Читать книгу Аутсайдер - Стивен Кинг - Страница 22

Гові Ґолд закінчив свою закриту нараду з Террі о 20:40, на цілих десять хвилин раніше того моменту, коли мали б спливти призначені півгодини. На той час до Ралфа й Білла Семюелза приєдналися Трой Рамадж і Стефані Ґулд – патрульна, що прибула на зміну о восьмій. Із собою вона мала набір для взяття зразків ДНК, який ще не встигла вийняти з пластикового мішечка. Проігнорувавши коментар Гові «Ой-вей, лихо вам», Ралф спитав у адвоката, чи згоден його клієнт здати мазок на ДНК-тест.

Гові саме притримував ногою двері до кімнати для допитів, щоб вони знову не замкнулися.

– Террі, вони хочуть взяти в тебе мазок зі щоки. Ти не проти? Усе одно ж візьмуть, а мені треба хутенько зробити кілька телефонних дзвінків.

– Гаразд, – відповів Террі, у якого під очима вже почали з’являтись темні кола, та голос був спокійний. – Давай зробимо все, що треба, щоб до півночі я вже звідси вийшов.

Чоловік говорив так, наче був абсолютно певен, що так і трапиться. Ралф і Семюелз перезирнулися. Семюелз підняв брови й через це ще більше став скидатися на Альфальфу.

– Зателефонуй моїй дружини, – попросив Террі. – Скажи їй, що зі мною все окей.

– Найперший пункт у моєму списку, – усміхнувся Гові.

– Іди в кінець коридору, – порадив Ралф. – Там усі п’ять рисок зловиш.

– Знаю. Я тут уже бував. На реінкарнацію схоже, – відповів Гові й звернувся до Террі: – Нічого не кажи, поки я не повернуся.

Офіцер Рамадж узяв мазки (по одному з внутрішнього боку кожної щоки) і показав їх на камеру перш ніж розкласти зразки по маленьких пробірках. Офіцерка Ґулд сховала пробірки назад у пластиковий мішечок і, тримаючи його перед камерою, опечатала червоним стікером для зберігання речдоків. Потім вона розписалася в акті передачі й зберігання речдоків. Двоє офіцерів муситимуть віднести ці зразки до невеликої кімнати-комори, що слугувала поліції Флінт-Сіті сейфом для речдоків. Там мішечок знову покажуть на камеру під стелею, а тоді зареєструють і покладуть на відповідне місце. Наступного дня ще два офіцери, імовірно, з Поліції штату, перевезуть його до Кеп-Сіті. Таким чином ланцюг передачі й зберігання лишиться цілісним, як сказав би лікар Боґан. Може, звучить трохи кучеряво, проте це не жарт. Ралф поставив собі за мету не допустити жодної слабкої ланки в цьому ланцюгу. Жодної недбалості. Жодного шансу відпустити чоловіка на волю. Тільки не в цій справі.

Поки Гові робив свої дзвінки біля дверей до головного офісу, окружний прокурор Семюелз хотів було повернутися в кімнату для допитів. Ралф його зупинив, щоб послухати розмови адвоката. Гові коротко переговорив із дружиною Террі (Ралф почув, як він сказав «Марсі, все буде добре»), а тоді зробив другий, ще коротший дзвінок – розповів комусь, де перебувають дочки Террі, і нагадав комусь, що журналісти вже мають наводнити Барнум-корт, тож діяти треба відповідно. Потім він повернувся в кімнату для допитів.

– Окей, подивимося, чи вийде в нас цю справу розрулити.

Ралф і Семюелз сіли за стіл навпроти Террі. Стілець між ними лишився вільним. Гові вирішив постояти біля свого клієнта, поклавши йому руку на плече.

– Що, тренере, подобаються тобі маленькі хлопчики? – з усмішкою почав Семюелз.

Террі не вагався з відповіддю:

– Дуже. А ще мені подобаються маленькі дівчатка, бо і в самого двійко.

– І я певен, що твої дочки також займаються спортом, бо коли батько в них сам Тренер Ті, то як можна не займатися? Але ж ти не тренуєш дівчачих команд, чи не так? Ані з футболу, ані з софтболу, ані з лакросу. Ти тримаєшся хлопців. Улітку – бейсбол, восени – Поп Ворнер, узимку – баскетбол у Християнській молодіжній, хоча підозрюю, що там ти просто спостерігаєш. Усі ці поїздки до Християнської щосуботи ввечері, їх же можна назвати розвідницькими експедиціями, правда? Пошукати хлопців, швидких і спритних. А може, раз так, подивитися, які вони з себе у шортиках.

