Читать книгу Аутсайдер - Стивен Кинг - Страница 28

Шкода
4

Оглавление

Поки Джинетт Андерсон терла спинку чоловікові, Фред Пітерсон і його старший син (тепер, коли Френкі помер, його єдиний син) збирали тарілки та наводили лад у вітальні й маленькій кімнаті. І хоча це була поминальна гостина, послідки лишилися майже ті самі, що й після великої та довгої вечірки, що їх влаштовують у заміських будинках.

Оллі здивував Фреда. Хлопчик був типовим егоцентричним підлітком, якого часто треба двічі-тричі просити, щоб забрав свої шкарпетки з-під кавового столика. Але сьогодні, відтоді як Арлін випроводила останніх із нескінченного потоку гостей, Оллі став метким і неремстивим помічником. Близько сьомої збіговище друзів і сусідів почало убувати, і Фред сподівався, що до восьмої це все скінчиться (Господи, як він утомився кивати, коли люди йому казали, що Френкі вже на небесах), але тоді прийшли новини, що за вбивство Френкі заарештували Террі Мейтленда, і цей бісовий коловорот почався знову. І другий цикл уже дійсно скидався на вечірку, хоч і похмуру. Знову й знову Фредові розповідали, що а) у це неможливо повірити, що б) Тренер Ті завжди здавався таким нормальним, і що в) голка в Мак-Алістері – то залегке для нього покарання.

Оллі ходив із вітальні до кухні й із кухні до вітальні, носив склянки й стоси посуду та завантажував їх у посудомийну машину з таким завзяттям, яке Фред і уявити собі не міг. Коли посудомийка наповнилася, Оллі її запустив і взявся далі полоскати посуд, складаючи його в раковину для наступного миття. Фред заніс тарілки, які гості полишили в маленькій кімнаті, потім знайшов іще посуд на столі для пікніків на задвірку, куди деякі відвідувачі виходили покурити. Поки це все зрештою скінчилося, крізь їхній будинок устигло промайнути чоловік п’ятдесят чи шістдесят: усі, хто жив по сусідству, плюс доброзичливці з інших частин міста, не кажучи вже про отця Брікстона та всіляких його підручних (його групі,[69] подумав тоді Фред) із церкви св. Антонія. Вони йшли та йшли – цей потік тужильників і витріщак.

Фред та Оллі мовчки займалися своїм прибиранням, кожен був занурений у власні думки й у власне горе. Поприймавши протягом кількох годин співчуття (і, заради правди, навіть слова цілковитих незнайомців були сердечні), вони вже були не в змозі втішати один одного. Може, то було дивно. Може, сумно. Може, у літературі це назвали б іронією. Фред був надто втомлений і пригнічений, щоб про це міркувати.

Протягом усього дійства мати мертвого хлопчика сиділа на дивані у свої найкращій вихідній шовковій сукні, звівши коліна разом й обхопивши долонями товсті плечі, наче їй було холодно. Вона не вимовила ні слова відтоді, як нарешті пішли останні за цей вечір гості (тобто стара місіс Ґібсон із сусіднього будинку, яка очікувано трималась до останку).

«От тепер їй можна йти, тепер уже запаслася плітками», – сказала Арлін Пітерсон чоловікові, коли замкнула вхідні двері й похилилася на одвірок своїм масивним тілом.

Коли попередник отця Брікстона їх одружував, Арлін Келлі була худенькою подобою в білому мереживі. Вона ще лишалася стрункою та красивою після того, як народила Оллі, але то було сімнадцять років тому. Вона почала набирати вагу після народження Френка й тепер стояла на межі ожиріння… хоч для Фреда вона ще досі була гарна, тож йому забракло духу дослухатися до поради лікаря Конноллі, яку він дав на останньому огляді: «Тобі, Фреде, ще років п’ятдесят світить, якщо ти не впадеш десь із даху чи не скочиш перед вантажівкою. Але в твоєї дружини діабет другого типу, і якщо вона хоче бути здоровою, то їй треба скинути фунтів п’ятдесят.[70] І ти маєш їй допомогти. Зрештою, вам обом є заради чого жити».

Тільки зараз, коли Френкі не просто помер – його вбили, – більшість причин жити далі здавалися дурними й незначними. В уяві Фреда лише Оллі зберіг свою колишню цінність і важливість, і навіть у такому горі він розумів, що протягом наступних тижнів і місяців йому з Арлін треба буде поводитись із сином з особливою обачністю. Оллі також горював. Хлопець доклав свою лепту (і навіть більше того) до прибирання залишків цього останнього акту в племінному поховальному обряді Франкліна Віктора Пітерсона, але завтра їм доведеться дозволити йому повернутися до нормального дитинства. На це піде час, але зрештою він знову стане звичайним хлопчиком.

