Читать книгу Поет, океан і риба. Вибрані вірші - Василь Махно - Страница 69

До фотографії треба було підстригтися

– так уважав дідо і ціла родина —

Тому мене приводили до сусіда – який перемовляючись з дідом – виносив з хати старе крісло старанно витирав його долонею – кричав на курей

і садовив мене – крісло було високе на тонких ніжках і мої ноги баламкалися над землею —

перукар оповідав що то крісло хтось привіз чи то з Відня чи то з Кракова коли повертався з Німеччини із заробітків – по першій війні.

Він виймав замотану в біле полотно машинку

кілька разів натискав на сріблясті ручки – скреготіли її металеві деталі —

щось продував – розчісував моє волосся і починав стригти:

чи то машинка була не змащена чи він тільки вдавав із себе вправного перукаря

але кожного разу коли він – мов шуліка – занурювався у моє волосся

в мене виступали сльози бо несила було терпіти скубання тієї машинки.

Десь за хвилин 15 – промордувавши мене – дозволяв встати й мацати вистрижену голову —

тоді була така мода: вистригали все – залишаючи клапоть волосся – який називали «гривкою»

навколо віденського чи краківського стільця лежали зістрижені пасма в яких уже порпалися кури.

– я знав про перукаря майже все: і що він покинув першу дружину – і що потім нажив дитину ще з кимось зі свого села —

– і що до нашого прибився нещодавно – одружившись із підстаркуватою дівкою – в якої була лише стара бабця – а дівка мала недобру славу.

Через те я не любив стригтися у нього, але дідо уважав його за доброго майстра.

Дідо запрошує його «на сто грам» бо грошей ніхто за це не бере

а його некрасива – але вже вагітна жінка – заповідає щоби баба прийшла силяти тютюн.

У мене за шиєю повно прилиплого волосся і я весь час знизую плечима та стрясаю його долонею.

У неділю по гостині – виходить на обору наша ближча і дальша родина – на фотографа чекалося довго – він спізнився і був не зовсім тверезий —

Усі з родини стають один біля одного – надзвичайно серйозні – у святочній одежі й пильно дивляться у вічко апарата – кілька поклацувань – і готово.

Але моя баба кричить до фотографа який зібрався було йти геть що: треба сфотографувати ще малого.

І мене зачісують – поправляють комір сорочки – дідо застібає ґудзика аж під шию

ціла родина радить де краще стати.

я випрямляю – як вояк – руки – стримую дихання – готово: каже фотограф.

І чекає коли його закличуть до хати на могорич.

На кожній дитячій фотографії я був підстрижений і від мене пахло одеколоном.

Кінець 60-х:

саме тоді розлучалися батьки – здається – це було 1968 року.