Читать книгу Я захищу тебе… - Светлана Талан - Страница 6

Після закінчення першого курсу університету Кіра дізналася, що до Криму на екскурсію відправлять студентів, які добре навчалися. Коли вивісили список на тридцять дві особи, вона знайшла й своє прізвище в ньому. Кирило навчався непогано, але гірше, ніж Кіра, і його не було серед щасливчиків. Кіра купила пачку морозива й сіла на лавку біля одного з корпусів навчального закладу. Звичайно, дівчина була задоволена, що поїде до Криму. Вона не раз бачила море, хоча лише Азовське. Майже щоліта батьки намагалися оздоровити свою дитину. А от чи бачив Кирило море, Кіра не знала. Вона із задоволенням поласувала морозивом і зателефонувала другу.

– Можемо зустрітися? – запитала вона в Кирила.

– Куди підійти? – відповів він.

Кіра пояснила й усміхнулася. Отакий він завжди! Не спитає, навіщо і коли, одразу погоджується. Іноді Кіру дратувала така поведінка юнака, а з іншого боку – було приємно, що є людина, яка готова без крапельки вагання відгукнутися на її прохання. «Таким і має бути справжній друг», – подумала вона, викидаючи в урну пакет від морозива.

Кирила чекати довго не довелося. Вона здалеку помітила постать хлопця, який поспішав до неї.

– Привіт! – сказав він, сідаючи поруч.

Напевно, хлопець не йшов, а біг до неї, бо обличчя розчервонілося і на чолі блищали крапельки поту. Кирило сягнув рукою до кишені, але, мабуть, там не було хустинки і він ніяково усміхнувся, закліпав очима. Кіра мовчки дістала з сумочки вологу серветку, сама витерла його спітніле обличчя.

– Дякую, – стиха промовив він і запитав, що трапилося.

– Нічого. Просто хотіла тебе побачити, – сказала дівчина.

Лише кілька слів, але як змінився вираз обличчя Кирила! Очі променилися ніжністю та вдячністю, засяяла щира усмішка. «Дурненький!» – подумала Кіра. Вона відчула незручність через недоречний жарт, який хлопець сприйняв за чисту монету, але то було лише миттєве відчуття. Кіра набрала байдужого вигляду і, ніби ненавмисне, сказала, що обіцяють синоптики літо спекотне і непогано було б поїхати до моря.

– Так, було б непогано, – погодився Кирило.

– Ти поїдеш?

– Куди?

– Та до моря, до моря!

– Ні. Треба матері вдома допомогти з городом, – сказав він. – Якщо буде гарний урожай овочів, то возитиму в Луганськ на ринок продавати.

– А чому не торгувати ними в Успенці?

– У Луганську можна продати дорожче, та й попит на овочі там більший.

– Наторгуєш собі на відпочинок?

Кирило здивовано подивився на Кіру.

– На осінь відкладу, – відповів він і уточнив: – На пиріжки залишу.

– Зрозуміло. Ти раніше бував на морі?

– Я?! – Кирило подивився так, ніби перед ним був інопланетянин.

– Ти!

– Ні, я моря не бачив.

Кіра подумала, що ніколи не замислювалась над тими речами, які сприймала в своєму житті як щось буденне, само собою зрозуміле. Її возили оздоровлювати чи не щороку на морський берег, і це сприймалося як належне, водночас були такі, як Кирило, хто не мав фінансової можливості, хоча до Азовського моря рукою сягнути.

– Сходиш мені по морозиво? – запитала вона.

У Кирила почервоніли кінчики вух, і Кіра знала чому. Вона дала йому п’ять гривень, і він швидко пішов. Кіра розуміла, що юнак купив би їй не те що пачку морозива, а цілу тонну, якби лише було за що. Вона дістала невеличкий записничок з відривними аркушами, написала на ньому: «З’їж моє морозиво, мені час бігти». Дівчина підвелася, знайшла камінець і залишила під ним записку. Вона не хотіла морозива, але лише так, схитрувавши, могла пригостити ним свого друга. У Кіри зародився план, і щоб його втілити в життя, вона пішла в ректорат.

Ректора університету не було на місці, та й секретарка виявилась невблаганною – вона наполягала, щоб Кіра у письмовій формі виклала свої проблеми. Кіра не мала бажання ділитися своїми намірами з якоюсь секретаркою і, на її щастя, до приймальні зайшов проректор.

– Я до вас! – підбігла вона до чоловіка. – У мене важлива і невідкладна справа! Дуже вас прошу мене вислухати, будь ласка!

– Гаразд, – зітхнув той і запросив студентку до свого кабінету.

