яких він ніколи не чув раніше: не змішаний хор сміху – таке він чув багато разів, – а змішаний хор сміху, в якому він мав власну партію.
Він подивився вгору на Білла Денбро, їхні очі зустрілися, і цього було досить, щоб змусити їх обох розреготатися знову.
Білл підсмикнув на собі штани, підвернув угору комір сорочки й почав туди-сюди важно походжати з мрійливо-бандитським виглядом. Заговорив вельми пониженим голосом:
– Я тебе вб’ю, дитинко. Не пхай мені лайна. Я тупий, але я великий. Я можу лобом колоти волоські горіхи. Я можу сцяти оцтом і срати цементом. Ім’я моє Солодкий Баверз, і я головне чмо тута-й-всюди в Деррі.
Тепер уже й Едді упав на берег ручаю і качався там, ухопившись за живіт, підвиваючи. Йому вторував Бен – голова між колін, сльози чвиркають йому з очей, шмарклі звисають з носа довгими, білими пагонами – реготом, наче якась гієна.
Біл сів разом із ними, і поволі, помалу всі троє заспокоїлися.
– У цьому насправді є й одна гарна штука, – нарешті сказав Едді. – Якщо Баверз ходитиме на літні заняття, тут ми його не будемо часто бачити.
– Ви часто граєтеся в Пустовищі? – запитав Бен.
Це була ідея, яка й за тисячу років самому йому не впливла б до голови – не з тією репутацією, що мало Пустовище, – але тепер, коли він перебував тут, воно зовсім не здавалося йому поганим. Фактично, ця ділянка низького берега була дуже приємною у надвечір’ї, що поволі торувало собі шлях до присмерку.
– З-з-звичайно. Тут ло-о-овкенько. П-п-переважно ніхто нас тут в-в-внизу не ту-у-урбує. Б-б-баверз і ті інші х-х-хлопці сюди не хо-о-одять, у-у-у всякому разі.
– Ти й Едді?
– Р-р-р… – Білл замотав головою. Коли він затинається, обличчя в нього жужмиться, наче вогка ганчірка для посуду, зауважив Бен, і раптом йому майнула дивна думка: Білл зовсім не заїкався, коли передражнював балачку Генрі Баверза. – Річі! – вигукнув нарешті Білл, на мить замовк, а потім продовжив: – Річі Т-т-тозіер з-з-звичайно теж ходить сюди. Але в-він з його т-т-татом збиралися сьо’дні прибирати в себе на г-о-о-о…
– Горищі, – переклав Едді й кинув у воду камінчик. Хлюп.
– Йо, я його знаю, – сказав Бен. – Ви, хлопці, часто сюди приходите, еге?
Ця думка причаровувала його, а також змушувала відчувати якусь журбу.
– Д-д-доволі часто, – підтвердив Білл. – Чо-о-ом би тобі не п-п-повернутись сюди з-з-завтра? М-м-ми з Е-е-едді на-а-амагались зробити г-г-греблю.
Бен не міг вимовити нічого. Він був вражений не лише самою цією пропозицією, а тією простою й природною невимушеністю, з якою вона йому надійшла.
– Може, робитимемо щось інше, – сказав Едді. – Однаково ця гребля не працювала аж так круто.
Бен підвівся й підійшов до потічка, обтрушуючи землю зі своїх величезних сіданок. По обох боках ручая все ще залишалися сплутані купки дрібних гілок, але всі інше, що вони до того тримали разом, було змито водою.
– Вам варт знайти кілька дощок, – сказав Бен. – Дістати дошки й прокласти їх у ряд… одна проти одної… як хліб у сандвічі.
Білл з Едді дивилися на нього, зачудовані. Бен укляк на одному коліні.
– Дивіться, – повів мову він, – дошки тут і тут. Ви встромляєте їх у річище одна проти одної. Ясно? А потім, до того як їх встигне змити вода, ви засипаєте проміжок між ними камінням і піском…
– М-м-ми, – озвався Білл.
– Га?
– Це робимо м-м-ми.
