Читать книгу Крістіна - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 16

Бреду Джефрізу, нашому дорожньому бригадирові, було років сорок п’ять. Лисуватий, присадкуватий, вічно засмаглий. Він дуже любив горлопанити – особливо коли ми відставали від графіка, – але загалом був досить пристойним чоловіком. Я підійшов до нього під час перекуру, щоб спитати, чи не відпросився Арні на кілька годин або на всю другу половину дня.

– Він попросив дві години, щоб на похорон сходити, – відповів Бред. Знявши окуляри в сталевій оправі, він помасажував червоні цятки, що лишилися від них на носі. – Тільки ти не просися, я й так втрачу вас обох наприкінці тижня, самі ледарі залишаться.

– Бреде, я мушу відпроситися.

– Чому? Хто цей дядько такий? Каннінґем сказав, що він продав йому машину, ото й усе. Господи, я й не думав, що на похорони продавців уживаних авто хтось ходить, крім їхніх родичів.

– То не був продавець уживаних машин, то був просто чоловік. Бреде, в Арні через це виникли проблеми. Я відчуваю, що мушу піти з ним.

Бред зітхнув.

– Гаразд. Добре, добре, добре. Можеш іти, з першої до третьої, як і він. Якщо погодишся працювати без обіду, а в четвер увечері побути до шостої.

– Згода. Дякую, Бреде.

– Робочий час я вам запишу, як завжди. А якщо в «ДТ-Пені» хтось про це взнає, мою сраку підсмажать на повільному вогні.

– Ніхто не взнає.

– Мені вас, хлопці, буде не вистачати, – він узяв газету й прогортав до рубрики «Спорт». Почути таке від Бреда було рівнозначно великій похвалі.

– Для нас це літо теж було хорошим.

– Я радий, Деннісе, що це так. А зараз вимітайся, дай мені почитати газету.

І я пішов.

О першій годині я попросився на грейдер, щоб підкинув мене до головної побутовки будівельників. Усередині вже був Арні: вішав свою жовту каску й надягав чисту сорочку. Він ошелешено подивився на мене.

– Денніс! Що ти тут робиш?

– Готуюся йти на похорон, – відповів я. – Так само, як і ти.

– Ні, – миттю озвався він, і саме це слово більше, ніж будь-що інше – усі ті суботи, коли він не приходив, холодок у голосах Майкла й Реджини по телефону, його поведінка того разу, коли я зателефонував йому з кінотеатру, – змусило мене усвідомити, що він усунув мене зі свого життя, і що сталося це так само, як помер Лебей. Раптово.

– Так, – сказав я. – Арні, він мені сниться. Ти чуєш, що я тобі кажу? Я бачу про нього сни. Я піду. Можемо піти разом чи окремо, але я піду.

– То ти не жартував?

– Га?

– Коли дзвонив мені з того кінотеатру. Ти правда не знав, що він помер.

– Господи Ісусе! Думаєш, я здатен над таким жартувати?

– Ні, – відповів він. Але не одразу. «Ні» він сказав лише тоді, як ретельно все обміркував. Він розумів, що зараз проти нього можуть обернутися всі. Вілл Дарнелл уже обернувся, і Бадді Реппертон, і підозрюю, що мати з батьком також. Але річ була не тільки в них, і навіть не переважно в них, бо основною причиною ніхто з них не був. Головною була машина.

– Він тобі сниться.

– Так.

Арні стояв з чистою сорочкою в руках і обмірковував почуте.

– У газеті було написано «Цвинтар Лібертівілль-Гайтс», – урешті озвався я. – Автобусом поїдеш чи зі мною?

– З тобою.

– От і правильно.

