Читать книгу Крістіна - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 10

Я поїхав по Мартін до Волнат і повернув праворуч, до Бейсін-драйв. Щоб наздогнати Арні, багато часу не знадобилося. Його занесло на тротуар, а кришка багажника Крістіни була піднята. До покривленого заднього бампера тулився автомобільний домкрат, такий старезний, наче за його допомогою колись міняли колеса на критих кінних возах. Праву задню шину спустило.

Я зупинився позаду нього й тільки-но встиг вийти, як зі свого будинку перевальцем рушила до нас молода жінка, в обхід неабиякої колекції пластикової фантастики, яка прикрашала її газон (два рожеві фламінго, чотири чи п’ять кам’яних каченят вервечкою позаду великої кам’яної мами-качки й дуже гарної пластикової кринички для загадування бажань з пластиковими квітами, посадженими в пластикове відро). Жінка відчайдушно потребувала послуг дієтолога й особистого тренера.

– Не ставте тут цю гидоту, – сказала вона ротом, повним жувальної гумки. – Не можна, щоб перед нашим будинком стояла ця купа брухту, я сподіваюсь, ви це розумієте.

– Місіс, – відповів їй Арні. – У мене спустило колесо. Я заберу машину звідси одразу ж, як тільки…

– Не можна залишати тут цей брухт, я сподіваюсь, ви це розумієте, – до сказу тупо твердила вона. – Мій чоловік от-от буде вдома. Він буде проти, щоб перед будинком стояла списана на брухт машина.

– Це не брухт, – відрубав Арні, і щось у його тоні змусило жінку відступити на крок назад.

– Синку, ти зі мною таким тоном не говори, – гордовито мовила у відповідь розкоровіла королева бібопу. – Мій чоловік може й на пустому місці озвіріти.

– Слухайте, – почав Арні тим самим загрозливим рівним голосом, яким відповідав Майклові та Реджині, коли вони поперли на нього катком. Я сильно стиснув його плече. Нам не потрібні були ще якісь сварки.

– Дякую, місіс, – сказав я. – Ми зараз же її звідси заберемо. Вона так швидко зникне, що ви будете думати, чи не галюцинація вам з цією машиною привиділася.

– Дивіться мені, – сказала вона й тицьнула великим пальцем у мій «дастер». – А твоя машина перекриває мені доріжку.

Я відігнав «дастер» назад. Вона подивилась, як я це зроблю, а потім посунула назад у будинок, де у дверях уже скупчилися хлопчик і дівчинка, обоє малі. І вже свинуваті. Кожне наминало смачне поживне шоколадне тістечко у вигляді хот-доґа.

– Що там таке, ма? – спитав хлопчик. – Що з машиною того дядька, ма? Що там?

– Заткнися, – відрізала королева бібопу й потягла обох дітлахів усередину. Обожнюю бачити таких освічених батьків; це дає мені надію на майбутнє.

Я підійшов до Арні.

– Ну, – сказав я, здобувшись на один-єдиний дотеп, до якого міг додуматися, – нічого страшного. Її ж тільки внизу спустило, правда ж, Арні?

Він блякло всміхнувся.

– Деннісе, у мене проблемка, – сказав він.

Я знав, у чому його проблема: немає запаски. Арні знову витягнув свій гаманець (мені щоразу було боляче дивитись, як він це робить) і зазирнув усередину.

– Треба купити нову шину, – сказав він.

– Та напевно. Відновлену…

– Ніяких відновлених. Не хочу починати з такого.

Я промовчав, але озирнувся на свій «дастер». У мене самого були дві відновлені шини, і, як на мене, бігали вони зовсім непогано.

– Як думаєш, скільки може коштувати новий «Ґуд’єр» чи «Фаєрстоун»?

Я знизав плечима й подумки порадився зі своїм внутрішнім автомобільним бухгалтером, який вважав, що Арні зміг би купити нову шину з чорними стінками без наворотів приблизно за тридцять п’ять доларів.

Діставши дві двадцятки, він простягнув їх мені.

– Якщо вийде більше, з податками там і всім таким, я тобі поверну.

Я зажурено подивився на нього.

– Арні, скільки в тебе лишилося з твого заробітку за тиждень?

Його очі звузились, і він відвів погляд.

– Достатньо, – сказав він.

Я вирішив спробувати ще раз, востаннє – не забувайте, що мені було лише сімнадцять, я досі вірив, що людям можна показати, як для них буде найкраще, і вони послухаються.

