Читать книгу Крістіна - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 19

Днями пропадаючи на будівництві, а ночами вовтузячись із Крістіною, Арні не надто часто бачив своїх батьків. Стосунки в їхній сім’ї потроху ставали дуже напруженими й супроводжувалися тертям. Будинок Каннінґемів, де в минулому завжди панувала така приємна й спокійна атмосфера, перетворився на армійський табір збройного протистояння. Думаю, такий стан справ багато людей пам’ятають зі своїх підліткових років; власне, занадто багато людей пам’ятають. Тінейджеру вистачає егоїзму, щоб вважати, що він чи вона – перша людина на світі, яка відкрила для себе дещо (найчастіше це дівчина, але не обов’язково), а батьки занадто перелякані, і дурні, і ревниві власники, аби відпустити недоуздок. І батьки, і підлітки не без гріха. Часом робиться боляче й зашкалює жорстокість – нема війни бруднішої та запеклішої, ніж війна громадянська. А у випадку Арні вона була особливо запеклою, бо розрив стався так пізно і його батьки звикли, що завжди все виходить по-їхньому. Якщо я скажу, що вони розписали йому план життя, нічого несправедливого в цих словах не буде.

Тож коли Майкл і Реджина запропонували чотириденний вікенд у їхньому озерному котеджі на півночі штату Нью-Йорк перед початком школи, Арні погодився, хоча йому до зарізу потрібні були ті останні чотири дні, щоб попрацювати над Крістіною. Усе частіше й частіше на роботі він мені розказував, як він їм «покаже»; він збирався перетворити Крістіну на справжній «стріт-род» і «показати їм усім». Він уже запланував відреставрувати машину так, щоб повернути їй оригінальний колір – червоний і слонова кістка, після того, як завершить роботу з корпусом.

Але він усе-таки поїхав з ними, рішуче налаштований підтакувати й тягати себе за чуприну всі чотири дні та гарно провести час зі своїми предками – чи розважливо вдавати. Я заїхав до них ввечері напередодні їхнього від’їзду і з полегкістю відзначив, що батьки Арні простили мені гріх участі в афері з машиною (якої вони досі навіть не бачили). Очевидно, вони вирішили, що то була приватна одержимість сина. А мене це влаштовувало.

Реджина клопоталася з пакуванням речей. Арні, Майкл і я закинули їхнє олдтаунівське каное[70] на багажник їхнього «скаута» і прив’язали. Коли це було зроблено, Майкл розпорядився (з усією величчю могутнього короля, що звертається до двох своїх улюблених підданих, наділяючи їх неймовірною ласкою), щоб Арні пішов у будинок і приніс кілька пляшок пива.

Арні, старанно витримуючи вираз і тон приголомшеної вдячності, сказав, що це було б супер. А йдучи, підморгнув у мій бік.

Майкл сперся на «скаут» і закурив сигарету.

– Денні, йому коли-небудь набридне та веремія з машиною?

– Не знаю, – відповів я.

– Хочеш зробити мені послугу?

– Так, звісно, якщо зможу, – обережно відгукнувся я. Чомусь не сумнівався, що він зараз попросить піти до Арні, зіграти роль голландського родича[71] й спробувати «відговорити його».

Але натомість він сказав:

– Якщо матимеш час, поїдь до Дарнелла, поки нас не буде, і подивись, що він там уже встиг зробити. Мені цікаво.

– Чого це? – спитав я й одразу прикусив язика, бо запитання було збіса неввічливим. Але воно вже зірвалося.

– Бо я хочу, щоб він досягнув успіху, – просто відповів Майкл і кинув на мене швидкий побіжний погляд. – Реджина досі категорично проти. Якщо в нього є машина, це значить, що він дорослішає. А якщо він дорослішає, це значить… усяке різне, – не до ладу закінчив він. – Але я не так однозначно все сприймаю. Про мене не скажеш, що я категорично проти. Тепер уже ні. Ой, спершу він мене заскочив зненацька… уява вже намалювала мені картини, як перед нашим будинком висиджує якийсь дохлий собака, поки Арні вчиться в коледжі, або як на ранок ми знаходимо його мертвим, коли він уночі задихнеться від вихлопів.

Зненацька, зовсім непрохана, у голові зринула думка про Вероніку Лебей.

– Але тепер… – Майкл знизав плечима, ковзнув поглядом по дверях між гаражем і кухнею, кинув недокурок і розтер носком черевика. – Помітно, що він віддано працює. Він поставив на карту свою самоповагу. Я б хотів побачити, що він хоча б її заведе.

Можливо, на моєму обличчі промайнув якийсь вираз; коли Майкл заговорив знову, у його голосі лунали виправдальні нотки.

– Я ще не зовсім забув, як це – бути молодим, – сказав він. – Я знаю, що для хлопця віку Арні мати машину – це важливо. Реджині цього не зрозуміти. Її завжди забирали на машині. Вона ніколи не стикалася з проблемою того, хто має забирати. Я пам’ятаю, що машина важлива… якщо хлопець розраховує взагалі коли-небудь сходити на побачення.

Так от як Майкл собі це уявляв. Він вважав, що Крістіна – це засіб для досягнення мети, а не мета сама в собі. Цікаво, що б він подумав, якби я сказав йому, що Арні навряд чи зазирає далеко в майбутнє, йому б привести «плімут-фурію» в робочий стан, щоб легально можна було їздити. Цікаво, чи не викликало б це в нього занепокоєння.

Стукнули, зачиняючись, двері кухні.

