Читать книгу Я захищу тебе… - Светлана Талан - Страница 4

Після уроків Кіра не дочекалася Дениса. Зазвичай вони разом поверталися зі школи. Коли вони з Денисом ішли, тримаючись за руки, не одна дівчина позаду них аж сичала від злості. Чи не всі старшокласниці були закохані у високого привабливого брюнета, тож заздрість завжди опановувала учениць, коли Денис обирав котрусь із них. Кіра свого щастя чекала два роки. Вона ні на кого з хлопців не звертала уваги, але й відкрито не демонструвала своєї закоханості. Денис звернув на неї увагу місяць тому, коли до випускного вечора залишалися лічені місяці. Разом з барвистою весною до Кіри прийшло справжнє кохання, коли можна було не лише таємно мріяти про Дениса, а й бути поруч із ним. Вони разом поверталися зі школи, часто зустрічалися вечорами. Кірина мати не схвалювала їхнього спілкування.

– Чому? – запитала якось Кіра в неї.

– Бо треба думати про навчання, а не про хлопців, – відповіла жінка.

– У мене гарні оцінки, – сказала дівчина, – і вважай, що золота медаль у мене теж буде.

– Буде, якщо не втратиш голови через того ловеласа, – невдоволено промовила мати.

– Чому він тобі так не подобається?

– Скільки гарних хлопців біля тебе в’ються, а ти їх не помічаєш.

– Мамо, облиш! Кому я потрібна зі своїм метром вісімдесят? Усі хлопці нижчі за мене! Їм потрібно стільчик носити з собою, щоб мене поцілувати, – перевела на жарт Кіра. – До того ж ті хлопці, які, за твоїми словами, біля мене в’ються, ще вчора мене обзивали довгоногою, жирафою, страусом, а тепер я маю на них звертати увагу?

– Обзивали, бо ти їм подобалась. А цей твій Денис… Він, Кіро, ні з ким із дівчат довго не зустрічається. Ти це помітила?

– Можливо. Він у пошуках своєї єдиної.

– І кожна наступна вважає себе тією єдиною. Бабій він, доню!

– Мамо, Денис – найкращий! І ми кохаємо одне одного! – випалила на одному подиху Кіра і зашарілася від такої своєї відвертості.

– Дивись мені, щоб чогось не накохали! – мати погрозила їй пальцем.

Кіра не вірила матері. Денис був з нею такий галантний, уважний, ніжний, говорив компліменти, на які не здатні інші хлопці, іноді дарував приємні дрібнички. Він не курив, на відміну від багатьох однокласників, від нього завжди пахнуло гарними парфумами. Хто б із дівчат не мріяв про такого хлопця? І ось він звернув увагу на Кіру, струнку, з довгою товстою косою, ще й не останню баскетболістку в шкільній збірній. Вони були одного зросту й іноді Кіра з жалем думала про те, що їй ніколи не доведеться носити туфлі на високих підборах. Незабаром – випускний вечір, і сукня у неї вже готова, а ось взуття ще не придбала. До такого вбрання пасували б черевички на високих тонких підборах, але тоді вона буде вищою за свого хлопця на добрих десять сантиметрів. Кіра була в роздумах, бо гадала, що її, таку довготелесу, Денис навіть на танець не запросить.

– Ти чого тут стоїш? – голос Валі вивів Кіру з роздумів. – Чекаєш Денисика?

– Не дочекалася, – Кіра сумно усміхнулась. – Ходімо додому.

Подруги обговорювали шкільні новини, попереду були підсумкові контрольні. Щодо них Кіра була спокійна, а ось Валя просила допомоги.

– Та не переживай ти так, – заспокоїла її подруга. – Кину тобі шпаргалку і все буде добре!

– Що б я без тебе робила?! – радісно промовила Валя. – Не можу уявити, як воно буде, коли розлетимося навсібіч? Ти навчатимешся у Луганському педагогічному, а я в бурсу піду, стану або муляром-штукатуром, або швачкою.

– Усе одно будемо в Розкішне приїжджати і тут зустрічатися.

– Ми не знаємо, що на нас чекає, – задумливо промовила Валя. – Он Людка також збиралася вивчитися на швачку, залишитися жити в Луганську, а так і не довчилася, вискочила заміж, тепер сидить удома, розтовстіла, двох кіндерів няньчить ще й свого чоловіка-п’яничку.