Ми стояли на пагорбі, що здіймався над тим місцем, де біля могили провадили службу, не наважуючись і не бажаючи спускатися й приєднуватися до жменьки скорботних. Загалом їх було з дюжину, і половина – старі чоловіки у формах, таких старих і дбайливо збережених на вигляд, що від них наче аж віяло нафталіном. Труна з Лебеєм стояла на напрямних над могилою. На ній був прапор. Слова священика дрейфували до нас на хвилях гарячого пізньосерпневого вітру: людина – ніби трава, що росте, а потім її стинають, людина – ніби квітка, що цвіте навесні й в’яне влітку, людина – у любові й любить минуще.[52]

Коли служба скінчилася, прапор зняли, і чоловік років шістдесяти з гаком кинув на труну жменю землі. Грудочки полилися струмками вниз і попадали в яму під труною. У некролозі було сказано, що в покійного залишилися брат і сестра. То мав бути його брат: подібність не надто впадала в око, але вона була. Сестра, очевидно, не приїхала; навколо тієї ями не було нікого, крім хлопців.

Двоє, з вигляду – ветерани «Американського легіону», згорнули прапор пілоткою, і один з них простягнув його брату Лебея. Священик попросив Господа спасти їх і вберегти, осяяти їх світлом Свого лику, прийняти до себе їхні душі й подарувати їм спокій. Вони почали розходитися. Я роззирнувся навколо в пошуках Арні, але його біля мене вже не було. Він відійшов на невелику відстань. Стояв під деревом. По щоках котилися сльози.

– Арні, ти як? – спитав я. Раптом спало на думку, що там, унизу, я ніяких сліз точно не бачив, і якби Роланд Д. Лебей знав, що Арні Каннінґем буде єдиною людиною, яка зронить сльозу на його малопомітному похороні на одному з невідомих кладовищ у Західній Пенсильванії, він би, може, скинув п’ятдесят баксів від ціни своєї гівняної тачки. Зрештою, Арні все одно переплатив на сто п’ятдесят більше від того, що вона реально коштувала.

Арні несамовито, ледь не шалено витер щоки долонями.

– Нормально, – хрипким від сліз голосом сказав він. – Ходім.

– Так.

Я подумав, що Арні має на увазі – пора йти, але він пішов не в той бік, де я припаркував свій «дастер»; він рушив пагорбом униз. Я хотів було спитати, куди це він, але так і закрив рота. Бо й так знав – він хоче поговорити з братом Лебея.

Брат стояв з двома «легіонерами» й тихо перемовлявся, тримаючи прапор під пахвою. Одягнений він був у костюм людини, яка наближається до пенсійного віку, маючи ненадійне джерело прибутку: синій у тонку смужку з трохи лискучими ззаду штанами. Його краватка була пожмакана внизу, а біла сорочка пожовкла на комірі.

Він озирнувся й побачив нас.

– Перепрошую, – сказав Арні, – ви брат містера Лебея, адже так?

– Так, брат, – він запитально і, як мені здалося, трохи сторожко, дивився на мого друга.

Арні простягнув руку.

– Мене звати Арнольд Каннінґем. Я трохи знав вашого брата. Недавно купив у нього машину.

Коли Арні подав йому руку, брат Лебея автоматично простягнув йому свою – в американських чоловіків цей жест так глибоко закорінений, що позмагатися з ним у закоріненості може хіба що перевірка, чи застібнута в тебе ширінька після туалету. Та коли Арні сказав, що купив у Лебея машину, рука застигла на півдорозі. Секунду-дві мені здавалося, що цей чоловік усе-таки не стане ручкатися з Арні, що він передумає й просто залишить його руку висіти на свіжому повітрі.

Але він так не вчинив… не зовсім, принаймні. Він дуже легко, символічно стиснув руку Арні й одразу ж відпустив.

– Крістіна, – сухо сказав він. Так, фамільна схожість була очевидна – у тому, як лоб нависав над очима, у лінії щелепи, у блакиті очей. Але в цього чоловіка вираз обличчя був м’якший, майже добрий; я подумав, що пісного лисячого виразу Роланда Д. Лебея в нього не буде, мабуть, ніколи. – В останньому листі Роллі писав, що продав її.

