Читать книгу Воно (кінообкладинка) - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 60

Щороку впродовж квітня і травня ферма Хенлона прокидалася зі своєї зимової сплячки.

Майк переконувався в тому, що знову прийшла весна, не тоді коли під вікнами маминої кухні показувалися перші крокуси, або коли діти починали приносити в школу гральні кульки й ропух, і навіть не тоді, коли «Вашингтонські сенатори»305 давали старт бейсбольному сезону (зазвичай дозволяючи в процесі себе вщент розтрощити), а тільки коли батько гукав Майка, щоб той допоміг йому виштовхати з сараю їхнього ваговоза-покруча. Передня частина в нього була від легковика «форд модель-А»306, хвостова – від якогось пікапа з відкидним заднім бортом, котрий був колись ворітцями старого курника. Якщо зима була не надто холодною, вони удвох могли завести його, просто штовхаючи вниз під’їзною алеєю. Кабіна ваговоза не мала дверцят; точно так само не було там і лобового скла. За сидіння правила половина старого дивана, який Вілл Хенлон припер із деррійського звалища. Важіль коробки передач вінчала скляна дверна ручка.

Кожний зі свого боку, вони штовхали машину під’їзною алеєю, і, якщо вона котилася добре, Вілл застрибував досередини, повертав ключа, зменшував випередження запалювання, наступав на педаль зчеплення і, обхопивши своєю великою рукою ту дверну ручку, штовхав важіль на першу передачу. Тоді він міг закричати: «Добрий почин – половина діла!» Він різко відпускав зчеплення, двигун старого «А-форда» кашляв, задихався, стріляв вихлопом, смикався в зворотний бік… і подеколи дійсно починав працювати, спершу сутужно, потім більш плавно. Вілл гуркотів дорогою в бік фермерського господарства Руліна, розвертався на їхній алеї (якби він поїхав в інший бік, Батч, скажений батько Генрі Баверза, можливо, відстрелив би йому голову зі свого дробовика), а потім гуркотів назад, двигун без глушника відчайдушно репетував, тим часом як Майк підстрибував у захваті, галасуючи, а його мати стояла в одвірку кухні, витирала собі руки рушником для посуду, вдаючи відразу, якої вона насправді не відчувала.

Іншим разом машина від штовхання не заводилася і тоді Майку доводилося чекати, поки батько повернеться з сараю, несучи пускову корбу й стиха щось бурмочучи. Майк був цілком упевнений, що деякі слова в тому бурмотінні лайливі, і тоді він трохи лякався тата. (Тільки вже набагато пізніше, під час одного з тих нескінченний візитів до шпитальної палати, де лежав помираючий Вілл Хенлон, він дізнався, що батько бурмотів тому, що боявся тієї корби: одного разу вона брикнула, вирвалася з гнізда й розпанахала тату рота аж до щоки.)

– Відійди назад, Майку, – зазвичай казав він, встромляючи корбу до її гнізда в основі радіатора. А коли їхній «А» нарешті заводився, він казав, що наступного року замінить його на «шевроле», але так ніколи цього й не зробив. Той старий гібрид «А-форда» досі стояв на батьківському обійсті, оброслий до осей і заднього борту з ворітець курника бур’янами.

Було, коли ваговоз уже завівся, Майк сидів на пасажирському сидінні, вдихаючи запахи гарячого мастила й синього вихлопу, схвильований гострим вітерцем, що омивав його крізь беззахисну проріху там, де колись було лобове скло, і думав: «Ось знову прийшла весна. Ми всі прокидаємося». І тим здіймав собі в душі тиху радість, яка потрясала стіни тієї здебільшого безрадісної кімнати. Він відчував любов до всього довкола, а дужче за все до свого батька, який скалився над ним, вигукуючи: «Тримайся, Майкі! Ми пер’женемо вітер цим малюком! Ми прож’немо птахів до їх схованок!»

Потім батько рвав уперед з під’їзної алеї, задні колеса «А-форда» плювались назад чорним ґрунтом і сірою курявою глини, батько й син підстрибували на дивані-сидінні у відкритій кабіні, регочучи, наче двійко чисто природжених дурнів. Вілл гнав «А» крізь високу траву задвіркового поля, що трималось для сіна, на південне поле (картопля), західне поле (кукурудза й квасоля) чи на східне поле (горох та різноманітні гарбузи). І з трави перед ваговозом з полохливими криками спурхували пташки. Якось спурхнула куріпка, прекрасна птаха, коричнева, як дуби пізньої осені – «хуррр», вибуховий джеркіт її крил було чутно навіть попри гуркіт двигуна.

Ці поїздки були для Майка Хенлона дверима у весну.

