Читать книгу Я захищу тебе… - Светлана Талан - Страница 3

Наближалося свято Івана Купала. Кірі вже виповнилося тринадцять років і вона була впевнена, що батьки відпустять її провести ніч на березі Лутугинського водосховища, куди збирались і старша подружка Люда, й однокласниця Валя. Валиним батькам узагалі було байдуже, де вона буде і з ким – для них головним у житті була пляшка самогону на столі, тож подружка не питала дозволу.

– Кіро, тебе батьки не мають права тримати вдома в таку ніч! – рішуче сказала їй Валя. – Таке свято пропустити не можна!

– Не впевнена, що мені дозволять піти з вами, – відповіла на те дівчина.

– То попроси Люду, нехай вона поговорить із твоїми батьками, – порадила Валя.

– Гадаєш, до неї вони дослухаються? – Кіра поглянула на Валю великими карими очима.

– Нехай Людка візьме тебе під свою опіку! – усміхнулась Валя.

– Якщо захоче, – сказала Кіра.

Людмилі було вже сімнадцять років. Дівчина жила з Кірою на одній вулиці. Сказати, що вони були найкращими подружками, не можна було, але добрі стосунки, одна й та сама школа в Розкішному, стадіон біля школи, де вечорами збиралась молодь на спортивному майданчику, були тим, що їх об’єднувало. Іноді Люда була відвертою з Кірою й розповідала по великому секрету про своїх хлопців, як вони цілуються і хто з них засовує язика до рота або взагалі слинявить губи, а не цілує.

– Від одного, як тільки обніме, аж мурахи по шкірі йдуть, – розповідала старша подружка, – а інший цілує, а тобі байдуже, ніби й не тебе. Ніяк не зрозумію, чому так буває?

– Може, ти одного кохаєш, а інший тобі байдужий, – висловила припущення Кіра, на що Люда розсміялась.

– Яке кохання? Ні, спочатку мені здається, ніби я закохалась, а потім за кілька днів близького спілкування розумію, що він мені нецікавий. Ні, Кірочко, кохання – це щось інше, воно не таке!

– А яке воно?

– Гадаю, що він має бути єдиним у цілому світі! – піднесено промовила Люда. – Ти дивишся на інших і нікого, крім нього, не бачиш! Хтось до тебе заграє, чіпляється, а він тобі ніби стіна, байдужий і чужий; є лише один, від чийого погляду в тебе підкошуються ноги і ти не відчуваєш землі під собою!

– Таке й справді буває?

– Ти ще дитина, Кіро, маля, можна сказати! – з виглядом досвідченої дорослої жінки казала Люда.

Сперечатися з нею Кіра не хотіла, бо ще не знала, чи справді існує таке кохання, про яке розповідала подруга, чи то вона в книжках вичитала. Щоправда, Кірі подобався торік один хлопчик із паралельного класу, але коли вона якось побачила, що він ішов зі школи з іншою дівчинкою, то всі її почуття до нього самі собою кудись поділися. Тоді Кіра подивилася на нього іншими очима і ніби полуда з очей спала – і не такий уже він красень, як здавався, і ніс у нього завеликий, і плечі вузькі, а руки довгі. Кіра одразу зробила для себе висновок, що не можна дивитися на хлопців крізь рожеві окуляри, тому останнім часом взагалі припинила на них звертати увагу.

Увечері Кіра дочекалися батьків із роботи, і коли всі зібралися на кухні, запитала, чи підуть вони на свято Івана Купала.

– Як батько, так і я, – відповіла їй Таїсія Іванівна. – Я так з дітьми у дитсадку за день награлася, що хочеться відпочити на дивані перед телевізором, а не йти з дому на всю ніч. Доню, запитай у батька, що він скаже.

– А що батько? – озвався Григорій Антонович. – Батько ледь живий та теплий із шахти виліз. Чи після такої рабської праці хочеться гуляти? Відгуляли ми своє, доню, поки були молоді, а зараз як сів, так і приклеївся до дивана. А чому ти питаєш? Чи, бува, не надумала піти на гульки?

– Ага! Подружки йдуть і я хочу з ними! – відповіла Кіра.