Ралф чекав, щоб Гові це все припинив, але Гові мовчав, принаймні поки що. На його обличчі не можна було нічого прочитати – жодного поруху, окрім як очима, що пересувалися від одного мовця до іншого. «Мабуть, він збіса добре грає в покер», – подумав Ралф.

А от Террі навпаки почав усміхатися.

– Це ви дізналися від Віллов Рейнвотер. Напевне, що від неї. Ще та штучка, скажіть? Чули б ви, як вона по тих суботніх вечорах горлає: «Чави його, чави, ноги в руки й дуй ДО КІЛЬЦЯ!» Як у неї справи?

– Це ти нам розкажи, – відповів Семюелз. – Зрештою, ти бачився з нею у вівторок увечері.

– Не бачився…

Гові схопив Террі за плече та стиснув його, поки тренер не наговорив нічого зайвого.

– Чому б нам не припинити цього попереднього допиту? Просто розкажіть Террі, чого він тут опинився. Викладайте.

– Розкажи нам, де ти був у вівторок, – заперечив Семюелз. – Як почав, то давай уже закінчуй.

– Я був…

Та Гові Ґолд знову стиснув плече Террі, цього разу дужче, і тренер замовк.

– Ні, Білле, так не піде. Розкажіть, що ви на нього маєте, інакше я просто зараз піду до журналістів і повідомлю їм, що ви затримали одного з найповажніших мешканців Флінт-Сіті у справі з убивства Френка Пітерсона, поставили отакенну пляму на його репутацію, нажахали його дружину й дітей, а чому – так і не сказали.

Семюелз поглянув на Ралфа, той стенув плечима. Якби не присутність окружного прокурора, Ралф би вже давно виклав усі докази, сподіваючись на швидке зізнання.

– Нумо, Білле, – сказав Гові. – Цьому чоловікові треба додому, до родини.

Семюелз усміхнувся, проте радості в його очах не було – він просто скалозубив.

– Побачиться з ними в суді, Говарде. У понеділок, на попередньому слуханні.

Ралф відчував, що матерія культурного спілкування тане, й основну провину за це покладав на Білла, якого щиро розлютив цей злочин, а також чоловік, який його скоїв. І кожен розлютився б… але поля на цьому не зореш, як сказав би Ралфів дідусь.

– Так, перш ніж ми розпочнемо, у мене є запитання, – втрутився Ралф, намагаючись говорити легко і жваво. – Лише одне. Окей, раднику? Ми все одно про це дізнаємося, рано чи пізно.

Здавалось, Гові був навіть удячний, що зміг відвернути увагу від Семюелза.

– Став своє запитання.

– Яка в тебе група крові, Террі? Ти знаєш?

Террі подивився на Гові, який знизав плечима, потім перевів погляд на Ралфа:

– Та ж маю знати. Шість разів на рік я здаю кров у Червоному хресті, бо група досить рідкісна.

– АВ, резус позитивний?

Террі кліпнув:

– Як ви знаєте? – а тоді, збагнувши відповідь: – Але не настільки рідкісна. Як хочете ексклюзиву, то вам потрібна АВ з негативним резусом. Один відсоток населення. У Червоному хресті такі люди стоять на швидкісному наборі, повірте.

– Коли йдеться про рідкісність, я завжди згадую відбитки пальців, – зауважив Семюелз мимохіть, наче вів легку розмову зі знайомим. – Мабуть, тому, що вони часто випливають на суді.

– І нечасто згадуються в рішенні присяжних, – докинув Гові.

Семюелз його проігнорував:

– Не існує двох людей з абсолютно однаковими відбитками. Навіть у відбитках однояйцевих близнюків є мікроскопічні відмінності. У тебе ж нема однояйцевого близнюка, так, Террі?

– А ви ж не хочете сказати, що знайшли мої відбитки на місці вбивства малого Пітерсона?

На обличчі Террі з’явився вираз цілковитої невіри. Ралф мусив віддати йому належне – тренер був збіса добрим актором і, вочевидь, збирався прясти цю нитку аж до самого кінця.

