Читать книгу Крістіна - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 12

Коли я приїхав додому, тато з сестрою сиділи на кухні, їли сендвічі з коричневим цукром. Одразу дав про себе знати голод, і я згадав, що так і не повечеряв.

– Де це тебе, Бос, носило? – спитала Елейн, не підводячи погляду від свого «16», чи «Крім», чи «Тайґер Біт»,[34] не знаю, що вона там читала. Босом вона мене називала відтоді, як минулого року я відкрив для себе Брюса Спрінгстіна і став його фанатом.[35] За її задумом, це повинно було мене болюче вжалити.

У чотирнадцять Елейн почала з дитини перетворюватися на повноцінну американську красуню, якою вона зрештою й стане – високу, темноволосу та блакитнооку. Але того пізнього літа 1978-го вона ще була абсолютно підлітковою стадною твариною. Почала з «Донні та Марі»[36] в дев’ять років, потім запала на Джона Траволту в одинадцять (одного разу я дуже круто схибив, назвавши його Джоном Гидолтою, і вона подряпала мене так сильно, що ледве не шви довелося на щоку накладати, – але я типу заслужив, тому не жаліюся). У дванадцять вона гинула через Шона.[37] Потім був Енді Ґібб.[38] А віднедавна її смаки стали зловіснішими: хеві-метал-рокери типу «Діп Перпл» і нова група – «Стикс».

– Я допомагав Арні владнати справи з його машиною, – сказав я, звертаючись як до Еллі, так і до батька. Більше до батька насправді.

– Та потвора, – зітхнула Еллі й перегорнула сторінку журналу.

Раптом я відчув разюче сильну потребу видерти журнал їй з рук, порвати навпіл і жбурнути шматки їй в обличчя. І це було найкращим свідченням того, що деньок у мене видався дуже важкий. Насправді Елейн не вважає Арні потворою; вона просто хапається за будь-яку можливість мене подіставати. Але, мабуть, я за останні кілька годин забагато разів чув, як Арні називають потворою. Його сльози висихали на моїй сорочці, чорт забирай, і може, я й сам почувався трохи бридко.

– А як там Губастик, дорогенька? – поцікавився я солодким голосом. – Понаписувала вже листів Еріку Естраді? «Ох, Еріку, я помру заради тебе, у мене стається повна зупинка серця щоразу, коли я уявляю, як твої товсті масні губи цмакають мої…»

– Ти тварина, – холодно відповіла вона. – Просто тварина, ось хто ти.

– І я не розумію, чому це погано.

– Так отож, – вона взяла зі столу журнал, сендвіч і стрімко почимчикувала у вітальню.

– Еллі, гляди не розсип усе по підлозі, – попередив її тато, трохи підпсувавши їй вихід.

Я понишпорив у холодильнику й витяг шматок болонської копченої ковбаси та сумний на вигляд помідор. Ще там лежало півпачки плавленого сиру, але надмірне захоплення цим лайном у початкових класах геть знищило мою любов до нього. Я вирішив задовольнитися квартою молока до сендвіча й відкрив бляшанку супу «Кемпбелз» із консервованою яловичиною.

– Він її забрав? – поцікавився в мене тато. Мій тато працює податковим консультантом у «Ейч amp;Ар Блок», а ще позаштатно надає послуги, пов’язані з податками. Колись він був штатним бухгалтером найбільшої архітектурної фірми в Піттсбурзі, але потім у нього стався інфаркт, і він звільнився. Він добра людина.

– Ага, забрав.

– Таке ж страхопудало, як і спершу здалося?

– Гірше. А де мама?

– На занятті.

Тато зустрівся зі мною поглядом, і ми обидва ледве не захихотіли. Та одразу ж подивилися в різні боки, бо стало соромно – але навіть щирий сором допоміг не сильно. Мамі сорок три, працює гігієністом у стоматологічній клініці. Вона довго не працювала за фахом, та після татового інфаркту повернулася на роботу.

