Читать книгу Воно (кінообкладинка) - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 58

Едді Коркоран був мертвим, авжеж.

Він помер тієї ж ночі 19 червня, але його вітчим не мав до цього жодного стосунку. Він помер, коли Бен Генском сидів удома й дивився разом із матір’ю телевізор, коли мати Едді Каспбрака стривожено мацала йому лоба, шукаючи ознак своєї улюбленої хвороби «фантомної лихоманки»; коли вітчим Беверлі Марш – джентльмен, який мав, принаймні за темпераментом, неймовірну подібність до вітчима Едді й Дорсі Коркоранів – наддав копняком дівчинці під її derrière297 і наказав «вимітатися туди й повитирати насухо ті чортові тарілки, як тобі твоя мамця веліла»; коли на Майка Хенлона нагорлали якісь старшокласники (один із них через кілька років призведе на світ юного-гарнюнього, поставного гомофоба Джона «Рукатого» Ґартона), проїжджаючи повз старим «доджем», коли Майк сапав бур’яни в садочку поряд з маленьким будиночком Хенлонів на Вітчем-ровд, неподалік від тієї ферми, що належала божевільному батькові Генрі Баверза; коли Річі Тозіер потайки роздивлявся на напіводягнених дівчат у знайденому ним на дні шухлядки з батьківськими шкарпетками й нижньою білизною журналі «Джем», отримуючи нормальний, добрий стояк, і коли Білл Денбро у моторошному невірстві жбурляв через кімнату фотоальбом свого мертвого брата.

Хоча жоден з них не згадає цього пізніше, у ту мить, коли помер Едвард Коркоран, усі вони поглянули вгору… немов почувши якийсь далекий крик.

У «Ньюз» були абсолютно праві щодо одного: річний табель Едварда дійсно був достатньо поганим, щоб змусити хлопця боятись повернутись додому й постати перед лицем вітчима. А ще його мати і старий багато скандалили цього місяця. Це ще дужче погіршувало справи. Коли вони вже досить бурхливо розпалялися, мати починала викрикувати багато здебільша сумбурних звинувачень. Вітчим спершу відповідав на них бурчанням, потім криками, щоб вона заткнулася, а зрештою розлюченим ревінням дикого кабана, який піймав собі в рило цілий сагайдак стріл дикобраза. Втім, Едді ніколи не бачив, щоб той кинувся на неї з кулаками. Едді гадав, що вітчим на таке не міг цілком наважитися. Раніше кулаки він приберігав для Дорсі й Едді, а тепер, коли Дорсі помер, Едді, окрім власної, отримував і братову частку.

Ці змагання з криків напливали й спливали циклічно. Найбільш звичними вони були наприкінці кожного місяця, коли приходили рахунки. Разок чи два, коли скандал сягав найгіршого рівня, міг зазирнути викликаний кимсь із сусідів полісмен, сказати їм, щоб понизили тон. Зазвичай цим і завершувалося. Мати ще була здатна показати копу середнього пальця, піддратовуючи, щоб той її забрав, але вітчим рідко казав щось супроти.

«Вітчим боїться копів», – думав Едді.

У такі періоди напруги Едді притаювався. Так мудріше. Якщо хтось так не вважає, хай би подивився, що трапилося з Дорсі. Деталей Едді не знав і не бажав їх знати, але мав власні припущення щодо Дорсі. Він гадав, що Дорсі опинився в поганому місці в поганий час: у гаражі в останній день місяця. Вони розповіли Едді, що Дорсі впав у гаражі з драбини. «Якби ж то я тільки раз казав йому, щоб тримався звідти подалі, я казав йому це шістдесят разів», – сказав його вітчим, але мати не дивилася на нього, тільки раз поглянула, випадково… і коли їхні очі зустрілися, Едді побачив у її очах крихітну іскру пацючого переляку, і йому це не сподобалося. Старий так і сидів собі далі мовчки за кухонним столом з квартою298 «Райнголда», дивлячись у нікуди з-під своїх важко навислих брів. Едді тримався від нього подалі. Коли вітчим гримав, він був зазвичай – не завжди, але зазвичай – безпечним. От коли він замовкав, тоді ти мусив бути обережним.