Робочий сезон розпочинався з кам’яних жнив. Щодня протягом тижня вони виїжджали на «А» і завантажували його кузов камінням, об яке може зламатися зуб борони, коли надійде час розпушувати ґрунт і сіяти. Інколи ваговоз застрягав у розкислій весняній грязюці, і Вілл щось похмуро стиха бурмотів… знов лається, підозрював Майк. Деякі слова й вирази він знав, інших, як от «хвойди син», не міг утямити. На це слово він натрапив у Біблії і, наскільки міг зрозуміти, хвойда – це жінка, котра походить з певної місцини, яка називається Вавилоном. Одного разу він було вже зважився розпитати про це в тата, але їхній «А» по самісінькі свої пружинні ресори був у грязюці, на чолі в батька купчилися грозові хмари, тож Майк вирішив почекати кращої нагоди. Врешті-решт пізніше в тім році він спитав у Річі Тозіера, і Річі розповів йому, що його батько казав, що хвойда – це жінка, якій платять за те, що вона займається сексом із чоловіками. «Що таке займається сексом?» – перепитав Майк, і Річі пішов від нього геть, вхопившись за голову.

При певній нагоді Майк якось запитав у батька, чому, хоча вони збирають каміння кожного квітня, наступного квітня воно є там знову.

Вони стояли близько заходу сонця на місці його скидання в останній день тогорічних кам’яних жнив. Бита ґрунтівка, не досить серйозна, щоб зватися дорогою, вела від низу західного поля до цього урвища при березі Кендаскіґ. Урвище було пусткою, заваленою камінням, яке тягалося сюди з землі Вілла роками.

Дивлячись униз на цю безплідну землю, яку він творив спершу сам, а потім за допомогою сина (десь там, під каменюками, знав він, ще гниють рештки тих пнів, які він викорчовував по одному до того, як його поля можна було почати обробляти), Вілл закурив сигарету й сказав:

– Мій тато мені зазвичай говорив, що Бог любить каміння, мух, бур’яни та бідних людей понад решту всіх Його творінь й от тому Він і сотворив його так багато.

– Але воно немов повертається назад кожного року.

– Йо, гадаю, що таки повертається, – мовив Вілл, – це єдине пояснення, яке я маю.

У призахідних сутінках, що перетворили воду на помаранчево-червону глибінь, з іншого берега Кендаскіґ прокричала ґаґара. То був такий самотній звук, такий самотній, що натруджені руки Майка стягнуло гусячою шкірою.

– Я люблю тебе, тату, – раптом промовив він, відчуваючи цю любов так сильно, що йому запекло очі слізьми.

– Атож, я тебе теж люблю, – сказав тато й міцно обняв його своїми сильними руками. Майк притиснувся щокою до грубої тканини батьківської фланелевої сорочки. – А тепер, як ти щодо того, аби нам вертатися додому? Часу в нас – тільки щоб кожному скупатися перед тим, як та добра жінка поставить на стіл вечерю.

– Ейа, – відгукнувся Майк.

– Ейа й тобі, – відповів Вілл Хенлон, і обидва розсміялися, почуваючись утомленими й почуваючись добре, ноги й руки натруджені, але не перетруджені, долоні загрублі від каміння, але не дуже болять.

«Весна прийшла, – думав Майк того вечора, засинаючи у своїй кімнаті, тоді як мати з батьком в іншій дивилися по телевізору «Молодят»307. – Знову прийшла весна, дякую тобі, Боже, дякую тобі дуже-дуже». І вже поринаючи глибше в сон, він знову почув той крик ґаґари, віддаль її боліт, вливався в прагнення його сновидінь. Весна – клопітний час, але це гарний час.

Після кам’яних жнив Вілл ставив «А» у високій траві позаду будинку й виводив із сараю трактор. Далі починалося боронування, Майк або їхав позаду, тримаючись за залізне сидіння, або йшов поряд, підбираючи й відкидаючи вбік каміння, яке вони прогледіли. Потім вони сіяли, а після сівби починалася літня робота: сапання… прополювання… прополювання. Мати вичепурювала Ларрі, Мо та Керлі308, їхні три опудала, а Майк допомагав батькові приладнати лосячий манок на кожну з набитих соломою голів. Лосячий ревун – це була така бляшанка з відрізаними обома денцями. Посередині бляшанки туго натягувалася добряче навощена, наканіфолена шворка, і коли крізь бляшанку задував вітер, вона видавала чудесно моторошний звук – на кшталт скигливого крукання. Охочі до врожаю птахи швидко тямили, що Ларрі, Мо та Керлі для них не загроза, натомість лосячі ревуни завжди їх відлякували.

