Читать книгу Крістіна - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 9

Тієї п’ятниці ввечері нам пропонували дві години попрацювати понаднормово, але ми відмовились. Забрали в конторі свої чеки й поїхали в лібертівілльську філію пітсбурзького банку, а там перевели їх у готівку. Більшу частину власних грошей я скинув на свій накопичувальний рахунок, п’ятдесятку відклав на чековий (навіть простий факт, що в мене є такий рахунок, розбурхував у мені неспокійне відчуття дорослості – яке, думаю, далі потроху зникає), а в гаманці залишив двадцятку готівкою.

Арні перевів усе, що мав, у готівку.

– Тримай, – простягнув він мені десятку.

– Ні, – відповів я. – Залиш собі. Поки доведеш до пуття той брухт, тобі кожен цент буде потрібен.

– Бери, – наполягав він. – Я свої борги віддаю.

– Ні, серйозно. Не треба.

– Візьми, – він невблаганно простягав купюру.

Я взяв її. Але змусив його забрати той зайвий долар. Тепер уже він відмовлявся брати гроші.

Дорогою через усе місто до типового будинку Лебея Арні рознервувався не на жарт: занадто гучно увімкнув радіо, вистукував рифи бугі спочатку на стегнах, потім на приладовій дошці. На радіохвилях з’явився гурт «Форинер» і заспівав пісню «Брудний білий хлопчисько».[16]

– Історія мого життя, пацан, – сказав я, і Арні сміявся надто гучно й довго.

Поводився він як чоловік, що жде, коли його дружина народить. І нарешті до мене дійшло – він боїться, що хтось перехопив у нього машину, і Лебей її продав.

– Арні, – сказав я, – не кіпішуй. Вона там, на місці.

– Я спокійний, я спокійний, – і він мені всміхнувся, широкою, осяйною, фальшивою усмішкою. На обличчі того дня в нього був більший кошмар, ніж я будь-коли бачив, і мені подумалося (вже не вперше і не востаннє), як воно, бути Арні Каннінґемом, застряглим у пастці того гнійного обличчя, секунда за секундою, і хвилина за хвилиною, і…

– Ну то перестань сіпатися. А то надзюриш у штани лимонаду ще до того, як ми туди доїдемо.

– Не надзюрю, – і він знову вистукав швидкий нервовий риф на приладовій дошці, просто щоб показати мені, який він не знервований. «Брудний білий хлопчисько» гурту «Форинер» закінчився, і почалася композиція «Герої музичного автомата»[17] того самого гурту. То був вечір п’ятниці, і на радіо «FM-104» почався «Вікенд вуличних вечірок». Коли я згадую той рік, свій випускний рік у школі, то мені здається, що я міг би виміряти його блоками рок-музики… і сновидного наростання відчуття жаху.

– То що в ній таке? – спитав я. – Можеш сказати, що такого є в тій машині?

Арні довго сидів і дивився на Лібертівілль-авеню, не промовивши ні слова, а потім одним рвучким рухом вимкнув радіо, увірвавши політ «Форинера».

– Я точно не знаю, – урешті почав він. – Може, це тому, що вперше, відколи мені виповнилося одинадцять і в мене почали лізти прищі, я побачив щось бридкіше за мене самого. Ти це хочеш від мене почути? Це дозволить тобі вписати мене в охайну маленьку категорію?

– Гей, Арні, ти чого? Це ж я, Денніс, пам’ятаєш мене?

– Я пам’ятаю, – відповів він. – І ми досі друзі, так?

– Звісно. Зранку ще були друзями. Але при чому тут…

– А це значить, що ми не повинні одне одному брехати, принаймні я думаю, що суть у цьому. Тому я маю тобі сказати, може, це й не зовсім порожня балаканина. Я знаю, хто я такий. Я – потвора. Мені важко знаходити собі друзів. Я… чомусь відштовхую людей. Не з власної волі, але в мене просто так виходить. Ти розумієш?

Трохи знехотя я кивнув. Як він і сказав, ми були друзями, а це означало зводити брехню до голого мінімуму.

Арні кивнув у відповідь, констатуючи факт.

– Інші… – мовив він, а потім обережно додав: – От наприклад, ти, Деннісе… Інші не завжди розуміють, що це означає. Коли ти потворний і люди з тебе регочуть, то ти інакше дивишся на світ. Тобі важче зберігати почуття гумору. Важче дихати носом. А іноді навіть важкувато залишатися психічно здоровим.