– У нас стільки відбитків, що й порахувати важко, – відповів Ралф. – По всьому білому фургоні, яким ти викрав малого Пітерсона. На велосипеді малого, який ми знайшли у вантажному відсіку того фургона. На скрині з інструментами, що лежала в тому фургоні. По всьому «субару», на який ти пересів за пабом «Коротунів».

Ралф замовк, потім продовжив:

– І на гілці, якою ти вчинив акт содомії над малим Пітерсоном – такий жорстокий напад, що хлопчик уже від самих внутрішніх травм мав померти.

– Нам навіть не знадобився дактилоскопічний порошок чи УФ світло, – додав Семюелз. – Ті відбитки поставлено кров’ю хлопчика.

Саме в цей момент більшість злочинців (десь відсотків дев’яносто п’ять) ламаються, з адвокатом чи без. Але не Террі. Ралф побачив на його обличчі шок і здивування, але не провину.

Гові прийшов на виручку:

– То є у вас відбитки. Добре. Не перший раз, коли відбитки сфальшували.

– Кілька – можливо, – сказав Ралф. – Та сімдесят? Вісімдесят? Кров’ю, на знарядді злочину?

– Ще в нас є ціла низка свідків, – продовжив Семюелз і почав загинати пальці: – Тебе бачили на парковці «Делікатесів Джералда», коли ти пристав до малого Пітерсона. Бачили, як ти клав його велосипед у фургон, на якому приїхав. Бачили, як він сідає з тобою в той фургон. Бачили, як ти весь у крові виходиш із лісу, де сталося вбивство. Можу продовжити, але мама мені завжди казала, що варто трохи припасти навпісля.

– На свідків нечасто можна покластися, – відповів Гові. – Відбитки – річ непевна, а свідки…

Він похитав головою.

– І я б погодився, принаймні у більшості випадків, – втрутився Ралф. – Але не тут. Один із моїх свідків щойно зауважив, що Флінт-Сіті, по правді, дуже маленьке місто. Не скажу, що повністю погоджуюсь, але комуна на Західному боці досить згуртована, і містера Мейтленда знають майже всі. Террі, жінка, яка бачила тебе біля «Джералда», – сусідка, а дівчинка, що бачила, як ти виходиш із заростів парку Філіс, дуже добре тебе знає. І не тому, що живе зовсім неподалік від тебе, а тому, що ти колись повернув їй песика-втікача.

– Джун Морріс? – Террі дивився на Ралфа з виразом щирої невіри. – Джуні?

– Та інші, – сказав Семюелз. – Багато інших.

– Віллов? – Террі прошепотів, наче йому дали під дих. – Вона теж?

– Багато інших, – повторив Семюелз.

– Усі вони з шести фотокарток обрали тебе, – мовив Ралф. – Не вагаючись.

– А на фотокартці мій клієнт часом не був у кашкеті «Золотих драконів» і футболці з великою «Т» на грудях? – поцікавився Гові. – І чи не стукав пальцем по цій фотокартці поліцейський, що збирав свідчення?

– Невже ти дійсно так думаєш? – спитав Ралф. – Сподіваюся, що ні.

– Це якийсь нічний кошмар, – промовив Террі.

Семюелз співчутливо всміхнувся і сказав:

– Розумію. І для того, щоб він закінчився, всього лише треба розповісти, чому ти це зробив.

«Наче в цьому Божому світі знайдеться таке пояснення, якому зможуть повірити люди при глузді», – подумав Ралф.

– Це тільки на краще, – Семюелз мало не підлещувався. – Але треба встигнути до того, як повернуться результати ДНК-тесту. Зразків у нас предостатньо, і коли виявлять збіг із тими, які щойно взяли в тебе…

Семюелз стенув плечима.

– Розкажи нам, – мовив Ралф. – Не знаю, що то було, – тимчасовий сказ, чи напад дисоціативної фуги,[53] чи сексуальна спонука, чи що – розкажи нам.

Він почув, що підвищує голос, і подумав було опанувати себе, та якого біса.

– Будь чоловіком і розкажи!

Звертаючись більше до самого себе, ніж до людей по той бік столу, Террі промовив:

– Я не знаю, як так могло статися. Мене навіть у місті не було у вівторок.

– І де ж ти тоді був? – спитав Семюелз. – Давай, викладай нам усе. Обожнюю хороші оповідки. У старших класах майже всю Аґату Крісті перечитав.