– А чи не зарано? – насупив брови чоловік.

– Мені вже тринадцять років! Я вже не дитина, якщо ви цього не помітили!

– Та ще й не дівка, щоб ночами з хлопцями гуляти, – зауважила мати.

– То можна мені піти з подружками? – не відступалася від свого дівчина.

Таїсія Іванівна могла б заборонити Кірі, але знала, що донька все одно зробить так, як задумала. Така вже була у неї вдача: ніколи не відступиться від свого, замкни Кіру в кімнаті, вона й шибки повиймає, щоб піти на свято. Нагадавши дівчині, що вона ще не доросла і рано їй задивлятися на хлопців, Таїсія Іванівна дозволила доньці піти.

– Дякую! – підскочила на місці дівчина й радісно заплескала в долоні. – Я так і знала, що ви мене зрозумієте!

– Якщо в пелені додому принесеш – не зрозуміємо, – пробурмотів батько й сів за стіл.

– Не хвилюйтеся, не принесу! – промовила дівчина й метнулася у свою кімнату.

– Їстимеш? – крикнула їй мати.

– Потім! Не зараз! – озвалася Кіра.

Жінка здогадалася, що донька вже відчинила шафу з одягом й підбирає щось собі на свято.

…Стомлене липневе сонце повільно закочувалося за обрій, коли троє дівчат прийшли на берег Лутугинського водосховища. Для них, молодих та енергійних, дійти з села Розкішного до водойми було зовсім не важко. За розмовами подруги не помітили дороги, а коли опинилися біля водосховища, були вражені великою кількістю людей на березі. Рожеве прощальне проміння сонця миготіло й відбивалися у воді, підсвічуючи її неймовірними барвами. Біля імпровізованої сцени зібралося багато люду і дівчата попрямували туди. Жінка в національному вбранні голосно й надто емоційно декламувала:

Інша жінка, театрально роблячи жести руками, продовжила:

Керівництво селищної ради взяло слово для привітання, і Люда запропонувала сходити подивитися на опудало.

– Почалося нецікаве, – сказала вона Кірі та Валі. – Поки вони наговоряться, ми зможемо прогулятися.

Дівчина привела подруг до опудала Марени, зробленого з гілля дерев та соломи, прикрашене барвистими атласними стрічками.

– Для чого воно? – поцікавилась у старшої подруги Кіра.

– Побачиш! Май терпіння! Он там – вогнище! – вказала Люда. – Коли його запалять, будемо через нього стрибати.

– Класно! – усміхнулася Кіра. – Ще ніколи не стрибала через вогнище!

– Дивись, щоб хвіст не загорівся! – засміялася Валя. – А то доведеться йти додому з голими сідницями!

– До речі, свічки із собою не забули взяти? – запитала Люда.

– Свічки? – в один голос промовили подруги і розгублено закліпали очима.

– Свічки! Ви що, не знали, що треба було їх взяти з собою?

– Ні! – дуетом протягли дівчата.

– Гаразд! – усміхнулась Люда. – Я так і знала, тому й для вас прихопила! Вінки плестимете?

– Так! – закивали обидві.

– Отож! А на віночок треба поставити свічку й запалити, – пояснила Люда.

– Вона ж упаде, – зауважила Валя.

– Чи не гадаєш ти, що свічка має бути півметровою? – засміялась Люда. – Ось такі вони! – сказала дівчина й дістала із сумочки низеньку парафінову свічечку в підставці.

– Зрозуміло! – кивнула Валя. – Чуєте, як гарно співають?

Дівчата повернулися до сцени, де вже закінчили свої вітальні промови керівники й місцевий ансамбль злагоджено співав «Про вишні».

– Ходімо подивимось, що там буде цікавого, – запропонувала Кіра.