– Ну, це я розумію. Але…

– Ні, – тихо сказав він. – Не розумієш. Нехай тобі навіть здається, що ти можеш зрозуміти, але ти не можеш. Справді. Але ти мені симпатизуєш, Деннісе…

– Чувак, та я люблю тебе. Ти ж знаєш.

– Може, і так, – погодився він. – І я це дуже ціную. Але якщо й любиш, то тільки тому, що бачиш у мені щось під сподом усіх цих вулканів і мого дурного обличчя…

– Арні, твоє обличчя не дурне, – заперечив я. – Може, трохи гейське, але не дурне.

– Ну тебе в сраку, – усміхнувся він.

– І коняку, на якій ти приїхав, рейнджере.

– Ну, тобто ця машина така сама. У ній є щось під сподом. Щось інше. Краще щось. Я це бачу, от і все.

– Чесно бачиш?

– Так, Деннісе, – тихо сказав він. – Бачу.

Я повернув на Мейн-стрит. Ми вже наближалися до будинку Лебея. І раптом мені стрілила справді мерзенна ідея. А що, як батько Арні відправив когось зі своїх друзів чи студентів бігом бігти до Лебея і перекупити машину, вихопити її в сина з-під носа? Це якось по-маккіавелівському – могли б сказати ви, але розум у Майкла Каннінґема був навіть не трохи винахідливим і підступним. Його спеціальністю була військова історія.

– Я побачив ту машину… і відчув такий сильний потяг до неї… я навіть собі самому не можу це як слід пояснити. Але…

Арні замовк на півслові; ті сірі очі дивилися мрійливо поперед себе.

– Але я побачив, що зможу зробити так, щоб вона почувалася краще, – закінчив він зрештою.

– Тобто поремонтувати?

– Ага… ну, тобто ні. Це занадто холодно звучить. Поремонтувати можна стіл, стілець, ще щось. Газонокосарку, коли не заводиться. І звичайні машини.

Мабуть, він побачив, як повзуть на лоба мої брови. Та все ж розсміявся – трохи наче захищаючись.

– Ага, я розумію, як це звучить, – сказав він. – Навіть уголос не дуже хочеться вимовляти, бо я розумію, як це звучить. Але ти друг, Деннісе, а це означає мінімум брехні. Я думаю, вона – не звичайна машина. Не знаю, чому я так думаю, але… але думаю.

Я розкрив рота, щоб сказати таке, про що міг згодом пошкодувати, щось про те, аби він не надавав цьому надто великого значення чи, може, навіть не поводився, ніби маніяк. Та саме тієї миті ми завернули за ріг, на вулицю Лебея.

Різким зболеним охканням Арні набрав у легені повітря.

На газоні перед будинком Лебея виднівся прямокутник трави, ще жовтіший, лисіший і бридкіший, ніж решта його газону. Ближче до одного краю того клаптя була отруйна на вигляд масна калюжа, яка просочилася в землю і вбила все живе, що колись на ній росло. Той прямокутний шматок землі був такий херово-відразливий, що я мимоволі подумав: «Якщо на нього дивитися занадто довго, осліпнути можна».

Саме там напередодні стояв «плімут» 1958 року.

Земля була на місці, а от «плімут» щез.

– Арні, – сказав я, зупиняючи машину біля бордюру, – спокійно. Не панікуй, заради Бога.

Але він не звернув ані найменшої уваги. Сумніваюся, що він мене бодай чув. Його обличчя зблідло. Прищі, які рясно його вкривали, вирізьблювалися пурпуровим палахкотливим рельєфом. Він відчинив пасажирські дверцята мого «дастера» й вискочив з нього, коли я ще навіть не встиг зупинитися.

– Арні…

– Це батько, – розлючено й наполохано промовив він. – Бачу почерк цієї тварюки.

І він бігцем припустив через моріжок до дверей будинку Лебея.

Я виліз і поспіхом пішов за ним, думаючи дорогою, що ця божевільня хрінь ніколи не скінчиться.

Насилу вірилося, що я тільки- но почув, як Арні Каннінґем називає батька тварюкою.

Не встиг Арні підняти кулака, щоб загупати в двері, як вони відчинилися. На порозі стояв Роланд Д. Лебей власною персоною. Сьогодні на ньому була сорочка, яка прикривала спинний корсет. Лебей з доброзичливо-користолюбною посмішкою подивився на розлючене обличчя Арні.

– Здрастуй, синку, – сказав він.