Чотири роки тому мама вирішила, що в ній загинула письменниця. І почала строчити вірші про квіти й оповідання про милих стареньких чоловіків у жовтні своїх літ. Час від часу з-під її пера виходила жорстка реалістична річ про юну дівчину, перед якою виникала спокуса «ризикнути», та потім вона вирішувала, що незрівнянно краще буде, якщо вона Збереже Її Для Шлюбного Ложа. Цього літа вона записалася на письменницький курс у Горліксі – а там, як ви пам’ятаєте, викладали Майкл і Реджина, – і записувала всі свої теми та історії в блокнот, який назвала книжкою «Нарисів про любов і прекрасне».

Так і чую, як ви зараз думаєте (і добре, коли так), що немає нічого смішного в жінці, яка примудряється і працювати, і про сім’ю піклуватися, коли вона вирішує спробувати щось нове, трошки розширити свої горизонти. Звісно, ви будете праві. А ще ви можете подумати, що в нас із батьком були всі причини соромитися самих себе, що ми просто дві шовіністичні свині чоловічої статі, які рохкають там щось у себе на кухні – і знову будете абсолютно праві. Я не сперечатимуся за жодним із цих пунктів, скажу лише, що якби вам так само часто читали вголос із «Нарисів про любов і прекрасне», як нам з татом (і Елейн), то ви б трохи краще зрозуміли, звідки ростуть ноги в наших підсміювань.

Ну, вона була і є класною мамою; здогадуюся, що й для тата вона класна дружина – принаймні я ніколи не чув, щоб він скаржився, а ще він ніколи не пиячив цілу ніч поза домом, і все, що я можу сказати на наш захист, – їй в обличчя ми не сміялися ніколи, жоден з нас цього не робив. Виправдання таке собі, я розумію, але в усякому разі, це краще, ніж нічого. Ніхто з нас нізащо у світі не завдав би їй такого болю.

Я затулив рота долонею й намагався задушити смішки. Тато моментально вдавився хлібом з коричневим цукром. Не знаю, про що подумав він, але в мене в пам’яті спливло порівняно свіже творіння під назвою «Чи був в Ісуса песик?»

Укупі з усіма пригодами дня то було трохи занадто.

Я підійшов до шафок над раковиною й витяг склянку для молока, а коли озирнувся, тато вже взяв себе в руки. Це допомогло мені теж опанувати собою.

– Ти, коли зайшов, був якийсь смутний, – сказав він. – Деннісе, з Арні все гаразд?

– Арні в ажурі, – відповів я, виливаючи суп у каструльку й ставлячи на плиту. – Він сьогодні купив собі машину, вона роздовбана, але Арні в порядку.

Звісно, Арні був не в порядку, але іноді ти просто не можеш зібратися з духом і сказати деякі речі своєму татові, не важливо, яких успіхів він досягнув у цій видатній американській діяльності – бути батьком.

– Іноді люди сліпі, поки самі не побачать, – сказав він.

– Ну, – відповів на це я, – сподіваюся, він дуже скоро сам побачить. Він поставив машину в Дарнелла за двадцятку на тиждень, бо його батьки не хотіли, аби він тримав її вдома.

– Двадцятка на тиждень? Лише за місце в гаражі? Чи за місце й інструменти?

– Лише за місце.

– Це грабунок на великій дорозі.

– Ага, – сказав я, відзначивши про себе, що після цієї констатації тато не запропонував, щоб Арні ставив її в нас.

– Хочеш зіграти в крибідж?

– Мабуть, так, – сказав я.

– Деннісе, вище носа. Ти не можеш робити за інших людей їхні помилки.

– Ага, точно.

Ми зіграли три чи чотири партії в крибідж, і щоразу він мене перемагав – він майже завжди виграє, крім випадків, коли дуже втомлений чи трохи випив. Але мені нормально. Так ті рази, коли я його переграю, стають ціннішими. Ми грали в крибідж, і через якийсь час прийшла мама – на її щоках грав рум’янець, а книжку оповідань і нарисів вона притискала до грудей. Вона поцілувала тата – не звичайним побіжним торканням губ, а по- справжньому, так, що я раптом зніяковів і схотів опинитися десь в іншому місці.