– Принаймні я не збираюсь повторювати долю Люди, – впевнено промовила Кіра. – Для мене насамперед – отримати вищу освіту, а не заміжжя.

– Не зарікайся, Кіро! Денис так може заморочити тобі голову, що розум втратиш!

– Такого не буде! Я маю голову на плечах, а не качан капусти!

Подруги попрощалися на перехресті й розійшлися по домівках. Кіра ніяк не могла заспокоїтися. Вона весь час думала про Дениса, з яким мала би зустрітися після занять, а він десь подівся.

Дівчина так розхвилювалася, що ніяк не могла впоратися з домашнім завданням із фізики, тож кинула підручник на стіл і вирішила зранку все доробити, бо голова надвечір була важка, як чавун.

У класі Денис привітався з Кірою, як завжди, і дівчина трохи заспокоїлась. Вона чекала від нього пояснення або вибачення, але після уроків він знову не прийшов і дівчині довелося йти додому з Валею.

– Нічого не розумію, – сказала Кіра подрузі. – Було все нормально, а тепер… Навіть не знаю, що думати.

– Поставити питання руба немає бажання?

– Та ти що?! Я не готова принижуватися! – спалахнула Кіра.

– Не знаю, як тобі це сказати…

– Кажи як є! – наполегливо промовила Кіра.

– Ходять чутки, що Денис зустрічається з дівчатами до того часу, поки не доб’ється свого.

– Що ти маєш на увазі?

Кіра зупинилася, подивилася на подругу.

– А то ти не розумієш!

– Ні, Валю, якщо сказала «а», то кажи вже і «б»! – наполягала Кіра.

– Як переспить із кимось, так одразу й втрачає до дівчини цікавість.

– Та ну!

– Із Зіною Ковальчук з дев’ятого класу саме так і було.

– А ти звідки знаєш? Пліток назбирала?

– Якби не знала, то не казала б! – Валя ображено надула губи. – Вона мені сама розповіла. Тільки ти ж нікому!

– Та зрозуміло!

– А ти з ним ще не того?

– Та ти що?!

– Тоді не знаю, яка муха вкусила твого Денисика! – сказала на те подруга.

Дівчата вже хотіли розпрощатися, аж Валя смикнула Кіру за руку.

– Зачекай! – сказала вона. – Ледь не забула тобі розповісти!

– Що ще? Нова брехня про Дениса? – з іронією спитала Кіра.

– Та ні! Хай він скисне, твій Денисик! Учора прийшла зі школи додому, а моя мати у відключці, п’янюча в дим. Я позаглядала в каструлі, в холодильник, а там миша повісилася! Я полазила по кишенях матінки, знайшла гаманець і трохи грошенят назбиралася, тож я пішла до магазину, щоб щось купити поїсти, – розповідала подруга. – Вгадай, кого я там зустріла?

– Невже Дениса… з іншою? – із завмиранням серця промовила Кіра.

– Тьху на тебе! Зовсім дах поїхав від нього! Пам’ятаєш, як ми вперше з Людою ходили на водосховище?

– На свято Івана Купала?

– Так!

– І що далі?

– Там ти познайомилася з таким білявим хлопцем із Успенки.

– Так, зараз згадаю… Його звати Кирилом?

– Саме його я зустріла біля магазину! До речі, він питав про тебе.

– Він хоча б підріс? – усміхнулась Кіра.

– Не було з собою лінійки, щоб зміряти! А він ще й нічого! Симпатичний!

– Знайшла красеня! – хмикнула Кіра. – Сіра миша!

– А от твій Денисик – красень! – насмішкувато промовила Валя. – Ось тільки таких, як Кирило, люблять одиниці, а таких, як Денисик – багато дівчат.

– То забирай собі Кирила, – усміхнулась Кіра, – він мені й задарма не потрібний.

Кілька днів поспіль Денис лише вітався з Кірою, мило їй усміхався, але після школи додому не проводжав. Дівчина вдавала, що їй байдуже, а сама не знаходила собі місця. Вона губилася в здогадках, чому хлопець так поводиться. Кіра припускала, що він знайшов собі іншу подругу, але про це говорили б усі в класі, а так ніби ні з ким із дівчат його не бачили. Лише в п’ятницю після останнього уроку він підійшов до Кіри і тихо сказав: «Чекатиму, де завжди, і в той самий час».

