Читать книгу Я захищу тебе… - Светлана Талан - Страница 8

– Не розумію тебе, Кіро, – сказала Яна, відклавши вбік конспект. – Що ти знайшла в тому Кирилові? Нічого особливого в ньому немає, навіть потрібного зросту! Він – децел[5], на пів голови нижчий за тебе!

– Зріст має таке особливе значення? – Кіра загадково усміхнулась.

– Збоку ви виглядаєте разом, м’яко кажучи, незграбно. Він тобі не пасує.

– По-твоєму, хлопець, як кофтинка, має пасувати?

– У нього нема нічого такого, що може подобатися, – не вгамовувалась подруга. – От поясни мені, нерозумній, що ти в ньому знайшла?

– Те, чого не мають інші. А щодо зросту… Ти знаєш, що чоловіки ростуть, здається мені, до двадцяти п’яти років?

– Чекатимеш, доки підросте? – усміхнулась Яна.

– А мені поспішати нікуди.

– Ні, я все одно нічого не розумію! Не багатий, у столітніх джинсах, які купив, напевно, на секонді, вигоріла футболка, ніякого шарму! Якийсь такий собі задрипанець!

– Для кого як. Прийде час, і Кирило зможе купити собі гарний одяг. Хіба це так важливо?

– Для мене, наприклад, важливо. Ти йому курсачі робиш безплатно, а що твій задохлик зробив доброго для тебе? Квіти з клумби носить? Скільки хлопців за тобою упадають! Бери будь-кого, крути з нього мотузки, як хочеш, а ти на них навіть не дивишся! Обрала собі якесь одоробло!

– А ти спробуй заглянути їм у душу! Ті красені, як гарне яблуко: зовні привабливе, але якщо придивитися, то можна помітити маленьку дірочку – доріжку черв’яка, що живе всередині. Навіщо мені їсти червиве яблуко, коли я маю добре і смачне?

Яна помовчала, але за мить знову повернулася до розмови.

– Кирило, як твоя тінь, – куди ти, і він за тобою, як прив’язаний ходить, – сказала вона.

– Хіба це погано?

– У мене складається враження, що скажи ти йому стрибнути з даху багатоповерхівки – і він, не вагаючись, зробить крок уперед.

– А ти, Яно, знайди собі такого, щоб не вагаючись стрибнув з висоти, якщо ти попросиш, – сказала Кіра й розгорнула книгу, давши знати, що розмова закінчена.

– Невже й справді ти його кохаєш? – запитала Яна, помовчавши.

– Хіба я таке сказала? – промовила Кіра, не відриваючись від читання.

Кіра з Кирилом і насправді були антагоністами, і їхньої дружби ніхто не розумів. Дівчина була справжнім лідером: що б не робила, вона завжди прагнула бути першою і найкращою. Вона могла спалахнути миттєво, огризнутися, постояти за себе і будь-кому дати відсіч. Кирило – повна її протилежність. Юнак був спокійний настільки, що, здавалося, його неможливо вивести з рівноваги. Працьовитий і мовчазний, він і справді був зовсім не схожий на Кіру за своєю натурою. Коли Яна йшла ночувати до своєї бабці, хлопець не міг вільно зайти до гуртожитку, де мешкала Кіра – цербери у вигляді суворих чергових жіночок на вході були пильними й непідкупними. Тож Кирилові доводилося залазити знадвору на третій поверх, щоб потрапити до кімнати дівчини. Як він це робив, Кіра не могла второпати.

– Я ж навчаюся на факультеті фізичного виховання, – відповідав на запитання дівчини Кирило і сором’язливо усміхався.

– І вас навчають, як до дівчат залазити в кімнати? – жартувала Кіра.

– А то ж як!

Кирило завжди їй щось приносив. Іноді він купував квіти, іншого разу вони були зірвані десь поблизу на клумбі, але Кіру тішила будь-яка увага. Вона його сварила, коли приносив їй шоколадку або батончик, дорікаючи, що через це вони не зможуть поїхати влітку на запланований відпочинок.

– Марнотратник! – тикала вона йому пальцем у груди. – Не вмієш гроші економити!

– Я навчуся! – обіцяв хлопець.

Кирило бачив, що дівчині подобається його увага. Він ладен був небо до її ніг прихилити, не те що залишитися на день голодним, щоб купити їй гостинця. Йому було приємно, коли вона стояла перед ним і сварила за марнотратство в той час, коли очі були сповнені ніжності.

Кіра звикла до глузувань одногрупників над її дружбою з тихим і непримітним Кирилом. Усі вже знали, що дівчина гостра на язик і будь-кому дасть відкоша, тому шепотілися за її спиною. Здавалося, що Кірі було байдуже, що про неї хто говорить, вона прагнула отримати червоний диплом, бути поруч із Кирилом після закінчення навчання, ішла до своєї мети і не витрачала сил на плітки та чутки. Їй було добре разом з Кирилом, а на все інше вона не зважала.