Починаючи з липня, до прополювання додавалося збирання врожаю – спершу горох та редиска, потім салат і помідори, які були починалися як розсада в ящиках, потім кукурудза й квасоля у серпні, потім різні сорти гарбузів. Десь на половині цього доходило й до картоплі нового врожаю, а далі, коли дні коротшали, а повітря свіжішало, вони з татом забирали додому лосячі ревуни (хоча ті іноді за зиму десь губилися; скидалося на те, що їм кожної весни доводиться робити нові). Наступного дня тато кликав Нормана Седлера (який був так само тупим, як його син Лось, але безмежно лагіднішим) і Нормі приїжджав зі своїм картоплекопачем.

Протягом трьох тижнів вони всі разом працювали, вибираючи картоплю. На допомогу родині Вілл наймав трьох-чотирьох старшокласників, яким платив по четвертаку за діжку309. «А-форд» повільно повзає туди-сюди вздовж рядків південного поля, найбільшого поля, завжди на низькій передачі, задній борт опущений, у кузові щільно діжки, кожна позначена іменем того, хто до неї збирає, а в кінці дня Вілл розкриває свій старий, порепаний гаманець і сплачує кожному збирачеві готівкою. Плату отримував Майк, і його мати також, і Вілл жодного разу не спитав у них, що вони роблять з тими грошима. Майка було наділено п’ятивідсотковим паєм у фермі, коли йому виповнилося п’ять років, – ти вже достатньо дорослий, сказав йому тоді Вілл, щоб тримати сапку й відрізняти відьомську траву від гороху. Кожного року до його паю додавався один відсоток і кожного року наступного дня після Дня Подяки Вілл обраховував прибутки ферми й віднімав від них частку Майка… але нічого з тих грошей Майк не бачив. Вони йшли на його банківський рахунок для коледжу і не могли бути використані за жодних інших умов.

Нарешті приходив той день, коли Нормі Седлер їхав своїм картоплекопачем додому; радше за все, повітря на той час уже ставало сірим і холодним, і паморозь траплялася на помаранчевих гарбузах, складених у купу під стіною стодоли. Майк стояв на передньому подвір’ї, ніс червоний, руки в кишенях джинсів, і дивився, як батько заводить до сараю спершу трактор, а потім «А-форд». Він думав: «Знов ми готуємося запасти в сплячку. Весна… щезла. Літо… проминуло. Час збирання врожаю… кінчився». Усе, що тепер залишилося, – це недогризок осені, голі дерева, мерзла земля, мереживо інею вздовж берегів Кендаскіґ. На полях на плечі Мо, Ларрі та Керлі інколи сідають ворони й залишаються там, скільки захочеться. Опудала безголосі, незагрозливі.

Не те щоб Майка зовсім засмучувала думка про завершення чергового року – в дев’ять і в десять років він був занадто юним, аби вбачати в цьому аналогію зі смертю, – тому що попереду було чимало такого, чого він чекав з нетерпінням: катання на санчатах у МакКаррон-парку (або з Рулін-пагорба, тут, у Деррітавні, якщо вистачить хоробрості, хоча це більше для старших дітей), катання на ковзанах, кидання сніжками, будування снігових фортів. Це був час думати про похід на снігоступах з батьком по різдвяну ялинку і час думати про гірські лижі «Нордика», які йому подарують (або не подарують) на Різдво. Взимку гарно… але дивитися на те, як батько заводить «А» назад до сараю,

(«весна щезла літо проминуло час збирання врожаю кінчився»)

завжди було сумно, як було сумно бачити ключі птахів, що перед зимою тягнуться на південь, або як похилі промені світла інколи сповнювали його бажанням заплакати без жодної на те причини. «Знов ми готуємося запасти в сплячку…»

Не все замикалося на школі та роботі на фермі, на роботі на фермі та школі; Вілл Хенлон не раз казав своїй дружині, що хлопцям потрібен час, щоб вони могли сходити на риболовлю, якщо вони насправді навіть не будуть рибалити. Повертаючись додому зі школи, Майк найперше клав підручники на телевізор у вітальні, по-друге, робив собі щось поїсти (зокрема, він був небайдужим до сандвічів з арахісовим маслом і цибулею – смакове вподобання, що змушувало його матір здіймати вгору руки в безпорадному жаху) і по-третє, уважно читав залишену йому батьком записку, в якій той повідомляв Майку, де зараз він, Вілл, і яку роботу слід виконати Майку – отакі-от рядки просапати, з отаких-от зібрати достигле, раніше зібране перебрати, у стодолі замести тощо, тощо. Але щонайменше одного шкільного дня на тиждень – а інколи й два – жодної записки не було. І в такі дні Майк ішов на риболовлю, навіть якщо насправді ніякої риби він не ловив. То були чудесні дні… дні, коли не було конкретного місця, куди він мусить іти, а отже, він не відчував нагальної потреби туди поспішати.

