Читать книгу Я захищу тебе… - Светлана Талан - Страница 9

Кіру давно приваблювала скандинавська міфологія, але все якось не виходило поринути в її глибину. На третьому курсі вона знайшла час, щоб детальніше з нею ознайомитися, і була вражена. Її увагу приваблювали образи валькірій – доньок та помічниць Одина, які брали участь у битвах та розподілі перемог і смертей. Кіра дізналася, що в ранніх скандинавських міфах валькіріям іноді навіть дарували право визначати результати битв. Уява дівчини ясно малювала образ валькірії, яка проноситься на крилатому коні над полем бою, управляючи долями воїнів. Кіра подовгу могла розглядати картини із зображенням валькірій, вивчаючи кожну дрібну деталь. Найбільше її захоплювала «Валькірія» Петера Ніколая Арбо, яка на чорному коні з щитом та мечем у руках мчить по небу серед хмар.

Ще більше Кірі сподобалися пізніші скандинавські міфи, в яких образ валькірій був романтизований і вони поставали ніжними та чуттєвими дівами із золотавим волоссям, яскравими виразними синіми очима та білосніжною шкірою. Іноді валькірії подавали героям битви їжу та напої, вони кружляли над полем бою в образах вершниць на прекрасних крилатих конях, із грив яких капала на землю плодотворна роса, а від їхніх мечів линуло світло.

Образи валькірій на Кіру справили таке сильне враження, що вона з тиждень ходила заглиблена в себе, відсторонена, поринувши в той далекий світ, де жили ці вродливі діви. Кирило помітив зміни в поведінці Кіри і поцікавився, що сталося.

– Ти знаєш, хто такі валькірії? – відповіла запитанням на запитання дівчина.

– Так. Це ті міфічні діви, які підбирали з поля бою тіла загиблих воїнів, – відповів Кирило, – щоб потім їх перенести в Асгард – небесну фортецю скандинавських богів, здається, в замок Вальхалле.

– Так, Кирю! – промовила захоплено дівчина. – Ти тільки уяви: чарівний замок, де покрівля з чистого золота і світло запалювати не потрібно – воно йде від оголених мечів, а славні воїни з ранку до вечора беруть участь у поєдинках і турнірах… Потім – битва! Після неї воїни разом з богами сідають за столи, і чарівні валькірії, прекрасні, як саме життя, підносять їм м’ясо безсмертного вепра і роги з хмільним медом, які ніколи не порожніють!

Кирило дивився на дівчину, яка змінювалась на очах, коли починала говорити про валькірій. Перед ним була зовсім інша Кіра, очі якої світилися вогнем і, здавалося, від неї самої йде невидиме, але відчутне світло якоїсь непереборної сили. Дівчина то сідала, то різко зривалася з місця, ходила по кімнаті, жестикулювала, то посміхалася, то ставала серйозною або замріяною. Було видно, що вона в захваті від містичних істот, про яких і раніше знала, а зараз по-справжньому відкрила для себе й відчула в повній мірі. Кирило слухав її, не перебиваючи, намагаючись зрозуміти дівчину, відчути те саме, що відчувала вона, і іноді йому здавалося, що перед ним не його Кіра-студентка, а сама валькірія, збуджена після бою, з очима, в яких палахкотів вогонь.

– А що ти, Кирю, знаєш про давньогерманський епос «Пісня про нібелунгів»? – запитала Кіра і, не чекаючи відповіді, захоплено й збуджено продовжила: – Валькірію Сигрдриву розгніваний бог Один позбавив права брати участь у битвах і приспав її. І знаєш за що? Вона не підкорилася наказу бога, і під впливом кохання віддала перемогу не тому воїну. Прекрасна діва на знак покарання спала у вогняному колі, щоб ніхто зі смертних не міг дістатися до неї. Лише сміливий воїн Сигурд зміг наблизитися і поцілунком розбудити Сигрдриву!

– І вони залишилися разом?

– Так! Кохання завжди перемагає всі негаразди! – продовжила Кіра. – Але не повсякчас було так добре в них. Шлюб валькірії зі смертним ставав для неї вироком, бо вона втрачала свою чарівну силу та безсмертя.

