Читать книгу Аутсайдер - Стивен Кинг - Страница 34

Шкода
10

Оглавление

Тук-тук-тук.

Спершу Мерл Кессіді вирішив, що це стукання йому сниться – як в одному з тих кошмарів, де вітчим уже лаштується його шпетити. Цей голомозий покидьок мав звичку стукати по кухонному столу – спочатку щиколотками пальців, потім усім кулаком, а заразом ставив підготовчі запитання, що передували вечірньому побиттю: «Де ти був? Чого ти взагалі носиш того годинника, якщо вічно спізнюєшся на вечерю? Чому матері ніколи не допомагаєш? Чого приносиш додому всі ті книжулі, якщо однаково ніколи не робиш срану домашку?» Мати час від часу намагалась заперечити, але на неї не зважали. Якщо вона пробувала втрутитись, то її відштовхували. А тоді кулак, що сильніше й сильніше бив по столу, починав бити хлопця.

Тук-тук-тук.

Мерл розплющив очі, щоб втекти від сну, і якусь мить устиг посмакувати такою іронією: він перебував за півтори тисячі миль від тієї агресивної сволоти, за півтори тисячі, як мінімум… та в нічних видіннях він опинявся близько, як палицею докинути. І не те щоб він цілісіньку ніч бачив сни, таке нечасто траплялося відтоді, як Мерл утік із дому.

Тук-тук-тук.

Це був поліцейський, він постукував своїм кийком із ліхтарем. Терпляче постукував. А тепер зробив крутильний рух вільною рукою – треба опускати шибку.

Якусь мить Мерл не міг збагнути, де перебуває, але потім побачив крізь вітрове скло гіпермаркет, що проглядався на іншому боці напівпорожньої парковки. Здавалось, до крамниці була ціла миля. І тоді все стало на свої місця. Ель-Пасо. Він в Ель-Пасо. У «б’юїку», яким він сюди дістався, майже скінчилося пальне, а в Мерла майже скінчилися гроші. Він заїхав на парковку «Волмарт Суперсентер», щоб покуняти кілька годин. Може, вранці придумав би, що робити далі. Тільки тепер цього «далі» вже могло й не бути.

Тук-тук-тук.

Мерл опустив шибку.

– Доброго ранку, офіцере. Я їхав аж до пізньої ночі й зупинився, щоб трохи поспати. Подумав, що нікому не заважатиму, якщо недовго тут перекантуюсь. Якщо щось не так, то вибачте мені.

– Угу, це насправді похвально, – сказав коп і, усміхнувшись, подарував Мерлу крихту надії, бо усмішка була дружня. – Так багато хто робить. Тільки більшість не схожі на чотирнадцятирічних.

– Мені вісімнадцять, просто замалий на свій вік.

Мерл відчув неймовірну втому, яка не мала нічого спільного з недосипанням протягом останнього тижня.

– Угу, а мене постійно плутають із Томом Генксом.[78] Інколи навіть автограф просять. Давайте поглянемо на ваші права й документи на автівку.

Ще одне зусилля, слабке, мов останній, передсмертний смик ноги.

– Вони лишилися в піджаку. А піджак украли, поки я в туалет ходив. То в «Макдоналдзі» було.

– Угу-угу, окей. І звідки ти?

– З Фінекса, – невпевнено промовив Мерл.

– Угу, і як так сталося, що на твоїй красуні стоять номери штату Оклагома?

Мерл мовчав, відповіді скінчилися.

– Вийди-но з машини, синку, і хоч вигляд у тебе такий же небезпечний, як у жовтенького песика, що каляє в негоду,[79] усе одно тримай руки так, щоб я їх бачив.

Без особливого жалю Мерл вийшов із машини. Непогана була поїздка. Навіть більше того. Якщо добре подумати, це була чарівна поїздка. Відтоді, як він наприкінці квітня втік із дому, його вже з дюжину разів мали б схопити, але ні. А тепер, коли схопили, – що з того? І взагалі, куди він їхав? Нікуди. Будь-куди. Подалі від голомозого покидька.