Кіра мовчки кивнула на знак згоди. Вона не показала, що розхвилювалася не на жарт – у голові зашуміло від приємного збудження, серце шаленіло в грудях так, ніби йому було там замало місця. «Не забув мене! Кохає!» – пульсувало в жилах.

Час до вечора тягнувся неймовірно довго, ще й захмарилося небо в очікуванні дощу. Кіра бралася за домашню роботу, щоб пришвидшити плин часу, але все у неї валилося з рук. Вона кілька разів відчиняла шафу, розмірковуючи, що краще вдягти на побачення. Їй хотілося цього вечора бути особливо привабливою і дівчина зупинила свій вибір на короткій картатій спідничці та синій блузці з ґудзиками.

– Куди, красуне, зібралася? У клуб на танці? – запитала мати доньку, коли та вдяглася й напахтилася парфумами так, що чути було за кілька метрів.

– Еге ж, – відповіла Кіра.

– Довго не гуляй! – попередила мати. – Пізно повернешся – замкну хату й не пущу!

– Мамо, як завжди! – усміхнулась Кіра й майнула надвір.

А там весна! Вона вбрала у барвисті шати все живе навколо, і п’янкі запахи квітучих садів дурманили голову закоханій дівчині. Хотілося бігти на зустріч зі своїм коханим, летіти до нього, як яблуневий цвіт на вітрі, але Кіра вміла керувати своїми почуттями та діями, тому йшла повільно, ніби їй зовсім байдуже і до пахощів весни, і до самого Дениса.

Хлопець уже чекав на умовленому місці. Коли Кіра побачила його постать, то ноги підкосилися і все її єство охопила щемка ніжність.

– Привіт, сонечко! – Денис ніжно обійняв дівчину, поцілував у губи. – Я скучав.

– І я, – стиха промовила Кіра й відчула, якими справді бажаними були його м’які уста і ніжні дотики рук.

– Вибач, що не міг з тобою зустрічатися, – сказав він, – були домашні справи, деякі непорозуміння з предками.

– Тепер усе гаразд?

– Так! Усе добре! – сказав він, вкриваючи шию дівчини ніжними цілунками.

Денис обійняв її за талію й повів на територію дитсадка. Вони часто там сиділи на низеньких дерев’яних лавках. Добре, що ворота на ніч не замикали, тож можна побути в альтанці або просто біля пісочниці. Іноді вони вмощувалися одне навпроти одного і крутилися на скрипучій каруселі або каталися на дитячих гойдалках.

Почав накрапати дрібний тихий дощик, і Кіра з Денисом сховалися в бесідці. Там була лавка, і вони сиділи на ній, обговорюючи шкільні новини.

– Не передумала вступати до Луганського педу?[4] – запитав Денис.

– Ні. З дитинства мріяла бути вчителькою, – відповіла дівчина.

– Я б не зміг працювати в школі!

– Чому?! – здивовано запитала Кіра. – Це ж так благородно – навчати дітей! Ще й цікаво як!

– Я б повбивав їх на першому ж уроці! – посміхнувся хлопець. – Яку треба мати витримку, щоб працювати з дітьми!

– Потрібно дітей зацікавити навчанням, і тоді все буде добре. Я й досі пам’ятаю нашу першу вчительку, її витримку, доброту, тепло, з яким вона ставилась до кожного з нас, – промовила Кіра. – Ще тоді в мене виникло бажання стати такою, як вона.

– Так, згоден, що наша Алла Гаврилівна була неймовірною, – сказав Денис. – Учителька від Бога!

– А ти пам’ятаєш, як багато хто з нас її називав?

– Звичайно! Алла Горилівна! – сказав хлопець, і вони розсміялися. – Це ж було так важко вимовляти «Гаврилівна»!

– А вона на нас не ображалася. Напевно, за багато років звикла до такого. Нашої першої вчительки вже немає серед живих, а ми її згадуємо добрим словом, – задумливо промовила Кіра. – Чи це не варто того, щоб іти її шляхом?

– А я поїду навчатися до Києва.

– Чому не в Луганськ? Тут поруч.

– Батьки вважають, що потрібно зачепитися в столиці, – відповів хлопець. – Спочатку – навчання, потім – робота. Велике місто – багато перспектив. Піду на юридичний, уже визначився.

– Ти чи твої батьки?

– Усі разом! Дощ, здається, припустив, як із відра, – сказав Денис і пригорнув до себе дівчину.