– Де вона? – люто гаркнув Арні. – У нас була угода! Чорт забирай, угода була! У мене є розписка!

– Охолонь, – мовив Лебей. І помітив мене. Я стояв на нижній сходинці ґанку, запхавши руки глибоко в кишені. – Синку, що це з твоїм другом?

– Машина десь ділась, – відповів я. – Ось що з ним.

– Хто її купив? – закричав Арні. Я ще ніколи не бачив його таким розсатанілим. Якби в нього був пістолет, то не сумніваюся, що він приставив би його Лебею до скроні. Але, всупереч собі, я відчув захват. То було так, неначе кролик раптом став м’ясожером. Хай поможе мені Бог, у мене навіть промайнула думка, чи не росте в нього раптом пухлина в мозку.

– Хто її купив? – м’яко повторив Лебей. – Та ще ніхто, синку. Але в тебе на неї право завдатку. Я відігнав її в гараж, та й по всьому. Поставив запаску, масло поміняв.

Він випнув колесом груди й подарував нам обом безглуздо великодушну усмішку.

– От ви молодець, – прокоментував я.

Арні невпевнено глянув на нього, а потім повільно повернув голову до зачинених дверей скромного гаража на одне авто, що кріпився до стіни будинку дахом критого проходу. Як і все навколо дому Лебея, накриття того проходу бачило й ліпші часи.

– До того ж, я не хотів лишати її надворі, коли вже ти поклав на неї такі-сякі гроші, – сказав хазяїн. – Я на цій вулиці з кількома хлопами вже клопоти мав. Одної ночі якийсь малий кинув у мою машину каменюкою. О так, у мене тут є кілька сусідів прямо з БГ.

– А що це? – не зрозумів я.

– Бригада гівнярів, синку.

Він окинув дальній бік вулиці злостивим поглядом снайпера, затримуючись на акуратних економічних машинах тих, хто повернувся додому з роботи в місті, на дітях, що гралися у квача й стрибали на скакалці, на людях, що сиділи на своїх ґанках і випивали у ранній вечірній прохолоді.

– Хотів би я знати, хто кинув ту каменюку, – лагідно промовив він. – Так, сер, дуже б хотів знати, хто то був.

Арні прокашлявся.

– Пробачте, що я так на вас напав.

– Та нічого, – поспіхом відказав Лебей. – Люблю, коли хлопець захищає своє… тобто майже своє. То що, малий, грошенята приніс?

– Так, вони при мені.

– Ну, то заходь у дім. Обоє заходьте. Відпишу її тобі, і відсвяткуємо це кухликом пивасику.

– Ні, дякую, – сказав я. – Якщо ви не проти, я тут залишуся.

– Як хочеш, синку, – відповів на це Лебей… і підморгнув. Я й до сьогодні не знаю, що те підморгування мало означати. Вони зайшли всередину, і за ними бахнули, зачиняючись, двері. Рибинка опинилася в сітці, і її от-от мали випатрати.

Пригнічений, я пройшов до гаража й поторсав двері. Відчинилися вони легко, і зсередини вирвався той самий сморід, який мені вдарив у ніздрі напередодні, коли я відчинив дверцята «плімута» – мастило, оббивка й накопичений жар довгого літа.

Уздовж однієї стіни вишикувалися граблі та трохи старого садівничого реманенту. На протилежному боці валялося різне: дуже старий шланг, велосипедна помпа й старезна торба для гольфу з іржавими ключками. А посередині, носом у напрямку назовні, стояла тачка Арні, Крістіна, така довжелезна, наче тяглася на милю, тоді як сучасні авта, навіть кадилаки, старалися виглядати стиснутими й коробкоподібними. Павутинчастий оскал тріщин збоку на вітровому склі враз посріблили промені світла, що проникли в гараж. Якийсь малий з каменюкою, сказав Лебей… або ж хтось вертався додому після засідання Організації ветеранів іноземних воєн і втрапив у невеличку аварію, бо цілий вечір глушив віскі з пивом і травив байки про битву за виступ чи за узвишшя Свинячих відбивних.[18] Старі добрі часи, коли можна було побачити Європу, Тихий океан і загадковий Схід крізь приціл базуки. Хто міг знати… та й яке це мало значення? У кожному разі, знайти заміну для такого панорамного вітрового скла, як це, буде непросто.

І недешево.

«Ох, Арні, – подумав я. – Вляпався ж ти, чувак, по самі помідори».