– Ти раніше не міг навіть на п’ятак у покер зіграти, – сказав я. – А на цю машину ставиш цілу срану пачку доларів. Витягати гаманець, Арні, у тебе вже ввійшло у звичку. Друже, прошу тебе. Подумай ще раз.

Його обличчя скам’яніло. Такого виразу очей я в нього ще ніколи не бачив. І можете вважати мене тодішнього найнаївнішим підлітком в усій Америці, але я не міг пригадати, щоб узагалі в когось такий вираз помічав. На мене накотило здивування, навпіл змішане з переляком, – виникло таке відчуття, ніби зненацька виявилось, що я намагаюся вести раціональну розмову з хлопцем, а він насправді божевільний псих. Однак відтоді я вже не раз бачив такий вираз; думаю, ви теж. Повне закриття. То вираз, який з’являється на обличчі в чоловіка, коли ти кажеш йому, що його кохана жінка блядує в нього за спиною.

– Деннісе, краще не продовжуй, – сказав він.

Я роздратовано підняв руки долонями догори.

– Гаразд! Гаразд!

– І ти не мусиш їхати по ту чортову шину, якщо не хочеш, – кам’яний, невблаганний та – чесне слово, це правда – дурнувато-впертий вираз усе не сходив з його обличчя. – Я знайду спосіб.

Я розтулив було рота, щоб відповісти, і міг би сказати щось дуже дошкульне, та потім випадково глянув ліворуч. Двоє свинуватих дітлахів повиходили на край свого газона й сиділи на однакових триколісних великах, а їхні пальчики були вимащені шоколадом. Урочисто-серйозними поглядами вони спостерігали за нами.

– Та не проблема, – сказав я. – Привезу я тобі шину.

– Тільки якщо ти хочеш, Деннісе. Я знаю, що вже скоро стемніє.

– Усе нормально, – запевнив я.

– Містере? – озвався хлопчик, злизуючи шоколад з пальчиків.

– Що? – спитав Арні.

– Мама каже, ця машина – какашка.

– Так, – проспівала дівчинка. – Бяка-кака.

– Бяка-кака, – повторив Арні. – Як глибокодумно, правда ж, дітки? Ваша мама хто, філософ?

– Ні, – заперечив хлопчик. – Вона Козоріг. А я Терези. А моя сестра…

– Я туди й назад, – грубувато перебив я.

– Добре.

– Не гарячкуй.

– Не бійся, я нікого кулаками не міситиму.

Я бігцем припустив до своєї машини. А вже сідаючи за кермо, почув, як дівчинка голосно питає в Арні:

– А чому в тебе таке страшнюче лице?

Я проїхав півтори милі до вулиці, названої на честь Джона Фіцджеральда Кеннеді – Дж-Ф-К-драйв. Моя мати, яка виросла в Лібертівіллі, розповідала, що за часів, коли Кеннеді вбили в Далласі, це була центральна вулиця одного з найжаданіших районів для мешканців містечка. Імовірно, перейменування старого Барнсволоу-драйв на честь убитого президента було нещасливим, бо з початку шістдесятих район довкола тієї вулиці занепав і перетворився на приміський торговельний ряд. Був тут кінотеатр просто неба, а ще «Макдональдз», бургерні «Бургер Кінг» та «Арбіс» і боулінг «Біґ Твенті Лейнз». Також були штук із вісім-десять автосервісів, бо Дж-Ф-К-драйв веде до платної швидкісної магістралі «Пенсильванія».

Купити шину для Арні – що, здавалося, могло бути простіше? Але в перших двох сервісах, куди я заїхав, було самообслуговування, там навіть мастила не продавали; тільки бензин і недоумкувате дівчисько в будці з куленепробивного скла, яке сидить перед комп’ютером, почитує жовтий журнальчик і катає в роті клубок жуйки «Баблішез», такий великий, що ним міг би вдавитися міссурійський мул.

Третім автосервісом виявився «Тексако», і шини там продавали. Я зміг купити для Арні чорну шину, яка би підійшла до його «плімута» (змусити себе називати її, цю машину, на ім’я, тобто Крістіною, навіть подумки, я не міг) лише за двадцять вісім п’ятдесят плюс податок, але там працював лише один продавець, і він мусив надівати шину Арні на колесо й одночасно наливати бензин. Операція затяглася більш ніж на сорок п’ять хвилин. Я запропонував хлопцеві заправляти машини замість нього, а він хай займеться колесом, але він сказав, що бос його пристрелить, якщо про це почує.