Вряди-годи батько залишав йому записку іншого роду: «Завдань нема», в якій могло бути: «Сходи у Старий Відріг & подивися трамвайні рейки». Майк ішов до району Старий Відріг, знаходив вулиці з усе ще прокладеними по них рейками й уважно їх роздивлявся, зачудовано думаючи про такі штуки, як потяги, що їздять просто посеред вулиці. Того ж вечора вони говорили про це з батьком, і батько показував йому фотографії зі свого деррійського альбому, на яких дійсно були вагони: кумедна жердина стирчить на даху до електричного дроту, а на борту реклама сигарет. Іншого разу батько послав його в Меморіальний парк, де стоїть водонапірна Вежа, подивитися на спеціальну пташину купальню, а раз вони пішли разом до будівлі суду, щоб побачити жахливе знаряддя, яке шеф поліції Бортон знайшов там на горищі. Ця штука називалася «бродяжницьким кріслом». Було воно з кованого заліза, в поруччя і ніжки вмонтовані кайданки. З сидіння і спинки стирчать заокруглені шпеньки. Воно нагадало Майку про фотографію, що він її бачив у якійсь книжці – фотографію електричного крісла в Сінг-Сінгу310. Шеф Бортон дозволив Майку сісти в це крісло й приміряти кайданки.

Коли зловісне відчуття новизни перебування в кайданках померхло, Майк запитально подивився на батька з шефом Бортоном, не певний, чому це мусило вважатися таким жахливим покаранням для «приблуд» (як називав їх шеф Бортон), котрих заносило до їхнього міста в двадцяті й тридцяті роки. Через ті шпеньки у кріслі було дещо незручно сидіти, а з кайданками на зап’ястках і щиколотках важко було посунутися в зручнішу позу, проте…

– Ну, ти ж лише дитина, – сказав, сміючись, шеф Бортон. – Що ти там важиш? Сімдесят-вісімдесят фунтів?311 Більшість приблуд, яких у старі часи шериф Саллі садовив у це крісло, важили вдвічі понад це. Десь через годину вони почувалися троха стіснено, за дві чи три години стісніння дужчало, а за чотири чи п’ять їм ставало зовсім зле. Через сім чи вісім годин вони пооч’нали репеет’вати, а через шістнадцять чи сімнадцять вони пооч’нали ридати, здебільша. А на той час, коли їхній двадцятичотирьохгодинний тур закінчувався, вони воліли поклястися перед Богом і людьми, що наступного разу, коли їх занесе на товарняках аж у Нову Англію, вони обминатимуть Деррі десятою дорогою. Наскільки мені відомо, більшість їх так і робили. Двадцять чотири години в бродяжницькому кріслі були збіса вельми довідними.

Раптом почало здаватися, що на цьому кріслі набагато більше шпеньків, вони набагато глибше впинаються йому в сідниці, у спину, в крижі, ба навіть у потилицю.

– Можна я звідси вилізу, будь ласка, – ввічливо запитав він, і шеф Бортон знову розсміявся. То був такий момент, одна панічна мить, коли Майк подумав, що шеф тільки помахає ключем від кайданків йому перед очима й скаже: «Звісно, я тебе випущу… коли збіжать твої двадцять чотири години».

– Чому ти мене повів туди, тату? – спитав він дорогою додому.

– Ти зрозумієш, коли постаршаєш, – відповів Вілл.

– Тобі не подобається шеф Бортон, еге ж?

– Ні, – відповів батько таким різким тоном, що Майк не наважився більше нічого питати.

Хоча більшість місць, куди посилав або водив його батько, Майкові дарували задоволення, і на той час, коли йому виповнилося десять років, батько спромігся успішно передати сину власну цікавість до різних шарів історії Деррі. Інколи, як от коли він проводив пальцями по трохи шкарубкій поверхні п’єдесталу, на якому було встановлено пташину купальню в Меморіальному парку, або коли він сідав навпочіпки, щоби ближче роздивитися на трамвайні рейки, які прорізали Монт-стрит у Старому Відрозі, його вражала бездонність відчуття часу… часу, як чогось реального, чогось, що має невидиму вагу, як ото вважається, що сонячне світло має вагу (дехто з дітей у класі засміялися, коли місіс Грінгасс їм про це розказувала, але Майк був надто ошелешений самою цією ідеєю, щоб сміятися; перша думка, яка в нього тоді виникла: «Світло має вагу? Ох, Боже мій, це жахливо!») Відчуття часу як чогось, що в кінцевому підсумку його поховає.