– О, – промовив Бен, почуваючись дурнем і маючи вигляд (як він був упевнений) вкрай ідіотський. Але його не турбувало, дурним він виглядає чи ні, бо раптом він відчув себе дуже щасливим. Він навіть не міг пригадати, коли востаннє почувався таким щасливим. – Йо. Ми. У всякому разі, якщо ви – ми – заповнимо той проміжок камінням і всяким таким, воно встоїть. Вища за течією дошка в міру накопичення води спиратиметься на каміння й землю. Друга дошка відхилятиметься назад і, я гадаю, за деякий час її змиє, але якщо ми матимемо третю дошку… гаразд, дивіться.
Він рисував ломачкою по землі. Білл і Едді Каспбрак, нахилившись, вивчали цей маленький рисунок з уважливою цікавістю:
– Ти колись раніше вже будував греблю? – спитав Едді тоном поштивим, мало не благоговійним.
– Та ні.
– З-з-звідки ж то-о-оді ти знаєш, що це д-д-діятиме?
Бен глянув на Білла спантеличено:
– Звісно, що діятиме, чому б йому не діяти.
– Але з-з-звідки ти це з-з-знаєш? – перепитав Білл. Бен уторопав, що тон запитання не саркастично недовірливий, а щиро зацікавлений. – З-з-звідки тобі ц-ц-це відомо?
– Я просто знаю, – сказав Бен. Він знову подивився вниз на свій рисунок на землі, немов щоб самому впевнитися. Він ніколи в житті не бачив насипної перемички, ні зображення її, ні в дійсності, тож не мав поняття, що накреслив щойно доволі чітку її схему.
– Г-г-гаразд, – промовив Білл і поплескав Бена по спині, – п-о-о-обачимося з-а-а-автра.
– О якій годині?
– М-м-ми з Е-е-едді п-п-приїдемо сюди о пів на д-д-дев’яту чи десь т-т-так…
– Якщо ми з мамою ще не чекатимемо в тому трамвпункті, – сказав Едді й зітхнув.
– Я принесу якісь дошки, – сказав Бен. – Там в одного старого, в сусідньому кварталі, їх ціла купа. Я потягну кілька.
– Принеси й припаси ще якісь, – сказав Едді. – Щось поїсти. Типу сенд-віджів, «Рінг-Дінгів»289, отаке щось, сам розумієш.
– Окей.
– А з-з-зброя я-а-а-кась у тебе є?
– У мене є духова рушниця «Дейзі». Мама подарувала мені її на Різдво, але вона біситься, якщо я стрельну з неї в хаті.
– П-п-принось її сю-у-уди, – сказав Білл, – може, п-п-пограємо у-у-у війну.
– Окей, – радісно погодився Бен. – Слухайте, мені вже треба мотати додому, а ви, хлопці?
– Н-н-нам теж, – сказав Білл.
Всі троє пішли з Пустовища разом. Бен допоміг Біллові виштовхати Сілвера на узбіччя. Едді тягнувся позаду них, знову захрипло дихаючи й нещасно розглядаючи на собі заплямовану кров’ю сорочку.
Білл попрощався і натис на педалі, віддаляючись геть з криком на всю силу легень: «Нумо, Сілвере, ГАЙДААА!»
– Оце так велетенський велик, – промовив Бен.
– Закластися на власну шкуру, – відгукнувся Едді. Він зробив черговий ковток зі свого інгалятора й тепер знову дихав нормально. – Він інколи возить мене з собою ззаду, на багажнику. Мчить так швидко, що мало не до всирачки лячно. Добрий він чувак, Білл тобто. Останні слова він промовив ніби між іншим, проте очі його проказували дещо більш щире. У них світилося обожнення. – Ти ж знаєш, що трапилося з його братом, авжеж?
– Ні, а що з ним?
– Вбитий минулої осені. Хтось його замордував. Геть відірвав йому одну руку, просто наче крильце в мухи.
– Йсусе-голубчику!
– Білл зазвичай лише трохи заїкався. Тепер же в нього з цим зовсім погано. Ти помітив, що він заїкуватий?
– Ну… трішки.
– Але голова в нього не заїкувата – тямиш, що я кажу?
– Йо.
– Взагалі, я тобі оце розповів, тому що, якщо ти хочеш, аби Білл був тобі другом, краще з ним не балакати про його меншого брата. Не питайся в нього ні про що таке в усякому разі. Він досі весь роздрочений щодо того.
