Читать книгу Аутсайдер - Стивен Кинг - Страница 27

Того суботнього вечора Ралф повернувся додому за чверть одинадцята. Натиснув кнопку пускового механізму, що піднімав двері, заїхав у гараж, знов натиснув кнопку. Двері слухняно заторохкотіли вниз своїми рейками – хоч щось у цьому світі лишається нормальним і зрозумілим. Натисни на кнопку «А», і якщо в акумуляторному відсіку пульта стоять відносно свіжі «дюрасели», то гаражні двері «С» відчиняться й зачиняться.

Ралф вимкнув двигун і лишився просто сидіти в темряві, постукуючи по керму обручкою й пригадуючи пісеньку зі своїх бурхливих підліткових років: «Голений і стрижений… марафет! Співає дім розпусти… квартет!».[65]

Прочинилися двері, і вийшла Джинетт, зап’ята в домашній халат. З кухні пробивалася тонка смуга світла, і в ньому він побачив, що дружина взула капці-кролики, які він жартома подарував їй на минулий день народження. Справжнім подарунком стала поїздка на Кі-Вест[66] – лише для них двох, і вони чудово провели час. Зараз від поїздки лишилися тільки туманні спогади, як це трапляється з усіма відпустками: такі речі не триваліші за післясмак цукрової вати. А от комічні капці зосталися, рожеві капці з магазину «Все по долару» зі смішними маленькими вічками й висячими вушками. Ралф поглянув на дружину, і йому в очах запекло. Він почувався так, мов постарів на двадцять років – відтоді як ступив на ту галявину в парку Філіс і побачив криваву руїну, що колись була маленьким хлопчиком, який, мабуть, боготворив Бетмена і Супермена.

Він вийшов з авто й міцно обійняв дружину, притиснувшись неголеною щокою до її гладенької, нічого спершу не кажучи, намагаючись стримати сльози, що так хотіли пролитися.

– Любий, – сказала вона. – Любий, ти його піймав. Ти його вже піймав, що не так?

– Може, нічого, – відповів він. – Може, усе. Я мав би провести з ним попередній допит. Та Господи Боже, у мене не було жодних сумнівів!

– Ходімо, – мовила вона. – Я зроблю чаю, і ти мені про все розповіси.

– Я після чаю не засну.

Жінка відхилилася й поглянула на нього очима – такими ж гарними й темними в п’ятдесят років, як і колись у двадцять п’ять.

– А чи ти спатимеш узагалі? – спитала вона, та відповіді не отримала. – Справу закрито.

Дерек поїхав до табору в Мічиґані, тож удома були тільки вони вдвох. Джинетт поцікавилася, чи не хоче він глянути новини об одинадцятій по телевізору на кухні, але Ралф похитав головою. Останнє, чого йому хотілося, це бачити десятихвилинний репортаж про те, як Монстра з Флінт-Сіті загнали в тісний кут. Дружина зробила до чаю тости з родзинками. Ралф сів за кухонний стіл і, споглядаючи свої руки, усе їй переповів. Еверетта Раундгілла він залишив на останок.

– Він на нас усіх розлютився, – сказав Ралф, – але оскільки перетелефонував йому саме я, то мені й дісталося на кабачки.

– Тобто він підтвердив історію Террі?

– Кожне його слово. Раундгілл підібрав Террі й двох інших учителів, Квейда і Ґрант, біля будівлі старших класів. У вівторок о десятій ранку, як і домовлялися. Приблизно об 11:45 вони дісталися готелю «Шератон» у Кеп-Сіті, якраз устигли забрати перепустки на конференцію та сісти за свій столик на урочистому ланчі. Раундгілл казав, що десь на годину після ланчу він спустив Террі з очей, але гадає, що з ним був Квейд. У всякому разі, близько третьої вони знов усі зібралися – а саме тоді місіс Стенгоуп бачила, як він завантажує велосипед Френка Пітерсона і самого Френка у білий брудний фургон за сімдесят миль на південь від готелю «Шератон».

– Ти говорив із Квейдом?

– Так. Дорогою додому. Він не злився… от Раундгілл розлютився так, що погрожував ініціювати розслідування за участі генерального прокурора… а Квейд повірити в це не міг. Був приголомшений. Сказав, що після ланчу вони з Террі пішли до крамниці вживаних книжок під назвою «Друге видання», потинялися там, а потім повернулися на Кобена.

– А Ґрант? Що він?

– Не він, а вона, Деббі Ґрант. Я ще з нею не говорив, її чоловік сказав, що вона пішла гуляти з подругами, а коли вона з ними йде, то завжди вимикає телефон. Зв’яжуся з нею завтра зранку, а коли зв’яжуся, то певен, що вона пітвердить усе, що розповіли мені Раундгілл і Квейд, – Ралф відкусив маленький шматок тосту, тоді поклав його назад на тарілку. – Це я в усьому винен. Якби я затягнув Террі на попереднє свідчення в четвер увечері, вже після того, як його ідентифікували Стенгоуп і мала Морріс, то тоді б я знав, що в нас проблеми, і новини не розлетілись би по всьому телебаченню та інтернету.