Спущену шину, яку зняв Лебей, було притулено до стіни. Я опустився навкарачки й зазирнув під машину. На бетоні вже почала збиратися свіжа масляниста пляма, чорна на тлі коричневуватої примари давнішої й ширшої калюжі, що за багато років всоталася в покриття. Це ніяк не допомогло розвіяти ту гнітючість, яку я відчував. У блоці двигуна точно була тріщина.

Я обійшов тачку спереду й підійшов до дверцят водія, а коли вже взявся за ручку, побачив у дальньому кутку гаража смітник. З нього стирчала велика пластикова пляшка. Понад краєм відра можна було прочитати літери «САПФ».

Я застогнав. О, так, він поміняв масло. Яка щедрість. Спустив старе (ті його жалюгідні залишки) і налив кілька кварт[19] «Моторної оливи “Сапфір”». Цю гидоту продають у «Мамонт-Марті»[20] в п’ятигалонових каністрах за 3,50. Роланд Д. Лебей – великодушний, мов султан. Роланд Д. Лебей – сама доброта.

Я відчинив дверцята машини й сів за кермо. Тепер сморід гаража не здавався вже таким важким і таким сповненим присмаку поразки та пустки. Кермо в машини було широким і червоним – дуже впевнене кермо. Я знову кинув погляд на той дивовижний спідометр, відкалібрований не на 70 чи 80, а на всі 120 миль на годину. Жодних тобі кілометрів маленькими червоними циферками знизу; коли ця крихітка зійшла з конвеєра, думка про метричну систему ще навіть не визрівала в чиємусь світлому вашингтонському розумі. І жодного великого червоного «55» на спідометрі також. У ті часи бензин продавали по 29,9 за галон,[21] а може, й менше, якщо у вашому місті точилася війна цін. До арабського ембарго на нафту й обмеження швидкості до двох п’ятаків за годину лишалося цілих п’ятнадцять років.

«Старі добрі часи», – подумав я і не стримав усмішки. Понишпорив з лівого боку сидіння й знайшов маленьку панель із кнопками, які відсували крісло вперед-назад, угору та вниз (якщо, звісно, воно ще відсувалося). Більше сили тобі – от і гівнянкуватий каламбурчик наспів. Тут був кондиціонер (він точно не працював), і круїз-контроль, і радіоприймач із великими кнопками, хромований – але, звісно, лише з середніми хвилями. У 1958-му FM-діапазон був ще незвіданим пустищем.

Я поклав руки на кермо, і щось змінилося.

Навіть тепер, після тривалих роздумів, я не можу сказати напевно, що то було. Видіння, може… але якщо так, то нічого суперкрутого в ньому не було. Просто на секунду-дві подерта оббивка сидінь зникла. Покриття крісел було новим і приємно пахло вінілом… чи то навіть був запах справжньої шкіри. З керма щезли потертості; у світлі літнього вечора, що просочувалося крізь гаражні двері, привітно зблискував хром.

«Їдьмо на прогулянку, здорованю, – немовби прошепотіла Крістіна в гарячій літній тиші Лебеєвого гаража. – Покатаймося».

І лише на секунду-дві здалося, що все перемінилося. Та потворна плутанина тріщин у вітровому склі зникла – начебто. Клаптик Лебеєвого газона, який мені було видно з місця водія, більше не був пожовклим, лисуватим і бур’янистим, бо став темно-зеленим, розкішним, свіжопідстриженим. Тротуар за ним був щойно зацементований, ані тріщини на видноті. Я побачив (чи подумав, що побачив, чи намріяв у напівсні) перед гаражем кадилак 1957 року. Той марнотратець життя від «Дженерал Моторз» був темно-м’ятно-зелений, без найменшої плямки іржі, з великими гангстерськими білими накладками на колеса й дисками, такими блискучими, що в їхній глибині все віддзеркалювалося. Кадилак завбільшки з човен, та чому б і ні? Бензин тоді був майже так само дешевий, як вода з крана.

Їдьмо на прогулянку, здорованю… покатаймося.

Звісно, чому ні? Я міг би виїхати й розвернутися в бік центру міста, до старої старшої школи, яка ще стояла – згорить вона тільки через шість років, у 1964-му, – а ще я міг би увімкнути радіо й зловити Чака Беррі, який співатиме «Мейбелін», чи братів Еверлі з їхньою піснею «Прокинься, маленька Сюзі», чи, може, Робін Люк завиватиме «О, Сюзі, мила».[22] А потім я б…

А потім я вискочив з тієї машини – стрімголов, чимшвидше. Дверцята відчинилися з іржавим пекельним скреготом, і я добряче тріснувся ліктем об стіну гаража. Пхнув ті дверцята, щоб зачинити їх (по правді, то я навіть торкатися їх не хотів), а потім просто стояв і дивився на «плімут», який, коли не станеться дива, невдовзі належатиме моєму другові Арні. Я потер забитий лікоть. Серце стукотіло занадто швидко.