– То як, з’їздиш, подивишся?

– Мабуть, так, – відповів я. – Якщо хочете.

– Дякую.

Арні повернувся з пивом.

– За що тобі дякують? – спитав він у Майкла. Голос у нього звучав легко і з гумором, але погляд насторожено перебігав од батька до мене. Я знову відзначив про себе, що зі шкірою на обличчі в нього проблем поменшало, вона вирівнялася. Уперше ці два поняття – «Арні» та «побачення» – не здавалися взаємовиключними. Мені спало на думку, що його обличчя тепер було майже гарним – не таким гарним, як у кремезного короля випускного з квадратною щелепою, але цікавим, одухотвореним. Хлопцем у Розанниному стилі він би не був ніколи, але…

– За допомогу з каное, – недбало відповів Майкл.

– А.

Ми випили пиво. Я поїхав додому. Наступного дня щаслива трійця вирушила разом у Нью-Йорк, на мій здогад – аби віднайти сімейну єдність, утрачену в останній третині літа.

За день до того, як вони мали повернутися, я з’їздив у гараж до Дарнелла – щоб задовольнити не лише цікавість Майкла Каннінґема, а й власну.

Гараж, що стояв перед звалищем уживаних машин, яке простягалося вперед на квартал, у світлі дня був десь приблизно таким самим привабливим, як і того вечора, коли ми привезли Крістіну – вражав усією чарівністю дохлого ховраха.

Я поставив свою машину на порожнє місце перед пересувною автомайстернею, якою теж володів Дарнелл, – добре укомплектованою головками блоків циліндрів «Ф’юеллі», коробками передач «Гарст» і нагнітачами «Рем-Джетт» (для всіх тих роботяг, яким доводилося підтримувати свої старі авта в робочому стані, щоб безперебійно добувати своїм сім’ям хліб, жодних сумнівів), не кажучи вже про широчезний вибір гігантських шин-мутантів і розмаїття колісних дисків. Зазирати у вікно пересувної автомайстерні Дарнелла було однаково що дивитися на якийсь божевільний автомобільний Діснейленд.

Я вийшов з машини й попростував гудроновим покриттям до гаража, туди, де лунав перестук інструментів, перегукувалися люди, стрекотіли автоматні черги пневматичних гайковертів. Біля одного з гаражних боксів слизький на вигляд тип у потрісканій шкірянці робив щось дивне зі старим моциком Бе-Ес-A – чи то знімав випускний колектор, чи то ставив його назад. На лівій щоці в нього розсипалися сліди асфальтової хвороби.[72] На спині куртки був намальований череп у зеленому береті з чарівним гаслом унизу: «УБИВАЙ ЇХ УСІХ, А ГОСПОДЬ СВОЇХ УПІЗНАЄ».[73]

Він вирячився на мене налитими кров’ю, божевільними очиськами Распутіна й перевів погляд на те, що робив. Біля нього лежав на землі розкладений хірургічний набір інструментів, і на кожному стояв тиснений штамп «ГАРАЖ ДАРНЕЛЛА».

Простір усередині гаража повнився виразними відлуннями стукоту інструментів і голосів людей, що ремонтували машини й вигукували прокльони тим купам заліза на колесах, над якими трудилися. Незмінні матюки, і незмінно адресовані істотам жіночої статі: ану йди сюди, сука така, та злазь же ти, пизда смердюча, Ріку, а йди-но сюди, поможи зняти цю манду.

Я роззирнувся в пошуках Дарнелла й ніде його не побачив. На мене ніхто не звернув особливої уваги, тому я рушив до двадцятого боксу, де носом уперед стояла Крістіна, так, неначе я мав повне право бути в тому гаражі. У боксі праворуч двоє товстунів у футболках ліги боулінгу чіпляли дах на кузов пікапа, що бачив кращі часи. Бокс з іншого боку був порожнім.

Наближаючись до Крістіни, я відчув, як у душу закрадається знайомий холодок. Ніби й безпричинно, але я нічого не міг удіяти, щоб його зупинити – і, навіть не думаючи, повернув трохи ліворуч, до порожнього боксу. Я не хотів опинитися перед нею.

Першою думкою було те, що шкіра Арні покращується в тандемі з Крістіною. Другою – що він робить ремонт якось дивно й безсистемно… не схоже на Арні, він зазвичай діяв дуже методично.

Покручену, погнуту антену замінила нова, рівнесенька, що виблискувала під лампами денного світла. Половину передньої решітки «фурії» було замінено; на іншій половині досі красувалися цятки та ямки від іржі. І було ще дещо…

Я обійшов її справа й, хмурячись, наблизився до заднього бампера.

«Ну, вона була на іншому боці, от і все», – подумав я.

Тому я підійшов до іншого боку, але й там її теж не було.

Я став біля задньої стіни боксу, усе ще хмурячись, намагаючись пригадати. Мене чомусь не покидала впевненість, що коли ми вперше її побачили на газоні в Лебея, з табличкою «ПРОДАЄТЬСЯ» на вітровому склі, то з одного боку чи з іншого ближче до заднього бампера на ній була добряча іржава вм’ятина – глибока така, мій дідусь завжди їх називав їх «кобила хвицьнула». Коли ми, бувало, їхали платною дорогою і проминали авто з великою вм’ятиною в корпусі, то дідо казав: «Гей, Денні, глянь! Її кобила ногою хвицьнула!» Мій дідо був з тих людей, у яких для всього знайдеться домашньо-ужитковий вислів.