Террі підвів очі на Ґолда, той кивнув. Але тепер Ралфу здалося, що в Гові стурбований вигляд. Інформація про групу крові й відбитки пальців його дуже похитнула, а свідки – ще дужче.

Та найбільше його, певно, вразили свідчення малої Джуні Морріс, якій старий, добрий і такий надійний Тренер Ті колись повернув загубленого песика.

– Я був у Кеп-Сіті. Поїхав о десятій ранку у вівторок, у середу пізно ввечері повернувся. Ну, десь о дев’ятій тридцять, для мене вже пізно.

– І, наскільки я розумію, з тобою там нікого не було, – сказав Семюелз. – Просто поїхав собі сам, щоб, типу, зібрати думки докупи, так? Налаштуватися на важливий матч?

– Я…

– Їздив на своїй машині чи на білому фургоні? До речі, де ти цей фургон переховував? І як ти взагалі примудрився викрасти авто з нью-йоркськими номерами? У мене є щодо цього теорія, але я б залюбки послухав, коли ти сам підтвердиш чи спростиш…

– Ви хочете мене вислухати чи ні? – спитав Террі, який, на диво, знову почав усміхатися. – Може, ви боїтеся це почути. І, може, вам варто боятися. Ви вже по пояс у лайні, містере Семюелз, і грузнете далі.

– Та невже? То чому, коли скінчиться наша бесіда, саме я зможу встати й піти звідси додому?

– Охолонь, – тихо сказав Ралф.

Семюелз повернувся до колеги. Чубчик знову заколихався, але тепер Ралф не побачив у цьому нічого комічного.

– Не кажи мені охолонути, детективе. Ми сидимо тут із чоловіком, який зґвалтував дитину гілкою, а тоді видрав у неї шмат горла… наче сраний канібал!

Ґолд повернувся обличчям до камери в кутку й заговорив, розраховуючи на майбутнього суддю й присяжних:

– Містере окружний прокурор, припиніть поводитися, мов капризна дитина, інакше допит закінчиться просто тут і зараз.

– Я був не сам, – почав Террі, – і про білий фургон мені нічого не відомо. Я їздив з Евереттом Раундгіллом, Біллі Квейдом і Деббі Ґрант. Інакше кажучи, з усією кафедрою англійської мови старших класів Флінт-Сіті. Мій «експедішн» був на СТО, бо кондиціонер здохнув, тож ми поїхали на машині Ева. Він голова кафедри, і в нього «БМВ». Просторий салон. Ми від’їхали від школи о десятій ранку.

Здавалося, що Семюелза так спантеличила ця заява, що він забув поставити очевидне запитання, тож Ралф зробив це за нього:

– І що змусило чотирьох викладачів англійської вирушити до Кеп-Сіті посеред літніх канікул?

– Гарлан Кобен,[54] – відповів Террі.

– Хто такий Гарлан Кобен? – спитав Білл Семюелз, чий інтерес до детективних оповідань, вочевидь, завершився на Аґаті Крісті.

Ралф знав. Не тому, що сам любив художню літературу, а тому, що її любила дружина.

– Той, що детективи пише?

– Той, що детективи пише, – погодився Террі. – Слухайте, є така група під назвою «Викладачі англійської трьох штатів», і щороку десь посеред літа вони влаштовують триденну конференцію. Це єдиний час, коли всі можуть зібратися. Там проводять семінари, панельні дискусії й усе таке. Щороку – в іншому місті. Цього року була черга Кеп-Сіті. Але вчителі нічим не відрізняються від решти, бо й улітку роботи вистачає – пофарбувати щось, полагодити речі, на які забракло часу протягом навчального року, поїхати з родиною у відпустку, плюс усілякі літні справи. У мене це заняття в Малій і Міській лігах. Тож ВАТШ завжди намагається запросити якогось іменитого гостя на другий день, коли з’являється більшість учасників.

– І в нашому випадку цим другим днем був минулий вівторок? – спитав Ралф.

– Так. Цього року конференція відбувалася в готелі «Шератон», з понеділка дев’ятого липня і до середи одинадцятого липня. Я на такі конференції вже п’ять років не їздив, але Ев розповів, що головним доповідачем буде Кобен, та й всі інші вчителі англійської теж їдуть, тож я попросив Ґевіна Фріка й батька Бейбіра Патела замінити мене на тренуваннях у вівторок і середу. Дуже не хотілося цього робити, бо півфінал уже на носі, та я знав, що в четвер і п’ятницю вже повернуся до команд, і Кобена не хотілося пропустити. Я всі його книжки перечитав. Сюжети в нього чудові, і почуття гумору непогане. А ще головною темою цьогорічної конференції було викладання популярної художньої літератури для дорослих у класах із сьомого по дванадцятий, а це питання вже кілька років настигає, особливо в нашій частині країни.

