Читать книгу Воно (кінообкладинка) - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Stephen King - Страница 51

«Нумо, Сілвере, ГАЙДААА!»

Ці слова звучали глибше за його звичайний розмовний голос – це був майже голос того чоловіка, яким він стане. Сілвер набирав швидкості повільно, прискорення відзначалося прискоренням клац-клац-клацання гральних карт об спиці цього велосипеда. Білл навстоячки давив педалі, вчепившись у ручки керма з оберненими догори зап’ястками. Схожий на людину, що намагається підважити жахливо тяжку штангу. На шиї в нього повипиналися жили. На скронях пульсували вени. Губи вивернулися донизу через зусилля, яких він докладав у шаленій, уже звичній битві проти ваги й інерції, напруженням мозку примушуючи Сілвера розганятися.

Як завжди, це коштувало зусиль.

Сілвер почав котитися скоріше. Будинки вже не просто шкандибали повз нього, а проминались гладенько. Лівобіч, там, де Канзас-стрит перетиналася з Джексон-стрит, стала закованим Каналом Кендаскіґ. За цим перехрестям Канзас-стрит стрімко йшла вниз, до Центр-стрит і Головної вулиці, у діловий район Деррі.

Тут вулиці перетиналися часто, але, на користь Біллу, всі перехрестя було опоряджено знаками «стоп», а ймовірність того, що одного дня якийсь водій газоне повз такий знак і розпластає його в криваву тінь, ніколи не спадала Біллові на думку283. Та й навіть якби так, навряд чи він змінив би свої звички. Він міг би це зробити раніше чи пізніше в житті, але ця весна й раннє літо стали для нього дивним передгрозовим часом. Бена б вельми здивувало, якби хтось у нього запитав, чи він не самотній; Білл був би так само здивований, якби в нього запитали, чи не заграє він зі смертю. «З-з-звісно, н-н-ні!» – відповів би він негайно (й обурено), але це не відміняло того факту, що з поступовим потеплінням погоди його прогони по Канзас-стрит униз, до міста, ставали дедалі більш схожими на відчайдушні атаки з криком «банзай».

Ця частина Канзас-стрит була відома під назвою Горбатий Пагорб. Білл помчав тут на повній швидкості, схилившись, щоб зменшити опір вітру, над кермом Сілвера, тримаючи одну руку, щоб попереджати необачних, на потрісканій гумовій бульбі свого верескливого клаксона, його руде волосся віддувало назад колихливою хвилею. Клацання гральних карт перетворилося на стійке гарчання. Натужно скривлені було губи перетворилися на велику дурнувату усмішку. Житла праворуч поступилися діловим будівлям (здебільшого склади та м’ясокомбінати), що змазано пролітали повз у такій лячній, але й радісній гонці. Ліворуч від нього миготінням вогню в кутику ока тягся Канал.

«Нумо, Сілвере, ГАЙДААА!» – кричав Білл переможно.

Сілвер перелетів за перший рівень контролю і, як завжди в цей момент, ступні Білла втратили контакт з педалями. Він мчав накотом, тепер уже цілком у пелені того якогось бога, котрого приставлено до роботи оберігати маленьких хлопчаків. Він завернув на потрібну вулицю, либонь, миль на п’ятнадцять перевищуючи встановлену там швидкість – двадцять п’ять миль на годину284.

Усе тепер відлетіло геть: його заїкуватість, болісно порожні очі тата, коли той безцільно порається біля чогось у майстерні при своєму гаражі, лячний вигляд пилу на чохлі роялю з закритою кришкою на другому поверсі – припалого пилом тому, що його мати більше ніколи не грала. Останній раз був на похороні Джорджа, три методистських псалми. Джородж, який виходить на дощ у своєму жовтому дощовику зі зробленим з газети й покритим парафіновою глазур’ю корабликом; містер Ґарденер, який через двадцять хвилин підходить з його загорнутим у закривавлену ковдру тілом; болючий скрик матері. Усе відлетіло геть. Він був Самотнім Рейнджером, він був Джоном Вейном, він був Бо Дідлі, він був будь-ким, ким бажав бути, і ніким з тих, хто плакав, і лякався, і хотів до своєї м-м-мамуні.

Сілвер летів, і разом з ним летів Заїкуватий Білл Денбро; їхня схожа на кобильницю тінь летіла слідом за ними. Вони мчали вниз Горбатим Пагорбом разом; гральні карти ревіли. Ступні Білла знову знайшли педалі, і він почав на них давити, бажаючи розігнатися ще дужче, бажаючи сягнути певної сподіваної швидкості – не звуку, а пам’яті – і прорватися крізь бар’єр болю.

