Читать книгу Крістіна - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 18

Мама з Елейн уже полягали спати, але тато сидів перед телевізором, дивився новини об одинадцятій.

– Деннісе, де ти був? – спитав він.

– У боулінгу, – відповів я. Брехня зірвалася з губ природно й невимушено. Я не хотів, щоб тато довідався про всю цю історію. Вона була дивною, але недостатньо, щоб становити більш ніж помірну цікавість. Принаймні таке розумне пояснення я собі вигадав.

– Телефонував Арні, – сказав тато. – Просив, щоб ти йому передзвонив до пів на дванадцяту чи десь так.

Я зиркнув на наручний годинник. Ще тільки одинадцята двадцять. Але чи не досить з мене Арні та його проблем як на один день?

– Ну?

– Що «ну»?

– Ти йому передзвониш?

Я зітхнув.

– Так, мабуть, треба.

Я пішов на кухню, збацав собі холодний сендвіч із курятиною, налив склянку гавайського пуншу (гидота, але я люблю) і набрав номер телефону Арні. Трубку підняв він сам, після другого гудка. Голос у нього звучав щасливо й радісно.

– Денніс! Де ти був?

– У боулінгу, – сказав я.

– Слухай, я сьогодні ходив до Дарнелла. І вгадай що! Деннісе, це так круто! Він вигнав Реппертона! Реппертона вже нема, і я можу лишитися!

Знову в животі заворушилося те відчуття несформованого жаху. Я поклав сендвіч на стіл. Їсти раптом розхотілося.

– Арні, ти думаєш, повертати її в той гараж – така вже вдала думка?

– Ти про що? Реппертона виперли. Ти вважаєш, що це погана ідея?

Я згадав, як Дарнелл наказав Арні заглушити двигун, поки його машина не зачмихала весь простір його бруднющого гаража, і як Дарнелл сказав Арні, що не терпітиме херні від такого малого, як він. Я згадав, як присоромлено Арні відвів очі, коли розказував, що йому виділили час на підйомнику, щоб поміняти масло, за те, що він виконав «кілька доручень» для Дарнелла. Я здогадувався, що для Дарнелла перетворити Арні на свою ручну морську свинку – неабияка розвага. Інші завсідники й друзяки з покеру животи собі понадривають від сміху. Арні, збігай по каву, Арні, принеси пончиків, Арні, занеси туалетний папір у нужник і заклади паперових рушників у пристрій «Ніброк». «Гей, Вілле, а що то за чотириокий у туалеті шурує?» – «А, той? Та то Канніґем. Його предки – учителі в коледжі. А він тут післядипломну гімнячу підготовку проходить». І всі зарегочуть. Арні стане місцевим блазнем у гаражі Дарнелла на Гемптон-стрит.

Про все це я подумав, але вголос не сказав. Подумав, що Арні й сам може визначитися, у що вступає: у воду чи в лайно. Так не могло тривати вічно – Арні був занадто розумним. В усякому разі, я на це сподівався. Він був негарним, але не дурним.

– Вигнання Реппертона – це якраз хороша ідея, – сказав я. – Просто я думав, що перекантуватися в Дарнелла – то типу тимчасово. Арні, двадцятка на тиждень – це дуже жирно, там же ще за інструменти платити треба, за підйомник і всі ті фіґлі-міґлі.

– Тому я й подумав, що орендувати гараж у пана Лебея було б дуже класно, – відповів Арні. – Навіть за двадцять п’ять на тиждень – і то мені було б не так скрутно.

– Ну от, власне. Якщо даси в газету оголошення, що тобі потрібен гараж, то неодмінно щось…

– Ні, ні, дай договорити, – Арні все ще був на підйомі. – Коли я прийшов туди сьогодні вдень, Дарнелл одразу відвів мене вбік. Попросив вибачення за знущання, які мені довелося терпіти від Реппертона. Сказав, що недооцінював мене.