«Наступного разу, як я побачу шкарпетки Оллі під кавовим столиком, то тільки зрадуюся, – пообіцяв собі Фред. – І я урву цю жахливу, неприродну тишу, щойно придумаю, що сказати».

Але в голову нічого не приходило. Поки Оллі, мов уві сні, пройшов повз батька до малої кімнати, тягнучи за шланг пилосмок, Фред подумав (навіть не уявляючи, як помиляється), що гірше вже бути не може.

Він зупинився біля входу до кімнати й став дивитися, як Оллі чистить сірий килим з тою самою химерною, неочікуваною завзятістю, довгими рівномірними рухами загортаючи ворс спершу в один бік, а потім в інший. Крихти від «Набс», «Орео» та «Рітців»[71] зникали, мов їх ніколи й не було, і Фред нарешті знайшов, що сказати:

– Я пропилосмокаю у вітальні.

– Я й сам можу, – відповів Оллі.

Очі в нього почервоніли й набрякли. Попри різницю у віці між двома братами (сім років), вони були навдивовижу близькі. А може, ніякого дива в цьому не було, може, саме такий проміжок і зводить братське суперництво до мінімуму. Й Оллі став для Френка чимось на кшталт другого батька.

– Знаю, – сказав Фред, – але треба ділитися.

– Окей. Тільки не кажи, що «так би хотів Френкі». Інакше я задушу тебе оцим шлангом.

У відповідь Фред усміхнувся. Мабуть, не перша усмішка відтоді, як минулого вівторка до них завітала поліція, але точно перша справжня.

– Згода.

Оллі закінчив із килимом і підкотив пилосмок до батька. Коли Фред затягнув його у вітальню й узявся за свій килим, Арлін підвелася на ноги і, не обертаючись, попленталась на кухню. Оллі й Френк перезирнулися. Оллі стенув плечима. Фред зробив те саме й продовжив прибирати. Люди прийшли розділити їхнє горе і, з погляду Фреда, це було добре, але ж Йосип драний, після них лишився такий безлад. Фред утішив себе думкою, що все склалося б набагато гірше, якби це були ірландські поминки,[72] але після народження Оллі він відмовився від спиртного, й алкоголю в будинку Пітерсонів не водилося.

Із кухні долинув абсолютно несподіваний звук – сміх.

Фред та Оллі знову перезирнулися. Оллі поспішив на кухню, де сміх його мами, який спершу здавався природним і легким, тепер почав набирати істеричних ноток. Фред наступив на кнопку вимикання пилосмока, заглушив його і пішов слідом.

Арлін Пітерсон стояла спиною до раковини, схопившись за свій величенький живіт, і мало не вищала від сміху. Обличчя набуло яскравого червоного кольору, наче в неї піднялась температура. По щоках лилися сльози.

– Ма? – гукнув Оллі. – Якого біса?

Хоч вони вже прибрали посуд із маленької кімнати та вітальні, тут, на кухні, ще лишалася купа роботи. Обабіч раковини тягнулися стільниці, а в закуточку стояв стіл, за яким родина Пітерсонів зазвичай збиралася вечеряти. Усі ці поверхні були заставлені недоїденими печенями, пластиковими контейнерами «Таппервер» і залишками їжі в алюмінієвій фользі. На плиті покоївся кістяк недоїденої курки й підливник із загуслим коричневим слизом.

– Нам цих недоїдків на місяць вистачить! – насилу вимовила Арлін.

Регочучи, вона зігнулася навпіл, тоді випрямилася. Щоки стали пурпуровими. Руде волосся, яке вона передала у спадок обом своїм синам (тому, що стояв перед нею, і тому, що вже лежав у землі), вибилося з-під шпильок, що вона ними тимчасово гамувала пасма, і тепер обрамило її почервоніле обличчя пухнастим вінцем.

– Погані новини – Френкі помер! Хороші новини – я не ходитиму по магазинах іще дуже… дуже… довго!

Вона почала завивати. Цьому звукові належало лунати не в їхній кухні, а десь у притулку для божевільних. Фред наказав ногам рухатися, хотів піти до неї й обійняти, але спершу кінцівки не послухалися. Оллі кинувся до матері, та не встиг її дістатися, як Арлін схопила курку й жбурнула геть від себе. Оллі ухилився. Розбризкуючи начиння, курка пролетіла з одного кінця кухні в інший і зі страхітливим хряц-шльоп вдарилась об стіну. На шпалерах під годинником лишилася жирна пляма.