На літніх канікулах вони поїхали на Західну Україну, щоб побачити старий Львів і сиві Карпати. Щоправда, для цього Кирилові довелося ціле літо тягати валізи з овочами на ринок у Луганську, і то він зміг заробити лише на п’ять днів відпочинку. Кіра намагалася хитрощами заплатити за нього, але в цьому юнак був непохитний: «Я своїм горбом заробив для нас двох на короткотривалу поїздку і не дуже цим задоволений, – сказав він. – Попереду навчальний рік, тож потрібно лишити на це кошти, але, Кіро, я ніколи, запам’ятай, ніколи не стану альфонсом». І все-таки інколи Кірі вдавалося схитрувати. У Львові вона йшла купувати квитки на екскурсію своїм коштом і робила це так, щоб Кирило не дізнався. Іншого разу їй вдавалося розрахуватися в кафе зі свого гаманця так, щоб хлопець не помітив. Якось дівчина спіймала себе на думці, що вони обоє намагаються зробити одне одному хоча б маленьку приємність і від того обоє тішаться, як малі діти новій іграшці. Така турбота ще більше їх зближувала.

Львів, старий, сумний, загадковий, часом зухвалий, іноді загублений серед кривих вуличок зі старими будинками і дорогою з бруківки, справив на них неповторне враження. Прогулянки старим містом були, як дотик до історії, яка залишилась у минулому, але не щезла: її дух зберігся серед вузьких брукованих вуличок міста, де переплелося минуле з сучасністю, де смачно пахло кавою і шоколадом. Кіра з Кирилом гуляли вечірнім Львовом, намагаючись закарбувати надовго в пам’яті спогади про Місто Лева. Про почуття вони взагалі не говорили – кохання любить тишу і вони обоє це відчували…

Якось так виходило, що Кіра з Валею навчалися в одному місті, їхні батьки жили в одному селі, а подруги майже не бачилися. Їхні зустрічі були випадковими, коли «Привіт! Як справи? Бувай!» – ось і все. Іноді Кіра уривала хвилинку зі свого щільного графіку, щоб зателефонувати Валі, але то були скоріше дзвінки ввічливості, ніж розмови колишніх подруг.

Кіра закінчувала навчання на другому курсі, коли відчула потребу побачити Валю, поговорити з нею не по телефону, а задушевно, як раніше, при зустрічі. Відмовивши Кирилові у побаченні, Кіра подзвонила Валі і запропонувала прогулятися з нею вечірнім містом.

– Скучила за тобою, – сказала Кіра. – Були як сестри, а тепер стали ніби чужі. Хочу тебе обійняти, як раніше, попліткувати. Зустрінемося?

Подруга залюбки погодилася.

Кіра сиділа в парку на лавці біля великого куща бузку, насолоджуючись погожим тихим вечором і запахом рожевих суцвіть. Вона не одразу впізнала у дівчині з волоссям кольорів папуги, свою подругу, лише хода та постава нагадали колишню Валю.

– Привіт! – Кіра обійняла подругу, поцілувала в щічку. – Як я скучила за тобою!

– А я як! – усміхнулась Валя яскраво нафарбованими губами. – Чого так дивишся? Не впізнала?

– Ти… Ти так змінилася!

– Жити в Луганську – це тобі не в нашому Мухосранську!

– Навіщо ти так про наше село? Ми ж там народилися, виросли, жили…

– І добре, що не живемо зараз! Може, десь поганяємо чайковського? – запитала Валя і Кіра здивовано подивилася на неї. – Чаю поп’ємо, питаю?

– Краще тут посидимо, потеревенимо, – сказала їй Кіра. – Розповідай, як ти? З ким ти?

– Навчаюся в бурсі, скоро закінчу і піду вкалувати на роботу, хоча, чесно зізнатися, так впадло![6] – заторохтіла Валя. – Головна новина – тільки для тебе! Втріскалась я в одного перця по самі вуха! Ми з ним на дискачі[7] познайомилися, в нічному клубі. Його звати Льоха, до речі. Відриваюсь я, значить, на дискачі, й одразу помітила, що він не якийсь там забичений чи лажовий, а сімпотний і лавешний[8]. Льоха тоді був трохи вгашений, тож я його швидко привабила. Ні, ти, Кіро, не подумай, що я стала давалкою, ні, просто була гарно наштукатурена, трохи підшафе, тож ми й здибалися. При нагоді я тебе з ним познайомлю! – пообіцяла Валя.