Кірі дуже кортіло показати секретарці язика, але вона мала тримати імідж чемної студентки, тож лише сказала: «На все добре!» – і пішла за проректором.

– Так що ви хотіли? – запитав її чоловік, важко вмостивши своє огрядне тіло у зручне шкіряне крісло.

Кіра почала переконливо доводити, що до Криму має поїхати ще один студент, у якого важке матеріальне становище.

– Дорогенька, я вас розумію! Ваша правда, ми маємо підтримувати малозабезпечених обдарованих студентів, але ж є обмежена кількість місць, – сказав їй чоловік. – Самі подумайте, що скажуть мені інші студенти?

– Тоді я не поїду! – чітко промовила дівчина. – За мене поїде у Крим Горобець Кирило.

– Ваш хлопець? – посміхнувся проректор.

– Ні, просто земляк і друг.

Чоловік щось записав у своєму щоденнику і попросив Кіру залишити йому номер свого мобільного телефону. Кіра запитально дивилася на проректора.

– Нічого не обіцяю, – сказав він. – Будуть зміни – зателефоную.

– Дякую вам!

– Поки нема за що. До побачення!

Владналася справа за кілька днів по тому, коли одна студентка, яка мала їхати на екскурсію, зламала ногу і відмовилась від поїздки. Кіра не знала, що сприяло такому рішенню проректора, але його дзвінок насправді її потішив. Вона одразу зателефонувала Кирилові й сказала: «Пакуй свої речі! Наступного тижня їдемо у Крим!» Здивований Кирило не одразу зрозумів, що мала на увазі Кіра. Вона не зізналася, з яким проханням була в кабінеті проректора, а він, почувши новину, що матиме змогу відпочивати з Кірою, зрадів, як дитина. «Добрі справи робити приємно», – подумала Кіра, почувши, як хлопець аж пищить на радощах.

Перший день Кирило милувався морським краєвидом. Кіра спостерігала, як юнак змінюється, коли дивиться захопленим поглядом на морську гладь. Він став розкутим, не в змозі стримати емоції, які заповнили його вщерть. Усмішка щира, чимось схожа на дитячу, осяяла його обличчя, в очах спалахнув вогник жаги до життя, яке здавалося йому прекрасним. Кирило так розчулився, що в нього аж сльози набігли на очі, коли вперше побачив море. Він підійшов до води, присів, торкнувся рукою і стиха промовив: «Вітаю, море! Ось ми й зустрілися!»

Кіра спостерігала за ним і знову думала про те, що для одних буденність, для інших – щастя. «Як мало потрібно людині, щоб стати щасливою!» – майнула в неї думка. Кирило не захотів навіть обідати, залишився милуватися морськими хвилями. Кіра прийшла до нього надвечір, принесла воду й бутерброд.

– Бери, перекуси, романтику! – сказала вона.

– Дякую! – відповів він і з апетитом швидко все з’їв. – Я навіть не думав, що море таке прекрасне! Воно змінює впродовж дня свій колір і настрій.

– Щодо кольорів згодна, а ось настрій… Не задумувалась над цим.

Кірі було приємно спілкуватися з Кирилом, зазвичай неговірким, який все тримав у собі, виконував прохання дівчини мовчки, без заперечень. Зараз він був геть іншим. Він став схожим на квітку, яка довго бубнявіла і нарешті розцвіла.

– Ти зараз відкритий і широкий, як безкрайнє море, – тихо промовила Кіра.

– Я просто закоханий у ці хвилі, пісок, камінчики і скелі! – не стримуючи захоплення сказав він.

– Будь таким завжди.

– Гаразд! – погодився хлопець.

– Завтра зранку перша екскурсія.

– Добре, – кивнув він, але Кіра зрозуміла, що думки його ще й досі серед хвиль, тож пішла до готелю.

В екскурсійному автобусі Кіра зайняла місце біля вікна. Яна хотіла сісти поруч, але дівчина її зупинила: «Яно, вибач, тут уже зайнято». Вона чекала на Кирила. Він прибіг одним із останніх, привітався з Кірою.

– Чи проспав? – запитала вона його.

– Уночі ходив до моря, – відповів він, – але прокинувся вчасно і навіть устиг поснідати.

Екскурсовод, засмагла жінка років сорока, у крислатому капелюсі, топі та шортах, оголосила, що сьогодні вони їдуть у незвичайне місце, де можна зарядитися енергією природи.

– Я вже заряджений з першого дня, – сказав Кирило Кірі, нахилившись до її плеча.

– Ви зможете побачити композицію зі скель, – розповідала екскурсовод. – У народі кажуть, що там найсильніша енергетична точка Криму. Чому? Дізнаєтесь пізніше.