Перша записка, яку йому залишив батько тієї весни 1958 року, була надряпана на зворотному боці якогось конверта, її було притиснуто сільничкою. Повітря було по-весняному теплим і чарівно солодким, тож мати повідкривала всі вікна. Записка повідомляла: «Завдань нема. Якщо бажаєш, проїдься велосипедом до Попасного шляху. Побачиш у полі ліворуч від себе багато зруйнованих кам’яниць і старої машинерії. Роздивися там довкола, привези якийсь сувенір. Не підходь близько до шахтного провалля! І повертайся додому до темряви. Сам знаєш чому».

Майк знав чому, авжеж.

Він сказав матері, куди їде, і вона нахмурилася.

– Чом би тобі не спитати у Ренді Робінсона, чи не схоче він поїхати з тобою?

– Йо, окей, я заїду до них і спитаю, – погодився Майк.

Так він і зробив, але Ренді поїхав у Бенгор зі своїм батьком купувати насіннєву картоплю для посадки. А отже, Майк поїхав на Попасний шлях сам. Їхати туди було добряче – трохи більше чотирьох миль. На око Майка, була десь третя година дня, коли він прихилив велосипед до старого дощаного паркану з лівого боку Попасного шляху й переліз через той паркан на поле поза ним. На розвідини в нього була хіба що година, а потім треба було вирушати назад додому. Зазвичай мати про нього не турбувалася, аби лиш він повертався додому до шостої, коли вона ставить на стіл вечерю, але один пам’ятний епізод підказав йому, що цього року все інакше. Того єдиного разу, коли він запізнився на вечерю, вона була мало не в істериці. Вона накинулася на нього, шмагаючи посудною ганчіркою, тоді як він стояв з роззявленим ротом у кухонному одвірку, з плетеним кошиком біля ніг, в якому лежала впіймана ним райдужна форель.

– Не смій мене ніколи так лякати! – кричала мати. – Не смій ніколи! Ніколи-ніколи-ніколи!

Кожне ніколи підкреслювалося ляпасом посудною ганчіркою. Майк очікував, що батько втрутиться і покладе цьому край, але батько цього не зробив… Імовірно, він розумів – якщо так зробить, вона оберне свою лють дикої кішки ще й на нього. Той урок Майк засвоїв; на все вистачило лише одного шмагання посудною ганчіркою. Вдома до темряви. Так, мем, слухаюсь.

Він пішов полем у бік циклопічної руїни, що стояла посередині поля. Це були, звісно, залишки ливарні Кіченера – він проїжджав повз цю місцину, але самому йому ніколи не спадало до голови її дослідити й ніколи він не чув, аби хтось із дітей казав, що це робив. Тепер, нахиляючись, щоб роздивитися купку наваленої у формі грубої піраміди цегли, він подумав, що розуміє, чому так. Сонце з весняного неба заливало це поле сліпучим світлом (подеколи, коли проти сонця пропливала хмарина, полем повільно сунулася велика віконниця тіні), але все одно у всьому тут вчувалася якась моторошність – нависла тишею, яку порушував лише вітер. Він відчував себе дослідником, котрий знайшов останні рештки якогось легендарного загубленого міста.

Попереду, трохи праворуч, він побачив заокруглений бік якогось масивного череп’яного циліндра, що підносився над високою польовою травою. Він побіг до нього, це була головна димова труба ливарні. Він зазирнув до її пащі й знову відчув, ніби по спині йому повзе холодний хробак. Труба була такою великою, що він, якби схотів, міг би в неї зайти. Але він не хотів; бозна, що там за погань може чіплятися за чорне від диму внутрішнє личкування або які недобрі комахи чи звірі могли оселитись всередині. Вітер дмухав поривчасто. Задуваючи повз пащу поваленої димової труби, він видавав звуки, лячно схожі на ті, які видавав вітер, деренькочучи навощеними шнурками, які вони з батьком кожної весни натягували у лосячих ревунах. Він нервово відступив назад, раптом згадавши той фільм, який вони з батьком дивилися вчора ввечері в «Ранньому шоу». Фільм називався «Родан»312, і дивитися тоді його було дуже кумедно, батько реготав і кожного разу, як з’являвся Родан, покрикував: «Вали того птаха, Майкі», і Майк стріляв пальцем, поки до них не зазирнула мама, сказавши, щоб вгамувалися, поки в неї від цього галасу не розболілася голова.