Нічого. Ні нового хрому, ні нової оббивки. Навпаки – повно вм’ятин та іржі, немає однієї передньої фари (напередодні я цього не помітив), радіоантена похилилася під нестямним кутом. І той порохнявий, брудний сморід старості.

Тут-то я й визначився: нова машина мого друга Арні мені не подобається категорично.

Я вийшов з гаража, раз у раз озираючись через плече – не знаю чому, але мені було незатишно від того, що вона в мене за спиною. Я розумію, що це звучить по-дурному, але таке в мене було відчуття. А вона просто стояла на місці, зі своєю покоцаною іржавою решіткою радіатора, і нічого в ній не було зловісного чи навіть дивного, просто дуже старий автомобіль «плімут» з наліпкою техогляду, термін дії якої закінчився 1 липня 1976 року – дуже давно.

З будинку саме вийшли Арні та Лебей. Арні тримав у руці білий аркуш паперу – розписку про отримання грошей за авто, здогадався я. У Лебея руки були порожні; фокус зі зниканням грошей він уже показав.

– Сподіваюся, моя ластівка зробить тебе щасливим, – сказав Лебей, і я бозна-чому уявив собі, що це старий підтоптаний сутенер нав’язує свій товар дуже юному хлопцеві. Мене затопила хвиля відрази до нього – з його псоріазом черепа й пожовклим від поту корсетом для хребта. – Думаю, так і буде. Не зразу, але з часом.

Трохи сльозливі очі Лебея зловили мій погляд, на мить затрималися, а потім він знову подивився на Арні.

– З часом, – повторив старий.

– Так, сер, я певен, що так і буде, – розсіяно відповів Арні. До гаража він підійшов, наче сновида, і зупинився, роздивляючись свою машину.

– Ключі в ній, – сказав Лебей. – Сам будеш її виводити. Ти ж розумієш, правда?

– А вона заведеться?

– У мене вчора ввечері завелась, – сказав Лебей, але очі відвів кудись у бік обрію. А потім тоном людини, яка вмила руки, додав: – Я ж думаю, у твого друзяки знайдеться в багажнику кілька стартових кабелів.

Ну, узагалі стартові кабелі в моєму багажнику були, але від цієї Лебеєвої пропозиції я був не в захваті. А не в захваті я був, тому що… і тут я тихо зітхнув. Тому що не хотів ніяким боком бути причетним до майбутніх стосунків Арні зі старою розвалюхою, яку він купив на свою голову, але я бачив, що, попри моє небажання, мене в ці стосунки втягують, крок за кроком.

Арні повністю втратив цікавість до розмови. Він пішов у гараж і сів у машину. Навскісні промені вечірнього сонця тепер зазирали в гараж нахабніше, і я побачив, як здійнялася догори хмарка пилюки, коли всівся Арні, і рука машинально потяглася обтрусити зад моїх власних штанів. Секунду-дві він просто сидів за кермом, неміцно тримаючись за нього руками, і мене знову охопив неспокій. Бо здалося, що машина його проковтнула. Я намагався позбутися цих думок, казав собі, що поводжуся, мов дурнувата семикласниця, хоча для цього немає жодних підстав.

А тоді Арні злегка нахилився вперед. Двигун почав обертатися. Я кинув на Лебея сердитий обвинувачувальний погляд, але він знову уважно вивчав очима небо, мовби цікавлячись, чи буде дощ.

Заводитись вона не збиралась; нізащо у світі не збиралась. Мій «дастер» був у непоганій формі, але дві тачки перед ним були драндулетами (підрихтованими драндулетами; Крістіна і близько не стояла); і я дуже добре знав той звук, з холодних зимових ранків, те повільне втомлене прокручування, яке означало, що акумулятор шкребе дно циліндра.

Рурр-рурр-рурр…рурр…руррр…руррр…рурр…

– Арні, не мучся даремно, – сказав я. – Вона нізащо не стартоне.

Він навіть голови не підняв. Повернув ключ, вимикаючи запалення, потім знов увімкнув. Двигун крутнувся повільно й болісно.