Позаминулого вечора він кинув стілець на Едді, коли Едді підвівся, щоб глянути, що там, на іншому телеканалі – просто підчепив один з отих трубчастих алюмінієвих кухонних стільців і, майнувши ним собі через голову, жбурнув уперед. Той ударив Едді в зад і збив з ніг. Зад у нього все ще болів, але він розумів, що могло бути гірше: могло поцілити в голову.

А ще був вечір, коли старий раптом підвівся й розмазав по волоссю Едді цілу жменю картопляного пюре, без жодної на те причини. Одного дня в минулому вересні Едді прийшов зі школи та з власної глупоти дозволив сітчастим дверям грюкнути за собою, в той час як його вітчим був ліг здрімнути. Маклін вийшов зі спальні у своїх хвилястих сімейних трусах, волосся стирчить штопорами, щоки присивілі дводенною вікендовою щетиною, дихання присивіле двома днями вікендового пива. «Ну от, Едді, – сказав він, – мушу дати тобі ладу за те, що ти грюкнув тими йобаними дверима». У лексиконі Річа Макліна «дати ладу» слугувало евфемізмом для «збити тебе на лайно». Що він потім і зробив Едді. Едді знепритомнів, коли старий викинув його в сіни. Мати була прикрутила там низенько пару гачків для одягу, спеціально для нього з Дорсі, щоб вони вішали на них свої пальта. Ці гачки твердими сталевими пальцями буцнули Едді в крижі, от тоді він і впав у непам’ять. Прийшовши за десять хвилин до тями, він почув, як мати кричить, що вона доправить Едді у шпиталь і він її не зупинить.

– Після того, що трапилось з Дорсі? – відгукнувся його вітчим. – Ти бажаєш піти до в’язниці, жінко?

Це стало кінцем її балачок про шпиталь. Вона допомогла Едді дійти до його кімнати, де він ліг у ліжко, тремтячи, з укритим краплинами поту лобом. Протягом наступних трьох днів він єдино виходив зі своєї кімнати, тільки коли їх обох не було вдома. Тоді він, тихенько стогнучи, повільно кульгав до кухні й діставав з-під раковини віскі вітчима. Кілька дрібних ковточків притупляли біль. Біль загалом минувся на п’ятий день, але кров’ю він пісяв ще майже два тижні.

І того молотка в гаражі більше не було.

Як щодо цього? Як щодо цього, друзі та сусіди?

О, молоток «Крафтсмен» – звичайний молоток – там залишався. А безвіддачний молоток «Скотті», от той пропав. Особливий молоток його вітчима, той, якого йому з Дорсі заборонено було торкатися. «Якщо хтось із вас бодай торкнеться цього малюка, – сказав він їм того дня, коли купив його, – я з вас кишки повипускаю й на вуха понамотую». Дорсі боязко спитав, чи дуже дорогий цей молоток. Старий сказав, що той збіса здогадливий. Він пояснив, що молоток цей заповнений підшипниковими кульками й тому не дає віддачі, як би сильно ти ним не бив.

Тепер цей молоток пропав.

Оцінки в Едді були не найкращими тому, що відтоді як мати знову вийшла заміж, він часто пропускав школу, але дурником він аж ніяк не був. Він вирішив, що розуміє, куди дівся той безвіддачний молоток «Скотті». Він вирішив, що вітчим обробив ним Дорсі, а потім закопав його в саду чи, може, викинув у Канал. Це той випадок, які незрідка траплялися в коміксах жахів, котрі читав Едді, у тих, які він тримав на верхній полиці своєї шафи.