Коли вони підійшли до натовпу глядачів, уже розігрувалася сценка, в якій дівчина відмовляла коханого йти в ніч на Купала шукати квітку папороті. Були тут і чорти, й відьми, які полювали на хлопця-відчайдуха, який мріяв знайти чарівну квітку, щоб розуміти мову звірів і птахів та відшукати захований скарб для своєї дівчини. Кіра захоплено спостерігала за грою акторів, але найбільше їй сподобалась дія, в якій дівчата, сидячи на траві, плели віночки з квітів та співали:

Далі Кіра вже не чула співу, вона уявила, як сплете вінок сама і вперше у своєму житті пустить його на воду. Вона не була мрійницею, але святковий вечір, який уже впав на землю сутінками, і перші зірочки, які замерехтіли на небі, справили на неї неймовірне, якесь містичне враження. Люди почали запалювати вогнища, дим спускався спочатку донизу, сивою пеленою огортав присутніх, а потім, коли полум’я яскраво розгоралося, тягнувся вгору, аж у темне небо. Кіра відчувала збудження, яке зазвичай буває в передчутті чогось неймовірного.

Подружки гуляли берегом, нишком поглядаючи в бік хлопців, які розпалювали вогнища й не оминали увагою трьох молоденьких дівчаток. Хлопці жартували, запрошували їх до свого гурту, але Люда весь час смикала за руки подруг, щоб не поверталися й ішли далі, удаючи, ніби їм зовсім байдуже до загравань юнаків.

– Так і будемо ходити, як привиди? – невдоволено пробубоніла Валя, звертаючись до старшої подруги. – Прийшли розважитися, а тиняємося, як неприкаяні.

– Ще встигнемо! – запевнила Люда. – Справжнє гуляння попереду!

– Сподіваюсь, що не марно прийшли сюди, – зітхнула Валя.

Кіра мовчала. Вона була заворожена святом, нічним небом, на якому блимали ясні зірочки, що віддзеркалилися у воді і тихенько колихалися, ніби на невидимих маленьких човниках.

Від водойми повівало приємною свіжістю, яка змішувалась із запахом диму від вогнищ та ароматом річкової м’яти. Звідусіль лунали веселі розмови, сміх, деінде жіночий голос заводив тужну пісню, яку переривали, щоб заспівати веселішої.

Увагу дівчат привернуло величезне вогнище, яке яскраво спалахнуло і, здавалося, вогонь шугнув угору так, ніби намагався сягнути неба. Йому це не вдалося, і полум’я яскравими іскорками освітило молодь, яка почала підходити ближче. Багаття як магнітом притягувало погляд Кіри і вона разом з подругами пішла на світло. Дівчинка згадала слова матері про те, що в цю ніч вогонь має велику магічну силу, і тепер сама це відчула – яскраве полум’я вабило, зачаровувало і не відпускало. Дівчина стояла, заворожена вогнем, який швидко поїдав свою здобич – товсте сухе гілля, розсипав навколо іскорки, які спалахували в темряві, потім починали диміти, намагаючись утримати в собі частинку жару, а потім тихо згасали.

– Як можна стрибати через таке полум’я? – Валя смикнула Люду за рукав кофтинки.

– Ти дурна? – витріщила на неї очі подруга. – Хто ж стрибне на три метри вгору? Ось опуститься вогонь, тоді почнеться!

Кіру кілька разів штовхнули в натовпі, і дівчина ніби виринула з казки, повернулася в реальність. Вона мовчки відійшла від подруг, наблизилася до водойми. На березі біля невеликого вогнища вона помітила хлопця. Той сидів з палицею в руках, час від часу тицяючи нею в жаринки, що залишилися від багаття. Кіра підійшла до нього, сіла поруч на траву. Білявий хлопчина, худий і довгошиїй, навіть не повернув до неї голови.

– Чому ти не там? – запитала Кіра.

Вона знайшла палицю і теж, як незнайомець, почала нею підгортати розжеврілі жарини.

– Де це, «там»? – перепитав він.

– Де всі, біля великого вогнища.

– А це обов’язково?

– Я цього не сказала, лише запитала.

– Ми всі маємо бути в одній купі?

– Та ні.

– То чому ти тут, а не з усіма?

– Захотілося сповна відчути магію найкоротшої в році ночі.

– То, може, підемо шукати квітку папороті? – усміхнувся хлопець і поглянув на Кіру. – До речі, я – Кирило.