Я підійшов до Лебея.

– Ви не могли її завести навіть ненадовго, щоб заряд набрати, правда? – спитав я.

Лебей зиркнув на мене своїми жовтуватими сльозистими очима, нічого не відповів і знову пошукав поглядом у небі дощу.

– А може, вона й не заводилася. Може, ви попросили кількох друзів допомогти відтягнути її в гараж. Якщо в такого старого гівнюка, як ви, узагалі є друзі.

Лебей презирливо зміряв мене поглядом.

– Синку, – сказав він. – Не корч із себе всезнайка. У тебе ще й молоко на губах не обсохло. От поживеш із моє, парочку воєн пройдеш, як я…

– До сраки вашу парочку воєн, – відрізав я і пішов до гаража, де Арні досі намагався завести свою машину. «З таким самим успіхом можна спробувати осушити Атлантичний океан через соломинку чи полетіти на повітряній кулі на Марс», – подумав я.

Рурр…рурр…рурр.

Зовсім скоро останній ом та ерг буде висмоктано з того старого поіржавілого акумулятора «Сірз», і тоді не буде нічого, крім найзловіснішого з усіх автомобільних звуків, який водії найчастіше чують на дощових путівцях і порожніх автострадах: глухе безрадісне клацання соленоїда, а слідом за ним – жахливий, як передсмертне хрипіння, тріск.

Я відчинив дверцята водія.

– Принесу кабелі, «прикуримо», – запропонував я.

Арні подивився на мене знизу вгору.

– Я думаю, заради мене вона заведеться, – сказав він.

Я відчув, як мої губи розтягуються в широкій непереконливій посмішці.

– Ну, я все одно їх принесу, про всяк випадок.

– Звісно, якщо хочеш, – з відсутнім виразом обличчя відповів він, а потім майже нечутно проказав: – Ну ж бо, Крістіно. Що скажеш?

Тієї ж миті той голос ожив у моїй голові й заговорив знову: «Їдьмо на прогулянку, здорованю. Покатаймося», – і я затремтів.

Арні знову повернув ключ. Я очікував глухого клацання соленоїда й передсмертного хрипу. Та натомість почув повільне запускання двигуна, що зненацька почало наростати. Двигун завівся, трохи попрацював і згас. Арні знову повернув ключ. Двигун заторохкотів швидше. Стрельнула віддача – у закритому просторі гаража це пролунало, ніби вибух феєрверка. Я аж підскочив. Але не Арні. Він нічого не бачив і не чув, загублений десь у своєму світі.

Я б уже не витримав і кілька разів вилаявся, просто щоб допомогти собі: «Та заводься ж ти, курво» завжди безпрограшний варіант; «Їдь уже, членососка» має свої переваги; а часом навіть простеньке «от гівно, ЗАВОДЬСЯ!» спересердя може запустити двигун. Більшість хлопців, яких я знаю, зробили б так само; здається, це те, що ми запозичуємо собі від батька.

Що залишає тобі мати, то це здебільшого добрі практичні поради. Якщо зрізатимеш двічі на місяць нігті на ногах, шкарпетки не так швидко рватимуться; поклади це, ти не знаєш, де воно побувало; їж моркву, вона корисна. Але магію, талісмани, слова сили ти перебираєш саме від батька. Коли машина не заводиться, виматюкай її… і обов’язково як жінку. От якби повернутися на сім поколінь тому, то, імовірно, ви б побачили, як один з ваших попередників лається на проклятущу віслючку, яка вперто спинилася посеред платного моста десь у Суссексі чи Празі.

Проте Арні її не лаяв. Тільки промимрив собі під носа:

– Ну давай, лялечко, що скажеш?

Він повернув ключ. Двигун двічі дав зворотний удар, знову стався зворотний спалах, а потім він завівся. Звук був жахливий, такий, наче чотири з восьми поршнів узяли вихідний, але Арні таки його запустив. Мені насилу в це вірилося, та стовбичити там і обговорювати це з ним мені не хотілося. Гараж швидко наповнювався синім димом і вихлопами. Я вийшов надвір.

– Таки все добре? – спитав Лебей. – І тобі своїм дорогоцінним акумулятором ділитися не доведеться.

Він сплюнув на землю.

Я не міг придумати, що відповісти. Правду кажучи, мені було трохи соромно.

Машина поволі виїхала з гаража, така абсурдно довжелезна, що хотілося сміятися чи плакати, чи ще щось. Мені аж не вірилось, яка вона довга. То була наче оптична ілюзія. А Арні за кермом здавався дуже маленьким.