На той час, коли змонтована шина лежала в моєму багажнику, а я заплатив хлопцеві два бакси за роботу, світло раннього вечора вже розчинилося в темному фіолеті сутінків. На землі лежали довгі оксамитові тіні від кущів, і повільно виїжджаючи назад на вулицю, я побачив, як останнє світло дня майже горизонтально лягає на засмічену смугу простору між «Арбіс» та боулінгом. Те світло, його золотавий потік, було майже жахливим у своїй дивній несподіваній красі.

Раптом задушлива паніка поповзла, неначе сухий вогонь, моїм горлом угору. То вперше за той рік – той довгий дивний рік – на мене накотило таке відчуття. Але не востаннє. І все ж мені важко його пояснити чи навіть описати словами. Щось у ньому було від того, що я усвідомив – зараз 11 серпня 1978 року, наступного місяця я стану учнем випускного класу, і що коли знов почнеться школа, це означатиме кінець довгого спокійного етапу мого життя. Я готувався стати дорослим – і чомусь я це побачив, побачив дуже чітко й уперше, у тому прегарному, але якомусь старезному потоці золотавого світла, що лився провулком між боулінг-клубом і закусочною. І по-моєму, тоді я зрозумів, що насправді лякає людей у дорослішанні. Ти перестаєш приміряти маску життя й починаєш міряти другу. Якщо бути малим – це вчитися жити, то бути дорослим – це вчитися помирати.

Те відчуття минулося, але мене все ніяк не відпускали неспокій і меланхолія. А я в таких станах бути не звик.

Коли я повертав знову на Бейсін-драйв, мені вже було не до проблем Арні – я намагався впоратися зі своїми. Думки про дорослішання, звичайно ж, привели до таких гігантських (в усякому разі мені вони здавалися гігантськими) і досить-таки неприємних ідей, як коледж, і життя далеко від дому, і спроби потрапити в універівську футбольну команду, змагаючись за місце з шістдесятьма кваліфікованими людьми, а не з десятьма-двадцятьма. Ви, мабуть, скажете: «Деннісе, їй-богу, у мене для тебе новина: одному мільярду червоних китайців насрати на те, що ти не потрапиш у перший склад футбольної команди на першому курсі». Згоден. Я просто хочу сказати, що все це мені вперше здалося дуже реальним… і дуже страшним. Іноді твій розум возить тебе в такі мандрівки – а як не хочеш їхати, тебе однаково повезуть.

Те, що чоловік королеви бібопу справді повернувся додому й що вони з Арні стояли майже ніс до носа, явно готові от-от зчепитися, ніяк не допомогло мені розвіяти той настрій.

Двоє мальків досі сиділи на триколісниках і переводили погляди з Арні на татка і назад на Арні, ніби глядачі в апокаліптичному тенісному матчі, у якому суддя радісно застрелить того, хто програв. Здавалося, вони чекають спалаху, коли татко розкатає мого хирлявого друга на асфальті й станцює «кул джерк»[26] на його поламаних кістках.

Я тихо зупинив машину й вийшов з неї, мало не побіг до них.

– Усе, набридло з твоїми прищами ляси точити! – проревів татусь. – Ану забрав її, кажу! Зараз же!

У нього був великий приплюснутий ніс із сіткою судин. Щоки почервоніли до кольору нової цегли, а під коміром сірої саржевої робочої сорочки напиналися на шиї вени.

– Я на спущеному колесі не поїду, – заявив Арні. – Я вже вам це казав. Ви б теж не поїхали, якби це була ваша машина.

– Ти зараз в мене сам на спущеній шині поїдеш, піццомордий, – татусь явно налаштувався на те, щоб показати своїм діткам, як дорослі люди вирішують свої проблеми в Реальному Світі. – Ти свою брудну чортопхайку перед моїм будинком не паркуватимеш. І не дратуй мене, малий, бо буде боляче.

– Нікому боляче не буде, – утрутився я. – Заспокойтеся, містере. Дайте нам усе виправити.

Арні кинув на мене погляд, сповнений вдячності, і я побачив, який він переляканий – був і досі є. Як вічний аутсайдер, він знав, що є в ньому щось таке, Бог його знає, що, але через це «щось» мужикам певного типу вічно хотілося вимісити його кулаками до напівсмерті. Напевно, він був переконаний, що це станеться знову – та тільки цього разу він не відступить.

Чоловік метнув погляд на мене.

– Ще один, – сказав він, мовби дивуючись, скільки ж це гівнюків у світі розплодилося. – То вам обом дати прикурити? Цього ви хочете? Я можу, не сумнівайтеся.