Кіра прислухалася – краплі дружно падали на шиферний дах альтанки, і їх звук зливався в однотонний шум. Денис обняв Кіру, почав пристрасно цілувати. Вона відповідала палкими поцілунками, від яких стало тепло, як у сонячний літній день.

– Я кохаю тебе, Кіро! – прошепотів Денис, важко дихаючи.

– І я тебе… кохаю! – промовила Кіра, відчуваючи, що її тіло стає м’яким та податливим, як теплий віск.

Дівчина відчула, як тремтячі теплі пальці юнака торкнулися її грудей, від чого її охопило незвичне збудження.

– Кохаю тебе, – промовляв він, розстібаючи непіддатливі ґудзики її блузки, – кохаю!

Кірі були приємні його дотики до оголених грудей. Денис цілував її пружні перса, і Кіра ледь чутно застогнала від приємного відчуття, яке хвилею тепла розлилося по всьому тілу, заповнюючи ним кожну клітинку.

– Ми будемо разом? – як крізь чарівний сон почула вона його голос.

– Так!

– Завжди?

– Завжди! – вимовила на одному подиху дівчина, коли відчула, як його руки знімають із неї трусики.

Страх відступив від Кіри під ласками та ніжністю юнака, звільнивши місце пристрасті. Її руки самі потяглися до джинсів хлопця, розстібнули блискавку і вперше торкнулися збудженої твердої чоловічої плоті.

– Я хочу тебе, – прошепотів він, провівши долонею між ногами дівчини.

До її інтимного місця ще не торкалися чоловічі руки. Перший дотик був солодкий до нестями, і Кіра закусила нижню губу й відкинула голову назад, задихаючись від почуттів, які захопили її шаленою хвилею пристрасті, не залишивши місця здоровому глузду.

– Ти хочеш мене? – між поцілунками вимовив юнак.

– Так! – стиха відповіла дівчина.

Вона лягла на спину й відчула, як обережно Денис увійшов у неї. Трохи неприємно-болісне відчуття швидко минуло, і за мить вони вдвох відірвалися від землі, злетіли туди, високо вгору, де править не розум, а почуття…

Повернулась Кіра додому пізно, хоч і обіцяла матері бути вчасно. Батьки вже спали, тож дівчина роззулася біля порога й навшпиньки прошмигнула до своєї кімнати. Вона довго не могла заснути, прокручувала в пам’яті те, що сталося, і ні про що не шкодувала. Вони освідчилися одне одному, між ними спалахнула іскра кохання, коли ладен усе віддати іншій половині. Одне лише бентежило дівчину: чи не дізнається про їхню близькість мати. Кіра заснула зі щасливою усмішкою на устах.

Два вихідних вони кохалися на тому ж місці й щоразу з ще більшою пристрастю. Коли в понеділок Кіра зустрілася поглядом з Денисом, то побачила в його очах тепло. Хлопець непомітно для інших підморгнув їй, і дівчина навзаєм таємниче йому усміхнулась.

Три тижні весна рясніла не лише квітами – в душі Кіри також буяла весна її першого кохання. Удома дівчина намагалася бути такою, як раніше, але від материнського ока не приховалися зміни в поведінці доньки, яка ніби літала над землею.

– Схоже, наша дівчинка закохана? – якось при нагоді запитала Таїсія Іванівна.

– Можливо, – знітилася Кіра і відвела погляд.

– Доню, я розумію: весна, кохання, зітхання, але ти не забула, що незабаром кінець навчального року?

– Мамо, у мене всі оцінки гарні, навіть кращі, ніж раніше, – запевнила її Кіра. – І про вступ до вишу можеш мені не нагадувати – я все пам’ятаю!

– Це добре, але дивись, щоб голову не втратила через кохання.

– Не хвилюйся, все буде гаразд! Обіцяю!

– Ти вже обрала, які туфлі купуватимеш на випускний вечір? – запитала мати.

– Так! На низьких підборах, – відповіла Кіра.

У вихідні вони з матір’ю поїхали на ринок у Луганськ і придбали білі лакові туфлі на невисоких підборах – дівчині не хотілося бути вищою за Дениса, коли вони танцюватимуть вальс у парі.

– І все-таки, на високих підборах було б краще, – зауважила мати, коли донька приміряла взуття.

– Мамо, ти ж не хочеш, щоб я була двометровою на випускному? – наморщила носа Кіра.

– Прийде час, і ти зрозумієш свою перевагу, – усміхнулась мати.

