Читать книгу Крістіна - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 14

Наш останній повний робочий тиждень перед початком школи передував Дню праці. Коли я того ранку під’їхав до будинку Арні, щоб його забрати, він вийшов надвір з велетенським синьо-чорним фінгалом під оком і бридкою подряпиною, що перетинала все обличчя.

– Що з тобою сталося?

– Я не хочу про це говорити, – понуро відказав він. – Мені батькам довелося так довго пояснювати, що я думав, дуба дам.

Він кинув лоток з обідом на заднє сидіння й пірнув у понуру мовчанку, яка тривала аж до самої роботи. Хтось із хлопців пустив шпильку з приводу його фінгала, та Арні лише плечима знизав.

Дорогою додому я не сказав про це ні слова, просто крутив радіо і тримав свою думку при собі. І я міг би взагалі не почути цієї історії, якби дорогою, якраз перед поворотом на Мейн-стрит, мене не перепинив той жирний ірландський макаронник «Джино».

У той давній час «Джино» завжди мене перепиняв. Він міг простягнути руку прямо крізь зачинене вікно машини й зупинити її. «Смачна італійська піца від Джино» розташована на розі Мейн і Бейсін-драйв, і щоразу коли я бачу ту вивіску, на якій піца злітає в повітря і над усіма «і» – цятки у формі листочків конюшини (уночі вона блимала, загоралася й гасла, немає меж несмаку, правда?), я відчуваю, що мені не уникнути «Джино». А того вечора моя мама мала бути на занятті, тобто вечерю вдома треба буде шукати. Перспектива не надто радісна. Ми з татом були такі собі кухарі, а Елейн – та взагалі навіть воду спалить.

– Ходімо на піцу, – сказав я, заїжджаючи на паркувальний майданчик до «Джино». – Що скажеш? Велика й жирна піца, смердить пахвами.

– Господи, Деннісе, яка гидота!

– Чистими пахвами, – уточнив я. – Ходім.

– Та ні, у мене мало грошей, – мляво відказав Арні.

– Я пригощаю. Можеш на свою половину навіть тих кошмарних сраних анчоусів замовити. Що скажеш?

– Деннісе, я правда не…

– І пепсі.

– Від пепсі в мене прищі. Ти ж знаєш.

– Так, я знаю. Велике-превелике пепсі, Арні.

Його сірі очі просяяли вперше за весь той день.

– Велике-превелике пепсі, – луною озвався він. – Подумати тільки. Деннісе, ти підступний. Дуже.

– Два, якщо схочеш, – сказав я. Так, то було підступно – як пропонувати цирковій товстунці шоколадний батончик «Герші».

– Два, – він стиснув моє плече. – Два пепсі, Деннісе!

І він завовтузився на сидінні, роздираючи собі нігтями горло й волаючи:

– Два! Швидко! Два! Швидко!

Я розреготався так сильно, що ледь не в’їхав у шлакобетонний блок, і коли ми виходили з машини, подумав: «Чому він повинен відмовлятися від кількох шипучок? Видно ж, що він їх уже давненько не пив». Те легке поліпшення стану його шкіри, яке я помітив хмарної неділі два тижні тому, стало тепер помітнішим. У нього досі було повно горбків і кратерів, але вже не так багато з них – пардон, але я повинен це сказати, – стікали гноєм. Щось у ньому ще змінилося, він краще виглядав. За ціле літо в дорожній бригаді його тіло вкрилося темною засмагою і мало тепер кращу форму, ніж будь-коли в житті. Тож, як на мене, він заслужив своє пепсі. Трофей дістається переможцеві.

Піцерією «Джино» керує чудовий італієць, якого звати Пет Донаг’ю. У нього на касовому апараті є наліпка з написом «ІРЛАНДСЬКА МАФІЯ», він розливає зелене пиво на день Святого Патрика (17 березня до «Джино» навіть наблизитися не можна, а в музичному автоматі Розмарі Клуні[44] співає «Коли ірландські очі сміються») і любить чорний капелюх-казанок, який носить зсунутим на маківку.