– Він таке сказав? – повірити я ще міг, а от довіряти цим словам би не став.

– Ага. Він спитав, чи не хочу я підзаробити в нього – десять чи, може, двадцять годин на тиждень після школи. Ховати деталі на зберігання, змащувати підйомники – усяке таке. І місце для машини він мені виділить за десятку на тиждень, за інструменти й підйомник платитиму половину вартості. Як тобі таке?

Я подумав, що, по-моєму, це занадто, бля, привабливо, аби бути правдою.

– Арні, обережніше там, бережи свій зад.

– Що?

– Тато каже, Дарнелл – шахрай.

– Я нічого такого не бачив. Деннісе, я думаю, то все балачки. Він просто галасливий, і більш нічого, така моя думка.

– Я просто кажу, щоб ти нашорошив вуха, от і все, – я переклав телефонну слухавку до іншого вуха і відсьорбнув гавайського пуншу. – Тримай очі широко розплющеними й бігом вшивайся за перших ознак халепи.

– Ти зараз говориш про щось конкретне?

Я згадав про темні історії з наркотиками й ще конкретніші – про крадені тачки.

– Та ні, – сказав я. – Просто я йому не довіряю.

– Ну… – із сумнівом протягнув він, потім трохи помовчав, а далі перескочив на вихідну тему – Крістіну. Про що б не була розмова, він завжди повертався до Крістіни. – Але, Деннісе, для мене це прорив, справжній прорив. Якщо все вдасться. Крістіна… на неї боляче дивитися. Я вже трохи її підрихтував, але таке враження, що на кожну відремонтовану деталь виникає чотири невідремонтовані. Є такі, що я навіть не знаю, як до них братися, але я навчуся.

– Ага, – сказав я і відкусив шматок сендвіча. Після розмови з Джорджем Лебеєм мій ентузіазм щодо Крістіни, коханої дівчини Арні, пробив позначку нуль градусів і попрямував у від’ємні регіони.

– Їй потрібно відрегулювати кути встановлення передніх коліс… чорт, їй і передні колеса потрібні, і нові гальмівні колодки… з кільцями ще повозитися… я можу спробувати відполірувати поршні… але всього цього я не зможу зробити зі своїм набором інструментів за сорок чотири бакси. Деннісе, ти розумієш, що я маю на увазі?

Він говорив так, наче благав у мене схвалення. Відчуваючи, як шлунок каменем опускається в надра живота, я раптом згадав хлопця, з яким ми разом ходили до школи. Фредді Дарлінгтон, так він звався. Фредді не був запальним і веселим заводіякою, зате мав добре почуття гумору та й взагалі був нормальним хлопцем. А тоді стрів якусь простигосподи з Пенн-Гілл – реальну простигосподи, таку, що радісно роту солдат через себе пропустить, футбольну команду, будь-який пейоратив на вибір. Пика в неї була лиха й тупа, схожа на задню частину вантажівки «Мак», а ще вона вічно жувала жуйку. Навколо неї вічно незнищенною хмарою висів сморід «Джусі Фрут». Вона завагітніла десь приблизно під ту саму пору, як на неї запав Фредді. Я завжди здогадувався, що його на ній повело тому, що вона була першою дівчиною, з якою він дійшов до кінця, бо вона йому дозволила. І от що відбувається: він кидає школу, знаходить собі роботу на складі, принцеса розроджується немовлям і він приходить із нею на вечірку після випускного в передостанньому класі, і хоче, щоб усе було по-старому, тоді як усе зовсім не по-старому; вона своїми дохлими презирливими очиськами задивляється на нас, усіх хлопців, її щелепи ходять ходором, наче в корови, яка надибала особливо смачну пережовану жуйку, і всі ми чуємо новини: вона знову ходить у боулінг, знов ходить у спортзал, на піцу до Джино, катається на машині, поки Фредді гне спину на роботі; вона знов пропускає через себе футбольні команди й роти солдат, гарує дуже тяжко. Я знаю, кажуть, що стоячий прутень совісті не має, але зараз я вже можу вам сказати, що деякі пизди мають зуби, і коли я дивився на Фредді, ззовні старішого на десять років за свій вік, мені плакати хотілося. І коли він говорив про неї, то в його голосі лунали ті самі благальні нотки, як оце зараз в Арні – «Пацани, правда ж, вона нічого така? Правда ж, вона хороша, пацани, скажіть? Я ж не сильно все проїбав? Тобто це ж, мабуть, просто сон, нічне жахіття, і я скоро прокинусь, адже так? Так? Так?»