Зараз те вже не здавалося таким забавним. У тому фільмі Родана з надр землі звільняли японські гірники, які прокладали найглибший у світі тунель. А дивлячись у чорну пащу цієї труби, надто легко можна було собі уявити такого птаха, що сидить, скулившись, на її дальньому кінці, з шкірястими кажанячими крилами, складеними на спині, і дивиться на маленьке кругле хлоп’яче обличчя, що зазирає в цю темряву, дивиться, дивиться своїми кільцьованими золотом очима.

Здригнувшись, Майк відсахнувся.

Він мерщій пішов уздовж димової труби, яка вже до половини свого діаметра вгрузла в ґрунт. Земля тут трішки підвищувалася, і він спонтанно подерся нагору. Ззовні труба, з її розігрітою сонцем облицьованою череп’яною плиткою поверхнею, була зовсім не такою лячною. Він став на рівні й вирушив уперед, розпросторивши руки (насправді труба була надто широкою, щоб йому боятися з неї впасти, але він уявляв себе канатохідцем у цирку), насолоджуючись тим, як вітер провіває йому волосся.

На її дальнім кінці він зіскочив з труби й почав розглядати, що там; ще більше цегли, покручені виливниці, дерев’яні уламки, шматки іржавої машинерії. «Привези якийсь сувенір», – загадав йому батько в записці: йому хотілося знайти щось цікаве.

Він звільна підійшов ближче до зяючого провалля фабричного підвалу, обережно ступаючи по уламках, щоб не поранитися на битому склі. Його чимало було розкидано навколо.

Майк не забув про це провалля і батьківську засторогу триматися від нього подалі; пам’ятав він також про смерть, заподіяну на цьому місці п’ятдесят з чимось років тому. Він гадав, що, якщо й є в Деррі якесь місце, навідуване привидами, то це саме воно. Але, чи то попри це, чи саме через це, він був сповнений рішучості залишатися тут, поки не знайде чогось дійсно цікавого, щоб його привезти додому й показати батькові.

Він повільно й розважливо просувався до підвалу, міняючи курс на паралельний рваному боку провалля, коли внутрішній застережний голос шепотів йому, що він уже підібрався надто близько, що якийсь з послаблених весняними дощами країв може обсипатися під його ногами й понести його просто в ту діру, де може бути бозна-скільки гострого залізяччя, яке тільки й чекає, щоб наколоти його, мов якусь кузьку, залишивши помирати смиканою, іржавою смертю.

Він підняв віконну кватирку й відкинув її вбік. А ось ківш, такий величезний, наче для якогось велетенського стола, ручка в нього побрижена й покорчена якимсь неймовірно гарячим спалахом. А тут лежить якийсь поршень, такий величезний, що його не поворухнути, не кажучи вже підняти. Майк через нього переступив. Він через нього переступив, і…

«А якщо я знайду череп? – подумалось раптом. – Череп когось із тих дітей, яких вбило тут, коли вони полювали на великодні шоколадні яйця тоді, у тисяча-дев’ятсот-якомусь-там-році?»

Він роззирнувся довкола на омите сонцем поле, неприємно вражений цим припущенням. Вітер задував йому у вуха якусь низьку, наче видобуту з крученої мушлі-дудки ноту, і чергова тінь беззвучно полинула полем, наче тінь якогось велетенського кажана… або птаха. Його знову вразило, як тут тихо і як дивно виглядає це поле з його розкиданими рештками цегляного мурування і залізними одороблами, похиленими на той чи інший бік, немов викинуті на берег корпуси старих кораблів. Наче якась жахлива битва точилася тут багато років тому.

«Не будь таким полохливим, – відповів він сам собі непевно. – Вони тоді познаходили все, що можна було знайти, п’ятдесят років тому. Після того, як те трапилось. А якщо навіть не все, якісь інші хлопці – або й дорослі – познаходили… відтоді. Чи ти вважаєш, ніби ти єдиний, хто приходив сюди по сувеніри?»

«Ні, ні, я так не вважаю. Але…»

«Але що? – вимогливо перепитав у нього в голові здоровий глузд, і Майк подумав, що той дещо занадто голосно промовляє, дещо занадто швидко. – Якби навіть тут щось таке ще залишалося, воно б давно зогнило. А отже… що?»

Майк знайшов у бур’янах потріскану шухляду від конторського бюро. Поглянув на неї, відкинув убік і просунувся трохи ближче до підвального провалля, де всього такого було рясніше. Там він напевне що-небудь знайде.