Автомат – старий «Вуртіцер», релікт із кінця сорокових, і всі платівки в ньому (не лише Розмарі Клуні) – вінілові, зі студії «Прехісторік». Це, мабуть, останній музичний автомат в Америці, де можна за четвертак послухати три пісні. У тих нечастих випадках, коли я покурював травку, я фантазував про «Джино» – просто як заходжу туди й замовляю три напхані різним добром піци, кварту пепсі й шість чи сім фірмових домашніх брауні з помадкою від Пета Донаг’ю. А далі я уявляю, як сідаю за стіл і поглинаю те все, а з автомата рівним потоком ллються хіти «Біч Бойз» і «Роллінг Стоунз».

Ми зайшли, зробили замовлення й посідали, споглядаючи, як три піцайоло підкидають тісто в повітря й ловлять. Вони обмінювалися гострими італійськими дотепами, такими як: «Гові, а я вчора видів тебе на танцях у Шрайнері, що то за курва, з якою прийшов твій брат?» «А, та то ж твоя сестра була».

Це ж треба, типу дух Старого світу й усе таке.

Люди заходили й виходили, основна маса – школярі. Уже зовсім скоро я знову бачитиму їх у коридорах, і знову накотила та люта наперед-ностальгія і той переляк. В уяві я чув, як дзеленчить дзвоник, але чомусь його довгий галас звучав як сигнал тривоги: «Наша пісня гарна й нова, Деннісе, останній раз, після цього року ти муситимеш навчитися бути дорослим». Я чув, як грюкають дверцята шафок у роздягальні; чув рівномірне «ка-чонк, ка-чонк, ка-чонк» форвардів-нападників, які стукали по манекенах для відбирання м’яча; чув, як Марті Беллерман збуджено волає: «Моя срака і твоє лице, Педерсен! Запам’ятай це! Моя срака і твоє лице! Довбаних двійнят Боббсі[45] й то легше розрізнити!» Сухий запах крейдяного пороху в класних кімнатах математичного крила. Стукіт друкарських машинок з великих секретарських залів на другому поверсі. Пан Мічем, директор, сухим причепливим голосом роздає вказівки наприкінці дня. Обід надворі, на трибунах, у гарну погоду. Новий урожай дев’ятикласників, придуркуватих на вигляд і розгублених. А в кінці цього всього ти маршируєш проходом у великому фіолетовому купальному халаті, і все закінчується. Школа скінчилася. Тебе випускають у світ, який ще нічого не підозрює.

– Деннісе, ти знаєш Бадді Реппертона? – зненацька вирвав мене із задуми голос Арні. Принесли нашу піцу.

– Якого-якого Бадді?

– Реппертона.

Прізвище було знайомим. Я взявся за свій бік піци й одночасно спробував уявити обличчя, що за цим іменем стояло. І через кілька секунд воно спливло. У мене з ним була сутичка, коли я був придуркуватим малим дев’ятикласником. Це сталося на танцях. Гурт, що виступав, узяв перерву, і я стояв у черзі за газованкою. Реппертон мене штовхнув і сказав, що малі повинні чекати, поки всі старшокласники не візьмуть свої напої. Він тоді був у десятому класі – великий, кремезний, лютий десятикласник. Його квадратна щелепа випиналася вперед, на голові росло масне сплутане чорне волосся, а маленькі очиці були посаджені надто близько до перенісся. Але ті очі були не зовсім дурні; у них таївся неприємний розум. Він був одним із тих хлопців, які в старших класах здобувають основну спеціалізацію в «Місцях для куріння».