Кіра слухала її монолог, і їй не вірилось, що два роки, такий короткий термін, можуть так змінити людину. Вона намагалася уловити з того нескінченного потоку розповіді основне, зрозуміти, що то за хлопець, який так вплинув на подругу.

– Він у мене хороший, – розхвалювала Валя свого хлопця. – Щоправда, не так давно вийшов із в’язниці, але з ким не буває? Чи не так? Усі помиляються.

– Він розказав тобі, за що відбував термін?

– Ні, не за мокруху, як ти подумала! – засміялась Валя. – За гоп-стоп, тобто за вуличне пограбування, але він мені казав, що не причетний до того, його дружбани попросили постояти на шухері, а загребли всіх гамузом. Ти ж знаєш, які менти підлі.

– Не мала такої нагоди з ними спілкуватися, – усміхнулась Кіра.

– Льоха ще не знайшов собі роботи, але він уміє рубати бабки[9], тож є що пожрати і за що відтопиритися![10] Льоха хоче водилою десь влаштуватися, але поки що не виходить, – знову заторохтіла дівчина.

– Водієм? – Кіра нарешті змогла вставити слово. – Твій Льоха, бува, не наркоман?

– Ні, ти що?! Ніяких колес! Він не наркуша, але збивати капусту вміє[11], без базару кажу тобі! Диви, який у мене прикид! Це все він мені купив! – Валя підвелася, покрутилася на місці, демонструючи своє вбрання. – А в ліжку який! Просто балдьож! Так що у нас усе пучком! – промовила захоплено Валя і з сумом додала: – Майже все пучком.

– Що трапилось?

– Та я сама винна.

– У чому? Що ти утнула? – запитала її Кіра.

– Та залетіла я! – зізналась Валя. – А мій Льоха, блін, як дізнався, то вигребла я по повній!

– Він тебе образив?

– Розумієш, Кіро, Льоха не на всю голову, але трохи вольтонутий, – продовжила Валя. – Каже, мовляв, хочеш, щоб ми віскас жерли? Отримала я втик від нього по повній і зробила вакуум.

– Вакуум? Що це таке?

– Перервала вагітність на ранній стадії. Ось що!

– Валю, навіщо?

– Нам спиногризи не потрібні!

– Ти дітей називаєш спиногризами?! Не подумала, що більше не зможеш завагітніти?

– Я тебе благаю! – Валя закотила очі. – У нас у групі одна тьолка вже два аборти зробила і втретє залетіла! Ні, тепер я буду розумнішою! Спіраль – моя найкраща подруга! Та що я все про себе? У тебе є хтось?

– Є.

– Могла б і не питати, – усміхнулась Валя. – Ясний перець! Ти така гарна! Просто красуня! І хто він? Є бабло?

– Він студент, як і я.

– Студяга, значить? Папік у нього має лаве?

– Валю, яке це має значення?

– Має! Ще й яке! Навіщо тоді ми живемо в Луганську? Щоб тут зачепитися, а не в гівні все життя довбатися. Так хто він?

– Ти його знаєш, – відповіла Кіра. – Кирило. Пам’ятаєш?

– Той самий?! – Валя витріщила очі від здивування. – Так він же повний тормоз! Я гадала, що ти крутого хлопця собі підхопила, якогось навороченого, а тут тобі здрастуй, ужас, я твій кошмар! Кирило – це ж просто якесь одоробло!

– Принаймні не зек, – ображено промовила Кіра.

– Кіро, не ображайся, – Валя взяла її за руку. – Мені фіолетово, з ким ти тусуєшся, але ж ти могла б знайти собі щось краще.

– Могла б, якби захотіла.

– Гаразд, проїхали, – зітхнула Валя. – Я дивлюсь, у тебе навіть губи не нафарбовані. Хочеш, я тобі всю свою косметичку подарую? – дівчина швидко дістала її з сумочки. – Льоха мені ще накупить цього добра!

– Дякую, Валю, мені нічого не потрібно, – сказала Кіра. – Валюшо, ти дуже змінилася.

– Знаю! Так було задумано! – усміхнулась подруга.

– Чомусь колишня ти мені подобалась більше.

– А я себе люблю тепер, – із задоволенням промовила дівчина.

– Шкода, – зітхнула Кіра й поглянула на годинник.

– Бачу, ти поспішаєш, – сказала Валя. – Тоді обнімашки?

Дівчата розпрощалися, пообіцявши зв’язатися найближчим часом. Валя поспішила піти, а Кіра ще трохи посиділа в роздумах на лавці. «Яна не розуміє мене, – думала вона, – а я не зрозуміла кохання Валі. Напевно, любов не має пояснень, кого і за що ми кохаємо. І чи то любов?»