Читать книгу Поет, океан і риба. Вибрані вірші - Василь Махно - Страница 67

о мамо африко

чорною африкатою дрижить твоя джазова

вимова у зливі звуків – в багатоголоссі —

– тихих снігах кіліманджаро —

зі слонової кости саксофону витікає туга спіричуелсу

помийною ямою гарлему – смородом покинутих будинків —

вовчими ягодами твоїх дітей

з ненаситними шлунками вічного голоду

завжди вагітними твоїми дочками

о мамо африко

чорні маслини твоїх очей – чорні дощі волосся

твої дочки дозрівають швидше аніж достигають плоди

і ті опадають швидше аніж вони

– наче в срібло прикрас – одягаються в одежі любовного поту —

їхній танець пульсує стривоженою жилкою

скреготом зубів і скриком лоренсової черепахи

вони ядучі та спраглі

твоєю музикою – о мамо африко —

наповнюються тіла рослин і звірів

вона – у розтрубах слонових хоботів

і сюркотанні комашиних оркестрів

зойках яструбиної жертви

висохлому бадиллі перекотиполя

гучних ударах по напнутій буйволячій шкірі

вона пече – наче шкіра здерта з буйвола —

срібні горлянки твоїх співаків

полощуть розпечене сухе повітря

і вивергають його як птах що годує свій виводок перетравленим сирим м’ясом

о мамо африко

твій постарілий джаз і твою темну мову життя

я чую у підземному переході що продувається усіма атлантичними вітрами

пересоленими звуками мелодії саксофона які видуває

твій бавовняний син

раз у раз похитуюючись

перебирає ґудзики інструмента – наче теребить кукурудзу —

видуває мелодію твоєї вічної і незрозумілої туги

о мамо африко