Господи Боже, і цей про неї говорить як про жінку! А ще Роллі! Мені важко було уявити, щоб Лебея, з його облущеним черепом і зашмарованим спинним корсетом, хтось ніжно називав Роллі. Але його брат вимовив те пестливе ім’я таким самим сухим тоном. У тому голосі не було любові, принаймні я її не чув.

А Лебей тим часом провадив:

– Брат нечасто мені писав, але він, містере Каннінґем, любив позловтішатися. Мені б хотілося назвати це якимось м’якшим словом, але боюся, що його нема. У своїй записці Роллі відгукнувся про вас як про «молокососа» і сказав, що влаштував вам, за його словами, «королівське намахалово».

У мене відвисла щелепа. Я обернувся до Арні, майже очікуючи, що зараз він знов розлютиться й вибухне гнівом. Але вираз його обличчя не змінився зовсім.

– Королівське намахалово, – м’яким тоном проказав Арні, – завжди в очах того, хто дивиться. Ви так не думаєте, пане Лебей?

Лебей розсміявся… але, як мені здалося, трохи неохоче.

– Це мій друг. Він був зі мною того дня, коли я купував машину.

Мене відрекомендували, і я потис Джорджеві Лебею руку.

Солдати вже розійшлися. А ми втрьох – Лебей, Арні та я – залишилися ніяково поглядати одне на одного. Лебей переклав прапор свого брата з однієї руки в іншу.

– Містере Каннінґем, я можу вам чимось допомогти? – нарешті спитав він.

Арні прочистив горло.

– Я все думаю про гараж, – відповів він незабаром. – Розумієте, я ремонтую цю машину, намагаюся довести її до такого стану, щоб її можна було знову легально вивести на дорогу. Батьки не хочуть, щоб я тримав її в нас удома, і я подумав…

– Ні.

– …може, я б його орендував…

– Ні, про це не може бути й мови, справді…

– Я платитиму двадцять доларів за тиждень, – не вгавав Арні. – Двадцять п’ять, якщо хочете.

Я скривився. Він нагадував хлопчака, який забрів у сипучі піски й тепер намагається покращити собі настрій, перекусивши кількома брауні, притрушеними миш’яком.

– …неможливо, – Лебей дедалі сильніше тривожився.

– Тільки гараж, – терпець Арні вже дав тріщину. – Лише гараж, де вона завжди стояла.

– Не можна, – відказав Лебей. – Я сьогодні вранці виставив будинок на продаж в агенціях «21 століття», «Лібертівілльське бюро нерухомості» й «Житло Піттсбурга». Вони показуватимуть будинок…

– Так, звісно, але поки не…

– …і не годиться, щоб ви там вовтузилися. Ви ж розумієте, правда? – він нахилився ближче до Арні. – Будь ласка, зрозумійте мене правильно. Я нічого не маю проти підлітків загалом… якби мав, то вже давно загримів би в божевільню, бо я майже сорок років учителював у старшій школі містечка Передайз-Фоллз, в Огайо… а ти видаєшся дуже інтелігентним, чемним представником цього юного класу. Але все, що я хочу зробити тут, у Лібертівіллі, – продати будинок, а виручену суму розділити з сестрою, яка живе в Денвері. Я хочу позбутися цього будинку, містере Каннінґем, і позбутися життя свого брата.

– Я розумію, – сказав Арні. – А якщо я пообіцяю доглядати за будинком, ви не передумаєте? Стригти газон? Пофарбувати оздоблення? Дрібний ремонт поробити? Я можу стати вам у пригоді.

– Він і правда добре всяке таке вміє, – докинув я, бо подумав, що не зашкодить – Арні потім згадає, що я був на його боці… хай навіть я й не був.

– Я вже найняв чоловіка, щоб наглядав за домом і трохи там попорядкував, – відповів Лебей. Прозвучало це правдоподібно, але я миттю відчув упевненість у тому, що це брехня. Думаю, Арні теж це зрозумів.