– А я – Кіра, – сказала дівчина і зауважила про себе, що хлопець не з тих, до яких з першого погляду липнуть дівчата. «Звичайний, – подумала вона, – і трохи нудний».

– Це такий прикол? – запитав він. – Кіра, Кирило.

– Випадковий збіг, таке буває.

– Віриш у випадковість?

– Усі випадковості невипадкові, – відповіла вона фразою, яку десь почула. – Хто тобі дав таке ім’я?

– Я сам собі його дав.

– Ти маєш почуття гумору. А якщо серйозно?

– Мама казала, що батько.

– Ти живеш із мамою?

– Так. Батько загинув давно, коли мені було сім років, на копанці привалило. Це я одразу, щоб не виникало більше запитань на цю тему.

– Вибач, не хотіла зробити тобі боляче, але мій батько також шахтар, однак працює не на копанках, а в шахті.

– То він не дирочник[1], виходить? – Кирило поглянув на дівчину, затримав на ній погляд.

– Ага.

– Мій був трохи іншим шахтарем, поки не привалило на смерть.

– Співчуваю.

– Проїхали. Це вже закрита тема. А ти звідки?

– Я з Розкішного[2], а ти?

– З Успенки[3].

– Може, підемо туди? Там мої подруги, – запропонувала Кіра.

– Ходімо! – погодився хлопець.

Він підвівся і дівчина побачила, що Кирило худорлявий і зростом нижчий за неї. «Пусте! – подумала вона. – Він же не мій хлопець!»

Вони підійшли до молоді, що стояла навколо багаття. Полум’я палало вже не так яскраво, хмиз прогорів і вогнище стало набагато нижчим. Перші сміливці-хлопці розганялися й під схвальні вигуки з розгону стрибали через вогонь.

– Спробуємо разом? – запропонував Кирило.

Кірі було страшно, але сказати про це вона не зважувалася. «Ще подумає, що я розманіжена боягузка», – промайнуло в голові.

– Зачекай трохи, і спробуємо! – відповіла Кіра.

– Гаразд, – погодився хлопець.

Кіра поборола внутрішній страх після того, як через вогонь перестрибнула перша пара. Вона кивнула хлопцеві: гайда, і взяла його за руку. Вони відійшли на певну відстань, щоб можна було розбігтися, Кіра всміхнулась Кирилові, і обоє побігли. Розігнавшись, вони перестрибнули через вогонь, тримаючись за руки.

– Фух! – задоволено видихнула Кіра. – Я це зробила!

– Ми це зробили! – усміхнувся хлопець.

Лише зараз Кіра збагнула, що вони й досі тримаються за руки. Вона вивільнила свою руку й огледілася: чи, бува, подружки не бачать, що вона тримає за руку маломірка?

– Кіро, ти знаєш, що означає, коли пара після стрибка через вогнище тримається за руки? – спитав хлопець.

– І що ж?

– Те, що вони поберуться й будуть усе життя разом.

Кіра здивовано подивилася на Кирила, скривила губи в посмішці.

– Слухай, хлопчику, тобі скільки років?

– Тринадцять. А тобі?

– Мені також, – насмішкувато промовила дівчина. – І, здається, женихатися тобі ще зарано.

Кирило почервонів по самі вуха і розгублено закліпав очима.

– Ось коли виростеш, – дівчина підвела руку вгору, показуючи зріст, – тоді й патякатимеш, а зараз бувай, Кириле!

Сказала й миттю понеслася до своїх подружок. Хлопець провів її поглядом і пішов шукати своїх друзів.

– Де тебе носило? – запитала Кіру Людмила і, не дочекавшись відповіді, сказала, що час іти збирати квіти для вінків.

– І як ми їх знайдемо в темряві? – хмикнула Валя.

– Тут недалеко, – відповіла Люда. – Я знаю, де вони ростуть – ще засвітла примітила.