– Як тебе звати, малий?

– Мерл Кессіді. Мерл – це скорочено від Мерлін.

Кілька ранніх покупців поглянули на них, а тоді пішли своєю дорогою до цілодобових чудес «Волмарту».

– Як той чародій, угу, окей. Маєш при собі якісь документи, Мерле?

Хлопець потягнувся до задньої кишені й дістав дешевий гаманець із потертим плетінням з оленячої шкіри – подарунок від мами на восьмий день народження. Тоді їх ще було двоє і світ здавався зрозумілим і логічним. У кишеньці для банкнот лежала одна купюра в п’ять баксів і дві однодоларові. З іншої кишені, де лежало й кілька маминих світлин, він дістав ламіновану картку зі своєю фотографією.

– Молодіжна парафія Покіпсі, – задумливо промовив коп. – Ти з Нью-Йорка?

– Так, сер.

Це звертання «сер» вітчим вколотив у нього змалечку.

– Ти там народився?

– Ні, сер, але неподалік. У маленькому місті під назвою Спайтенкілл. Означає «озеро, що струменить». Принаймні так мені мама розповідала.

– Угу, окей, цікаво, щодня дізнаєшся щось новеньке. І довго ти вже на втіках, Мерле?

– Мабуть, скоро буде три місяці.

– І хто навчив тебе водити машину?

– Мій дядько Дейв. Ми здебільшого по полях їздили. Я добре воджу. Байдуже, механіка чи автомат. Мій дядько Дейв, у нього був серцевий напад, і він помер.

Коп над цим поміркував, постукуючи ламінованою карткою собі по нігтю – не «тук-тук-тук», а «тік-тік-тік». Загалом він подобався Мерлу. Принаймні поки що.

– Добре водиш, угу, та ж напевно, якщо ти з самого Нью-Йорка дістався цієї пильної зморшкуватої дірки в дупі, що її кличуть прикордонним містом. І скільки автівок ти встиг украсти, Мерле?

– Три. Ні, чотири. Це четверта. Тільки перша була фургоном. Угнав у сусіда, з яким ми на одній вулиці жили.

– Чотири, – сказав коп, уважно роздивляючись брудну дитину перед собою. – І як ти фінансував своє сафарі з півночі на південь, Мерле?

– Га?

– Як ти харчувався? Де спав?

– Та більше спав у тому, в чому їхав. І крав, – сказав хлопець і звісив голову. – Найчастіше з сумочок в усіляких панянок. Інколи вони мене не помічали, та коли помічали… я швидко бігаю.

На очі Мерлу навернулися сльози. Він багато плакав протягом, як сказав коп, сафарі з півночі на південь, але ті сльози не приносили справжнього полегшення. А ці принесли. Мерл не знав чому, і йому було до того байдуже.

– Три місяці, чотири автівки, – Мерлова посвідка молодого парафіянина вкотре заходилася тік-тік-тікати. – Від чого ти тікав, малий?

– Від свого вітчима. І якщо ви повернете мене до цього сучого сина, то я знов утечу, за першої можливості.

– Угу-угу, беру в тямки. І скільки тобі насправді років, Мерле?

– Дванадцять, наступного місяця буде тринадцять.

– Дванадцять. Та хай мене в лайні помочать і перекинуть. Підеш зі мною, Мерле. Поміркуємо, що з тобою робити.

Поки не приїхали працівники соціальної служби, у поліцейському відділку на Гаррісон-авеню Мерла Кессіді встигли сфотографувати, продезінфікувати й узяти відбитки пальців. Пальчики пустили в мережу. Звичайна процедура, за протоколом.

78

Tom Hanks (1956) – американський комедійний і драматичний актор («Форрест Ґамп», «Зелена миля»), лауреат численних кінопремій (як-от «Золотий глобус» та «Оскар»).

79

Імовірно, посилання на детективний роман «Маленький жовтий песик» Волтера Мозлі.

Аутсайдер

Подняться наверх