Автобус із екскурсантами зупинився біля затоки Ласпі неподалік Севастополя. Люди оглянули залишки монастиря святого Іллі, потім – Храм Сонця. Кирила вразила композиція зі скель, яку називають «Сім пальців».

– Кіро, ти тільки подивись! – захоплено говорив юнак. – Яка пишна зелень, а з неї виглядають скелі-пальці, ніби сама земля підводить руку вгору, благаючи про допомогу, але люди її не чують, лише милуються красою і намагаються зарядитися енергією.

– Чому ти вирішив, що земля просить їй допомогти?

– Коли повернемося, я можу цілу лекцію прочитати про шкоду, яку завдають люди природі. Хочеш?

– Та ну тебе! – відмахнулась Кіра. – Як вигадаєш щось! Ходімо до скелі, будемо заряджатися!

– Тільки уяви, – збуджено сказав Кирило, коли вони були біля скелі, – по цьому березі моря, по цьому камінню пройшлася тисячолітня історія!

– І вона залишила після себе нам у спадок свої сліди у вигляді цих скель, кладовищ, печер, гротів, зачепилася за руїни старовинних споруд.

– І ми маємо нагоду доторкнутися до самої історії, – задумливо промовив Кирило. – Це неймовірне враження!

– Навіть не здогадувалася, що ти такий мрійник! – усміхнулась Кіра й помітила, як зрадливо почервоніли кінчики вух юнака.

Після вечері Кіра встигла трохи відпочити від поїздки, коли у двері постукали. Прийшов Кирило і запропонував піти прогулятися берегом.

– І поплаваю заодно, – сказала йому Кіра.

Стомлене сонце повільно закочувалось за обрій. Його останні промені ще якийсь час купалися червоними блискітками у водах моря, потім – пірнули в них і зникли до наступного дня. Кіра роззулася і йшла по воді вздовж берега, поруч – Кирило. Він захоплено дивився на море, а ще з більшим захопленням – на дівчину. Кіра послизнулась на пласких камінцях, і юнак встиг притримати її. Далі вони йшли мовчки, тримаючись за руки. Чи не вперше Кіра відчула надійність, підтримку Кирила. Їй було так спокійно і добре на душі, як ніколи. Море дихало на них, освіжаючи своїм подихом. Пласкі, ідеально відшліфовані водою камінці вже трохи охололи й не здавалися розпеченими вугликами, як удень, і ноги Кіри та Кирила то провалювались між ними, то ступали на білу піну біля самого берега. Гори перед ними здавалися темним силуетом велетня, що завмер, задрімав під монотонне пульсування моря.

«Якби все життя було таким спокійним і романтичним», – подумала вона, хоча усвідомлювала, що життя не може бути таким завжди, що воно час від часу буде випробовувати на міцність, слабких – зламає, сильні – все переживуть і зроблять навіть неможливе, щоб стати щасливими.

Вони купалися в нічних темних водах, але від того не темніло, а світлішало на душі, потім дуріли, обсипаючи одне одного піском, який набрався за день стільки сонячного тепла, що й досі повністю не охолов.

Наступними днями були не менш цікаві екскурсії. Вони побували на горі Демерджі, в Долині привидів, сфотографувалися біля 25-метрової кам’яної брили під назвою «Велетень». Вечір Кіра з Кирилом знову провели біля моря, яке повільно спливало за горизонт безмежною синню. Вони слухали ніч, коли монотонний стишений шум розірвав уривчастий крик сполоханої нічної пташки. Із безкрайніх вод в їхні очі зазирала сама вічність, наганяючи роздуми. Дівчина з юнаком зупинилися, присіли на камінь, спостерігаючи за місячною доріжкою, яка вела водами у невідому даль.

– Скільки чудових місць є в Україні! – захоплено сказав Кирило. – Я майже ніде не бував, точніше, знаю лише свою Луганську область. Навіть не підозрював, скільки є всього цікавого, чого не бачив досі.

– У нас усе життя попереду.

– Так! – погодився він.

Кожен день додавав нових вражень. Кирила захопило печерне місто Чуфут-Кале, розташоване неподалік Бахчисарая, старовинний караїмський цвинтар з тисячами кам’яних надгробків. Вони відстали від групи, присіли біля могил у кінці кладовища. Поблизу ріс самотній кипарис, ніби сторож давно померлих людей. Кіра задивилася на його траурне і темне, майже чорне листя, яке завмерло під пекучим промінням південного сонця.

– Ти знав, що південні народи вважають кипарис деревом кладовищ? – запитала Кіра.