Так, я добре знав таких типів. Якби він скинув десять років, то був би одним з тих у школі, хто вважав, що це збіса весело – вибити Арні підручники з рук, коли він іде в клас, чи запхати його в душ після фізри в одязі. Вони, такі пацани, ніколи не міняються. Просто дорослішають і захворюють на рак легенів через усі ті викурені «Лакі Страйки» чи виходять з ладу через емболію судин головного мозку в п’ятдесят три або десь так.

– Ми не хочемо давати вам прикурити, – сказав я. – Господи, та в нього ж шину спустило! Невже у вас самого ніколи не спускало?

– Ральфе, я хочу, щоб вони звідси забралися, – свинувата дружина вийшла на ґанок. Її голосок звучав пискучо і схвильовано. Видовище було куди кращим, ніж у «Шоу Філа Донаг’ю».[27] За розвитком подій уже спостерігали інші сусіди, і я, знову відчуваючи величезну втому, яка раптом навалилася, подумав, що скоро хтось неодмінно викличе копів, якщо вже не викликали.

– У мене ніколи не спускало, і я ніколи не лишав старий уламок брухту перед чиїмсь будинком на три години, – прогримів Ральф. Я бачив, як на його вишкірених зубах у сяйві західного сонця блищить слина.

– Минула година, – тихо виправив я, – чи менше.

– Ти тут мені не мудряч, малий, – сказав Ральф. – Мені воно до лампади. Я не такий, як ви. Я заробляю на життя. Додому приходжу втомлений, нема часу на суперечки. Зараз же приберіть це.

– У мене в багажнику лежить запаска, – пояснював я. – Якби ми змогли її поставити…

– І якби ви були хоч трохи порядною людиною… – не вгавав Арні.

То була остання крапля. Чого наш друзяка Ральф не потерпів би в присутності своїх дітей, то це сумнівів у його порядності. Він замахнувся на Арні. Не знаю, чим би це все закінчилося – імовірно, Арні потрапив би у в’язницю, а його дорогоцінну тачилу забрав би евакуатор – але якось мені вдалося підняти свою руку перехопити Ральфів кулак біля зап’ястя. Зчепились обидві наші руки в присмерку з глухим виляском.

Жирненька дівчинка зайшлася плаксивим квилінням.

Жирненький хлопчик сидів на своєму триколіснику, і нижня щелепа в нього відвисала ледь не до грудей.

Арні, який завжди старався прошмигнути повз місце для куріння в школі, наче за ним гналися привиди, зараз навіть оком не змигнув. Насправді здавалося, що він навіть хоче, щоб його вдарили.

Ральф вихором розвернувся до мене. Його очі лізли з орбіт від люті.

– Добре, мале гівно, – сказав він. – Ти перший.

Я напружено стримував його руку.

– Будьте людиною, – тихим голосом попросив я. – Колесо в мене в багажнику. Дайте нам п’ять хвилин його поміняти й забратися з ваших очей. Будь ласка.

Мало-помалу тиск його руки ослаб. Він зиркнув на своїх дітей: заплакане дівча, хлопчика з широко розплющеними очима, – і це підштовхнуло його до рішення.

– П’ять хвилин, – погодився він. І глянув на Арні. – Тобі збіса пощастило, що я ще поліцію не викликав. Ця потвора без техогляду, на ній нема талона.

Я очікував, що Арні бовкне ще що-небудь запальне і гра продовжиться після фінального свистка, але, схоже, він ще не до кінця забув, що таке стриманість і розважливість.

– Дякую, – сказав він натомість. – Вибачте, що я так скипів.

Ральф щось буркнув і сердитими рухами заправив сорочку назад у штани. А потім ще раз озирнувся через плече на своїх дітей.

– Ану пішли в дім! – гаркнув він. – Чого це ви повилазили? Хочете, щоб я вам надавав лясь-лясь-ой-ой-ой?

«Господи, до чого ж звуконаслідувальна сімейка, – подумав я. – Будь ласка, не давайте їм лясь-лясь-ой-ой-ой, татусю, бо вони нароблять собі бяки-каки в штанці».

Малеча побігла до матері, покинувши свої триколісники на газоні.