– Гаразд. Співчуваю вам з приводу смерті брата. Мені він здавався… дуже вольовою людиною, – коли він це сказав, у мене мимоволі зринув спогад: ось я розвертаюся й бачу, як по щоках Лебея повзуть великі масні сльози. «От і все. Я вже без неї, синку».

– Вольовою? – Лебей цинічно посміхнувся. – О, так. Він був дуже вольовим виродком, – шокованого виразу на обличчі Арні він мовби й не помітив. – А зараз даруйте, джентльмени. Боюся, що в мене від сонця трохи шлунок розладнався.

На цих словах він пішов геть. Ми стояли недалеко від могили й проводжали його поглядами. І тут раптом він зупинився, і обличчя Арні проясніло: він подумав, що Лебей зненацька змінив думку. Якусь мить той просто собі стояв на траві, похиливши голову, як людина, що напружено думає. А потім розвернувся до нас.

– Моя тобі порада – забудь про ту машину, – сказав він Арні. – Продай її. Якщо цілу ніхто не схоче, продай на запчастини. Якщо запчастин ніхто не схоче, віддай на брухт. Зроби це швидко й зразу. Наче кидаєш погану звичку. Я думаю, так ти будеш щасливішим.

Він стояв і дивився на Арні, очікуючи, що той щось скаже, але Арні не відповідав. Він просто витримував погляд Лебея. Його очі набули того сланцевого відтінку, як і завжди, коли він ухвалював тверде рішення й міцно стояв ногами на землі. Лебей прочитав це все в його очах і кивнув. Вигляд у нього був нещасний і трохи недужий.

– Вдалого дня, джентльмени.

Арні зітхнув.

– Тоді все, – з якоюсь неприязню він проводжав Лебея поглядом.

– Ага, – сказав я, сподіваючись, що мій голос виражає більшу нещасність, ніж я відчував. То все було через мої сни. Мені не подобалась ідея повернути Крістіну в той гараж. Це занадто вже схоже було на мій сон.

Ми пішли до моєї машини, і жоден з нас не промовив дорогою ні слова. Лебей мене дістав. Обидва Лебеї дістали. Раптом мені спало на думку імпульсивне рішення – і Бог його знає, як усе могло обернутися, якби я не піддався цьому імпульсу.

– Слухай, – сказав я. – Мені треба відлити. Почекаєш хвилинку?

– Давай, – не підводячи очей, відповів Арні. І пішов далі, руки в кишенях, очима втупившись у землю.

Я відійшов уліво, туди, де маленька непомітна табличка та ще менша стрілка вказували дорогу до туалетів. Та коли я спустився першим підйомом пагорба й Арні більше не було видно, я зрізав кут праворуч і щодуху побіг до паркувального майданчика. Джорджа Лебея застав якраз вчасно: він саме запихував себе за кермо крихітного «шевроле-шеветт» з наклейкою «Герц» на вітровому склі.

– Містере Лебей! – засапано видихнув я. – Містере Лебей?

Він запитально підвів погляд.

– Вибачте, – сказав я. – Мені шкода, що знову вас турбую.

– Та нічого, – відповів на це він, – але, на жаль, те, що я сказав твоєму другові, досі в силі. Я не можу йому дозволити тримати машину в гаражі.

– Це добре, – видихнув я.

Його кущасті брови поповзли вгору.

– Машина, – сказав я. – Та «фурія». Вона мені не подобається.

Він усе так же дивився на мене, мовчки, не кажучи ні слова.

– Мені здається, вона не надто корисна для нього. Може, звісно, я й… не знаю…

– Ревнуєш? – тихо запитав він. – Той час, який він проводив з тобою, тепер безроздільно належить їй?

– Ну, так, ага, – кивнув я. – Ми з ним уже давно дружимо. Але я… я думаю, це ще не все.

– Не все?