Він підійшов ближче до Каналу, що брижив між своїми бетонними берегами, немов проолієний шовк. Відблиск місяця мерехтів на його поверхні у формі бумеранга. Едді сів, похитуючи ліниво кросівками, вряди-годи постукуючи ними по бетону. Останні шість тижнів були доволі сухими, і вода пропливала, либонь, футів за дев’ять нижче вичовганих підошов його кросівок. Але якщо уважніше придивитися до стінок Каналу, можна було визначити різні рівні, до яких вона інколи цілком легко сягала. Відразу понад теперішнім рівнем води бетон мав темно-коричневий колір. Це коричневе забарвлення поступово вицвітало до жовтого, а далі й до майже білого кольору – на тому рівні, де з ним стикалися п’яти кросівок Едді, коли він ними помахував.

Вода плавно й нечутно текла з-під бетонної, брукованої всередині арки повз те місце, де сидів Едді, і далі до дерев’яного критого пішохідного мосту між Бессі-парком і Деррійською середньою школою. Борти мосту й дерев’яне мостиння – навіть крокви під дахом – були покриті вирізаними ініціалами, телефонними номерами та закликами. Закликами кохання; закликами, що отакий- то бажає «відсмоктати» чи «впихнутися»; закликами, що ті, кого виявлять за смоктанням чи впиханням, позбудуться прутнів або їм зашпаклюють гузно гарячою смолою; випадковими ексцентричними, непіддатними витлумаченню закликами. Один із таких залишався загадкою для Едді всю цю весну: «РЯТУЙТЕ РОСІЙСЬКИХ ЄВРЕЇВ! ЗБИРАЙТЕ ЦІННІ ПРИЗИ!»

Що це насправді означає? Бодай щось? Та чи має це значення?

Цього вечора Едді не заходив на Міст Поцілунків; він не мав жодного бажання переходити на той бік, де стоїть середня школа. Він думав, що, мабуть, поспить у парку, можливо, в сухому листі під естрадою, але поки що добре було просто сидіти тут. У парку йому подобалося, він часто сюди приходив, коли мусив подумати. Подеколи він бачив людей, що обжималися між дерев у гайках, розкиданих по всьому парку, але Едді їх не займав і вони не займали Едді. Він чув на ігровому майданчику в школі зловісні оповідки про педиків, які після заходу сонця шастають по Бессі-парку, і сприймав ці історії безсумнівними, але до нього ніхто ніколи не чіплявся. Парк був мирним місцем, а найкраще місце в ньому, на його думку, було тут, де він зараз сидів. Йому подобалося тут посеред літа, коли вода спадала так низько, що дзюрчала крізь каміння, фактично розбігаючись на окремі струмочки, які вигиналися й вихилялися, інколи сходячись знову. Йому подобалося тут наприкінці березня й на початку квітня, відразу після скресання криги, коли він інколи простоював біля Каналу (сидіти тоді ще занадто холодно, сраку собі відморозиш) годину чи й довше, натягнувши щільніше на голову каптур старої парки, вже два роки йому замалої, з руками в кишенях, не усвідомлюючи, як тремтить і труситься його худеньке тіло. Упродовж тижня чи двох після скресання криги Канал мав якусь лячну, притягальну силу. Едді був зачарований тим, як скипала білим вода, вириваючись з-під брукованої арки, як з ревінням бігла повз нього, несучи за собою палички й гілки, і всякого роду людський мотлох. Він не раз собі уявляв, як іде в березні повз Канал зі своїм вітчимом і раптом з усієї сили штовхає того виродка нахер. Той кричить, крутить руками, шукаючи рівноваги, і валиться вниз, а Едді стоїть на бетонному парапеті й дивиться, як його відносить течією, голова чорним м’ячем колихається посеред дикого білобурунного потоку. Він там стоїть, так, і, склавши долоні в рупор біля рота, кричить: «ЦЕ ЗА ДОРСІ, ТИ, ГНИЛИЙ ЧЛЕНОСМОКУ! КОЛИ ПОТРАПИШ ДО ПЕКЛА, СКАЖИ ДИЯВОЛУ, ЩО ОСТАННЄ, ЩО ТИ ЧУВ У СВОЄМУ ЖИТТІ, ЦЕ ЯК Я ТОБІ КАЖУ: НЕ ЧІПЛЯЙСЯ ДО ТИХ, ХТО МЕНШИЙ ЗА ТЕБЕ». Цього ніколи не трапиться, звичайно, але це була абсолютно чудесна фантазія. Велика мрія, яку приємно мріяти, поки сидиш тут, біля Каналу, а…

Аж тут чиясь рука зімкнулася на ступні Едді.