– Ні, не знав. Чому? – здивувався Кирило, не відриваючи погляду від тісно сплетених гілок дерева, обліпленого шишками.

– Можливо, тому, що кипарис – це безжиттєве життя? – Кіра стенула плечима. – Він живий, але вічно недвижимий, завмерлий, ніби мертвий. Я не знаю.

Вони підійшли ближче до дерева, розглядаючи його з усіх боків.

– Пахне ладаном? Чи мені здається? – Кирило принюхався.

– Так. Запах ладану, який у мене завжди асоціюється з похоронами, – відповіла дівчина. – Кажуть, що на кипарис рідко сідають птахи.

– Ходімо звідси, – запропонував юнак. – Тут і справді пахне смертю.

– Ходімо вже! Бачу, що налякався! – усміхнулась Кіра.

– Ні, але місце не з приємних, – відповів юнак.

Не менше враження на Кирила та Кіру справив палац Воронцова, розташований біля підніжжя гори Ай-Петрі в місті Алупці, побудований з діабазу – вулканічної гірської породи. Вони відвідали музей і прогулялися парком з безліччю троянд.

– Здається, ніби я сплю і мені наснилася красива казка, – промовив захоплено Кирило.

Він тримав Кіру за руку, ніби й справді боявся прокинутися й зрозуміти: і те, що бачить навколо, і те, що поруч з ним Кіра – все може ураз зникнути і він опиниться серед стін свого будинку, який давно не знав ремонту.

– Після обіду запланована прогулянка на катері, – сказала йому дівчина. – Гадаю, що з моря палац матиме дуже мальовничий вигляд.

І вона не помилилась. Під час прогулянки на катері вітер грався волоссям Кіри, і воно приємно лоскотало обличчя Кирила.

– Твоє волосся пахне морем, – сказав він.

– Звичайно! – всміхнулась вона.

Кірі було приємно чути стримані, трохи незграбні компліменти юнака, але вони були настільки щирі, що не радіти їм вона не могла. Вона відчувала, що подобається Кирилові, і не так, як Денису, коли все було з його боку награно, штучно, щоб досягти своєї мети, а по-справжньому. Іноді Кирило здавався дівчині хлопчиськом без досвіду, який вперше закохався і ладен все зробити заради лише того, щоб бути поруч із нею. Він був відвертим, іноді навіть смішним, але таким щирим і відкритим, і все це приваблювало Кіру.

Кіра з Кирилом пристали на пропозицію побувати на мисі Айя, розташованому на південному сході від Балаклави. Екскурсовод розповіла, що це місце з дуже сильною енергетикою, на що Кіра сказала другові: «Ми вже стільки енергетики набралися, що незабаром зможемо ділитися нею з іншими». Кирило лише усміхнувся у відповідь. Вони розглядали стародавню рослину, назви якої екскурсовод не знала і їм довелося повірити жінці на слово. Потім роздивлялися гроти і навіть побували в одному з них.

– Ти б хотів тут пожити хоча б з рік? – запитала Кіра.

– З тобою – хоч усе життя! – відповів він.

– Ну й жарти в тебе!

– Я не жартую, – сказав він, але Кіра не почула цих слів – шум морських хвиль, які з силою билися об скелі, заглушив їх.

По дорозі до готелю стомлена Кіра задрімала, поклавши голову хлопцеві на плече. Кирило сидів у незручній позі, але терпляче все зносив, даючи змогу дівчині трохи перепочити. Коли автобус зупинився, їм повідомили, що останні два дні вони проведуть на березі моря в наметах.

– Де саме? – спитала Кіра.

– У бухті Кохання, – відповіла екскурсовод і уточнила: – Це поблизу селища Рибальського.

– Зрозуміло, – сказала Кіра і стиха шепнула Кирилові: – Можна подумати, що я знаю, де це селище.

– Бухта схована від стороннього ока і до неї не так просто дійти. Є два шляхи, якими можна дістатися до бухти Кохання, – продовжила екскурсовод. – У вас є унікальна можливість обрати шлях до неї за своїм бажанням. Можна дістатися туди на катері. Інший шлях – непростий.

– А ми – студенти, тому не обираємо легких доріг! – крикнув хтось із хлопців.

– Якщо є бажання подертися на валуни, пройти вузенькою доріжкою над прірвою – будь ласка!

– Є! – відповіли студенти в один голос.

– Гаразд! – погодилась жінка. – Тоді вам дадуть провідника, а ви будете нести важкі наплічники. І не забувайте, що взуття має бути зручним, щоб не ковзало по камінню, – продовжила екскурсовод, але молодь її вже не слухала.