– Авжеж, – сказав я в трубку. Ціла та тупа й бридка історія з Фредді Дарлінгтоном промчала перед моїм внутрішнім зором приблизно за дві секунди. – Я розумію, що ти маєш на увазі, Арні.

– Добре, – з полегкістю видихнув він.

– Просто бережи свій зад. А коли повернешся в школу, бережи вдвічі сильніше. Тримайся подалі від Бадді Реппертона.

– Угу. Ясний пень.

– Арні…

– Що?

Я замовк. Хотілося спитати в нього, чи не згадував Дарнелл, бува, про те, що Крістіна вже бувала в його майстерні, якщо він її впізнав. А ще більше кортіло розказати, що сталося з пані Лебей та її маленькою донечкою Ритою. Але я не міг. Він би одразу викупив, звідки в мене інформація. А у своєму вразливому стані через ту срану машину він би ще, чого доброго, подумав, що я в нього за спиною щось мутив – і загалом, так воно й було. Та сказати йому про це означало поставити хрест на нашій дружбі.

Крістіни з мене було більш ніж досить, але я любив Арні. А це значило, що ці двері потрібно зачинити назавжди. Більше жодних розпитувань тихцем. І жодних нотацій.

– Нічого, – відповів я. – Просто хотів сказати, що ти знайшов дім для своєї іржавої бляшанки. Вітання.

– Деннісе, ти там щось їси?

– Ага, сендвіч з курятиною. А що?

– Ти жуєш мені у вухо. Такі гидкі звуки.

Я став плямкати, та так гучно, як тільки міг. Арні вдав, що ригає. Ми обидва розсміялися, і це було весело – як у старі добрі часи, до того, як він одружився з тією тупою йобаною тачкою.

– Деннісе, ти засранець.

– Точно. У тебе навчився.

– Відвали, – сказав він і повісив трубку.

Я прикінчив свій сендвіч і гавайський пунш, помив тарілку та склянку й пішов у вітальню, готуючись у душ і спати. Я був розбитий.

Десь у процесі нашої телефонної розмови я чув, як вимкнувся телевізор, і вирішив, що батько пішов нагору. Але він не пішов. Він сидів у своєму м’якому кріслі з відкидною спинкою, сорочка була розстебнута на грудях. З якоюсь непевною тривогою я відзначив, як посивіло вже в нього на грудях волосся і як просвічує крізь волосся на голові настільна лампа, показуючи рожеву шкіру. Воно рідшало. Мій батько вже не був юним хлопцем. Зі ще більшим неспокоєм я усвідомив, що за п’ять років, на той час, коли я теоретично закінчу університет, йому буде вже п’ятдесят і на голові з’явиться лисина – утілення стереотипного бухгалтера. П’ятдесят за п’ять років, якщо його не доб’є ще один інфаркт. Перший був не важким – без рубця в міокарді, сказав він мені якось, коли я спитав. Але він не намагався мене переконати, що наступний інфаркт малоймовірний. Я знав, що це не так, і мама знала, і він сам. Тільки Еллі досі вважала його невразливим – але чи не помітив я, як у її очах раз чи два промайнув сумнів? Здається, помітив.

Раптова смерть.