Він якраз був задивився поза Канал, у бік школи, сонно усміхаючись доволі гарною усмішкою, уявляючи, як його вітчима відносить геть лютою течією весняної поводі, заносить геть з його життя назавжди. М’який, але міцний хват наполохав його так сильно, що він мало не втратив рівновагу, ледве не перекинувся у Канал.

«Це якийсь із тих педиків, що про них завжди балакали старші хлопці», – подумав він, а потім поглянув униз. І в нього відпала щелепа. Сеча гаряче потекла йому по ногах, плямуючи джинси чорним у місячному світлі. То був ніякий не педик.

То був Дорсі.

Дорсі, яким його поховали, Дорсі в його синьому піджаку й сірих штанях, тільки тепер той піджак був брудним лахміттям, сорочка на Дорсі була жовтою ганчіркою, а штани вогко облипали ноги Дорсі, тоненькі, як мітлища. А голова в Дорсі була жахливо понівечена, немов її чимсь провалило ззаду, і внаслідок цього випнуло спереду.

Дорсі усміхався.

– Еддіііі… – прохрипів його покійний брат, точнісінько як хтось з отих мертвяків, які завжди повертаються з могил у коміксах жахів. Усмішка Дорсі поширшала. Блищали жовті зуби, а поза ними, десь углибині тієї темряви, ніби звивались якісь штуки.

– Еддіііі… Я прийшов побачитися з тобою, Еддіііі…

Едді намагався закричати. Хвилі сірого збурення покотилися крізь нього, і виникло химерне відчуття, ніби він плине. Але це був не сон, він не спав. Рука на його кросівці була білою, як черево форелі. Якимсь чином босі ступні його брата чіплялися за бетон. Щось уже було відгризло в Дорсі одну п’ятку.

– Ходімо донизу, Еддіііі…

Едді не зміг закричати. У легенях не стало повітря, щоб спромогтися на крик. Він видав якийсь химерний писклявий стогін. Щось голосніше здавалося йому недосяжним. З цим усе було гаразд. За пару секунд мозок у нього трісне, і після того вже ніщо не матиме значення. Рука в Дорсі була маленькою, проте невідхильною. Сідниці Едді сковзнули по бетону до закрайка Каналу.

Не перестаючи так само пискляво стогнати, він потягнувся руками собі за спину, вчепився за той бетонний край і відсмикнувся назад. Відчув, що та рука на мить зісковзнула, почув сердите шипіння і встиг подумати: «Це не Дорсі. Я не знаю, що воно, але це не Дорсі». Потім йому адреналіном затопило тіло й він уже повз геть, намагаючись побігти навіть раніше, ніж підведеться на ноги, коротко дихаючи з верескливим присвистом.

Білі долоні з’явилися на бетонній губі Каналу. Пролунало мокре «ляп». Краплі води злетіли вгору в місячному світлі з мертвотно-блідої шкіри. Тепер над закрайком з’явилося обличчя Дорсі. Притлумлені червоні іскри зблискували в його запалих очах. Мокре волосся обліпило його череп. Щоки були посмуговані грязюкою, немов бойовою розмальовкою.

Груди Едді нарешті розімкнулися. Він ривком втягнув повітря і перетворив його на верещання. Він підхопився на рівні й побіг. Він біг, озираючись назад через плече, йому треба було знати, де там Дорсі, і в результаті він з усього розгону ввігнався у великий в’яз.