– П’ять хвилин, – повторив Ральф, злостиво нас оглядаючи. Пізніше того вечора, коли перехилятиме чарку з мужиками, він зможе розказати їм, який він був молодець – дав чосу поколінню наркотиків і сексу. «Так, пацани, я сказав їм, щоб забирали той сраний брухт з-під мого будинку, поки я їм лясь-лясь-ой-ой-ой не зробив. І повірте, вони драпали так, наче в них підошви горіли й от-от мала зайнятися срака». І закурить «Лакі». Або «Кемел».

Ми поставили домкрат Арні під бампер. Та не встиг Арні підняти й опустити важіль більш ніж три рази, як домкрат переломився навпіл. Він порохняво крекнув, і вгору піднялася хмарка іржі. Арні подивився на мене, і його очі знову були невпевнені й перелякані.

– Не страшно, – сказав я. – Візьмемо мій.

На той час уже посутеніло, і насувалася темрява. Серце в мене досі билося надто швидко, а в роті було кисло від сутички з великим цабе з Бейсін-драйв, 119.

– Деннісе, вибач мені, – тихо мовив Арні. – Більше я тебе в таке не втягуватиму.

– Та забудь. Давай міняти колесо.

Ми підняли «плімут» моїм домкратом (кілька жахливих секунд я думав, що задній бампер зі скреготом гнилого металу відірветься) і зняли колесо. Поставили запаску, затягнули трохи гайки й опустили машину на асфальт. Мені аж полегшало, коли вона знову стояла на дорозі; на те, як гнилий бампер угинався під домкратом, страшно було дивитися.

– Ну от, – сказав Арні, приплескуючи старезний погнутий диск на гайках кріплення колеса.

Я стояв і дивився на «плімут», і зненацька те відчуття, яке я пережив у гаражі в Лебея, повернулося. Його викликав вигляд новенької шини «Фаєрстоун» зліва праворуч. На ній досі була наліпка виробника і яскраво-жовті крейдяні позначки балансування, які похапцем зробив хлопець із заправки.

Я здригнувся – але передати словами ту раптову дивину не зміг би. Було таке відчуття, наче я побачив змію, яка от-от скине стару шкіру, що частина тієї старої шкіри вже відлущилась, а під нею відкриваються проблиски новизни.

Ральф стояв на своєму ґанку й сердито глипав на нас. В одній руці він тримав гамбургер-сендвіч на «Диво-хлібі», з якого скрапував соус. Інша рука зімкнулася на бляшанці пива «Айрон-Сіті».

– Скажи, красунчик? – поробурмотів я до Арні, опускаючи його поламаний домкрат у багажник «плімута».

– Чисто тобі Роберт Гадфорд,[28] – промимрив у відповідь Арні, і це подіяло – ми обидва підхопили хихотунців, як буває, коли вирішується довга й напружена ситуація.

Арні вкинув спущену шину в багажник, на домкрат, а потім не втримався – пирхнув і затулив рота долонями. Вигляд у нього був, як у малого, якого запопали над банкою з варенням. І варто було мені про це подумати, як я й сам розреготався.

– Чого це ви, босота, регочете там? – проревів Ральф. І підійшов до сходинок ґанку. – Га? Хочете, щоб я вам голови скрутив? Я це можу, повірте!

– Тікаймо звідси швидше, – сказав я Арні й прожогом кинувся до свого «дастера». Регіт уже було не спинити; він просто викочувався з нас хвилями. Я впав на сидіння водія й завів двигун, не перестаючи тихо іржати від сміху. «Плімут» Арні переді мною заревів і випустив смердючу велетенську хмару синього вихлопу. Та на тлі того шуму я чув його писклявий безпорадний сміх, і звучав він більше як істерика.

Ральф на всіх парах понісся до нас через свій газон, не випускаючи з рук крапаючий бургер і пиво.

– Ви чого регочете, босото? Га?

– Ти, ти зануда! – тріумфально прокричав Арні й рушив під акомпанемент автоматної черги вихлопів. Я вдарив по педалі газу своєї власної машини й мусив різко викрутити кермо, щоб уникнути Ральфа, котрий вочевидь намірявся на вбивство. Я все ще сміявся, але то вже був не добрий сміх (якщо він узагалі був добрим), а пронизливий задиханий регіт, більше схожий на крик.

– Я тебе вб’ю, чмо! – гримів Ральф.

Я знов натиснув на акселератор і цього разу ледь не в’їхав у зад Арні.

Я показав Ральфу середній палець.

– Викуси! – прокричав я.

Потім він уже був позаду нас. Намагався наздогнати; кілька секунд тупотів по тротуару, та незабаром спинився, важко дихаючи й шкірячи зуби.