Я висунув єретичне припущення, що класова вищість не має жодного значення в черзі по напої. Реппертон запросив мене піти разом з ним вийти. На той час черга до напоїв розсипалася й перегрупувалася в коло, одне з тих сторожких, але жвавих, поява яких так часто віщує бійку. Підійшов хтось із дорослих і всіх розігнав. Реппертон пообіцяв, що він мене дістане, але так і не дістав. То був єдиний раз, коли я з ним контактував, крім випадків, коли його ім’я час від часу попадалося в списках залишених після уроків, які приносили в класні кімнати продовженки наприкінці дня. Мені здавалося, що його й зі школи кілька разів виганяли, а таке в принципі промовисто свідчило про те, що хлопець не був учасником Ліги молодих християн.

Я розповів Арні про ту мою єдину сутичку з Реппертоном, і він стомлено кивнув. Потім торкнувся фінгала, який уже наливався огидним лимонним кольором.

– Це він.

– Реппертон розбив тобі обличчя?

– Ага.

Арні розповів, що знає Реппертона зі шкільних автомобільних курсів. Іронією зацькованої й безперечно нещасної шкільної долі Арні було те, що його зацікавлення й здібності незмінно приводили його до прямого контакту з тими людьми, які вважають своїм святим обов’язком товкти пики Арні Каннінґемам цього світу.

Коли Арні був у десятому класі й слухав курс, який називався «Основи двигунів» (проста стара «Автомеханіка І», але потім школа отримала купу грошви на профпідготовку від федерального уряду, і назва курсу ускладнилася), один пацан, Роджер Ґілман, вибив з нього все лайно. Я розумію, це срана вульгарщина – так казати, але я не знаю, як про це висловитися елегантно й вишукано. Побиття було таке сильне, що Арні кілька днів до школи не ходив, а в Ґілмана з люб’язного дозволу керівництва школи були тижневі канікули. Зараз Ґілман сидить за збройне пограбування. Бадді Реппертон належав до кола друзів Роджера Ґілмана і більш-менш успадкував лідерство в Ґілмановому гуртку.

Для Арні відвідування занять із механіки приблизно дорівнювало походам у демілітаризовану зону. А коли вдавалося дожити до сьомого уроку, то після нього він мчав на всіх парах на інший бік школи з шаховою дошкою, затиснутою під пахвою, на засідання шахового клубу чи гру.

Я пам’ятаю, як одного дня минулого року пішов на міський шаховий турнір у Сквірел-Гілл і побачив там те, що, на мою думку, символізувало шизофренічне шкільне життя мого друга. Він сидів там, зосереджено згорбившись над дошкою в густій опуклій мовчанці, яку завжди чуєш на таких заходах. Після тривалої сповненої задуми паузи він перемістив туру рукою, у яку так глибоко в’їлися моторне масло й бруд, що навіть «Бораксо»[46] не могло їх до кінця вимити.

Авжеж, не всі «механіки» були налаштовані проти нього; на тих курсах було чимало добрих дітей, але багато з них або мали свої тісні кола друзів, або весь час ходили під кайфом. Ті, що трималися своїх тісних маленьких клік, зазвичай були вихідцями з бідних кварталів Лібертівілля (і не слухайте, якщо вам хтось казатиме, що учнів старших класів не ділять за принципом «з якої частини міста походить»; ще й як ділять), дуже серйозні й такі тихі, що ти міг помилково сприйняти їх за тупаків. Більшість із них ходили як пережитки 1968 року – з довгим волоссям, зав’язаним ззаду в хвіст, у джинсах і кислотних психоделічних футболках, але в 1978-му ніхто з цих дітлахів не хотів скинути уряд; вони хотіли вирости й стати містерами Ґудренчами.[47]

І майстерня досі є кінцевим пунктом призначення для непристосованих і безголових гевалів, які не так відвідують школу, як відбувають у ній термін ув’язнення. Тепер, коли Арні вимовив прізвище Реппертона, я згадав кількох хлопців, які оберталися довколо нього, як планетарна система. Більшості з них було по двадцять років, і вони все ще ніяк не могли виборсатися зі школи. Дон Ванденберг, Сенді Ґелтон, Канючі Велч. Канючі насправді звали Пітером, але всі хлопці називали його Канючі, бо він вічно ошивався перед залами, де проходили рок-концерти в Піттсбурзі, і канючив копієчку.

