Читать книгу Я захищу тебе… - Светлана Талан - Страница 7

На околиці селища Рибальського екскурсовод познайомила студентів із провідником, молодим загорілим юнаком, попрощалася і наостанок сказала: «Ідіть уперед – і буде вам щастя!» Дорога до бухти Кохання виявилася й справді нелегкою. Мандрівникам доводилося забиралися на великі валуни, відтак спускатися донизу. Щойно вони долали один із них – перед ними неодмінно поставав наступний. Кирило розчервонівся, з нього стікав піт, але він весь час тримав за руку Кіру, допомагав їй дертися на непіддатливі валуни, спускатися з них. Коли, здавалося, найважче випробування було позаду, перед ними виникла вузенька стежинка, яка розділяла відполіровані скелі від прірви.

– Матінко рідна! – промовила одна з дівчат і злякано заплющила очі.

– Не такий страшний чорт, як його малюють! – вигукнула Кіра. – Я піду перша за провідником!

– Я за тобою! – сказав їй Кирило.

Вона помітила хвилювання хлопця. Не факт, що він боявся висоти, але Кірі імпонувала його рішучість і вона підморгнула йому й підбадьорливо усміхнулась. На вузькій доріжці Кіра поглянула на Кирила. У нього все обличчя було залите потом.

– Як ти? – спитала вона, подумавши, що він і справді боїться висоти.

– Усе гаразд, – хрипкуватим голосом відповів він.

– Тримайся! Все буде добре!

– Я знаю.

Коли нарешті спуск було подолано, Кирило стомлено сів на землю, дістав із рюкзака пляшку води і жадібно пив доти, поки її повністю не осушив. Заспокоївшись після такої дороги, юнак побачив перед собою бухту. Вона була оточена мальовничими скелями та кришталево чистими водами моря.

– Дивись, яка краса! – захоплено промовила Кіра.

– Так! – погодився хлопець. – Бухта варта того, щоб так важко до неї діставатися! – усміхнувся він, уже оговтавшись від пережитого.

Перед ними відкривалася неймовірна краса! На гірських виступах знайшли собі місце поодинокі дерева та кущі, круті схили прикрасили каперси, огорнувши суворі скелі ніжними, біло-рожевими квітами. Завали каміння утворювали арки, приваблюючи численних дайверів. Провідник розповів, що, на думку дослідників, на цьому місці був вулкан, і бухта Кохання – його складова частина. Також він запропонував поставити намети подалі від берега, бо в будь-який час море може заштормити і знести їх у воду.

– Іноді тут бувають такі шторми, що хвилі сягають вершин цих скель, – розповів юнак, – але сьогодні чудовий день і ми можемо спокійно облаштуватися.

– Спершу треба скупатися! – сказала Кіра, і її всі підтримали.

Важкі наплічники лишилися на березі стерегти одяг молоді, яка наввипередки помчала до моря.

Кіра пірнула з розгону у воду і відчула, як жар тіла миттєво тане в обіймах прохолоди. Освіжившись, вона вийшла на берег, пошукала поглядом друга. Кирило вже чекав на неї, присівши на камінь.

– Ходімо ставити намети, – запропонував він.

Тихий вечір плавно спускався на землю. Монотонний ритм прибою заспокоював, ніби молитва. Було чути шурхотіння прибережних камінців, що їх перекочували хвилі; застигли у тихій дрімоті гори.

Студенти, трохи стомлені, але щасливі, сиділи колом навколо багаття, відсторонені і захищені від навколишнього світу горами, вслухаючись у потріскування головешок та удари прибою по скелях. Усі думки зникали в цьому чарівному місці, з якого нікому не хотілося повертатися.

Після вечері хтось із хлопців дістав гітару і перші акорди доповнили звуки моря.

– Ходімо звідси! – шепнула Кіра Кирилу.

– Я тільки курточку прихоплю про всяк випадок, – сказав він.

– І моє худі візьми в наметі, – поросила Кіра.

Вони пройшлися берегом. Ноги провалювалися в гальці, вода приємно їх лоскотала і пестила. Кіра запропонувала здертися на скелю, щоб звідти милуватися нічним небом та морем.

– Може, не варто? – сказав юнак. – Провідник розповідав, що тут є тиха місцина.

– Де?

– Трохи вище пляжу – невелика печера. Пошукаємо її?

– Гаразд! – погодилась Кіра.

Вони швидко її знайшли, проте довелося піднятися скелею вгору. Звідси відкривався неймовірний пейзаж. Кіра з Кирилом сиділи на чималенькому пласкому камені, простеливши на ньому свій верхній одяг. На небі зарясніли світними зірочками мільярди інших світів, і двоє людей почувалися маленькою їх частиною.

– Зірки чимось схожі на золотий пісок, – тихо промовила Кіра, немов не бажаючи порушити чарівну мить.

– Так, – погодився хлопець, – а гори – на завмерлих велетнів.

Над ними висіла бездонна темрява, підсвічена зорями, внизу – темна безодня моря, яка озивалася тихим прибоєм. Кирило обійняв дівчину за плечі, запитав, чи не змерзла вона.

– Поки що ні, – відповіла Кіра.