Я відчув, як ворушиться волосся на голові. Раптово. Випростуючись біля стола, хапаючись за груди. Раптово. Випускаючи з рук ракетку на тенісному корті. Вам не хочеться думати, що таке може статися з вашим батьком, але іноді ці думки просто приходять. Бог свідок, приходять.

– Я випадково дещо підслухав, – сказав він.

– Справді? – з пересторогою.

– Деннісе, Арні Каннінґем вступив у відро чогось теплого й коричневого?

– Я… я точно не знаю, – повільно відповів я. Ну бо, насправді, що там я знав? Плітки, та й усе.

– Хочеш про це поговорити?

– Не зараз, тату, якщо ти не проти.

– Добре, – кивнув він. – Але якщо… як ти сказав по телефону, за перших ознак халепи, заради Бога, розкажи мені, що відбуватиметься. Згода?

– Так.

– Добре, – я вже рушив до сходів і майже до них дійшов, коли він зупинив мене, сказавши: – Знаєш, я майже п’ятнадцять років вів бухгалтерію Вілла Дарнелла й заповнював для нього декларації з податку на прибуток.

Дуже здивований, я обернувся до нього.

– Ні. Я цього не знав.

Тато посміхнувся. Такої посмішки я в нього не бачив ніколи. Мама, може, й бачила кілька разів лише, а сестра – то, мабуть, ані разу. Спершу могло видатися, що та посмішка сонна, але якби ви придивилися, то помітили б, що ніяка вона не сонна – вона цинічна, жорстка і цілком свідома.

– Деннісе, зможеш тримати язика за зубами, якщо я тобі щось розкажу?

– Так. Думаю, що так.

– «Думаю» не годиться.

– Так. Зможу.

– Так краще. Я підбивав йому баланс до сімдесят п’ятого, а потім він найняв Білла Апшо з Монровілля.

Батько уважно на мене подивився.

– Я не казатиму, що Білл Апшо – шахрай, скажу тільки, що моральні принципи в нього такі прозорі, що крізь них газету можна читати. А торік він купив собі будинок в англійському стилі Тюдорів у Свіклі[64] за триста тисяч доларів. К бісу процентну ставку, повний уперед.

Жестом правої руки він обвів наш власний будинок і опустив її на коліна. Вони з матір’ю купили його за рік до мого народження за 62 тисячі доларів (тепер він, напевно, коштував 150 тисяч) і тільки недавно отримали повідомлення від банку про повну сплату іпотеки. Наприкінці минулого літа ми влаштували з цієї нагоди невеличку вечірку на задньому дворі: тато розпалив мангал, настромив рожевий аркуш на довгу виделку й дав кожному з нас потримати над жаром, аж поки папірець не згорів повністю.

– Не тюдорівський особняк, правда, Деннісе? – спитав він.

– Та нічого, – я повернувся від сходів і сів на канапу.

– Ми з Дарнеллом розійшлися нормально, досить-таки по-дружньому, – провадив тато, – хоча я про нього був не надто високої думки. Я вважав його падлюкою.

Я підтвердив легким кивком голови, бо мені сподобалося: це слово описувало мої інтуїтивні відчуття щодо Вілла Дарнелла краще за будь-які матюки.

– Але між особистими стосунками і діловими величезна різниця. У цьому бізнесі одне з двох: або ти швидко цього вчишся, або ти здаєшся й ідеш по хатах продавати щітки «Фуллер». Наші ділові взаємини були хорошими, поки вони тривали… от тільки далі так тривати не могло. Саме тому я й вирішив з ним розпрощатися.

– Я щось не дуже розумію.

– Постійно припливала готівка. Великі суми готівкою без чіткого походження. За вказівкою Дарнелла я вкладав її у дві корпорації – «Сонячний обігрів Пенсильванії» та «Продаж квитків у Нью-Йорку». Тупіших назв для корпорацій я зроду не чув. Зрештою я не витримав і поїхав з ним побачитись, бо хотів викласти всі карти на стіл. Я висловив йому свою професійну думку: якщо його перевірить Податкове управління чи податківці зі Співдружності Пенсильванія,[65] йому доведеться чимало пояснювати, і невдовзі я забагато знатиму, щоб бути для нього цінним кадром.