– Ні, – я роззирнувся, щоб глянути, чи не бачить нас Арні, і поки я на Лебея не дивився, нарешті зібрався з духом викласти все як є. – Чому ви сказали йому здати її на брухт і забути? Чому сказали, що вона – ніби погана звичка?

Лебей не відповідав, і я злякався, що йому нема чого сказати – принаймні мені. Та зрештою, так тихо, що я ледь розчув, він спитав:

– Синку, а ти впевнений, що це твоє діло?

– Я не знаю. – Раптом мені здалося дуже важливим подивитися йому в очі. – Але, ви розумієте, я переживаю за Арні. Не хочу бачити, як він вляпується в неприємності. А через цю машину він уже в них устряг. Я не хочу, щоб ситуація погіршувалася.

– Приходь до мене сьогодні ввечері в мотель. Він недалеко від виїзду з триста сімдесят шостої на Вестерн-авеню. Зможеш знайти?

– Я латав асфальтом боки того з’їзду, – я простягнув руки. – Досі мозолі на руках.

Я всміхнувся, але він мені усмішкою не відповів.

– Мотель «Райдуга». Біля початку виїзду їх два. Мій – дешевий.

– Дякую, – не в тему відповів я. – Слухайте, справді, це…

– Може, це й не твоє діло, і не моє, і взагалі нічиє, – сказав Лебей тихим учительським голосом, що так разюче відрізнявся від несамовитого рипу голосу його брата (та водночас моторошно його нагадував).

(а то чи не найприємніший запах у світі… ну, крім бабської поцьки хіба)

– Але прямо зараз можу тобі сказати от що. Мій брат був нехорошою людиною. Я підозрюю, що єдиним, що він по- справжньому любив у своєму житті, був той «плімут-фурія», який купив твій друг. Тому це діло може бути між ними двома й тільки між ними, хоч би що там ти мені розказував чи я тобі.

Він посміхнувся мені. Посмішка була неприємною, і в ту мить я виразно побачив, як його очима на мене дивиться Роланд Д. Лебей. І здригнувся.

– Синку, ти ще замолодий, щоб шукати мудрість у чиїхось словах, крім своїх власних, але от що я тобі скажу: любов – це ворог, – він повільно, дивлячись на мене, кивнув. – Так. Поети постійно й часом навмисне заплутують нас із любов’ю. Любов – це старий убивця-різник. Любов не сліпа. Любов – це людожер із надзвичайно гострим зором. Любов як та комаха; вона вічно голодна.

– А чим вона харчується? – спитав я несподівано сам для себе, бо не думав, що взагалі збираюся про щось питати. Усі частини мого тіла, крім рота, вважали цю розмову маячнею.

– Дружбою, – відповів Джордж Лебей. – Вона харчується дружбою. На твоєму місці, Деннісе, я б готувався зараз до найгіршого.

Він зачинив дверцята «шеветта» з тихим «клок!» і завів крихітний, як у швейної машинки, двигун. А потім поїхав геть, залишивши стояти мене на краю асфальтового покриття. І тут я згадав, що Арні чекатиме мого виходу з того боку, де вбиральні, тому попрямував туди так швидко, як тільки міг.

А поки йшов, подумалося, що копачі могил, чи могильники, чи інженери вічності або як там вони себе тепер називають, зараз уже б мали опускати труну з Лебеєм у землю. Земля, яку Джордж Лебей кинув наприкінці церемонії, напевно, розсипалася по віку домовини, як переможна рука. Я старався позбутися цієї картинки, але замість неї уява намалювала ще одну, навіть гіршу: Роланд Д. Лебей на білому шовку внутрішнього оздоблення труни, вдягнений у свій найкращий костюм і своє найкраще спіднє – без смердючого пожовклого спинного корсета, звичайно.

Лебей був у землі, Лебей лежав у своїй домовині, з руками, схрещеними на грудях… але чому мене не полишала впевненість у тому, що на його обличчі зараз розпливається широчезна самовдоволена посмішка?