Він мчав, нахилившись над кермом; він мчав наввипередки з дияволом.

Швидко наближалося перехрестя, де перетиналися три вулиці: Канзас-стрит, Централ-стрит та Головна. Жахіття одностороннього руху та суперечливих знаків і світлофорів, які мислилися скоординованими, але насправді такими не були. Результатом, як проголосила «Деррі Ньюз» в одній зі своїх редакційних статей минулого року, стало кільцеве перехрестя, сплановане в пеклі.

Як завжди, Біллові очі зиркнули вправо-вліво, і то мигцем, оцінюючи транспортний потік, шукаючи в ньому дірок. Якщо його рішення виявиться помилковим – якщо він затнеться, могли б ви сказати, – він дістане тяжкі поранення або загине.

Він промчав на червоне світло, плавно вильнувши праворуч, щоб обійти розхлябаний вічковий «б’юїк»285 і стрілою ввігнатися в повільний рух машин на тиснявому перехресті. Стрельнув поглядом через плече назад, аби впевнитися, що середня смуга порожня. Знову подивився вперед і побачив, що за якихось п’ять секунд він мусить врізатися в зад пікапу, що став просто посеред перехрестя, тим часом як викапаний Дядько Айк за його кермом тягне шию, аби прочитати всі ті знаки й переконатися, що він не завернув десь там неправильно й не опинився оце якимсь чином у Маямі-Біч. Смугу праворуч заповнював собою міжміський автобус Деррі – Бенгор. Білл усе одно шугнув у тому напрямку і, так само рухаючись зі швидкістю сорок миль на годину, устряг у просвіт між стоячим пікапом і цим автобусом. В останню мить він різко смикнув убік головою, наче солдат, що надзавзято виконує наказ «рівняйсь», аби не дозволити люстерку, що стирчало з пасажирського боку пікапа, попереладнати йому зуби. Немов дозою міцного алкоголю, плеснув йому в горло гарячий дизель автобуса. Він почув спазматичне верещання, коли насадка на ручці його керма, поцілувавши борт автобуса, зачергикала по алюмінію. Лише мельком він побачив водія міжміського, з білим як полотно обличчям під високим очілком форменого картуза «Автобусної компанії Гадсон». Водій сварився на Білла кулаком і щось кричав. Білл сумнівався, щоб то було привітання з днем народження.

Трійця стареньких леді переходили Головну вулицю з того боку, де стояв «Банк Нової Англії», на той бік, де був «Човник-Чобіток». Вони почули різке «гррр» гральних карт і підвели очі. Щелепи в них повідпадали, коли хлопчик на величезному велосипеді майнув на відстані якогось фута, немов мана.

Тепер найгірша – і найкраща – частина подорожі опинилася позаду нього. Він знову був задивився на вельми реальну можливість власної смерті та знову віднайшов у собі сили відвести погляд. Його не роздавив автобус; він не вбив себе й трьох стареньких з їхніми покупецькими торбами з універмагу «Фрізіс»286 та чеками від соціального забезпечення; його не розляпало об задній борт кузова старого пікапа «додж» Дядька Айка. Тепер він знову їхав угору пагорбом, швидкість спливала. Щось – ох, назвімо це жагою, це ж було добре, хіба не так? – спливало заразом з нею. Усі ті думки та спогади наздоганяли – агов, Білле, ти ба, ми тебе там майже були втратили з очей на деякий час, але ось ми вже тут – і, возз’єднуючись з ним, видряпувалися вгору по його сорочці, застрибували йому до вуха й шугали в його мозок, наче дітлашня з крижаної гірки. Він відчував, як вони вмощуються по своїх звичних місцях, як вони там тісняться своїми розпашілими тілами. Чорти забирай! Хух! От ми й знову в голові в Білла! Нумо, думаємо про Джорджа! Гаразд! Хто хоче почати?

«Ти забагато думаєш, Білле».

Ні – не в цьому була проблема. Проблема була в тому, що він надто багато уявляє.

Він завернув у провулок Річард-лейн й за пару митей виїхав на Централ-стрит, крутячи педалі повільно, відчуваючи піт у себе в волоссі й на спині. Він зліз з Сілвера перед аптекою й зайшов досередини.