– Що за божевільний день, – промовив я вголос і сам трохи злякався слізного тремтіння у власному голосі. У роті знову було кисло. – Що за божевільний хріновий день.

Гараж Дарнелла на Гемптон-стрит був видовженою будівлею з іржавими рифлено-металевими стінами та іржавим рифлено-металевим дахом. Заляпана брудом табличка перед входом повідомляла: «ЗАОЩАДЖУЙТЕ! ВАШЕ НОУ-ХАУ, НАШІ ІНСТРУМЕНТИ!» А нижче інша табличка меншими літерами обіцяла «Місце в гаражі потижнево, помісячно чи річно».

За автосервісом Дарнелла лежало звалище старих авто. Простягалося воно на квартал і з усіх боків було оточене п’ятифутовою огорожею з того самого рифленого металу – млявий реверанс Вілла Дарнелла в бік міської комісії із зонування. Не те щоб комісія могла притиснути до нігтя Вілла Дарнела, і не тому, що двоє з трьох членів комісії із зонування були його друзями. У Лібертівіллі Вілл Дарнелл був знайомий практично з усіма людьми, які мали бодай якийсь вплив. Він був одним із тих хлопців, які є майже в кожному маленькому місті, – сірий кардинал, що тихо стоїть за багатьма подіями.

Я чув, що він замішаний в активному наркотрафіку в Лібертівілльській старшій школі й Дарбійській середній; також чув, що він мав якесь знайомство з крутими бандюками в Пітсбурзі та Філадельфії. Я в це не вірив, принаймні свідомо, але точно знав – якщо тобі потрібні феєрверки, «бомби з вишнями» чи ракети в пляшках на четверте липня, Вілл Дарнелл їх тобі продасть. А ще я чув, від свого батька, що за дванадцять років до тих подій, коли я був ще зовсім п’ятирічним юнаком, Вілла Дарнелла судили, як одного з головних фігурантів у справі викрадення автомобілів на великій території, яка простягалася від наших широт на схід від міста Нью-Йорк аж до Бенґора, що в штаті Мен. Зрештою обвинувачення з нього зняли. Але тато сказав, що він не сумнівається – Вілл Дарнелл по вуха замішаний в інших махінаціях, в усьому: від викрадення вантажівок до підробок антикваріату.

«Гарне місце, Деннісе, від якого краще триматися подалі», – казав тато. Було то рік тому, невдовзі після того, як я отримав свого першого драндулета й інвестував двадцять доларів в оренду місця в гаражі Дарнелла, щоб спробувати поміняти карбюратор, хоча врешті цей експеримент закінчився повним провалом.

Гарне місце, від якого краще бути подалі, – і ось я тут, заїжджаю в головні ворота слідом за своїм другом Арні в темряві, коли від денного світла не залишилося нічого, крім розпечено-червоного мазка на обрії. Мої фари вихоплювали з пітьми достатньо розкиданих автозапчастин, сміття й загального довколишнього відстійного пейзажу, щоб мені, і без того втомленому, на душі стало ще каламутніше, ніж дотепер. Я згадав, що не подзвонив додому, і що мама з татом, напевно, сушать собі голови, де це я подівся.

Арні під’їхав до великих гаражних воріт, з табличкою поряд «СИГНАЛЬ – ЗАЇДЕШ». Крізь укриті шаром бруду шибки віконця поряд із дверима просочувалося кволеньке світло. Хтось був удома, і я ледве стримався, щоб не вихилитися з вікна й не сказати Арні, хай везе свою машину до мене додому, там вона й переночує. Я уявив собі, як ми завалюємо до Дарнелла й бачимо, як Вілл із дружбанами рахують перехоплені на дорозі кольорові телики чи перефарбовують крадені кадилаки. Хлоп’ята Гарді[29] приїздять у Лібертівілль.

Арні просто сидів за кермом, не сигналив, не робив нічого, і я вже збирався вийти й спитати в нього, що таке, коли він сам підійшов до того місця, де я зупинив машину. Навіть в останніх променях догорілого світла мені було видно, що вигляд у нього дуже присоромлений.

– Деннісе, а ти не міг би посигналити замість мене? – несміливо спитав він. – Здається, Крістіна не працює.

– Звісно.

– Дякую.

Я двічі натиснув на клаксон, і після невеликої паузи великі гаражні ворота з гримотінням поїхали вгору. А за ними стояв Вілл Дарнелл власною персоною, і живіт вивалювався йому над ременем штанів. Він нетерпляче махнув Арні рукою: мовляв, заїжджай.

