Читать книгу Аутсайдер - Стивен Кинг - Страница 32

Шкода
8

Оглавление

Джинетт Андерсон прокинулася за п’ятнадцять сьома і виявила, що чоловікова половина ліжка вже порожня. На кухні пахло свіжою кавою, але Ралфа там теж не було. Вона визирнула з вікна й побачила, що він сидить за дерев’яним столиком на задньому дворі, досі у своїй смугастій піжамі, і посьорбує з кухлика, що Дерек подарував йому на минулий Батьків день. На боці кухля великими синіми літерами було написано: «ВИ МАЄТЕ ПРАВО ЗБЕРІГАТИ МОВЧАННЯ, ПОКИ Я ДОПИВАЮ КАВУ». Джинетт взяла свою чашку, підійшла до чоловіка і поцілувала його в щоку. День обіцяв бути спекотним, але цього раннього ранку погода стояла прохолодна, тиха й приємна.

– Ніяк не облишиш? – спитала вона.

– І ніхто з нас не облишить, – відповів Ралф. – Принаймні поки що.

– Сьогодні неділя, – сказала вона. – День відпочинку. А він тобі потрібен. Мені не подобається твій вигляд. Якщо вірити статті, яку я прочитала в секції здоров’я «Нью-Йорк таймз» за минулий тиждень, то ти вже переїхав до країни серцевих нападів.

– Яка радість.

Дружина зітхнула.

– Що в тебе перше за списком?

– Звіритися з тою другою викладачкою, Деборою Ґрант. Просто для проформи. Не сумніваюся – вона підтвердить, що Террі їздив із ними до Кеп-Сіті, хоча завжди є шанс, що вона могла зауважити якусь дивну поведінку, що її пропустили Раундгілл і Квейд. Інколи жінки спостережливіші.

Джинні вважала цю ідею сумнівною, навіть трохи сексистською, та зараз був не час про це говорити. Натомість вона повернулася до вчорашньої дискусії:

– Террі був тут. Це зробив він. Тепер тобі потрібні речові докази звідти. Певно, ДНК можна навіть не розглядати, а от відбитки пальців?

– Можна «запорошити» номер, у якому зупинялися Террі й Квейд, але вони поїхали в середу вранці, і відтоді номер уже мали прибрати й заселити новими пожильцями. І майже напевно, що не один раз.

– Та шанс усе одно є, правда? Інколи в готелях трапляються сумлінні покоївки, але більшість просто застеляє ліжка, стирає із кавових столиків плями й кола від кухликів і вважає, що роботу зроблено. А що як ти знайдеш відбитки Квейда, але не Террі Мейтленда?

Ралфу подобався рум’янець, який проступив на обличчі дружини, – так червоніють молодші детективи, і йому не хотілося пригнічувати це захоплення.

– Нічого це не доведе, люба. Гові Ґолд скаже присяжним, що не можна судити людей тільки за браком відбитків, і матиме рацію.

Жінка замислилася.

– Окей, але я все одно вважаю, що в тому номері треба познімати відбитки й максимальну кількість ідентифікувати. Це ви можете зробити?

– Так. Ідея хороша, – сказав він і подумав, що це буде лиш чергова формальність. – Я з’ясую, що то був за номер, і спробую вмовити адміністрацію «Шератону», щоб вони негайно виселили звідти теперішніх пожильців. Гадаю, вони погодяться на співпрацю через резонанс у ЗМІ. «Запорошимо» номер від стелі до підлоги й від стіни до стіни. От що мені дійсно хочеться побачити, так це відео з камер спостереження за ті дні, коли відбувалася конференція. Й оскільки детектив Сабло, а він у нас головний слідчий від Поліції штату, не повернеться аж до вечора, то я сам туди змотаюся. Відстаю від Ґолдового слідчого на кілька годин, та цьому вже не зарадиш.

Джинні взяла його за руку.

– Тільки пообіцяй, що час від часу зупинятимешся й будеш милуватися днем, любий. До завтра в тебе тільки він і є.

Ралф усміхнувся у відповідь, стиснув її пальці, потім відпустив.

– Я все думаю про транспорт, що він використовував, про ту автівку, на якій викрав малого Пітерсона, і про ту, на якій поїхав із міста.

– Фургон-«еконолайн» і «субару».

– Угу. «Субару» мене не хвилює сильно. Її викрали прямцем із муніципальної стоянки, а десь із 2012-го такі покражі трапляються дуже часто. Ті нові замки запалювання без ключів – кращі друзі викрадачів авто, бо буває так, що ти десь зупиняєшся, думаєш про всілякі справи, що треба поробити, чи про те, що приготувати на вечерю, і не помічаєш, що ключі досі стирчать із замка. Можна легко забути в машині електронний брелок, особливо якщо ти в навушниках або втикаєш у телефон і не чуєш, як авто теленькає, щоб ти забрав ключі. Власниця «субару», Барбара Ніарінґ, приїхала на роботу о восьмій і залишила брелок у підставці для склянок, а талон за парковку – на приладовій дошці. Коли вона о п’ятій повернулася, машини вже не було.

– Паркувальник не пам’ятає, хто поїхав на «субару»?

– Ні, і це не дивно. Гараж там великий, на п’ять рівнів, люди постійно заходять і виходять. На виході стоїть камера, але відзнятий матеріал стирають через сорок вісім годин. А от фургон…

– Що там про фургон?