– І що він сказав?

– Він почав танцювати, – відповів тато; та сонна цинічна посмішка все ще не сходила з його обличчя. – У моїй справі ти починаєш ознайомлюватися з кроками цього танцю на той час, коли тобі виповниться тридцять вісім чи десь так… тобто якщо ти добре знаєш свою справу й досягнув у ній сяких-таких успіхів. А я все-таки дещо вмію. Починається танець із того, що людина питає тебе, чи задоволений ти своєю роботою, чи вистачає платні. Якщо ти скажеш, що любиш свою роботу, але заробляти міг би й більше, людина заохочує тебе розказати про всі тягарі на твоїй спині: будинок, машину, університетську освіту дітей – а може, у тебе дружина любить одягатися трохи дорожче, ніж вона може на даний момент собі дозволити… розумієш?

– Промацує?

– Зондує ґрунт, – і він розсміявся. – Але так. Цей танець точнісінько такий самий манірний, як менует. Ті самі фрагменти малюнку, паузи, кроки. Після того, як людина довідається, які фінансові тягарі тобі прагнеться з себе скинути, тебе починають розпитувати, які речі тобі хотілося б мати. «Кадилак», літній будиночок у горах Кетскіллз[66] чи Поконо. Чи, може, яхту.

Почувши це, я аж скинувся, бо знав, що тато хоче яхту понад усе на світі; кілька разів у сонячні літні пообіддя я ходив з ним на пристані для яхт на озерх Короля Георга і Пассіонкі. Він прицінювався до маленьких яхт, і я бачив у його очах тужливий і замріяний вираз. Тепер я розумів. Вони були для нього недосяжні. Може, якби його життя повернуло в інший бік – якби не було дітей, яких треба вивчити в університеті, приміром – усе б склалося інакше.

– І ти відмовився? – спитав я.

Він знизав плечима.

– Я чітко дав зрозуміти, що танцювати не хочу. По-перше, це б означало вгрузати в подальші стосунки з ним, а як я вже сказав, на мою думку, він – непотріб. А по-друге, усі ці люди феноменально тупі в усьому, що стосується цифр, – ось чому стількох із них засудили за несплату податків. Вони думають, що нелегальні прибутки можна заховати. Вони цього певні, – тато розсміявся. – Вони всі поділяють містичну ідею про те, що гроші можна відмити так, як відмиваєш одяг, тоді як усе, що з ними можна зробити насправді, – жонглювати доти, доки якийсь уламок не гепнеться вниз і не розтрощить тобі голову.

– То причини були в цьому?

– Дві з трьох, – тато подивився мені в очі. – Деннісе, я не якийсь там сраний шахрай.

Тієї миті між нами виник дивний електричний зв’язок. Навіть зараз, коли минуло вже чотири роки, у мене біжать мурахи по шкірі на саму згадку про це, хоча не певен, чи зможу вам адекватно пояснити. Не те, щоб того вечора він уперше за весь час поставився до мене як до дорослого; і навіть не те, щоб він показав мені мрійника, мандрівного лицаря, що ховався під личиною стриманого чоловіка, який бореться за виживання в брудному шахрайському світі. Я думаю, головним було те, що я відчув його як реальність, як людину, яка існувала задовго до того, як на сцену вийшов я, людину, яка вже з’їла свою частку бруду. У ту мить, здається, я міг, не соромлячись, уявити, як він кохається з моєю матір’ю, як вони обоє пітніють і щосили стараються дійти до фінішу.

А тоді він опустив погляд, зніяковіло всміхнувся й хрипким голосом спародіював Ніксона (а це він дуже добре вмів):

– Ви, народ, заслуговуєте знати, чи ваш батько – крутій. Так от, я не крутій. Я міг узяти гроші, але це… кгм-кгм!… це було б неправильно.