– Мамо, зупинися. Припини.

Оллі спробував узяти її за плечі й обійняти, але Арлін вислизнула в нього з рук і кинулася до одної зі стільниць, так само сміючись і завиваючи. Вона взяла в обидві руки тацю з лазаньєю (яку приніс один із лизоблюдів отця Брікстона) і перекинула її собі на голову. Холодна паста вивалилася на волосся і плечі Арлін. Жінка вергнула тацю у вітальню.

– Френкі помер, а в нас тут, бляха, ціле італійське застілля!

Тепер заворушився Фред, але Арлін також від нього вислизнула. Вона сміялася, мов перезбуджене дівчисько за захопливою грою у квача. Жінка схопила пластиковий контейнер, повний зефіру «Маршмеллоу Ділайт». Почала його підіймати, а потім впустила собі між ніг. Сміх припинився. Одна її рука вчепилася у велику ліву цицьку. Друга долонею лягла понад цицькою на груди. Арлін поглянула на чоловіка широкими очима, у яких досі стояли сльози.

«Ці очі, – подумав Фред. – У ці очі я колись закохався».

– Мам? Мамо, що таке?

– Нічого, – відповіла вона, і потім: – Мабуть, серце.

Похилившись, жінка дивилася на курку й зефірний десерт. З волосся спадала паста.

– Погляньте, що я наробила.

Арлін видала довге, гучне і хрипке зітхання. Фред її підхопив, та вона була заважка, тож ковзнула долі між його рук. Ще до того, як вона повалилася на бік, Фред помітив, що рум’янець уже сходить з її щік.

Оллі закричав і впав перед нею на коліна:

– Мам! Мам! Мамо! – і, поглянувши на батька: – Здається, вона не дихає!

Фред відштовхнув сина вбік.

– Набирай «дев’ять-один-один».

Не дивлячись, чим займається Оллі, Фред ковзнув рукою по товстій шиї дружини, намацуючи пульс. Пульс був, але нерівний, хаотичний: тук-тук, туктуктук, тук-тук-тук. Фред сів на неї верхи, ухопив правицею свій лівий зап’ясток і почав ритмічно тиснути дружині на груди. А чи правильно він це робить? Чи можна це взагалі назвати непрямим масажем серця? Він не знав, та коли Арлін розплющила очі, його власне серце мов стрибнуло вгору. Ось вона, вона повернулася.

«Це насправді не серцевий напад. Вона перенервувала, от і все. Знепритомніла. Здається, це називається синкопальним станом. Але, кохана, ми саджаємо тебе на дієту, а на день народження ти отримаєш один із тих браслетів, що вимірюють…»

– Непорядок влаштувала, – прошепотіла Арлін. – Вибачте.

– Не силуйся говорити.

Оллі стояв біля телефону, що висів у них на кухні на стіні, і говорив швидко й гучно, майже кричав. Диктував адресу. Казав, щоб не барилися.

– Вам знову доведеться прибирати у вітальні, – мовила Арлін. – Вибач, Фреде, вибач мені.

Перш ніж Фред устиг сказати, щоб вона мовчала й просто лежала, поки не полегшає, Арлін видала ще один глибокий рокотливий вдих. Під час видиху очі закотилися назад. Зчервонілі білки набубнявіли, а обличчя стало схоже на якусь посмертну маску із жахастика – маску, яку Фред потім намагатиметься стерти з пам’яті. Але так і не зуміє.

– Тату? Вони вже їдуть. З нею все гаразд?

Фред не відповів. Він був надто зайнятий тим недолугим масажем серця і жалкував, що не пішов на спеціальні курси – чому для цього в нього не знайшлося часу? Зараз він уже багато про що жалкував. Він би обміняв свою безсмертну душу на можливість повернути календар назуспіт, хоч на один мерзенний тиждень.

Натискай і відпускай. Натискай і відпускай.

«З тобою все буде добре, – звертався він до дружини. – З тобою все мусить бути добре. “Вибач” не може бути твоїм останнім словом на цьому світі. Я цього не дозволю».

Натискай і відпускай. Натискай і відпускай.

69

Groupies – дівчата-прихильниці, що часто подорожують у турне з улюбленою музичною групою.

70

≈ 20 кг.

71

Nabs, Oreo, Ritz – марки крекерів і шоколадного печива.

72

В Ірландії є звичай не тужити на поминках, а веселитися й пити донесхочу, прославляючи життя покійника.

Аутсайдер

Подняться наверх