У мене вона спитала все те саме про Арні та його машину, бо в нашому домі це швидко перетворилося на найбільшу тему для розмов відтоді, як збанкрутів мамин брат Сід і попросив у тата позику. Я повторив ту саму пісню, гарну й нову. Потім подався нагору спати. Я ледве тягнув ноги, та й у мами з татом, як мені здалося, були свої справи… хоча на цю тему я собі забагато думати не дозволяв, та ви, напевно, і самі це розумієте.

Елейн була в себе, лежала на ліжку й слухала найновішу добірку суперхітів. Я попросив її зробити звук тихіше, бо лягаю спати. Вона висолопила мені язика. Я такого не дозволяю. Тому зайшов у кімнату й лоскотав її, аж поки вона не пожалілася, що зараз виблює. Я сказав: «Ну, блюй, це твоє ліжко», – і ще трохи її полоскотав. Потім вона натягнула на лице свій коронний вираз «Деннісе, будь ласка, не смійся наді мною, бо це страшенно важливе питання», стала дуже серйозна й спитала, чи правда, що коли пердиш, гази можна підпалити. Так сказала одна її подружка, Керолін Шембліс, але Керолін майже завжди брехала.

Я сказав їй, щоб спитала у свого мудакуватого бойфренда, Мілтона Додда. Тоді Елейн сильно розлютилася, хотіла мене вдарити й спитала: «Деннісе, ну чому ти завжди такий придурок?» Тому я сказав їй, що гази можна підпалити, це правда, порадив ніколи не пробувати, а потім обійняв (хоча намагався цього уникати – відколи в неї почали рости груди, мені це було ніяково, і лоскотати теж, правду кажучи) і пішов спати.

А роздягаючись, подумав: «Не так уже й погано скінчився цей день. Навколо мене люди, які вважають мене людиною, і Арні таким вважають теж. Покличу його завтра в гості чи в неділю, позависаємо просто, подивимось гру «Філліз» по ящику чи в якусь дурну настільну гру пограємо, у «Кар’єри», чи «Життя», чи в те старе-добре «Клу», яке завжди напохваті, і позбудемося цього химерного відчуття. Знов усе буде нормально».

Отож, я ліг спати з повним порядком у голові й мав би одразу ж заснути, але не заснув. Бо порядку не було, і я це знав. Буває так, що все закрутиться, а що воно, у біса, таке, ти й не знаєш.

Двигуни. Це ще один момент буття підлітком. Навколо стільки двигунів, і часом у тебе в руках опиняються ключі запалювання до кількох із них, і ти їх заводиш, але не знаючи, що то, у сраці, за двигуни чи що вони мають робити. Ти маєш якесь уявлення, і більш нічого. З наркотиками все так, і з бухлом, і з сексом, і часом з іншими штуками – літня робота, завдяки якій у тебе з’являються нові інтереси, якась поїздка, навчальний курс у школі. Двигуни. Тобі дають ключі, кілька підказок і кажуть: «Заводь-но, побачиш, як піде», – і часом цей двигун везе тебе прямцем у кльове життя, сповнене сенсу, а іноді везе навпростець автострадою до пекла й викидає тебе, скаліченого і скривавленого, на узбіччя дороги.

Двигуни.

Великі. Як 382-і, які ставили в ті старі тачки. Як Крістіна.

Я лежав у темряві, перевертаючись із боку на бік, поки простирадло піді мною остаточно зібгалося жужмом, і згадував, як Лебей сказав: «Її звати Крістіна». І чомусь Арні за це вчепився. Коли ми були малими, у нас були самокати, потім з’явилися велики, і я своїм давав імена, але Арні – ніколи. Він вважав, що імена – це для собак, котів і рибок. Але то було тоді, а це – тепер. Тепер він називав той «плімут» Крістіною, а ще гірше те, що вона для нього була ніби жива істота, а не просто машина.

Мені це не подобалось, і я не знав, чому.

Та навіть мій батько говорив про неї так, наче Арні не старий шматок брухту купив, а одружився. Але все було не так. Зовсім ні. Правда?

Деннісе, зупинися. Здай назад… Я хочу ще раз на неї подивитися.

Отак-от просто.