«Але що, як там привиди? Ось про що йдеться. Що, як я побачу руки, які здіймаються над краєм цього провалля, і що, як вони почнуть надходити – діти у рештках свого святкового великоднього вбрання, вбрання, яке все зотліле та рване, і тавроване п’ятдесятьма роками весняної грязюки й осінніх дощів, і злежаних зимових снігів. Діти без голів (він якось чув у школі, ніби після того вибуху одна жінка знайшла голову когось із жертв на дереві в себе на задньому подвір’ї), діти без ніг, діти оббіловані, як риба тріска, просто діти такі, як я, які могли прийти сюди гратися… гратися там унизу, у темряві… під похиленими залізними фермами й великими старими іржавими зубчастими колесами…»

«Ой, припини, заради Бога!»

Але йому пересмикнуло хребта дрожем, і він вирішив, що час уже взяти щось – абищо – і накивати к-чорту звідси п’ятами. Він нахилився, тягнучи руку майже навмання, і підібрав якесь зубчасте коліщатко, приблизно дюймів сім діаметром. У кишені в нього був олівець, тож він і скористався ним, швиденько, аби повиколупувати з зубців землю. Потім Майк поклав цей сувенір до кишені. Тепер можна йти. Ось зараз він уже піде, так…

Проте його ступні потроху рухалися в хибному напрямку, до провалля, і Майк із якимсь понурим жахом усвідомив, що має потребу зазирнути вниз. Він мусить побачити.

Ухопившись для опори за якийсь ніздрюватий брус, що стирчав похило з землі, Майк хитнувся вперед, намагаючись побачити, що там внизу, усередині. Це йому не зовсім вдалося. Він уже наблизився на відстань п’ятнадцяти футів до краю провалля, але все одно це було ще далекувато, щоб побачити його дно.

«Мені байдуже, побачу я те дно, чи ні. Я повертаюся. Сувенір у мене вже є. Я не маю потреби зазирати ні до якої старої паршивої діри. І в татовій записці було, щоб я тримався подалі від неї».

Але та хвороблива, майже гарячкова цікавість, що його охопила, не відпускала. Він наближався до провалля крок по кроку, нудотно, цілком розуміючи – щойно цей дерев’яний брус кінчиться, йому вже не буде за що триматися, а також розуміючи, що ґрунт тут дійсно багнистий, хисткий. Місцями вздовж краю провалля він бачив западини, наче осілі могили, і розумів, що то місця попередніх обрушин.

З серцем, що гупало йому в грудях неначе суворо розміреними кроками солдатських чобіт, він досяг краю і подивився вниз.

Птах сидів у проваллі на гнізді й дивився вгору.

Спершу Майк не був певен, що саме він бачить. Усі нерви й провідні шляхи в його тілі, здавалося, заклякли, включно з тими, які проводять думки. То був не просто шок від побаченого птаха-монстра, птаха, в якого груди були помаранчевими, як у перелітного дрозда, і чиє пір’я було невиразним розсипчасто-сірим пір’ям горобця – то був більшою мірою шок від цілком несподіваного. Він очікував монолітів машинерії, напівугрузлих у застійні калюжі й чорну грязь; натомість він дивився вниз на велетенське гніздо, що заповнювало дно від краю до краю й від стіни до стіни. Воно було складене з такої кількості тимофіївки313, що з цієї трави можна було б нагромадити дюжину тюків сіна, але ця трава була сріблястою, старою. Птах сидів посередині гнізда, в нього були яскраво окільцьовані, чорні, як свіжа, тепла смола, очі – і на якусь божевільну мить, перш ніж його параліч минувся, Майк у кожному з них побачив своє відображення.

А потім раптом земля здвигнулася, втікаючи йому з-під ніг. Він почув, як рвуться, піддаючись, неглибокі корені, і зрозумів, що сунеться.

З криком він метнувся назад, скажено крутячи руками, тримаючи рівновагу. І втратив її, важко гепнувшись на захаращену землю. Якийсь твердий, тупий уламок металу боляче вперся йому у спину, і в Майка вистачило часу подумати про те бродяжницьке крісло, перш ніж він почув вибуховий сплеск пташиних крил.

Насилу зіп’явшись на коліна, він поповз, озирнувся через плече й побачив, як птах злітає з провалля. З лускатими тьмяно-помаранчевими кігтями. Як він б’є крилами, кожне понад десять футів завширшки, хилячи хаотично туди й сюди кволу траву-тимофіївку, наче вітром від роторів ґвинтокрила. Птах видав скреготливий щебет. Кілька пір’їн вислизнули з його крил й спірально полинули назад до провалля.

Майк спромігся знов підхопитися на рівні й кинувся тікати.

Він біг через поле, вже не озираючись, боявсь озирнутися. Цей птах не був схожим на Родана, але він відчував, що це дух Родана підноситься з підвального провалля ливарні Кіченера, наче якась моторошна чортова пташка-зі-скриньки. Він спіткнувся, упав на коліно, підхопився й побіг далі.