– Я такий щасливий!

– Я також.

– Ми повернемося сюди ще раз?

– Звичайно! І не раз. А як щодо Карпат? Ти їх бачив?

– Ні.

– Тож потрібно й там побувати.

– Не знаю, чи вдасться, – зітхнув Кирило.

– Ми обов’язково побуваємо в Карпатах.

У Кирила серце радісно застугоніло в грудях, коли Кіра сказала «ми». Він пригорнув дівчину до себе і відчув аромат її волосся, яке ввібрало у себе запах моря.

– І приїдемо сюди, – додав він.

– Звичайно! – сказала Кіра і взялася розплітати косу. – Довго сохне заплетене, – пояснила вона.

– Я допоможу.

Кирило став позаду дівчини і почав розплітати її волосся.

– Важко? – усміхнулась вона. – Злиплося в солоній воді.

– Я впораюсь!

Кирило не поспішав. Він торкався її волосся і від того відчував справжню насолоду. Хлопець пропускав пальці крізь пасма, розплутуючи його, потім знову розплітав якусь частину.

– Яке в тебе гарне волосся! – сказав він захоплено.

– Я знаю. І ноги довгі, рівні та красиві, – жартома промовила дівчина.

Вона не бачила, як Кирило нахилився до її волосся, поцілував пасма.

– Ти дуже красива.

– Ти так вважаєш?

– Так усі вважають.

– Я звичайна, якщо говорити серйозно, – промовила дівчина. – Є дівчата набагато красивіші.

– Неправда! Ти найкраща!

– Для тебе?

Кіра повернула голову, поглянула на юнака. Він, дивлячись їй у вічі, не знітився, не почервонів, упевнено відповів:

– Так, для мене!

Кирило обняв дівчину за плечі, пригорнув до себе. Кіра відчула внутрішнє тепло, затишок і спокій, яких не знала раніше.

– Я хочу бути з тобою, – тихо промовив юнак і додав: – Завжди!

– Правда? – вона подивилася йому у вічі.

– Так! З того дня, коли вперше зустрів тебе.

– Біля водосховища?

– На свято.

Кирило торкнувся губами тоненької жилочки, яка ледь помітно пульсувала на шиї дівчини. Кіра не відштовхнула, лише притислася щільніше до нього. Він цілував її шию, щоки, легенько торкався повік. На мить він зупинився і почув таке бажане: «Прошу тебе, не зупиняйся!» Цілунки Кирила ставали все пристраснішими, аж поки не злилися їхні уста в шаленому довгому поцілунку. На землю впали курточка та худі, на них прилягли сповнені бажання близькості двоє молодих людей.

– Я… У мене вже був хлопець, – прошепотіла Кіра.

– Мені не важливо, що було до мене, – відповів він. – Головне, що ми зараз разом.

– Так, Кириле, – промовила дівчина, і це були останні слова, до того як шалена пристрасть їх охопила…

Вони лежали, обійнявши одне одного, і дивилися на притихле море. Над ними – завмерли зорі, серед них завис у небі повнолиций задумливий місяць.

– Як ти гадаєш, що зараз відчуває море? Зорі? Сам пан Місяць? – стиха запитала Кіра.

– Те, що і я.

– А ти що?

– Те, що цієї тихої кримської ночі між тисячами світів над нами і морем внизу народилося справжнє кохання, – відповів Кирило.

– Тобто?..

– Я кохаю тебе.

– Як сильно?

– Як цей Всесвіт над нами.

– Чи надовго?

– Доки він існуватиме.

– Дякую тобі, Кирю, – сказала дівчина і запитала: Можна я буду так тебе називати?

– Звичайно.

– Кирю, ти навіть не уявляєш, що для мене значить ця наша ніч, твоє зізнання. Ти повернув мені втрачену віру.

– Ти про що? – запитав він.

– Ми домовлялися повернутися сюди, – уникаючи відповіді сказала Кіра. – Усе залишається в силі?

– Звичайно!

– Подумаймо, коли сюди приїдемо, – запропонувала дівчина. – У наших планах ще мандрівка в Карпати.

– Пропоную повернутися сюди за п’ять років. Як тобі це?

– Окрім поїздок на відпочинок, у нас на першому плані навчання, – нагадала Кіра. – До того ж ще є багато чудових місць, які ми маємо побачити.

– Згоден. То що ти пропонуєш?

– Мені подобається число вісім, – сказала дівчина. – Зараз 2006 рік, додаємо вісім, тож сюди приїдемо влітку 2014! А потім будемо повертатися кожні вісім років і згадувати цю неймовірну ніч.

– Домовились! – погодився Кирило.

– Кажуть, щоб повернутися, потрібно кинути у воду монетки, – сказала дівчина.

Солоні води поглинули копійки. На згадку про незабутню бухту Кохання Кирило з Кірою взяли по пласкому камінчику. Кіра притулила камінчик, що увібрав у себе частинку моря і сонця, до щоки і повторила слова, почуті від екскурсовода:

– І буде нам щастя!

– Буде! – стиха промовив Кирило.

Вони слухали ніч, і вона озивалася тихим шелестінням камінців на березі.