Бадді Реппертон розжився дворічним синім «камаро», який кілька разів перевертався на трасі 46 поблизу державного парку Сквонтик-Гіллз. Машину він, за словами Арні, узяв в одного з покерних друзяк Дарнелла. Двигун був у порядку, але корпус реально постраждав, коли тачка перекидалася. Реппертон привіз її до Дарнелла приблизно через тиждень після того, як Арні притягнув Крістіну, хоча Бадді зависав там ще до того.

Перші кілька днів Реппертон наче й зовсім не помічав Арні, а той, звісно, не менш радий був, що його не помічають. Утім, Реппертон був у добрих стосунках з Дарнеллом. Він без проблем брав інструменти, на які завжди був великий попит і які зазвичай можна було дістати, лише забронювавши їх.

А потім Реппертон вирішив узятися за Арні безпосередньо. Він неквапливо прогулювався дорогою від автомата з «колою» чи з туалету, перекидав коробку, і насадки на ключі для шарових шарнірів, якими користувався Арні, розсипалися по всій підлозі у його боксі. Або, якщо в Арні на полиці стояла кава, Реппертон примудрявся зачепити її ліктем і розлити. Після цього він трубно гарчав «Ну пробааааач… ТЕ!», як Стів Мартін,[48] зі своєю гидкою самовдоволеною посмішкою на всю мармизу. Дарнелл кричав на Арні, щоб той позбирав насадки, поки якась у дірку в підлозі не провалилася абощо.

Небавом Реппертон навмисне звертав зі шляху, яким ішов, щоб аж зі свистом гепнути Арні по спині й прогорлати: «Як ся маєш, Пиздопикий?»

Ці залпи Арні витримував зі стоїцизмом людини, яка вже бачила це все раніше, через усе це проходила. Він, мабуть, сподівався, що станеться одне з двох – або знущання сягнуть стабільного рівня роздратованості й припиняться, або Бадді Реппертон знайде собі іншу жертву й відчепиться. Було також і третє сподівання, занадто прекрасне, щоб у нього повірити – завжди існувала можливість, що Бадді по заслузі посадять за щось і він просто зникне з очей, як перед тим його давній кореш Роджер Ґілман.

До стусанів дійшло однієї суботньої днини, одразу по обіді. Арні саме змащував деталі своєї машини, переважно тому, що ще не назбирав достатньо коштів на сотню інших необхідних маніпуляцій, яких ледь не криком вимагала машина. Реппертон проходив повз нього, з колою і пакетиком арахісу в одній руці й важелем для домкрата – в іншій. Проминаючи двадцятий бокс, він розмахнувся важелем і навідліг угатив по фарі Крістіни.

«Розтрощив її нахрін», – розповідав мені Арні за піцою.

– Ой, ви гляньте, що я наробив! – вигукнув Бадді Реппертон, перебільшено кривлячись у масці трагедії. – Ну пробаааааач…

Але більш нічого сказати не встиг. Напад на Крістіну спричинив те, на що сам Арні дотепер не наважувався, – він спровокував його на відплату. Арні обійшов «плімут» збоку, стискаючи руки в кулаки, і вдарив наосліп. У книжці або фільмі він би поцілив Реппертону прямо в кнопку нокаутування й кинув його на підлогу для відліку.

У реальному житті, проте, події нечасто розгортаються таким чином. Арні й близько не влучив Реппертону в підборіддя. Натомість він потрапив йому в руку, вибив пакетик арахісу на підлогу й розлив «кока-колу» Реппертону на обличчя й сорочку.

– Ну все, гівно мале йобане, ти догралося! – заволав Реппертон. Вигляд у нього був комічно приголомшений. – Хана твоїй сраці!

І він кинувся на Арні з важелем домкрата.