Дівчата нарвали степових квітів, зеленої трави та колосків і повернулися назад. Молоді біля багаття вже лишилося мало. Підходили старші жінки й чоловіки та, розігріті алкоголем, жартували і стрибали через майже згасле полум’я. Вони підпалили Марену, але це дійство у Кіри захоплення не викликало, їй було навіть шкода опудала, прикрашеного стрічками. Дівчина не захотіла дивитися, як спалюють Марену. Подружки пішли до гурту дівчат, які вже зібралися докупи в одному місці. Вони посідали на землю колом за живою огорожею з очерету, який ріс на березі й виступав півострівком на сушу.

– Ой на Івана, на Купала красна дівчина зілля копала, квіти збирала, віночки плела, – почала спів одна з дівчат, інші підхопили пісню. Кіра не знала слів, але намагалася підспівувати. У віночок зі скромних степових квітів вона вплітала колоски травички, зелену конюшину і свій спів. Люда віддала подружкам свічки, вони їх прилаштували на віночки й усі разом пішли до води.

– Запаліть свічки і спускайте на воду, – порадила Людмила.

– Як вони попливуть? Вода стоїть на місці, – зауважила Валя.

– Думай! – Люда постукала кулаком собі по лобі. – Зайти у воду і підштовхнути віночок не здогадалася?

– Дівчата, спускаємо віночки і стиха співаємо, щоб хлопці не почули, – порадила одна із юнок.

Хтось поцікавився, чому так, і вона пояснила, що юнаки можуть спіймати вінок своєї нареченої. «Мені це не загрожує», – подумала Кіра, знімаючи босоніжки. Вона зайшла у воду по коліна і, зрозумівши, що пелену суконьки вже встигла намочити, підняла її вище і пройшла туди, де глибше.

лунало чистими дівочими голосами над принишклою гладдю водосховища.

Кіра обережно опустила свій вінок із запаленою свічечкою на воду, підштовхнула його і він, плавно похитуючись, почав віддалятися. Віночки дівчат пливли по воді, і світло від свічок та зірок віддзеркалювалося у темному плесі. Кіра спостерігала за своїм віночком, коли Люда підійшла до неї ближче і пояснила:

– Дивись, як він пливе: якщо добре й гарно горить свічка, то вийдеш заміж.

– Тю на тебе! – усміхнулась Кіра. – Я не збираюсь заміж у свої тринадцять.

– Я не сказала, що це трапиться зараз! – ображено промовила подруга і продовжила: – Якщо вінок почне крутитися – ще довго будеш дівувати.

– Чекатиму, доки закрутиться!

– Яка ж ти невитримана! – дорікнула їй Людмила. – Якщо вінок потоне, то взагалі заміж не вийдеш.

– От і добре!

– До речі, – втрутилась у розмову Валя. – Кажуть, що вінок з цієї ночі можна зберігати на горищі, щоб лікував від усіх хвороб.

– Валю, можеш мій дістати, – сказала з іронією в голосі Кіра. – Загрипуєш, то не в аптеку побіжиш, а на горище.

– Язик у тебе, Кіро, без кісток!

Попри все, Кірі було цікаво, що буде з її віночком. З нього вона не спускала очей, аж поки її не відволік вигук однієї з дівчат:

– Хлопці! Вони з того боку! Хочуть украсти наші вінки!

Дівчата побігли, щоб захистити свої вінки, але було вже пізно. Напевно, хлопці спостерігали за ними з-за комишів і, дочекавшись слушного моменту, кинулися у воду за дівочими віночками. Марно дівчата хапали юнаків за руки, намагаючись витягти на берег – хлопці ловили віночки й бігли з ними по берегу під галасування дівчат.

Кіра побачила, як новий знайомий схопив її вінок і вибіг на берег.

– Ах ти, гад такий! – скрикнула вона й побігла за Кирилом.

Наздогнати його дівчині було не важко. За мить вона вже вчепилася йому в руки, намагаючись відібрати вінок.

– Віддай! Це моє! – спалахнула вона гнівом, коли побачила усмішку на обличчі хлопця.

– Я спіймав його, тож тепер він мій! – сказав він, ховаючи руку за спину.

– По-доброму прошу: віддай!

– Поцілуєш – віддам! – усміхнувся він.

– Що-о-о?! – витріщилась на нього дівчина. – Я? Тебе?

– Так!