Без жодних роздумів – а це було дуже не схоже на Арні, який завжди ретельно все обмірковував – життя навчило його болісно відчувати, що буває з такими хлопцями, як він, коли вони без підготовки роблять щось (зойк!) імпульсивно. Але цього разу він був схожий на чоловіка, який зустрів актрисульку з підтанцьовок, закрутив з нею бурхливий романчик і понеділкового ранку прокинувся з похміллям і новою дружиною.

То було… ну… неначе кохання з першого погляду.

«Та нехай, – подумав я. – Ми почнемо все спочатку. От завтра і почнемо. Подивимося на все новими очима».

І по тому я нарешті заснув. І бачив сни.

Квиління стартера, який обертається в темряві.

Тиша.

Стартер квилить знов.

Двигун зловив іскру, згас, потім таки підхопив.

Двигун працює в темряві.

Потім увімкнулися фари, дальнє світло, старомодні фари-близнюки, що прохромили мене, мов жука на склі.

Я стояв у відчинених дверях гаража Роланда Д. Лебея, а Крістіна стояла всередині – новісінька, без найменшої вм’ятини чи плямки іржі. Бездоганно чисте вітрове скло темніло аж до поляризованої синьої смуги вгорі. З радіо линуло ритмічне звучання співу Дейла Гокінса, який виконував «Сузі-К’ю» – голос із мертвого віку, сповнений якоїсь моторошнуватої життєвої сили.

Мотор бурмоче слова сили через подвійні глушники. І звідкись я знав, що всередині стоїть коробка передач «Герст», а дуги оббивки стелі – фірми «Ф’юеллі»; моторне масло «Квакер Стейт» щойно замінили – і було воно чистого бурштинового кольору, барви автомобільної крові.

Раптово вмикаються двірники, і це дивно, бо за кермом нікого нема, машина порожня.

…їдьмо на прогулянку, здорованю. Покатаймося.

Я хитаю головою. Я не хочу туди заходити. Я боюся туди заходити. Я не хочу кататися. І тут двигун починає гарчати, прискорюється і затухає, прискорюється і затухає, це голодний звук, страшний, і щоразу, як двигун гарчить, Крістіна ніби рветься вперед, мов злий пес на слабкому повідку… і я хочу рухатись… але ноги наче приросли до асфальту під’їздної доріжки.

…останній шанс, здорованю.

І перш ніж я встигаю відповісти – чи навіть придумати відповідь – пронизливо верещить гума коліс, цілуючи бетон, і Крістіна кидається на мене, щирячись решіткою радіатора, наче ротом, повним хромованих зубів; її фари сердито спалахують…

Я прокинувся від власного крику в мертвій пітьмі другої години ночі; власний голос прозвучав страшно для моїх вух, але ще страшнішим був хуткий гупіт босих ніг у коридорі. Обома руками я міцно вхопився за простирадло, яке витяг з-під себе цілком, воно лежало, усе зіжмакане, посеред ліжка. Усе моє тіло було слизьким від поту.

Далі по коридору Еллі з власним жахом викрикнула: «Що це було?»

Мою кімнату залило електричне світло, і на порозі стояла мама, в короткій нічній сорочці, яка показувала більше, ніж мама собі дозволяла, хіба що ситуація була найекстренішою, а одразу позаду неї тато зав’язував пояс халата, під яким нічого не було.

– Сонечко, що таке? – спитала мама, дивлячись на мене широко розплющеними переляканими очима. Я вже й не пригадаю, коли вона отак називала мене «сонечком» – коли мені було чотирнадцять? дванадцять? може, десять? Не знаю.

– Деннісе? – мовив тато.

Елейн стояла позаду них і дрібно тремтіла.

– Ідіть спати, – сказав я. – Мені просто поганий сон наснився, от і все. Пусте.

– Ого, – протягнула Елейн, шокована пізньою годиною та нагодою, і тому з повагою. – То, видно, цілий фільм жаху був. Деннісе, що тобі снилося?

– Що ти вийшла заміж за Мілтона Додда й ви переїхали жити до мене.

– Деннісе, не дражни сестру, – сказала мама. – Що тобі снилося?