Я розвернув свою машину, припаркував її передом до виїзду, а тоді й сам зайшов у гараж.

Усередині він був порожній, велетенський і нагадував сховище, а ще наприкінці дня тут панувала страхітлива тиша. Кожен з п’яти десятків похилих паркувальних боксів був обладнаний прикрученим до підлоги ящиком з інструментами для майстрів-на-всі-руки, які мали роздовбані драндулети, але не мали інструментів до них. Стеля була високою і навхрест перетятою голими кроквами, що нагадували стріли будівельного крана.

Усюди були поприліплювані написи-попередження: «ПЕРЕД ВИХОДОМ ПЕРЕВІРТЕ ІНСТРУМЕНТИ», «ПРО ПІДЙОМНИК ДОМОВЛЯТИСЯ НАПЕРЕД», «ІНСТРУКЦІЇ ДО АВТО В ПОРЯДКУ ЖИВОЇ ЧЕРГИ», «МАТЮКАТИСЯ І ЛАЯТИСЯ ЗАБОРОНЕНО». І ще десятки інших; усюди, куди не кинь оком, вони наче кричали тобі в лице. Великим фанатом попереджень був Вілл Дарнелл.

– Двадцятий бокс, двадцятий! – закричав Дарнелл на Арні своїм роздратованим хрипливим голосом. – Заведи її туди й заглуши, поки ми всі тут не задихнулися!

«Ми всі» виявилося групкою чоловіків за велетенським столом для гри в карти в дальньому кутку. По всій поверхні столу були розкидані покерні фішки, карти, стояли пляшки з пивом. Чоловіки витріщалися на нове надбання Арні, і на їхніх обличчях були написані дуже різні емоції – від огиди до веселощів.

Арні поїхав до двадцятого боксу, припаркувався й заглушив двигун. Неозорим печерним простором плив синій димок вихлопів і розсіювався в повітрі.

Дарнелл обернувся до мене. На ньому була широчезна, як вітрило, біла сорочка й штани кольору хакі. Великі складки жиру випирали на шиї і спадали донизу другими підборіддями.

– Синку, – тим самим хрипливим голосом сказав він, – якщо це ти продав йому той шматок гівна, тобі має бути зараз соромно.

– Я його йому не продавав, – якась абсурдна причина підштовхувала мене до того, щоб виправдовуватися перед цією горою жиру так, як я б у житті не став виправдовуватися перед рідним батьком. – Я намагався його відговорити.

– Сильніше тре’ було намагатися, – він пішов туди, де саме виходив з машини Арні, котрий пристукнув дверцята, і з порога на тому боці сипким червоним дощем полилась іржа.

З астмою чи без неї, а рухався Дарнелл граційно, майже по-жіночому, – як людина, що вже давно була товстою й бачить перед собою довге майбутнє товстуна. І закричав він на Арні ще до того, як той розвернувся, з астмою чи без неї. Мабуть, можна сказати, що він був з тих, хто не дозволяє своїм недугам брати над собою гору.

Як і хлопці в шкільній курилці, як той Ральф на Бейсін-драйв, як Бадді Реппертон (на жаль, ми до нього вже зовсім скоро дійдемо), він незлюбив Арні одразу ж – то був випадок ненависті з першого погляду.

– Так, більше ти сюди це механічне гузно без шланга для вихлопів не заведеш! – розкричався він. – Побачу ще раз – вилетиш звідси, це ясно?

– Так, – Арні здавався маленьким, і втомленим, і побитим. Та дика невгамовна енергія, на якій він досі тримався, вичахла. Бачити його таким мені було трохи боляче. – Я…

Дарнелл не дав йому договорити.

– Хочеш вихлопний шланг – це буде два п’ятдесят на годину, як забронюєш. І зараз я тобі ще щось скажу, і ти, мій юний друже, поставишся до цього з усією серйозністю. Я ваших сраних дитячих вибриків не терпітиму. Мені воно не треба. Цей гараж – для мужиків, які цілими днями пашуть, щоб прогодувати сім’ї, і для того ремонтують свої машини, а не для багатеньких студентиків, які полюбляють задля розваги таскатися на оранжевому поясі. І курити я тут забороняю. Хочете посмалити – виходьте на смітник.

– Я не ку…

– Не перебивай мене, синку. Не перебивай і не мудруй, – сказав Дарнелл. Тепер він стояв перед Арні. Вищий і ширший за нього, він повністю затуляв собою мого друга.