– Чуваче, я би теж був, – промовив Бен. Тепер йому вже нечітко пригадувалося щось про того малюка, убитого минулої осені. Він загадався, чи його мати думала про Джорджа Денбро, коли подарувала йому годинника, якого він зараз носить, чи про більш недавні вбивства, – це ж трапилося відразу після того великого потопу?
– Йо!
Вони вже прийшли до рогу Канзас- і Джексон-стрит, де мусили розійтися. Тут і там бігали діти, грали в ловитки, перекидали бейсбольні м’ячі. Повз Бена з Едді продефілював якийсь малий придурок у великих синіх шортах і єнотовій шапці, як у Дейві Крокетта, одягненій задом наперед так, що її хвіст висів йому між очима290. Він котив хула-хуп і кричав: «Ловлю хупом, егей, хлопці! Довлю хупом, хочете?»
Ці двійко більших хлопців задивилися на нього, та потім Едді мовив:
– Ну, мені треба вже йти.
– Зачекай секундочку, – сказав Бен. – Якщо тобі справді не хочеться йти до трамвпункту, в мене є ідея.
– О, невже? – подивився Едді на Бена, з сумнівом, але охоче сподіваючись.
– Маєш нікеля?
– У мене є дайм. То що?
Бен оцінив на око підсохлі бордові плями на сорочці Едді.
– Зайди до крамниці й купи шоколадного молока. Вилий половину собі на сорочку. А потім, коли прийдеш додому, скажи своїй мамі, що розлив усе.
В Едді загорілися очі. За чотири роки відтоді, як помер його батько, зір у матері значно погіршився. З марнославних міркувань (а ще тому, що вона не водила машини) вона відмовлялася відвідати окуліста й придбати окуляри. Висохлі плями крові й шоколадного молока на вигляд майже однакові. Можливо…
– Це може виручити, – сказав він.
– Тільки не кажи їй, що це моя ідея, якщо вона здогадається.
– Не скажу, – кивнув Едді, – Прощавай-будь, алігаторе.
– Окей.
– Ні, – заперечив терпляче Едді. – Коли я так кажу, ти мусиш відповісти: «До спіткання, крокодиле».
– О. До спіткання, крокодиле291.
– Второпав, – посміхнувся Едді.
– А знаєш що? – сказав Бен. – Ви, хлопці, справді класні.
Едді більш ніж зніяковів; він майже рознервувався.
– Білл такий, – сказав він і вирушив геть.
Бен провів його поглядом, як він йде по Джексон-стрит, а потім повернув у бік свого дому. За три квартали вулицею він побачив три аж надто знайомі постаті, вони стояли на автобусній зупинці на розі Джексон-стрит та Головної вулиці. Стояли, майже зовсім відвернувшись в інший від Бена бік, з чим йому достобіса пощастило. Він пірнув за чийсь живопліт, серце шалено стукотіло. За п’ять хвилин під’їхав міжміський автобус Деррі – Ньюпорт – Гейвен. Покидавши свої недопалки на дорогу, Генрі з його дружками повалили досередини.
Бен зачекав, поки автобус зовсім зник з очей, а потім поспішив додому.
287
«Sea Hunt» (1958—1961) – телесеріал про небезпечні пригоди аквалангістів-рятувальників.
288
Elmer J. Fudd – народжений 1937 р. персонаж мультсеріалу «Божевільні мелодії» («Looney Tunes») на прізвисько Розумака, який часто промовляє «в» замість звуків «р» чи «л».
289
«Ring-Dings» – тістечка з шоколадною поливою, начинені ванільним кремом, що випускаються заснованою 1888 р. компанією «Drake’s».
290
David Crockett (1786—1836) – герой фронтиру: мандрівник, мисливець, конгресмен, солдат, загинув під час оборони форту Аламо під час війни за незалежність Техасу; культова фігура в американській історії.
291
«See You Later Alligator» – фраза зі старовинної англійської лічилки, яку своєю однойменною піснею 1955 року широко популяризував піонер рок-н-ролу Білл Хейлі (1925—1981).