– А на той час ти б уже отримав збіг за відбитками Террі Мейтленда, так?

– Так.

– Відбитки у фургоні, відбитки на ключі запалювання від фургона, відбитки в автівці, яку кинули біля річки, на гілці, якою він скористався, щоб…

– Так.

– А тоді – ще свідки. Чоловік за пабом «Коротунів» і його друг. Плюс водійка таксі. І той викидайло зі стрип-клубу. Вони всі його знали.

– Угу, і тепер, після арешту, я не сумніваюся, що знайдеться ще кілька очевидців із «Прошу, джентльмени». Здебільшого холостяки, які не мусять пояснювати дружинам, що вони там робили. І все одно треба було зачекати. Може, треба було зателефонувати в адміністрацію старших класів і перевірити його пересування в день убивства, тільки сенсу в цьому не було, бо ж літні канікули й усе таке. Що вони могли мені сказати, окрім як «Його тут нема»?

– І ти боявся, що як почнеш ставити запитання, то йому одразу все відрапортують.

Тоді цей аргумент здавався очевидним, але зараз – дурним. Гірше – він відгонив недбалістю.

– За свою кар’єру я вже не раз помилявся, але так – ніколи. Я мов засліп.

Дружина гаряче захитала головою.

– Пам’ятаєш, що я тобі сказала, коли ти мені виклав, як плануєш учинити?

– Так.

«Уперед. Забери його від хлопчиків – і чимшвидше».

Ось що вона сказала.

Вони сиділи й дивилися одне на одного через кухонний стіл.

– Це неможливо, – зрештою промовила Джинні.

Ралф наставив на неї палець:

– Гадаю, ти дісталася суті питання.

Вона задумливо сьорбнула чаю, потім глянула на нього поверх обідка кухлика.

– Є таке старе повір’я, що кожен з нас має двійника. Здається, Едґар Аллан По навіть написав про це оповідання. «Вільям Вілсон», ось як воно зветься.

– По писав свої оповідання ще до того, як з’явилися відбитки пальців і ДНК. Результатів ДНК у нас іще нема, поки чекаємо, але якщо тест покаже збіг, і це він, то зі мною, мабуть, усе буде гаразд. А якщо це чужа ДНК, то мене втовкмачать до психушки. Тобто втовкмачать уже після того, як звільнять із роботи й подадуть до суду за неправомірний арешт.

Джинні узяла свій тост, потім опустила назад на тарілку.

– У тебе є його тутешні відбитки. І його тутешню ДНК ти також отримаєш, я в цьому певна. Але Ралфе… у тебе нема ані відбитків, ані ДНК тамтешніх. Від тої людини, що відвідувала конференцію в Кеп-Сіті. Що як хлопчика вбив Террі Мейтленд, а на конференції був його двійник?

– Якщо ти маєш на увазі, що в Террі Мейтленда є брат-близнюк, яких колись у дитинстві розлучили, і вони мають ідентичні відбитки й ДНК, то це неможливо.

– Я не це маю на увазі. А те, що в тебе немає жодного судово-експертного доказу, що в Кеп-Сіті побував саме Террі. Якщо Террі був тут, а докази свідчать, що таки був, то там мав бути його двійник. Це єдине логічне пояснення.

Ралф розумів цю логіку. У детективних романах, які полюбляла читати Джинні (усі ці Аґати Крісті, Рекси Стаути[67] й Гарлани Кобени), логіка ставала наріжним камінням останнього розділу, коли міс Марпл, Неро Вулф чи Майрон Болітар нарешті розкривали таємницю. У цій справі також був один незаперечний факт, безумовний, мов гравітація: одна й та сама людина не може перебувати одночасно у двох місцях.

Але якщо Ралф довіряв показанням тутешніх свідків, то мав так само довіряти свідкам, які казали, що були з Мейтлендом у Кеп-Сіті. Як він міг у них сумніватися? Раундгілл, Квейд і Ґрант, усі вони викладали на одному факультеті. Щодня бачилися з Мейтлендом. Невже він, Ралф, мав повірити в те, що всі три викладачі змовились, щоби вигородити вбивцю і ґвалтівника малої дитини? Чи в те, що вони провели дві доби з бездоганним двійником Террі й нічого не запідозрили? І навіть якби він сам у це повірив, то чи вдалося б коли-небудь Біллу Семюелзу переконати в цьому присяжних, тим паче якщо в Террі був такий досвідчений і вправний адвокат, як Гові Ґолд?

– Ходімо в ліжко, – сказала Джинетт. – Я поділюся своїм «Ембієном»[68] і потру тобі спинку. Завтра буде видніше.

– Ти справді так гадаєш? – спитав Ралф.