– Можна без пояснень, – сказав Семюелз. – Давай до суті.

– Гаразд. Ми поїхали. Побували там на урочистому фуршеті, послухали промову Кобена, взяли участь у вечірній дискусії, що була о восьмій, переночували. Ев і Деббі взяли собі окремі номери, а я поселився в двомісному разом із Біллі Квейдом. То його ідея. Він пояснив, що розбудовує свій дім, тож доводиться економити. Вони за мене поручаться, – закінчив Террі, тоді поглянув на Ралфа й підняв руки долонями вгору. – Я там був. І крапка.

Тиша в кімнаті. Нарешті Семюелз промовив:

– О котрій почалася доповідь Кобена?

– О третій, – відповів Террі. – О третій дня у вівторок.

– Як зручно, – єхидно сказав Семюелз.

– Тільки не для тебе, – широко всміхнувся Гові Ґолд.

«О третій», – подумав Ралф. Майже в той самий час, коли Арлін Стенгоуп бачила, як Террі кладе велосипед Френка Пітерсона в крадений білий фургон, а тоді їде геть із хлопчиком на пасажирському сидінні. Ні, не майже. Місіс Стенгоуп сказала, що чула дзвін ратуші – рівно третя дня.

– Доповідь була у великій конференц-залі «Шератону»? – спитав Ралф.

– Так. Та, що навпроти бенкетної зали.

– І ти певен, що початок був о третій.

– Ну, саме тоді голова ВАТШ узяла вступне слово. І бубоніла хвилин десять.

– Угу, і скільки тривала промова Кобена?

– Здається, хвилин сорок п’ять. Після того він відповідав на запитання. Коли ми закінчили, було десь о пів на п’яту.

Думки в голові Ралфа крутилися, мов папірці, що їх підхопив протяг. Він не пригадував, коли востаннє почувався таким спантеличеним. Вони мали б заздалегідь перевірити пересування Террі, та планували свої дії на нараді в понеділок зранку. Він, Семюелз і Юн Сабло з Поліції штату постановили, що питання про Мейтленда до його арешту могли б наполохати дуже небезпечного чоловіка. І вони здавалися зайвими, зважаючи на докази. Проте зараз…

Ралф глянув на Семюелза і збагнув, що допомоги від нього не буде. На обличчі прокурора змішалися підозра й невтяма.

– Ви зробили дуже прикру помилку, – сказав Ґолд. – І ви, джентльмени, самі це бачите.

– Жодних помилок, – відповів Ралф. – У нас є відбитки, є свідки, що його знають, і вже дуже скоро в нас будуть перші результати ДНК-тесту. Збіг поставить крапку в цьому питанні.

– А, та в нас невдовзі теж дещо з’явиться, – сказав Ґолд. – Поки ми тут розмовляємо, до справи взявся мій детектив, і шанси на успіх високі.

– Що? – рявкнув Семюелз.

– Навіщо псувати сюрприз? – усміхнувся Ґолд. – Спершу подивимося, що там розвідає Алек. Якщо мій клієнт усе правильно мені розповів, то, гадаю, у вашому човні з’явиться ще одна пробоїна, Білле, а човен уже й так нівроку протікає.

Згаданий вище Алек був Алеком Пеллі, детективом з Поліції штату на пенсії, який тепер працював тільки на юристів, що розслідують кримінальні справи. Коштував він дорого і роботу виконував добре. Якось за чаркою Ралф спитав у Пеллі, чому той перейшов на Темний бік.[55] Пеллі відповів, що у свій час засадив за ґрати принаймні чотирьох чоловіків, у чию невинність тільки потім увірував, тож треба спокутувати провину. «А ще, – сказав тоді він, – пенсія – паршива штука, як не вмієш грати в гольф».

Дарма зараз міркувати, за чим цього разу погнався Пеллі… якщо покласти, що то не якась химера чи адвокатський блеф. Ралф уважно роздивлявся Террі, знову шукав провину, та бачив лише занепокоєння, злість і спантеличення – вираз чоловіка, якого заарештували за щось таке, чого він не робив.