– Ніколи, мамо, я не буду задоволена своїм зростом! Ніколи! – емоційно промовила дівчина.

Наступних вихідних Кіра чекала з великим нетерпінням, але Денис не прийшов на побачення. Дівчина гадала, що хлопцеві щось могло завадити, але суботнього вечора так і не дочекалася його. Залишався недільний вечір, і на нього Кіра покладала великі надії. Денис не прийшов, і Кіра занепокоїлась. Вона довго не могла заснути, гублячись у різних здогадках. Їй не залишалося нічого, як чекати на зустріч у школі наступного дня.

Кіра зайшла до класу першою, сподіваючись почути пояснення від Дениса. Зазвичай він приходив до школи також рано, але цей день став винятком. До дзвоника залишалося п’ять хвилин, коли з’явився Денис. У Кіри завмерло на мить серце, коли вона побачила, що хлопець був не сам – він тримав за руку однокласницю Альону.

«Бабій, він справжнісінький бабій!» – стугоніли у скронях Кіри слова матері. Вона все зрозуміла. Отримавши те, чого хотів, награвшись із нею, як кіт з мишкою, Денис знайшов собі нову забавку. Спочатку Кіра мала нестримне бажання підійти до Дениса, плюнути йому в обличчя і сказати, що він покидьок і зрадник, але дівчина вміла панувати над собою. Такий вчинок не зробив би їй честі, лише б викликав глузування однокласників. Кіра удала, що їй зовсім байдуже до Дениса. На перерві він весь час підходив до Альони, торкався її руки, щось говорив, кидаючи косі погляди в бік Кіри, але в дівчини був такий вигляд, ніби вона ніколи й не знала Дениса. Ніхто не міг зазирнути в її душу і в повній мірі відчути, що там коїться. Кіра зрозуміла, що помилялася, що кохання засліпило їй очі і вона, як сліпе кошеня, ішла за ним, піддавшись почуттям. Їй уперше стало по-справжньому страшно.

«Що я робитиму, якщо завагітніла? – свердлила мозок думка. – Тоді прощавай, навчання, до побачення, мріє?»

Почуття кохання до Дениса вмить зникло, ніби й не було його. Кірі довелося зізнатися самій собі, що повелася на його ласки та улесливі слова і сприйняла звичайну пристрасть за любов. Їй було невтямки, як вона могла так помилятися? Чому одразу йому повірила і довірилася? Кіра шукала собі хоча б невеличку крапельку виправдання й не знаходила. Лише безсонної ночі вона її знайшла. «Усі люди помиляються і не один раз за життя, – думала вона, коли обурення й невдоволення собою почало відступати. – Денис – моя велика помилка, і я буду намагатися більше її не повторити».

Коли Кіра впевнилася, що не вагітна, з душі ніби камінь звалився. Того ж ранку вона зібралася до школи і за сніданком звернулася до матері з проханням.

– Мамо, ти можеш повернути мої білі туфлі? – запитала вона.

– Повернути?! – жінка здивовано поглянула на доньку. – Вони ж тобі подобалися і підійшли за розміром.

– Потрібно їх віддати й купити мені на високих підборах.

– Може, тобі ще й корону прикупити? – невдоволено пробурмотів батько. – То те їй подавай, то інше. Сама не знає, чого хоче, а батькам клопіт.

– Можна дешевші, простіші, але обов’язково на височенних підборах! – не заспокоювалась Кіра.

– Не капризуй, Кіро, бо підеш на випускний у домашніх капцях! – гримнув батько.

– Грицю, ну що ти таке кажеш?! – Таїсія Іванівна поглянула на чоловіка. – У нашої єдиної доньки випускний вечір, який буває раз у житті! До того ж вона отримає золоту медаль! Невже не заслужила на гарне взуття? Кіра має стати королевою випускного балу, і я зроблю все, щоб вона була найкраща!

– Може, Таю, й твоя правда, – зітхнув чоловік, – але я проти того, щоб балувати доньку й потурати її забаганкам.

– Хто ж, Грицю, її пожаліє й побалує, як не рідні батьки? Не буде нас…

– Та купи вже їй ті туфлі! – сказав чоловік і встав із-за столу.

Коли батько пішов, Кіра заявила, що хоче пофарбувати волосся.

– Чи ти сказилася?! Таке гарне волосся псувати? Ти ж не сива, як я! – обурилася жінка.

