Читать книгу Всього не забудеш - Венді Вокер - Страница 3

Батькам Дженні подзвонили після десятої тридцяти. Вони якраз вечеряли з двома подружжями зі свого клубу, але не в самому клубі, а гостювали в одного з цих подружжів удома. Раніше того вечора вже в машині Шарлотта Крамер, мати Дженні, жалілася, що краще таки вечеряти в клубі, щоб використати їхні бонуси, але її чоловік Том вважав, що Шарлотта просто більше любить людні місця. У клубі коктейлі завжди подавали у вітальні, тому коло спілкування не обмежувалося компанією, обраною до вечері, можна було поговорити й з іншими знайомими.

Том не надто полюбляв клуб, хіба що грав у гольф по неділях у складі своєї звичної четвірки – давнього друга з коледжу і двох татусів, з якими він познайомився на зборах команди Дженні з орієнтування на місцевості. Шарлотта, навпаки, любила спілкуватись і брати участь у світському житті, на майбутній сезон вона планувала приєднатися до комітету з утримання басейну. Кожен суботній вечір, проведений не в клубі, здавався їй гайнуванням часу. Ця тема часто поставала однією з багатьох причин їхніх постійних родинних суперечок, і нетривала подорож машиною закінчилася напруженою, роздратованою мовчанкою.

Вони обоє згадували потім, якими дрібними здалися їм ці сварки після жорстокого зґвалтування дочки.

Перевагою маленьких містечок є те, що тут, коли це доцільно, можна зламати правила. Тут службовці не так бояться службової догани чи навіть судового позову, як у мегаполісах. Отож коли детектив Парсонс зателефонував Крамерам, він не повідомив їм, що сталося, а лише сказав, що Дженні напилася на вечірці та її забрали до лікарні. Їх негайно запевнили, що її життю нічого не загрожує. Том був вдячний за це відтермінування найстрашнішого на ті кілька хвилин, поки вони доїхали з вечірки до лікарні. Кожна хвилина після того, як він дізнався про зґвалтування, здавалася Томові жорстокими тортурами.

Шарлотта відреагувала навпаки: часткова правда призвела до того, що вона розлютилася на дочку за безвідповідальність. У її голову полізли думки про те, що тепер усе місто дізнається про Дженні і як це відіб’ється на їхній родині? Дорогою в лікарню вони обговорювали покарання, зважуючи, що краще вплине на дочку – домашній арешт чи позбавлення телефону. Звичайно, дізнавшись правду, Шарлотта відчула себе винною, що піддалася дезінформації. Це ж так природно – спершу розізлитися на свою дитину за уявну провину, а потім дізнатися, що на неї підступно напали, і відчути провину. У цій ситуації я ліпше розумію Тома. Можливо, тому, що сам я батько, а не мати.

Вони зайшли в порожній вестибюль лікарні. Останні роки місцева спільнота приділяла деяку увагу збиранню коштів на охорону здоров’я, і хоч результати були радше косметичні, а не посутні, їх одразу ж помічали. Дерев’яні панелі, новий килим, м’яке освітлення, динаміки з музикою по кутках. За словами Тома, Шарлотта «прорвалася» до головного столу. Він зупинився біля неї. Заплющив очі й дав музиці заспокоїти розбурхану кров. Том розумів, що Шарлотта зараз може бути надто жорсткою, зрештою, тієї миті він хотів «угамувати» дружину. Дженні варто поспати, дочці треба знати, що батьки її люблять і що все буде гаразд. А серйозні розмови зачекають, поки всі будуть тверезі й пристрасті вляжуться.

Крамери знали свої ролі в родині. Обов’язком Шарлотти було дисциплінувати дочку. Із їхнім сином Лукасом ролі часто змінювались, очевидно, через його вік (десять років) і стать. Том описував такий розподіл, немов щось так само очевидне, як блакитне небо; у жодній родині, на його думку, по-іншому й бути не могло. І в теорії він має рацію. У сім’ї завжди існують певні ролі, змінні союзи, добрі й погані поліціянти. Щодо Крамерів, то у них навіть природні припливи та відпливи поступалися потребам Шарлотти, а іншим залишалися ті сфери, котрі вона не монополізувала. Коротше кажучи, нормальність, яку Том приписував їхній родині, була й ненормальною, і недієвою.

Медсестра співчутливо їм усміхнулася, відмикаючи передпокій до палат. Вони не були знайомі з цією жінкою, як і майже з усім молодшим персоналом лікарні. Працівники з невеликою зарплатнею рідко жили у Ферв’ю, зазвичай вони приїжджали із сусіднього містечка Кренстон. Том запам’ятав її усмішку. Перший знак того, що сталося щось набагато серйозніше, ніж вони чекали. Люди недооцінюють приховані повідомлення у виразах обличчя. Подумайте, як усміхаються друзям, чия дитина-підліток напилася. Те співчуття було би трохи жартівливе, а усмішка говорила б: «Нічого, чуваче, з підлітками тяжко. Згадай, якими ми були?» А тепер уявіть, якою буде усмішка, якщо на дитину напали. Та усмішка, звісно, промовлятиме інше: «О Господи! Мені так шкода! Бідолашна дитина!» Цей жаль заляже в погляді, у лінії плечей, у складках біля рота. Коли медсестра усміхнулася, Том одразу ж забув про те, що хотів якось стримати дружину від різкості під час відвідин дочки. Вони пройшли крізь двері безпеки до зали медичного сортування і попрямували до іншого реєстраційного столу, де медсестра заповнювала якісь документи біля екрана комп’ютера. Зовсім інша жінка, але та сама співчутлива усмішка. Вона підняла телефонну слухавку й викликала лікаря.