Кілька чоловіків з тих, що були в гаражі, кинулися до них, один сказав Реппертону кинути залізяку й битися чесно. Реппертон жбурнув важіль і кинувся в бій.

– А Дарнелл не намагався все зупинити? – спитав я.

– Його там не було. Він зник за чверть чи півгодини до того, як почалося. Схоже, він знав, що має статися.

За словами Арні, основної шкоди Реппертон завдав майже одразу. Першим був бланш; одразу ж потому не забарилася й подряпина на обличчі (завдана шкільним перснем, який Реппертон купив під час одного зі своїх численних пробних забігів у десятий клас).

– А ще купа інших різних синців, – сказав Арні.

– Які це інші синці?

Ми сиділи в кабінці в глибині піцерії. Арні роззирнувся навколо, щоб переконатися, що ніхто на нас не дивиться, і підняв футболку. Побачивши, я зі свистом втягнув крізь зуби повітря. Груди й живіт Арні вкривав страшелезний присмерк синців – жовтих, червоних, фіолетових, коричневих. Вони щойно почали тьмяніти. Як він спромігся прийти на роботу після такої м’ясорубки, було за межами мого розуміння.

– Ого, а він точно тобі ребер не потрощив, ти впевнений? – спитав я, відчуваючи реальний переляк. Порівняно з цією хрінню фінгал і подряпина здавалися квіточками. Я, звісно, не раз бачив шкільні бійки, у кількох навіть сам участь брав, але на результати важкого побиття дивився вперше в житті.

– Так, я впевнений, – незворушно відповів Арні. – Мені пощастило.

– Та мабуть.

Більше Арні нічого особливого не сказав, але ту бійку бачив мій знайомий хлопець, Ренді Тернер, тож коли почалася школа, він мене просвітив стосовно того, що там сталося, детальніше. За його словами, Арні міг постраждати набагато сильніше, але він дав Бадді відсіч значно лютіше й несамовитіше, ніж очікував сам Бадді.

По суті, розказував Ренді, Арні налетів на Бадді Реппертона з такою силою, неначе сам диявол дмухнув йому в сраку пекучим червоним перцем. Його руки молотили повітря, мов вітряки, кулаки знай мигтіли. Він горлопанив, матюкався, бризкав слиною. Я намагався уявити собі цю картину й не міг. Натомість бачив перед внутрішнім зором тільки Арні, який лупить кулаками по моїй панелі приладів, залишаючи вм’ятини, викрикуючи пронизливо, що вони в нього подавляться.

Він погнав Реппертона через половину гаража, розквасив йому носа (то була скоріше удача, ніж прицільна мета) і врізав противнику по горлу так, що той розкашлявся до блювотних покликів і загалом втратив інтерес до того, щоб товкти пику Арні Каннінґему.

Бадді відвернувся, тримаючись за горло й силкуючись зблювати, Арні копнув ногою в робочому черевику з металевим носком сраку Реппертона, обтягнену джинсами, і той полетів сторчголов, приземлившись на живіт і лікті. Він усе ще кавкав і тримався рукою за горло, з носа, як дурна, юшила кров і (знову ж таки, якщо вірити Ренді Тернеру) Арні вочевидь мав намір забити сучого сина на смерть, коли раптом магічним чином у гаражі матеріалізувався Вілл Дарнелл і закричав своїм сипливим голосом, щоб «гей там припинили бійку, припиніть, бля, цю херню, припиніть».

«Арні підозрював, що бійка буде, – сказав я Ренді. – Він думав, що все це підстроїли».

Ренді знизав плечима.

«Може, і так. Усе могло бути. Але дивно, як Дарнелл з’явився саме тоді, коли Реппертон почав програвати».

Семеро мужиків схопили Арні й відтягли геть. Спочатку він відбивався від них, як ненормальний, кричав, щоб пустили його, кричав, що як Реппертон не заплатить за розбиту фару, він його порішить. Та потім стих, спантеличений, не розуміючи, як так сталося, що Реппертон лежить, а він досі тримається на ногах.