Відчуття було таке, ніби хтось – його вітчим, наприклад, – підірвав динамітний заряд йому в лівому плечі. Спалахнули, віялом бризнувши увсебіч, зірки в його голові. Він, мов стятий, упав під окоренок дерева, кров цебеніла йому з лівої скроні. Він плавав у водах напівпритомності, мабуть, з дев’яносто секунд. Потім спромігся знову підвестись на ноги. Стогін вирвався з нього, коли він спробував підняти ліву руку. Та не хотіла слухатися. Відчувалася вся занімілою й далекою. Тож він підняв праву й люто потер свою дико болючу голову.

Потім він згадав, чому йому трапилося стрімголов увігнатися у цей в’яз, і він роззирнувся довкола.

Он край Каналу – білий, як кістка, і прямий, як струна, в місячному світлі. Жодних ознак тієї істоти з Каналу… якщо там взагалі була якась істота. Він продовжував роззиратися, повільно обернувшись на повні триста шістдесят градусів. Бессі-парк був тихим і нерухомим, як чорно-біла фотокарточка. Плакучі верби простягнули до землі свої тоненькі понурі руки, і будь-що могло стояти, зіщулене й безумне, в їх укритті.

Едді вирушив уперед, намагаючись дивитися відразу повсюди. Його вивихнуте плече пульсувало болем в одностайному ритмі з серцебиттям.

«Еддіііі, – стогнав крізь дерева вітерець, – невже ти не хочеш мене бачити, Еддіііі?» Він відчув, як в’ялі пальці трупа пестять збоку йому шию. Він рвучко обернувся, змахнувши руками. Ноги в нього заплуталися і, вже падаючи, він побачив, що то всього лиш вербові пагони ворушаться під вітерцем.

Він підвівся знову. Хотів було побігти, але, коли спробував, новий динамітний заряд вибухнув йому в плечі й він був змушений зупинитися. Якось він розумів, що мусить зараз же подолати власний страх, обзивав себе дурнуватим малюком, котрого налякав якийсь відблиск, чи може, він заснув непомітно для себе й побачив якийсь поганий сон. Утім, це не допомагало – фактично якраз навпаки. Тепер його серце билося так швидко, що він більше не міг розрізняти окремих ударів і був упевнений, що воно скоро розірветься від жаху. Бігти він не міг, але коли вибрався поза верби, спромігся на кульгаве дріботіння.

Очима він уп’явся у світло вуличного ліхтаря, що позначало головні ворота парку. Він рухався у тім напрямку, спромігшись додати трохи більше швидкості, думаючи: «Я дістануся до того ліхтаря і все буде гаразд. Я дістануся до того ліхтаря і все буде гаразд. Ліхтар яскравий, страху нема, всю ніч гуляймо, позаду тьма…»

Щось переслідувало його.

Едді почув, як воно продирається крізь вербовий гай. Якщо обернеться, він побачить, що там. Воно наздоганяє. Едді чув його кроки, таку ходу, типу човгання й чвакання, але він не озиратиметься назад, ні, він дивитиметься вперед, на те світло, зі світлом все буде гаразд, він просто продовжить свій політ на світло, і він уже майже там, майже…

Запах, ось що змусило його обернутися. Гнітючий запах, ніби покинули гнити величезну купу риби, яка перетворилася на ослизле падло в літню спеку. Запах якогось мертвого океану.

Це не Дорсі тепер женеться за ним – це та Істота з «Чорної лагуни»299. Рило в цього страховиська було довгим, гофрованим. Зелена рідина скрапувала з чорних, схожих на вертикальні роти, прорізів на його щоках. Очі воно мало білі, драглисті. Його перетинчасті пальці кінчалися пазурами, гострими, як бритви. Дихання в нього було булькотливим і глибоким, схожим на звуки, що видає водолаз із поганим регулятором. Коли страховисько побачило, що Едді на нього дивиться, його зелено-чорні жаб’ячі губи розтягнулись у мертвотно-бездумній усмішці, показуючи величезні ікла.