Тільки він зробив-таки, про це свідчили всі докази, й останній цвях у його домовину вб’є ДНК. Його алібі було майстерно склепаним путівником до хибного шляху, такі знайдеш хіба в романах Аґати Крісті (чи Гарлана Кобена). Завтра зранку Ралф візьметься розбирати цей магічний трюк – спочатку опитає колег Террі, потім перевірить розклад конференції, особливу увагу приділяючи часу, коли почався й закінчився виступ Кобена.

Навіть іще не взявшись до цього завдання (а то його хліб насущний), Ралф уже помітив у алібі Террі одну проріху. Арлін Стенгоуп бачила, як Френк Пітерсон сідає в білий фургон Террі о третій. Джун Морріс бачила закривавленого Террі в парку Філіс приблизно о шостій тридцять – мати дівчинки сказала, що в місцевих новинах почався прогноз погоди, тож час точний. Лишався проміжок у три з половиною години, а цього більше ніж достатньо, щоб подолати сімдесят миль[56] від Кеп-Сіті до Флінт-Сіті.

А припустімо, що на парковці біля «Делікатесів Джералда» місіс Стенгоуп бачила не Террі Мейтленда? Припустімо, що то був спільник, дуже схожий на Террі? Або просто вдягнений, як Террі, у кашкет і футболку «Золотих драконів»? Малоймовірно, поки не візьмеш до уваги віку місіс Стенгоуп… і ті товстенні окуляри, що вона носить.

– То ми закінчили, джентльмени? – спитав Ґолд. – Бо якщо ви дійсно маєте намір лишити містера Мейтленда під вартою, то в мене ще купа роботи. Й один із перших пунктів у списку – поспілкуватися з пресою. Не скажу, щоб я це дуже полюбляв, але…

– Брешеш, – кисло промовив Семюелз.

– Але в такий спосіб я відволічу їх від оселі Террі й дам його дітям змогу зайти до будинку так, щоб їх не переслідували й не фотографували. Передусім я подарую цій родині трохи спокою, який ви так зневажливо в них відібрали.

– Лиши це для телекамер, – відказав Семюелз і показав на Террі пальцем, немов також говорив до суддів і присяжних: – Ваш клієнт замучив і вбив дитину, і якщо його рідні стали невинними жертвами, то він сам у цьому винен.

– Повірити не можу, – мовив Террі. – Ви навіть не опитали мене перед арештом. Жодного запитання не поставили.

– Що ти робив після промови, Террі? – спитав Ралф.

Террі похитав головою – не заперечуючи, а мов би проясняючи думки.

– Після? Разом з усіма став у чергу. Але завдяки Деббі ми попали десь у кінець. Їй треба було в туалет, і вона хотіла, щоб ми її почекали, а потім уже стали всі разом. Її довго не було. Багато хлопців теж пішли до вбиральні, щойно закінчилися питання й відповіді, але в жінок завжди довше виходить, бо… ну, ви самі знаєте, бо кабінок менше. Ми з Евом і Біллі пішли до газетного кіоску, трохи там побули. Коли Деббі повернулася, черга протягнулась аж у вестибюль.

– Яка черга? – спитав Семюелз.

– Ви що, у танку живете, містере Семюелз? Черга по автографи. Усі отримали примірник його нової книжки «Я казав, що зроблю». Вона врахована в ціну квитка. У мене є така одна, з підписом і датою, і я з радістю вам її покажу. Тобто якщо ви вже не винесли її з будинку разом з іншими моїми речами. На той час, коли ми дісталися столу з Кобеном, було вже за п’яту тридцять.

Якщо так, подумалося Ралфу, то його уявна прогалина в алібі Террі звузилася до вушка голки. Доїхати з Кеп до Флінта за годину теоретично можливо – обмеження швидкості на автомагістралі становить сімдесят миль, і копи рідко звертають увагу на авто, що їдуть зі швидкістю вісімдесят п’ять чи навіть дев’яносто. Але звідки тоді в Террі взявся час на скоєння злочину? Якщо тільки в нього немає спільника-двійника, але як так могло вийти, враховуючи повсюдні відбитки Террі – і на гілці також? Відповідь: ніяк не могло. А ще – навіщо Террі спільник, що так на нього схожий або вдягається як він, або і те, і друге разом? Відповідь: ні до чого.

