Читать книгу Воно (кінообкладинка) - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 54

Тієї ночі жахлива річ трапилася з Біллом Денбро. Трапилася вона вже вдруге.

Його мама з татом сиділи на першому поверсі, дивилися телевізор, майже не розмовляючи, сиділи на протилежних кінцях дивана, наче пара книготримачів на полиці. Були часи, коли вітальня з телевізором, яка поєднувалася з кухнею, повнилася балачками й сміхом, подеколи тим й іншим так щедро, що зовсім не було чути телевізора. «Замовкни, Джорджі!» – гиркав Білл. – «Перестань пожирати весь попкорн, і перестану», – відказував йому Джордж. «Ма, скажи йому, щоб дав мені попкорну». «Білле, дай йому попкорну. Джордже, не називай мене ма. Ма – це так вівці мекають». Або тато розповість якийсь анекдот, і вони всі регочуть, навіть мама. Джордж не завжди вловлював сенс анекдоту, Білл це знав, але однаково сміявся, бо всі сміялися.

У ті дні мама з татом також були книготримачами на дивані, але вони з Джорджем тоді були книжками. Білл намагався бути книжкою між ними, коли вони дивляться телевізор, відтоді як загинув Джордж, але ризикував перетворитися на крижину. Вони пресували його холодом з обох боків, а Біллів протиобліднювач просто був недостатньо потужним, щоби з цим упоратися. Він мусив іти геть, бо аж такий холод завжди морозив йому щоки й змушував сльозитися очі.

– Б-б-ба-а-ажаєте анекдот, який я сьо-о-одні почув у школі? – спробував він одного разу, кілька місяців тому.

Мовчанка від них. У телевізорі злочинець благав свого брата, священика, сховати його.

Біллів батько підвів очі від «Правдивого»292 і поглянув на Білла з легким здивуванням. Потім він знов опустив очі до журналу. Там було зображено якогось мисливця, розпластаного десь на засніженому березі, який уп’явся очима вгору на навислого над ним велетенського полярного ведмедя. «Обламаний убивцею з білої пустки» називалася та стаття. І Білл подумав: «Я знаю, де пролягає та біла пустка – якраз між моїми татом і мамою на цьому дивані».

Мати так і зовсім не підводила очей.

– Ц-ц-це про те, ск-к-кільки треба ф-ф-французів, аби в-в-вкрутити лампочку, – ринув уперед Білл. Він відчув у себе на лобі легеньку паморозь поту, як то іноді траплялося в школі, коли він розумів, що вчителька його ігнорувала так довго, наскільки це їй вдавалось, і тепер мусить ось-ось його викликати. Голос його звучав надто голосно, але стишити його він чомусь не був у змозі. Слова відлунювали йому в голові божевільними дзвонами, відлунювали, заклинювалися, виривались назовні знову.

– То в-в-ви з-з-знаєте, с-с-ск-к-кільки?

– Одного, щоб тримав лампочку, і ще четверо, щоб крутили будинок, – промовив неуважно Зак Денбро й перегорнув сторінку в своєму часописі.

– Ти щось сказав, любий? – перепитала мати, а в «Чотиризірковому театрі»293 той брат, який був священиком, радив брату, який був гангстером, здатися в руки правосуддя й молити про прощення.

Білл сидів там, спітнілий, але захололий – такий захололий. Там було холодно, бо насправді він не був єдиною книжкою між тими двома тримачами; Джорджі все ще залишався там, тільки тепер це був той Джорджі, якого він не міг побачити, той Джорджі, який ніколи не вимагав собі попкорну й не верещав, що Білл щипається. Цей новий варіант Джорджі ніколи не встругав кумедних витівок. Це був однорукий, задумливо-мовчазний Джорджі, який блідо мріявся у тінявому біло-блакитному сяйві телевізора «Моторола» і, ймовірно, не від батьків, а від Джорджа линув насправді той дужий холод; ймовірно, це Джордж був насправді тим убивцею з білої пустки. Зрештою Білл утік від того холоду, втік від цього невидимого брата, але до його кімнати, де він упав лицем на його ліжко й заплакав у його подушку.

Кімната Джорджа залишалась точно такою ж, якою була в той день, коли він помер. Одного дня, тижнів за два приблизно після поховання сина, Зак був поскладав купу іграшок Джорджа до картонного ящика, збираючись, як гадав Білл, віддати їх до «Ґудвілла», чи до Армії Спасіння, чи ще кудись. Шерон Денбро помітила його, коли він виходив з тим ящиком у руках, і її долоні зляканими білими птахами спурхнули їй на голову, пірнули у волосся, зімкнувшись там у скубливі кулаки. Побачивши це, Білл привалився до стіни, вся сила раптом почала спливати з його ніг. Мати на вигляд була такою ж божевільною, як Ельза Ланчестер у «Нареченій Франкенштейна»294.

– Ніколи не смій забирати його речі! – заверещала вона.

Зак сахнувся, а тоді без жодного слова поніс ящик з іграшками назад у кімнату Джорджа. Він навіть розклав їх по тих самих місцях, звідки перед тим був позбирав. Зайшовши туди, Білл побачив батька, укляклого на колінах перед ліжком Джорджа (мати все ще міняла там постільну білизну, хоча робила тепер це раз на тиждень, а не двічі) з головою, похиленою на його м’язисті, волохаті передпліччя. Білл побачив, що батько плаче, й від цього його переляк ще більше подужчав. Лячна перспектива зненацька спала йому на думку: можливо, інколи щось не просто йде погано, а потім перестає; можливо, інколи справи йдуть дедалі гірше й гірше, аж поки все не сколотиться нахер цілком.

– Т-т-тату…

– Йди собі, – промовив батько. Голос у нього був приглушеним і тремтливим. Плечі здіймалися вгору й опадали. Біллові страшенно хотілося торкнутися батьківського плеча, подивитися, чи може його рука заспокоїти ці тривожні здіймання. Він не зумів наважитися. – Іди собі, катай геть.

Він вийшов і крадькома рушив коридором другого поверху, прислухаючись, як унизу, в кухні, віддається власному плачу його мати. Звук той був пронизливим і безпорадним. Білл подумав: «Чому вони плачуть окремо, так далеко одне від одного?» Але потім прогнав цю думку геть.