Знов верескливо прозвучав той химерний скреготливий щебет. Тінь накрила Майка і, поглянувши вгору, він побачив тварюку: вона промайнула менш ніж за п’ять футів над його головою. Дзьоб птаха, брудно-жовтий, розкривався й закривався, показуючи всередині рожеву підбійку. Вихором розвернувшись, птах шугнув назад, на Майка. Породжений ним вітер обливав хлопцю обличчя, доносячи з собою якийсь неприємний, сухий запах: піддашної пилюки, старого дрантя, зопрілих подушок.

Майк відскочив ліворуч, і тут же знову побачив ту повалену димову трубу. Він стрімголов кинувся до неї, побіг щодуху, лікті поршнями смикалися, короткими змахами шарпаючи його по боках. Птах прокричав, потім Майк почув лопотіння його крил. Наче вітрила. Щось штурхонуло його в потилицю. Теплий вогонь лийнув угору карком. Він відчув, як вогонь поширюється, коли кров почала сочитися йому під комір сорочки на спину.

Птах знову вихором розвернувся, наміряючись підчепити його своїми кігтями й понести геть, наче яструб польову мишку. Маючи намір віднести його собі в гніздо. Маючи намір його з’їсти.

І коли він згори шугнув до Майка – ті чорні, жахливі очі дивляться невідривно, – Майк різко метнувся праворуч. Птах лиш на крихту схибив. Необорним, нестерпним був порохнявий запах його крил.

Тепер він біг уздовж поваленої труби, повз нього мерехтіло її личкування. Він вже побачив, де вона закінчується. Якщо він зможе добігти до кінця й загачитися наліво, застрибнути досередини, можливо, тоді опиниться в безпеці. Птах цей занадто великий, щоб протиснутися досередини, думав Майк. У цьому він ледь не виявився неуспішним. Птах знову летів на нього, здіймаючись вище з наближенням, крила його лопотіли, штовхаючи вперед ураганний вітер, лускаті кігті цілилися на Майка, опускаючись. Він знов закричав, і цього разу Майку почувся тріумф у голосі птаха.

Хлопець нахилив голову, обхопив її руками й тараном попер вперед. Кігті зімкнулись і на якусь мить птах був ухопив його за передпліччя. Це було так, немов хтось учепився неймовірно сильними пальцями з твердими нігтями. Кусючими, як зуби. Ляскіт пташиних крил звучав йому в вухах громом; він ледь зауважував, як довкола нього спадають пір’їни, деякі з них торкалися його щік, немов примарними поцілунками. Тоді птах знову здійнявся, вмент Майк відчув, як його тягне вгору, спершу прямо, потім навшпиньках… на одну крижану мить він відчув, що носаки його кедів утратили контакт із землею.

– ПУСТИ мене! – крикнув він на птаха та з викрутом рвонув руку. Якусь мить кігті тримали, але потім рукав сорочки роздерся. Майк гепнувся знов на землю. Птах пронизливо скрикнув. Майк знову побіг, прориваючись крізь хвостове пір’я цієї тварюки, давлячись тим сухим смородом. То було наче біг крізь штору в душі, зшиту з пір’я.

Не перестаючи кашляти, очі печуть від сліз і того якогось там гидотного пороху, що вкривав пір’я птаха, він ввалився досередини лежачого димаря. Не було зараз жодної думки про щось, що може чигати там, усередині. Він побіг у темряву, його захекані схлипи відгукувалися блідою луною. Подолавши, либонь, з двадцять футів, він розвернувся до яскравого кола денного світла. Груди в нього здіймалися й опадали рвучкими хвилями. Раптом він усвідомив, що, якщо він хибно оцінив розмір птаха або розмір горла цієї труби, він покінчив з собою так само гарантовано, як ніби приставив собі до голови батьківську рушницю й натис гачок. Звідси не було виходу. Це була не просто труба; це був глухий завулок. Інший кінець цього димаря ховався під землею.

Птах видав той свій пронизливий крик знову, і раптом світло в кінці труби померхло, це він спустився перед нею на землю. Майк побачив його лускаті жовті лапи, кожна завтовшки як литка дорослого чоловіка. Потім птах нахилив голову й зазирнув досередини. Майк знову втопився поглядом у ті огидно блискучі, як свіжа смола, очі з їхніми райдужками, мов золоті весільні обручки. Дзьоб птаха розкривався й закривався, розкривався й закривався, і щоразу, як той стулявся, Майк добре чув «клац», схоже на той звук, що його почуєш у себе в вухах, якщо достатньо сильно сам клацнеш зубами. «Гострий