– Я не пам’ятаю, – відповів я.

Раптом я зрозумів, що простирадло в мене зіжмакане й назовні виглядає темний жмут лобкового волосся. Я бігом прикрився, а в голові блискавкою промчали винуваті думки про мастурбацію, полюції та ще бозна-що. Повна дезорієнтація. Мить чи дві голова йшла обертом, і я навіть не міг згадати, великий я чи малий – була тільки та темрява, сповнена жаху, і всепоглинаючий образ машини, що трохи виривалася вперед, коли двигун ревів, потім відкочувала назад, знову кидалася вперед, капот вібрував над двигуном, решітка щирилася сталевими зубами…

Останній шанс, здорованю.

Потім рука матері, прохолодна й суха, лягла на мій лоб, пильнуючи жар.

– Мам, та все нормально, – сказав я. – Це дрібниці. Просто жахіття наснилось.

– Але ти не пам’ятаєш…

– Ні. Уже все вивітрилось.

– Я злякалася, – сказала вона і невпевнено й тихо засміялася. – Ти не знаєш, що таке боятися по-справжньому, доки хтось із твоїх дітей не закричить у темряві.

– Фу, гидота, не згадуй про це, – скривилась Елейн.

– Повертайся в ліжко, малеча, – сказав тато й дав їй легкого ляпанця по задку.

Вона пішла – з невдоволеним виглядом. Може, позбувшись свого переляку, вона сподівалася, що я почну битися в істериці. Ото було б про що з подружками на ранковій фізкультурі почесати язиками.

– З тобою правда все добре? – перепитала мама. – Деннісе? Сонце?

Знову те слівце, що принесло з собою спогади про зчесані коліна, коли я випав зі свого червоного фургончика; її обличчя, що постійно схилялося над моїм ліжечком, коли я лежав у гарячкових муках усіх дитячих хвороб – свинки, кору, нападу скарлатини. Від цього мені безглуздо хотілося плакати. Я був вищий од неї на дев’ять дюймів і важчий на сімдесят фунтів.[39]

– Так, – підтвердив я.

– Добре, – сказала вона. – Хай світло горить. Іноді це допомагає.

І кинувши останній сповнений сумніву погляд на тата, вона вийшла. А я залишився з поживою для роздумів – чи снилися моїй мамі коли-небудь жахіття? Напевно, це одне з тих питань, яке ніколи не спадає тобі на думку. Та, хоч би якими були її жахіття, жодне з них не проникло в «Нариси про любов і прекрасне».

Тато сів на край ліжка.

– Ти справді не пам’ятаєш, про що був той сон?

Я похитав головою.

– Мабуть, він дуже страшний був, якщо ти так кричав.

Він подивився мені в очі, і його серйозний погляд запитував, чи я, бува, чогось від нього не приховую.

Мені дуже хотілося розказати йому все – машина, чортова машина, Крістіна, іржава королева бензину, двадцятирічний брухт, гидке потворне металеве мурло. Я ледве йому не розказав. Та чомусь слова застрягли в горлі, наче заговорити означало б зрадити свого друга. Старий добрий Арні, якого веселун-Господь вирішив шарахнути ціпком потворності.

– Гаразд, – і він поцілував мене в щоку. Я відчув, як колеться його борода, ті шорсткі щетинки, які вилазять лише вночі; на мене війнуло його потом і його любов’ю. Я міцно його обійняв, а він стиснув мене в обіймах у відповідь.

Кімната спорожніла, і я залишився сам, лежати із ввімкненим нічником на тумбочці й боятись заснути. Я взяв книжку й знову ліг, знаючи, що батьки не сплять у своїй спальні на першому поверсі, а обговорюють, чи не вляпався я в якусь пригоду, чи, може, когось іншого – дівчину з групи підтримки, наприклад, – втягнув у пригоду.

Я вирішив, що сон неможливий. Читатиму до світанку, а подрімаю завтра вдень, під час бейсболу, може, якщо нудно стане. І з цією думкою я заснув і прокинувся вже вранці; книжка так і лежала на підлозі біля ліжка, нерозгорнута.