Він опустив скло й жестом підкликав мене до себе. Нам довелося підвищувати голоси, щоб добре одне одного чути – то була ще одна риса Крістіни, улюбленої дівчинки Арні: голос у неї був звірячо голосний і буркотливий. Її доведеться терміново «мідасувати».[23] Звісно, якщо від її вихлопної системи лишилося щось, окрім іржавого мережива, до чого можна причепити глушника. Відколи Арні сів за те кермо, маленький бухгалтер з автомобільного відділу мого мозку підсумував витрати й оцінив їх у шістсот доларів, без урахування тріснутого вітрового скла. Бог його знає, скільки грошей зжере його заміна.

– Я повезу її до Дарнелла! – закричав Арні. – У його газетній рекламі сказано, що за двадцять доларів на тиждень я можу тримати її в задньому відсіку їхнього гаража!

– Арні, двадцятка на тиждень за їхнє стійло – то забагато! – проревів у відповідь я.

То була ще одна обдирайлівка для юних і невинних. «Гараж» Дарнелла сусідив зі звалищем старих машин, що розкинулося на чотири акри й звалося фальшиво-радісно – «Уживані автозапчастини Дарнелла». Я бував там кілька разів: раз купував стартер для свого «дастера», іншим разом – шукав перероблений карбюратор для «форда-мерк’юрі», своєї першої машини. Вілл Дарнелл був великою жирною свинею, пиячив і курив довгі смердючі сигари, хоча й мав репутацію астматика, причому важкого. Він сповідував ненависть практично до кожного підлітка з авто в Лібертівіллі… хоч це й не заважало йому їх обслуговувати й обдирати, як липку.

– Я знаю! – прогорлав Арні, перекрикуючи рев двигуна. – Але це тільки на тиждень-два, поки не знайду дешевшого місця. Деннісе, я не можу везти її додому в такому стані, тата з мамою порве на клапті!

І то була однозначно правда. Я розтулив рота, щоб сказати ще щось – може, слізно попросити його зупинити це божевілля, поки все не вийшло з-під контролю остаточно. Але так я й заткнувся. Угоду вже закрили. До того ж, я більше не хотів ні змагатися з ревінням того глушника, ні стояти там, набираючи повні легені гидких токсичних вихлопів.

– Гаразд, – змирився я. – Поїду слідом.

– Так і бути, – розплився він в усмішці. – Я поїду по Волнат-стрит і Бейсін-драйв. Краще триматися подалі від великих доріг.

– Добре.

– Спасибі, Деннісе.

Він перевів важіль гідроматичної коробки передач у положення «D»,[24] і «плімут» рвонув уперед на два фути, та ледь не заглух. Арні трохи натиснув на акселератор, і Крістіна зіпсувала повітря своїми газами.

«Плімут» поповз під’їзною доріжкою Лебея до вулиці. Коли Арні натиснув на гальма, спалахнула лише одна задня фара. Мій внутрішній автомобільний бухгалтер безжально дзенькнув, додаючи ще п’ять доларів.

Арні вивернув кермо ліворуч і виїхав на проїжджу частину. На найнижчому місці під’їзної доріжки рештки глушника іржаво зашкряботіли. Арні додав газу, і машина заревіла, наче втікачка з перегонів у Філадельфії. Сусіди через дорогу вже виходили на ґанки й показувалися у дверях своїх будинків, щоб глянути, що це там таке коїться.

Так, завиваючи й гарикаючи, Крістіна покотила вулицею зі швидкістю приблизно десять миль на годину, випускаючи великі смердючі хмари синього масного диму, що повисали в повітрі, а потім неквапом розтікалися в стиглому серпневому вечорі.

Біля знаку «стоп» через сорок ярдів вона заглухла. Якийсь малий, що проїжджав повз громадину на своєму велику «Ралей», щось порадив, і до мене долетів його нахабний, безсоромний викрик: «Містере, пустіть цей брухт під прес!»

У вікно вистромився стиснутий кулак Арні. Його середній палець злетів догори в красномовному жесті. Ще один кулак. Я ще ніколи в житті не бачив, щоб Арні показував комусь «фак».

Стартер завив, двигун розплювався й забуксував. Цього разу віддача пішла чергою, наче на Лорел-драйв у місті Лібертівілль, США, хтось відкрив кулеметний вогонь. Я застогнав.