– Шкода.

– І мені їх шкода, – вже спокійніше промовила Кіра. – Закохані мають право на щастя. З часом ставлення до валькірій змінилося, трансформувався і їхній зовнішній вигляд. Їх почали зображувати як напівжінок-напівптахів, крила валькірій стали крилами коней, але залишилося головне – оберіг валькірії в наш час – це символ мудрості, справедливості та честі, охоронний символ для воїнів.

Кіра замовкла. Вона сіла поруч з юнаком і замислилась. Кирило знав, що дівчина все ще перебуває під враженням, тож мовчав, не порушуючи тиші, не відволікаючи її від думок.

– Ти себе асоціюєш із однією з валькірій? – запитав згодом Кирило.

– Ні, ти що?!

– То поясни, чим тебе валькірії так приваблюють?

– Не можу сама в цьому розібратися, – зізналася дівчина, – але відчуваю якусь із ними спорідненість чи щось подібне. Вони притягують мене, як магнітом, не сходять з думки… Такі сміливі, зухвалі, сильні і водночас здатні на самопожертву заради кохання… Вони на крилатих конях у небі, серед хмар! Вітер свище у вухах, шарпає їх за довге волосся, а валькірії зі світними мечами! – знову збуджено заговорила Кіра. – Знаєш, я хотіла б побути на їхньому місці хоча б хвилину! Пролетіти на прекрасному крилатому коні серед хмар, щоб відчути безмежну волю, яку можна пізнати лише тоді, коли нічого тебе не стримує, не втискає в установлені суспільством правила, щоб лише кінь, небо, вітер і я! Летіти, кохати, а там будь що буде!

– Ну ти й нафантазувала! – усміхнувся Кирило. – Це на тебе не схоже.

– Я не фантазую, – ображено промовила дівчина. – Передаю відчуття свободи. Шкода, що ти мене не зрозумів.

– Вибач, – промовив хлопець, але Кіра взяла в руки підручник і зробила вигляд, що уважно читає. – Я піду, – сказав він, добре знаючи, що на цьому їхня розмова завершилася.

Кіра продовжувала розшукувати будь-який матеріал про валькірій. В Інтернеті вона натрапила на світлини з татуюваннями, де зображені ці міфічні діви. «Для дівчат таке татуювання може стати сильним амулетом, який допомагатиме зберігати гармонію між жіночністю та войовничістю, – прочитала вона на одному із сайтів. – Якщо ви вподобали тату валькірії, то це не випадково. Валькірії вважалися символом доблесті, справедливості та відваги, вирізнялися рішучістю та впевненістю у своїх діях. Є така думка, що татуювання неземної прекрасної діви відкриває такий потенціал її власниці, про який вона навіть не могла здогадуватися». Не вагаючись, Кіра пішла до тату-салону.

З усіх запропонованих їй зображень Кіра обрала валькірію на коні, яка летить серед хмар в обладунках воїна, з мечем у руках.

– Ось це тату, – вказала вона майстрові.

Увечері вона похвалилася Яні своїм татуюванням на правому передпліччі.

– Жах! – відсахнулася від неї подруга. – Це ж, напевно, так боляче!

– Щоб отримати задоволення, іноді потрібно витримати біль, – усміхнулась Кіра.

– Задоволення?! Від такої татушки?!

– Тобі не подобається?

– Я б зрозуміла, якби ти набила якусь квітку, ієрогліф, котика чи пінгвінчика, а то… Ніби якась пацанка.

– А мені сподобався малюнок, – сказала Кіра, очима шукаючи книгу.

– Та не напружуйся ти так, Кіро, – усміхнулась Яна. – Тобі подобається, і це головне. Не можна під усіх підлаштовуватися, всім догодити, сподобатися.

– А цього й не потрібно робити, – погодилась Кіра. – Я – вільна людина, живу у вільній країні і ніхто не може і не має права мені вказувати, що і як робити.

– Гордовита ти, Кіро, – незле зауважила Яна.

– Ні, неправда, я – вільна людина, – відповіла Кіра і взяла в руки книжку.