Я розсміявся – може, занадто голосно, через полегшення напруги. Я відчув, як тікає та мить, і хоч десь глибоко в душі я не хотів, щоб вона минала, та водночас мені цього й хотілося. Надто вже вона була інтенсивна. Мабуть, і тато це відчував.

– Ц-с-с, матір розбудиш, вона нам обом чортів дасть за те, що так пізно, а ми не спимо.

– Так, вибач. Тату, а ти знаєш, чим він промишляє? Дарнелл?

– Тоді я не знав. Та й не хотів знати, бо в такому разі був би співучасником. Свої здогади в мене були, дещо чув. Крадені машини, здається, – не те щоб він пропускав їх через той свій гараж на Гемптон-стрит; він же не зовсім бовдур, а лише ідіоти серуть там, де їдять. Може, ще й грабунки до всього.

– Зброя і все таке? – трохи хрипким від хвилювання голосом спитав я.

– Та ні, це занадто романтично. Якби довелося вгадувати, я б сказав «цигарки». Цигарки й алкоголь, два давні безвідмовні резерви. Контрабанда – наприклад, феєрверки. Може, зрідка партії мікрохвильовок чи кольорових телевізорів, якщо ризик не надто значний. Було йому чим займатися всі ці роки.

Тато подивився на мене спокійним і розсудливим поглядом.

– Деннісе, він робив правильні ставки. Але й щастило йому довгий час теж. Хоча, може, йому й не потрібне було везіння тут, у цьому містечку. Якби йшлося тільки про Лібертівілль, то він міг провертати свої оборудки довіку, в усякому разі доти, доки не впаде мертвим від серцевого нападу. Але податківці штату – піщані акули, а федерали – акули-людожери. Йому щастило, але одного прекрасного дня вже зовсім скоро вони всі зваляться йому на голову, як Великий китайський мур.

– А ти… ти щось чув?

– Ані шепоту. Та й не хочу. Але мені дуже подобається Арні Каннінґем, і я знаю, що тебе непокоїть уся ця історія з машиною.

– Ага. Він… тату, він не зовсім адекватно поводиться через неї. Знай торочить: машина, машина, машина.

– Так найчастіше трапляється з людьми, у яких у житті майже нічого немає, – сказав тато. – Часом це машина, часом – дівчина, іноді кар’єра чи музичний інструмент, або ж нездорова одержимість якоюсь відомою особою. Я вчився в університеті з високим потворним хлопцем, якого ми всі називали Лелекою. У Лелеки то була його іграшкова залізниця… він на іграшкових поїздах був повернутий з третього класу, а його залізниця була ледве не восьмим чудом світу. З «Брауна» він вилетів у другому триместрі першого курсу. Учився чортзна-як, геть з’їхав у навчанні, а все зводилося до вибору між коледжем і «Лайонелом».[67] Лелека вибрав поїздики.

– І що з ним сталося?

– Наклав на себе руки в шістдесят першому, – тато підвівся. – Я просто хочу сказати, що добрі люди часом сліпнуть, і не завжди це їхня вина. Можливо, Дарнелл забуде про нього – Арні стане просто ще одним хлопцем, що куйовдиться під машиною на своїй підкатці. Але якщо Дарнелл спробує його використати, ти, Деннісе, повинен стати його очима. Не дозволяй затягти його в танець.

– Гаразд. Я спробую. Але не знаю, чи багато зможу вдіяти.

– Так. Мені це знайомо. Ходімо нагору?

– Авжеж.

Ми піднялися на другий поверх, і попри виснажливу втому, я ще довго не міг заснути. День видався насичений. Нічний вітер за вікном тихо пошкрябував гілкою об стіну будинку, а десь далеко, у центрі міста, чути було, як розганяється на своєму «роді»[68] якийсь малий – з таким звуком, наче відчайдушно схлипує-сміється в істериці жінка.