У мені знову почала наростати злість. Я буквально відчував, як моє тіло стогне від протесту через те, що, відколи ми зупинилися перед будинком Лебея й побачили, що тої чортової тачки більше нема на газоні, мої емоції були більше схожі на гойдалку чи іграшку йо-йо.

Діти – пригноблений клас; через кілька років ти навчишся відповідати таким дітоненависникам, як Вілл Дарнелл, у дусі дядечка Тома: так, сер, ні, сер, ще б пак. Але, Боже мій, зараз він явно переборщував.

Раптом я вхопив Дарнелла за руку.

– Сер?

Він крутнувся, розвертаючись до мене. Я про себе зрозумів одну штуку: що більше мені не подобається хтось із дорослих, то більше я схильний називати їх «сер».

– Що?

– А он ті чоловіки курять. Скажіть їм, хай перестануть, – я показав на тих, що сиділи за покерним столом. Вони саме почали нову партію. Дим висів над столом синьою запоною.

Дарнел глянув на них і перевів погляд на мене. Вираз обличчя в нього був дуже серйозним.

– Це ти зараз, молодшенький, так своєму другу допомогти намагаєшся?

– Ні, – відповів я. – Сер.

– Тоді завали свій хавальник.

Він знову повернувся до Арні й уперся м’ясистими руками в свої широчезні боки з пухким прошарком жиру.

– Я потвор упізнаю відразу, – сказав він, – і зараз я на одного такого дивлюся. Малий, у тебе випробувальний термін. Один раз облажаєшся – і плювати, скільки ти заплатив наперед, я викину тебе на сраку за двері.

Тупа лють здійнялася в мені від шлунка до голови й спричинила біль. Я подумки благав Арні послати цього жирного уйобка на поршень, хай засадить його собі у свій старий анус, наскільки глибини вистачить. Звісно, після цього до розмови долучаться Дарнеллові гравці в покер і ми обидва, скоріше за все, завершимо цей чарівний вечір у приймальному відділенні лібертівілльської лікарні з численними швами на головах… але воно буде майже того варте.

«Арні, – благав я подумки, – скажи йому, хай валить на три букви, і їдьмо звідси. Дай йому відсіч, Арні. Не дозволяй змішувати тебе з лайном. Не будь лузером, Арні, – якщо ти своїй матері зміг дати відсіч, то й цього кретина подолаєш. Хоч цього єдиного разу не будь лузером».

Арні довго стояв мовчки, з похиленою головою, а потім сказав:

– Так, сер.

І прозвучало це дуже тихо, майже нечутно. Слова неначе застрягли в нього у горлі.

– Що ти сказав?

Арні підвів погляд. Його обличчя було мертвотно-блідим. Очі налилися слізьми. Я не міг на це дивитися. Мені було надто боляче на це дивитись. Я відвернувся. Покеристи призупинили гру, щоб спостерігати за подіями біля двадцятого боксу.

– Я сказав: «Так, сер», – дрижачим голосом промовив Арні. Він наче щойно поставив підпис під якимось страхітливим зізнанням. Я знову подивився на машину, «плімут» 1958 року, яка стояла тут замість бути за гаражем, на звалищі старих машин, гнити з рештою Дарнеллового непотребу, і знову всім серцем її зненавидів за те, що вона робила з Арні.

– Тоді вимітайтеся звідси, – сказав Дарнелл. – Ми зачинилися.

Арні наосліп пошкандибав геть. І ледь не врізався в стіс старої лисої гуми, але я вчасно підхопив його за лікоть і потягнув геть. Дарнелл пішов у протилежний бік, до покерного стола. А вже там своїм свистячим голосом сказав щось іншим. І вони вибухнули реготом.

– Деннісе, я в порядку, – сказав Арні, наче я його питав. Його зуби були міцно стиснуті, а груди піднімалися й опускалися від швидкого поверхневого дихання. – Я в порядку, пусти мене, я в порядку, я в нормі.

Я відпустив його руку. Ми пішли до вхідних дверей, і тут Дарнелл проревів нам услід:

– І друзяк своїх відморозків сюди не води, бо вилетиш, як корок із пляшки!

– І наркоту дома лишай! – підгавкнув один з покеристів.

Від страху Арні зіщулився й облесливо кивнув. Він був моїм другом, але в ту мить я ненавидів його за те, що він так щулиться.

Ми порятувалися втечею в прохолодну пітьму. Ворота за нашими спинами загримотіли, зачиняючись. Отак ми й поставили Крістіну в гараж до Дарнелла. Весело погуляли, га?