– Інші викладачі англійської весь час стояли з тобою в черзі? – спитав Семюелз.

– Так.

– Автографи роздавали в тій самій великій залі?

– Так. Здається, її називають бальною залою.

– А що ви робили, коли отримали свої автографи?

– Пішли їсти разом із вчителями з міста Броукен-Арроу, яких зустріли, стоячи в черзі.

– І де ви їли?

– У закладі під назвою «Вогнище». Це стейк-хауз за три квартали від готелю. Прийшли туди десь о шостій, випили трохи перед їжею, замовили десерт. Гарно час провели, – сказав Террі мало не тужливо. – Здається, усього нас було дев’ятеро. Потім разом пішки повернулись до готелю, там потрапили на вечірню дискусію, де обговорювали складні питання в таких книжках, як «Убити пересмішника» і «Бойня номер п’ять». Ев і Деббі пішли ще до завершення, а ми з Біллі лишилися до кінця.

– І коли це було? – спитав Ралф.

– О пів на десяту чи щось таке.

– А потім?

– Ми з Біллі випили в барі по келиху пива, пішли до себе в номер і лягли спати.

«Слухав промову видатного автора детективів, поки викрадали малого Пітерсона», – подумав Ралф. Вечеряв із вісьмома іншими людьми, коли малого Пітерсона убивали. Сидів на панельній дискусії з теми заборонених книжок, поки Віллов Рейнвотер везла його на таксі від «Прошу, джентльмени» до вокзалу в Даброу. Він знає, що ми підемо до його колег, що знайдемо тих учителів із Броукен-Арроу, що поговоримо з барменом у ресторані «Шератону». Він знає, що ми переглянемо плівку з камер спостереження й дістанемо той примірник останнього бестселера Гарлана Кобена. Він має це все знати, він же не дурний.

І якщо його історія підтвердиться, то висновок буде неминучий і неймовірний водночас.

Семюелз перехилився через стіл, висунувши вперед підборіддя.

– І ти сподіваєшся, ми повіримо в те, що весь цей час із третьої до дев’ятої вівторка ти був разом з іншими людьми? Увесь цей час?

Террі подивився на нього так, як уміють дивитися тільки викладачі старших класів: «Ми обидва знаємо, що ти ідіот, але я не ганьбитиму тебе перед однолітками, сказавши це вголос».

– Звісно що ні. Я і сам сходив у туалет перед початком промови Кобена. І раз ходив сам у ресторан. Може, вам удасться переконати присяжних, що я повернувся до Флінт-Сіті, убив бідного Френкі Пітерсона і повернувся до Кеп-Сіті за півтори хвилини, які йдуть на те, щоб випорожнити сечовий міхур. Гадаєте, вони на це купляться?

Семюелз поглянув на Ралфа. Ралф стенув плечима.

– Гадаю, більше запитань у нас немає, – мовив Семюелз. – Містера Мейтленда доправлять в окружну в’язницю й триматимуть під вартою до досудового слухання в понеділок.

У Террі опустилися плечі.

– Ви не збираєтеся його відпускати, – сказав Ґолд. – Таки не збираєтеся.

Ралф чекав іще одного вибуху від Семюелза, але цього разу окружний прокурор його здивував. Голос у нього був такий же змучений, як у Мейтленда вигляд.

– Годі, Гові. Ти знаєш, що в мене немає вибору, зважаючи на докази. І гра закінчиться, коли прийде збіг за ДНК.

Він знову нахилився вперед, ще раз порушивши особистий простір Террі.

– Ти й досі маєш шанс оминути голку, Террі. Не дуже добрий шанс, але він є. Закликаю тебе ним скористатися. Покинь брехати і зізнайся. Зроби це заради Фреда й Арлін Пітерсонів, які щойно так неймовірно й жорстоко втратили сина. Тобі полегшає.

Террі не відсахнувся, як на те сподівався Семюелз. Натомість він посунувся вперед, і окружному прокуророві самому довелося відхилитися, наче з остраху, що чоловік навпроти чимось інфікований, і він, Семюелз, може заразитися.

– Немає в чому зізнаватися, сер. Я не вбивав Френкі Пітерсона. Я б ніколи не скривдив дитини. Ви не того піймали.

Семюелз зітхнув і підвівся:

– Окей, шанс у тебе був. А зараз… поможи тобі Бог.