– Та я… Я з таким, як ти, на одному гектарі срати не сяду! – випалила вона на одному подиху.

– Не сідай! А поцілувати можна!

– Хай тебе дідько лисий цілує! – вигукнула Кіра. – І вінок можеш собі залишити!

Дівчина різко повернулася й пішла геть.

– Кіро! Зачекай! Я пожартував. Візьми свій вінок! – почула вона позаду себе голос Кирила.

Кіра зупинилася. Вона забрала вінок і пожбурила його у воду.

– А тепер згинь з моїх очей! – крикнула хлопцеві.

Побачивши подруг, Кіра побігла до них.

– Усе! Вінкам нашим гаплик! – сповістила Люда. – Можна йти їсти куліш. Пахне смачно, аж сюди чути! – повела вона носом.

Настрій у Кіри був зіпсований, але миска смачного кулешу, що пропахнув димом, його швидко поліпшила. Дорослі пригощали молодь кашею та чаєм на травах, самі ж не забували час від часу прикладатися до чарки. Під ранок співали пісень, а коли почало світати, люди загасили вогнища і порозходилися по домівках.

Кіра повернулася додому, коли мати вже попорала господарство й готувала сніданок.

– О! Наша дівонька повернулася! – усміхнулась жінка. – Сідай, Кіро, розкажи, що там було.

Дівчина сказала, що їй усе сподобалось.

– Давно ми з батьком не були на святі, – зітхнула мати. – Потроху старіємо.

– Ой, мамо! Я тебе прошу! Які ви старі? Можна було б і вам сходити.

– Наступного року підемо. А ти, Кіро, стрибала через багаття?

– Стрибала.

– Сама?

– Та ні. Познайомилась з одним недомірком з Успенки, – сказала дівчина. – З ним і стрибала.

– Перестрибнули тримаючись за руки?

– Так. А ще він мій вінок украв.

– Ого! То вже точно за нього заміж вийдеш!

– Я?! Та ніколи! Він малий, метр з кепкою!

– Порівняно з тобою багато хто здаватиметься, як ти кажеш, недомірком. Зараз у тебе який зріст?

– Сто сімдесят п’ять, – зітхнула дівчина, – а скільки ще попереду – невідомо.

– У такому віці хлопці дещо повільніше ростуть, а вже за кілька років їх так пожене вгору!

– Мамо, я не хочу про нього думати! Мені байдуже, якого зросту він буде за кілька років. І взагалі, я хочу спати.

– То йди. Хто тебе тримає?

Донька позіхнула й пішла до своєї кімнати, а мати чистила картоплю й думала про те, що Кіра ще не усвідомила, яка їй дісталася краса від природи. Вона була схожа на матір, така ж струнка, вже вища зростом, обличчя чисте, шкіра персикового відтінку, очі темні, великі та виразні, з довгими пухнастими віями, такими, що не треба фарбувати. А волосся яке! Темно-русяве, густе, довге… «Не буде відбою від женихів, – подумала Таїсія Іванівна, – як колись у мене».

Табунами бігали юнаки за юною красунею Таїсією, а обрала вона приїжджого з Ростовської області Гришку. Він був непримітний, тихий, працьовитий, прислали його на роботу на шахту після закінчення технікуму, і запав він Таїсії у душу надовго, на все життя. Ні про що не шкодувала вона, окрім того що Бог дав їм лише одну донечку. Колись вони, як молоде подружжя, отримали квартирку в бараці, а коли померли її батьки, то перейшли жити в їхню хату.

І знову жінка замислилась про доньку. Кіра – норовлива, уперта, але й цілеспрямована – усе має бути так, як вона хоче. «Справжній лідер, – подумала Таїсія Іванівна. – І в кого вона така вдалася?»

Незважаючи на зовнішню схожість, мати з донькою були дуже різні. Мати – тиха, не дуже говірка, часто поступлива й хазяйновита, а Кіра – справжній вогонь!

«У народі кажуть, коли донька схожа на батька, буде щасливою, – подумала жінка, – а Кіра не схожа на мене. Сподіваюся, що доля їй випаде така ж світла, як вона сама».