Ще трохи – і хтось із сусідів викличе копів, зі скаргами на порушення громадського порядку, і Арні загребуть за водіння незареєстрованого, без техогляду транспортного засобу… ну і за порушення порядку також. Це не полегшить анітрохи ситуацію в нього вдома.

Останній оглушливий постріл луною прокотився по вулиці, наче міна вибухнула, – і «плімут» повернув ліворуч, на Мартін-стрит, яка через милю вливалася у Волнат-стрит. Сонце, що вже хилилося до заходу, омило золотом пошарпаний червоний корпус машини, коли вона вже зникала з очей. Я побачив, що Арні виставив лікоть у вікно.

Я обернувся до Лебея, знову розлючений і готовий дати йому ще трохи чортів. Чесно вам кажу, мені так хріново на серці було, що аж нудило. Але те, що я побачив, змусило мене застигнути нерухомо.

Роланд Д. Лебей плакав.

То було огидне, жахливе, гротескне видовище, та понад усе воно було жалюгідним. Коли мені було дев’ять років, у нас був кіт на кличку Капітан Яловичина, і його збила вантажівка кур’єрської служби. Ми повезли його до ветеринара. Мама мусила кермувати повільно, бо вона плакала й погано бачила дорогу, а я сидів позаду з Капітаном Яловичиною. Він лежав у коробці, а я все повторював йому, що ветеринар його врятує, усе буде добре, але навіть малий дев’ятирічний дурко, як я, розумів, що для Капітана Яловичини більше ніколи нічого доброго не буде, – бо його кишки виглядали назовні, з дупи лилася кров, у коробці й на шерсті було лайно й він помирав. Я спробував його погладити, але він вкусив мене за руку, прямо в чутливу перетинку між великим і вказівним пальцями. Біль був сильним, та ще гіршим було те жахливе відчуття жалю. Відтоді я нічого подібного ні до кого не відчував. Не те щоб я скаржився, розумієте; я думаю, людям якомога рідше треба таке відчувати. Як будеш часто таке відчувати, то невдовзі тебе заберуть у божевільню плести кошики з лози.

Лебей стояв на своєму полисілому газоні недалеко від того місця, де великий клапоть мастила все збезлистив, і тримав у руці велетенський старечий носовик для сякання, і голова в нього була похилена, і він витирав тією ганчіркою очі. Сльози маслянисто зблискували на його щоках, більше схожі на піт, ніж на справжні сльози. Його кадик неспокійно рухався вгору-вниз.

Я відвернувся, щоб не бачити, як він плаче, і ненароком спотикнувся поглядом об його гараж на одну машину. Перед тим він здавався наповненим – мотлох уздовж стін, звісно, справляв своє враження, та найбільше місця займала та велетенська стара тачка з її подвійними передніми фарами, панорамним вітровим склом і довжелезним капотом. А тепер ті речі, що валялися вздовж стін, лише підкреслювали порожнечу гаража. Він зяяв, наче беззубий рот.

Це видовище було ненабагато кращим за Лебея. Та коли я озирнувся на нього знову, старий козел уже опанував себе – майже. Він перестав пускати сльозу й запхав шмату для шмарклів у задню кишеню старечих штанів. Але вираз обличчя в нього досі був тужливий. Дуже тужливий.

– От і все, – хрипко мовив він. – Я вже без неї, синку.

– Містере Лебей, – відповів йому я, – мені одного тільки шкода – що те саме не може зараз сказати мій друг. Якби ви знали, що йому довелося вислухати через це іржаве діряве відро від батьків…

– Іди звідси, – відрізав він. – Мекаєш тут, як та проклятуща вівця. Бее, меее, бее, мее – от і все, що я чую з твоєї дірки. Твій друг знає більше за тебе. Їдь за ним, а то йому там, може, підсобити тре’.

Я пішов через газон до своєї машини. Більше ні на хвилину не хотів затримуватися біля Лебея.

– Бее, меее, бее, мее, і більш нічого! – сварливо прокричав старий мені навздогін, і я згадав ту стару пісню «Янґбладів» – «Я людина однієї ноти, граю, скільки є охоти». – Ти й наполовину стільки не знаєш, як ото про себе думаєш!

Я сів у машину й поїхав геть. Тільки раз обернувся, повертаючи на Мартін-стрит, і побачив, що він стоїть на своєму газоні, а промені сонця виблискують на його лисій голові.

Як згодом виявилося, він мав рацію.

Я й уполовину стільки не знав, як мені здавалося.