– Мамо, я можу сама купити фарбу і зробити те, що задумала, – спокійно сказала дівчина, – але боюсь, що фарбу на волосся не зможу сама нанести рівномірно. Якщо ти не хочеш, то я попрошу Валю.

– О Господи! І в який колір ти хочеш?

– У чорний.

– Я тебе не розумію.

– Не намагайся мене зрозуміти, бо я й сама іноді себе не розумію, – Кіра мило усміхнулася. – Просто допоможи мені, і все.

Таїсія Іванівна за день до випускного вечора допомогла доньці пофарбувати волосся.

– Ось бачиш, як гарно вийшло! – задоволено промовила дівчина, розглядаючи себе у дзеркалі.

– Та ніби нічого, – зітхнула мати. – Все одно волосся шкода.

Перед випускним вечором Кіра зачинилася у своїй кімнаті і попросила батьків не заважати їй збиратися. Вона дістала сукню персикового кольору. У дівчини ніколи не було довгої, щоб сягала підлоги, тому саме таку вони з матір’ю замовили в місцевої кравчині тітки Глаші. За кілька днів до цього дівчина нишком віднесла свою сукню до швачки і попросили її вкоротити до колін.

– Навіщо?! – здивувалася тітка Глаша. – У такій сукні місце королеви балу тобі забезпечене!

– Так треба, – сказала дівчина і слізно поросила не розказувати про це матері.

Кіра одягла сукню, розплела дві коси, які напередодні ввечері заплела після того, як вимила голову. Довге блискуче чорне волосся хвилями розсипалося по спині, сягнуло талії. Праворуч на вилиці Кіра підібрала невелике пасмо і закріпила на ньому заколку у вигляді квіток абрикоса. Вона підфарбувала чорною тушшю пухнасті вії, від чого вони стали здаватися ще довшими і густішими, окреслюючи її виразні очі. Зовсім трохи губної помади додали привабливості її образу, і дівчина взула туфлі на високих тонких підборах. У такому вигляді Кіра з’явилася перед святково вбраними батьками.

– Що… Що ти зробила із сукнею? – мати опустилася на стілець, побачивши доньку.

– Усе нормально, мамо! – відповіла дівчина.

– Ти ж сама клянчила, що хочеш довгу сукню, – ледь стримуючи сльози промовила жінка, – а тепер що це?

– Мамо, ти сама мене вчила пишатися тим, чим наділила природа. У мене найдовші та найстрункіші ноги в школі, то чому я їх маю ховати під подолом сукні? Нехай заздрять усі коротконогі! – з викликом промовила Кіра. – І свій зріст я навмисне збільшила високими підборами, бо я – найвища і найгарніша! Чи не так?

– Ти ще дурна дитина! – не зле дорікнув їй батько.

Після урочистої частини заходу, на якому Кірі вручили атестат та золоту медаль, обрали короля та королеву балу – ними стали Денис та Кіра. За традицією пара мала розпочати бал зі спільного вальсу. Кіра попросила слово і підійшла до мікрофона.

– Дякую всім за велику честь бути королевою й розпочати бал, – сказала вона, чітко промовляючи кожне слово. – Також ви обрали короля для королеви – Дениса, але я, як визнана вами королева, маю повне право з вами не погодитися, – сказала дівчина, і стало тихо-тихо. – Ви помічали, як іноді зовні красиве яблуко червиве чи гниле зсередини? Таке трапляється і з людьми, коли зовнішність не відповідає внутрішньому світу. – Дівчина зробила невелику паузу. Краєм ока вона помітила, як напружився Денис і скривив губи у вимушеній посмішці. – Я вважаю, що кандидатура Дениса не відповідає званню короля балу, як те гарне зовні яблуко, тому запрошую на вальс справжнього короля, людину з великим і щирим серцем, красунчика Миколу Зайченка!

У залі ще панувала тиша, коли королева балу підійшла до свого однокласника Миколи, який стояв розгублений, з почервонілими кінчиками вух. Він і справді був душею будь-якої компанії, навчався гарно, але не дотягнув трохи до срібної медалі і не був таким ловеласом, як Денис. Щоправда, хлопець на півголови нижчий за Кіру, але це не зупинило дівчину. Вона подала йому руку і сказала: «Вальс! Прошу!»

Увімкнули музику, і вони закружляли в танці. Денис, не витримавши кепкувань однокласників, вибіг із зали.