Зрештою Реппертон підвівся, у замащеній тепер брудом і мастилом білій футболці. Під носом усе ще пухирилася кров. Він зробив випад у бік Арні. Ренді сказав, що той порух був якийсь неохочий, лише для проформи. Декілька інших клієнтів гаража стримали його й відвели вбік. Дарнелл підійшов до Арні й наказав йому віддати ключ від коробки з інструментами та забиратися.

– Господи, Арні! Чого ж ти не подзвонив мені в суботу вдень?

Він зітхнув.

– Настрій був поганий.

Ми доїли піцу, і я замовив для Арні третю пепсі. Ця штука вбивча для шкіри обличчя, зате настрій підіймає незлецьки.

– Я не знаю, що він мав на увазі: забиратися лише до кінця суботи чи взагалі, – дорогою додому сказав мені Арні. – Що скажеш, Деннісе? Думаєш, він мене назавжди вигнав?

– Ти ж кажеш, він забрав у тебе ключ від коробки з інструментами.

– Ага. Так, забрав. Мене ще ніколи нізвідки не виганяли.

І він скривився, наче от-от заплаче.

– Однаково там відстійник. Вілл Дарнелл – мудак.

– Тепер уже було б тупо намагатися тримати її там і далі, – сказав він. – Навіть якщо Дарнелл і впустить мене, там буде Реппертон. Я з ним знову поб’юся…

Я почав наспівувати тему з «Роккі».

– Ага, ну тебе в сраку, тебе й коняку, на якій ти приїхав, рейнджере, – злегка всміхнувся Арні. – Серйозно, я б з ним побився. Але Реппертон міг відігратися на ній тим важелем для домкрата, коли мене не буде. І навряд чи Дарнелл став би його зупиняти.

Я не відповідав, і ймовірно, Арні подумав, що це означає мою згоду. Але я з ним не був згоден. Я не вважав, що Реппертон замірявся на його старе іржаве діряве відро, той «плімут-фурію». А якщо знищення головної цілі самотужки Реппертону здавалося непідйомним, він міг просто звернутися по допомогу до своїх корешів – Дона Ванденберга, Канючі Велча та інших. Пацани, діставайте свої мотоциклетні чоботи, сьогодні в нас у клюбі гоцанки.

Мені подумалося, що вони могли його забити. Не просто забити, а насправді, Господи Боже, усерйоз забити, знищити. У таких хлопців іноді до цього доходить. Варто бійці вийти з-під контролю, і якийсь малий виявляється мертвим. Часом про таке пишуть у газетах.

– …її тримати?

– Га? – я трохи випав з розмови. Попереду вже показався будинок Арні.

– Я спитав, чи є в тебе ідеї, де її можна тримати.

Тачка, тачка, тачка – от і все, про що він міг думати. Він уже почав нагадувати заїжджену платівку. А що найгірше – постійно талдичив «вона, вона, вона». Він був досить тямущим, щоб помітити – його пристрасть до неї вже набуває рис одержимості. Але жодних висновків він з цього не робив. Зовсім.

– Арні, – сказав я. – Друже. У тебе є важливіші проблеми, щоб про них турбуватися, ніж де тримати машину. Мені б хотілося знати, де ти збираєшся тримати себе.

– Га? Ти про що взагалі?

– Я питаю, що ти робитимеш, якщо Бадді та його кореші вирішать, що їм хочеться тебе попресувати.

Раптом його обличчя на очах порозумнішало. Воно порозумнішало так несподівано, що спостерігати за цим було навіть лячно. Вираз його обличчя був розумним, і безпорадним, і незламним. Такі обличчя я бачив у новинах, коли мені було вісім чи дев’ять років, обличчя всіх тих солдатів у чорних піжамах, які бадьоро вибивали лайно з найкраще оснащеної й забезпеченої армії світу.

– Деннісе, – сказав він. – Я зроблю, що зможу.