Воно незграбно волочилося позаду, і Едді раптом зрозумів. Воно має намір забрати його назад до Каналу, затягти його в сиру чорноту підземного ходу Каналу. Щоб там його зжерти.

Едді поривчасто додав швидкості. Світло натрієвого дугового ліхтаря підтягувалося ближче. Едді вже було видно ореол з комашні й метелеків. У бік траси № 2 прямувала якась вантажівка, перед підйомом угору водій перемикав передачу, і в нажаханому мозку Едді промайнула розпачлива думка, що той може пити каву з паперової чашки та слухати якусь мелодію Бадді Холлі300 по радіо, не уявляючи, що менш ніж за дві сотні ярдів від нього один хлопчик може стати мертвим у наступні двадцять секунд.

Сморід. Гнітючий сморід тієї істоти. Настигає. Охоплює його зусібіч.

Паркова лавочка, ось через що він перечепився. Раніше того вечора її випадково перекинули якісь діти, котрі бігли додому, щоб встигнути до настання комендантської години. Її сидіння стирчало на якихось пару дюймів з трави – один зелений тон на тлі іншого – майже невидиме у поглибленій місяцем темряві. Край цього сидіння жвакнув Едді в гомілки, озвавшись вибухом склистого, нестерпного болю. Ноги підкинулися позаду нього, і Едді гепнувся у траву.

Поглянувши собі за спину, він побачив, що Істота насувається, її білі, як яйця-пашот, очі блищали, її луска спливала слизом кольору морських водоростей, її вертикальні зябра на роздутій шиї та щоках відкривалися й закривалися.

– Аг! – крекнув Едді. Здається, це був єдиний, що він його міг видати, звук. – Аг! Аг! Аг! Аг!

Тепер він повз, глибоко чіпляючись пальцями за дерен. Висолопивши язика.

За секунду до того, як тхнучі рибою, мозоляві руки Істоти зімкнулися на його горлі, йому прийшла втішлива думка: «Це все сон; так мусить бути. Не існує насправді ніякої такої Істоти, не існує насправді ніякої Чорної лагуни, а навіть якщо й існує, то це десь у південній Америці або серед Флоридських Еверґлейдс301, чи в якомусь іншому місці на кшталт цих. Це всього лише сон, і я прокинуся у своєму ліжку чи, може, у листі під естрадою, і я…»

Й от тоді земноводні руки зімкнулися на його горлі й хрипкі схлипи Едді захлинулись; коли Істота його перевертала, хітинові гачки, що попроростали з цих рук, продряпали кровоточиві, схожі на каліграфічні, знаки на його шиї. Едді дивився в її палаючі білі очі. Він відчував, як перетинки між її пальцями здавлюють йому горло, наче його душать бинди якоїсь живої водорості. Його загострений жахом зір відзначив плавець, щось як півнячий гребінь і щось як отруйний спинний плавець коричневого сомика на вершечку скуленої, пластинчатої голови Істоти. Коли руки Істоти здавили міцно, перекриваючи йому дихання, Едді навіть зміг побачити, як біле світло натрієво-дугового ліхтаря перетворюється на туманно-зелене, проходячи крізь той перетинчастий головний плавець.

– Ти… не… справжнє, – задавлено прохрипів Едді, але вже навалювалися хмари сірості, і він, немов звіддаля, збагнув, що воно цілком справжнє, це страховисько. Воно, зрештою, його зараз убиває.

Та все ж таки дещиця раціонального глузду залишалася, ба навіть до самісінького кінця: коли Істота вже ввігнала гаки своїх пазурів у м’яке м’ясо його шиї, коли його сонна артерія піддалася теплим і безболісним згустком, що виплеснувся на луску страховиська, руки Едді мацали на спині Істоти, шукаючи там зіпер. Вони відпали, тільки коли Істота з низьким, задоволеним гарчанням відірвала йому голову.

І коли той образ Воно, в якому його бачив Едді, почав вицвітати, Воно негайно почало перемінюватися на дещо інше.