– Він належав чоловікові на ім’я Карл Джеллісон, який інколи підробляє столяром і різноробом. Він мешкає в Спайтенкіллі, штат Нью-Йорк, це маленьке місто між Покіпсі та Нью-Палцом. Ключі з машини він забрав, тільки під заднім бампером була маленька скринька на магніті, де лежав запасний комплект. Хтось знайшов ту скриньку і поїхав на фургоні геть. У Білла Семюелза є теорія, що крадій проїхався на ньому від центру штату Нью-Йорк і до Кеп-Сіті… чи Даброу… чи, може, аж до Флінт-Сіті… а потім покинув автівку з тим запасним ключем запалювання у замку. Террі знайшов фургон, перевикрав і десь заховав. Може, у сараї чи якійсь халабуді за містом. Бог свідок, у нас предостатньо закинутих ферм після тої кризи 2008-го. Він залишив фургон із ключем запалювання за пабом «Коротунів», сподіваючись, і не безпідставно, що хтось викраде автівку втретє.

– Тільки ніхто не викрав, – сказала Джинні. – Тож ви маєте фургон на штрафмайданчику і маєте ключ. А на ньому стоїть відбиток великого пальця Террі Мейтленда.

Ралф кивнув.

– Власне, у нас є купа відбитків. Тій колимазі вже років десять, а не чистили її останні років п’ять, якщо чистили взагалі. Деякі відбитки ми вже викинули з розрахунку – Джеллісона, його сина, дружини й двох хлопців, що на нього працюють. Це ми з’ясували ще в четвер по обіді завдяки Поліції штату Нью-Йорк, хай їх Бог береже. З деякими штатами, та з більшістю штатів, ми б і досі чекали. І, звісно, маємо відбитки Террі Мейтленда та Френка Пітерсона. Чотири відбитки Пітерсона стояли на внутрішньому боці пасажирських дверцят. Брудна це місцина, але пальчики чіткі, мов новісінькі пенні. Гадаю, вони лишилися з автостоянки в парку Філіс, коли Террі намагався витягнути хлопчика з пасажирського сидіння, а малий пручався.

Джинні поморщилася.

– У фургоні були й інші відбитки, яких ми поки не ідентифікували. Закинули їх у пошук іще минулої середи. Може, будуть якісь результати, може, – ні. Покладаю, що певні відбитки належать першому викрадачеві авто зі Спайтенкілла. Решту міг лишити хто завгодно – починаючи від друзів Джеллісонів і закінчуючи подорожніми, що їх підбирав крадій. Але найсвіжіші пальчики, окрім відбитків хлопчика, належать Мейтленду. Первісний крадій великої ролі не грає, хоча я хотів би знати, де саме він покинув фургон.

Ралф замовк, потім додав:

– Але, розумієш, це безглуздо.

– Те, що він не стер відбитків?

– Не тільки. Як щодо самого викрадення фургона і «субару»? Навіщо красти для такої брудної справи транспортні засоби, якщо ти все одно світитимеш обличчям перед усіма можливими свідками?

Джинні слухала чоловіка, і тривога тільки наростала. Напрошувалося одне запитання, але як дружина вона не могла його поставити: якщо ти мав такі сумніви, то чому, заради Бога, вчинив саме в такий спосіб? Навіщо було так поспішати? Авжеж, вона його заохотила і, можливо, сама була трохи винна в ситуації, що склалася, але ж вона не мала всієї інформації. «Дрібка провини, та це моя дрібка», – подумала вона… і знову поморщилася.

Мов прочитавши її думки (а після двадцяти п’яти років шлюбу він, напевно, міг таке робити), Ралф сказав:

– Схоже на каяття покупця,[76] та я не хочу, щоб ти так думала. Ми з Біллом Семюелзом про це говорили. Він каже, що логіку тут годі шукати. Каже, що Террі вчинив саме так і не інакше, бо з’їхав з глузду. Що цей порив – потреба це зробити, як я розумію, хоча на суді таким формулюванням у жодному разі не скористався б, – що цей імпульс мав довго достигати. Такі випадки вже траплялися. Як сказав Білл: «О так, він міг щось там планувати, укладати послідовність дій, але коли минулого вівторка побачив Френка Пітерсона, який штовхав поперед себе велосипеда з порваним ланцюгом, то всі плани вилетіли в трубу. Йому зірвало дах, і доктор Джекілл перетворився на містера Гайда».

– Сексуальний садист у чаду пристрастей, – пробурмотіла дружина. – Террі Мейтленд. Тренер Ті.

– Тоді це видавалося логічним, і зараз – теж, – майже агресивно зауважив Ралф.

Джинні могла б йому відповісти: «Може. Але як щодо його наступних дій, любий? Коли вже все скінчилося і він утамував свою жагу? Про це ви з Біллом подумали? Чому потім він однаково не стер своїх відбитків і продовжував світити обличчям?»

– Під водійським сидінням у фургоні дещо знайшли, – сказав Ралф.

– Справді? Що?

– Папірець. Імовірно, обривок меню на винос. Може, він нічого нам не дасть, але мені хотілося б іще раз уважно на нього глянути. Певен, цей папірець поклали до речових доказів, – Ралф виплеснув рештки кави у траву й підвівся. – А ще більше мені хочеться поглянути на відео з шератонівських камер спостереження за вівторок і середу. А також на всі відеоматеріали з ресторану, куди, як казав Террі, пішла обідати ця група вчителів.

– Якщо десь знайдеш його обличчя великим планом, то пришли мені скріншот.

Брови Ралфа поповзли вгору.

– Я знаю Террі стільки ж, скільки й ти, і якщо в Кеп-Сіті побував не він, то я про це здогадаюся, – сказала дружина й усміхнулася: – Зрештою, жінки спостережливіші за чоловіків. Ти сам так сказав.

76

Особливий психологічний стан, коли людина шкодує, що зробила ту чи іншу покупку.

Аутсайдер

Подняться наверх