Я чітко уявляю собі ту мить. Шарлотта в бежевій коктейльній сукні, її біляве волосся старанно зачісане. Руки схрещені на грудях – позерство для Дженні й для персоналу, що, напевно, їх засуджує. І Том, вищий від неї на півфута, ховає руки в кишенях штанів кольору хакі, тупцюється з тривожним занепокоєнням, його інстинкти б’ють на сполох, переростаючи в нестримні здогади. Вони обоє засвідчили, що ті кілька хвилин, які вони чекали на лікаря, тоді здалися годинами.

Шарлотта була дуже спостережлива й одразу ж зауважила трьох поліціянтів, що в кутку пили каву з автомата. Вони стояли до Крамерів спинами, розмовляючи з медсестрою. Медсестра помітила Шарлоттин погляд і щось їм прошепотіла, тож і поліціянти обернулися, щоб глянути на неї. Том у цей час відвернувся в інший бік, але й він зрозумів: на них чомусь звертають увагу.

Ніхто з подружжя не міг пригадати ті конкретні слова, якими лікар повідомив їм, що сталося насправді. Шарлотта, напевно, на одну коротку мить пошкодувала, що вони знайомі з лікарем – його дочка ходила до Лукасової початкової школи у молодший клас. Це змусило Шарлотту турбуватися, чи підмочена репутація дочки якось не відобразиться на їхньому синові. Лікаря звали Роберт Берд. Чоловік до сорока. Рідке каштанове волосся, привітні блакитні очі, які звузилися, коли він заговорив. Кожен із них описував цього чоловіка, згадуючи ту мить, коли він почав перелічувати поранення Дженні. Зовнішній розрив промежини й заднього проходу… ректальні й вагінальні ураження… синці на шиї та спині… хірургічне втручання… шви… відновлення.

Слова вилітали з його рота й плавали навколо, але Шарлотта й Том не могли їх уторопати, немов лікар говорив іноземною мовою. Шарлотта кілька разів похитала головою і безжурно промовила «ні». Вона чомусь вирішила, що лікар переплутав їх із батьками іншої пацієнтки, тому намагалася спинити його від обговорення неприємних подробиць чужого горя. Вона повторила своє ім’я і сказала, що їхню дочку привезли сюди, бо вона перебрала на вечірці. Том пригадував: він у цей час мовчав, немов зачаївшись, жадав одного – зупинити час, відтермінувати мить, коли доведеться ступити на той жахливий шлях, який уже вимальовувався перед ним.

Лікар Берд замовк і подивився на поліціянтів. Один із них, детектив Парсонс, повільно, з помітною нехіттю наблизився до лікаря. Вони відійшли вбік і про щось перемовилися. Берд похитав головою і втупив погляд у свої чорні черевики. Він зітхнув. Парсонс винувато стенув плечима.

Берд знову повернувся до Крамерів. Склавши руки, немов для молитви, він чітко й лаконічно повідомив їм правду. Вашу дочку знайшли в лісі біля будинку на Джуніпер-роуд. Її зґвалтували.

Лікар Берд потім згадував той звук, який вийшов із Томового тіла. Не якесь слово, не стогін, не зітхання, а щось таке, чого він ніколи не чув раніше. Здавалося, то заворушилася сама смерть, немов якусь частину Тома Крамера тієї миті вбили. Йому підломилися коліна, і він схопився за Берда, який втримав його на ногах. До них рушила медсестра, пропонуючи свою допомогу чи хоча б стілець, але Том відмовився. Де вона?! Де моя дитина?! – волав він, відштовхуючи лікаря. Він сіпнув за одну з ширм, але медсестра зупинила його, схопивши ззаду за передпліччя й направивши вниз по коридору.

– Вона в безпеці, – заспокоювала його медсестра. – Із нею все буде гаразд… вона спить.

Нарешті вони дійшли до закутка сортувального відділення, і медсестра відсунула завісу.

Моя дружина колись розповіла мені, що з того часу, як народилася наша перша дитина Меґан, яка зараз навчається в коледжі, вона завжди проектує такі ситуації на себе. То колись ми бачили, як донька проскочила по дорозі прямісінько під автомобілем. То вона брала участь у літній програмі в Африці. А давним-давно ми упіймали її на дереві в нашому дворі (здається, сто років тому). Таких ситуацій багато. Тоді моя дружина заплющує очі й уявляє картину: купу металу та понівечене тіло на узбіччі дороги або войовничого вождя племені з мачете й нашу дочку, що ридає біля нього навколінки. Або її мертве тіло зі звернутою шиєю під деревом. Батьки живуть у страху, і те, як ми з цим упораємося, залежить від надто багатьох чинників, які тут годі описувати. Моя дружина відчуває потребу пережити страх бодай у своїй уяві, пропустити крізь себе цей біль. Потім вона кладе цей страх у коробку, засовує коробку на полицю, і коли неспокій знову закрадається в її серце, вона може зазирнути до коробки, пропустити тривогу крізь себе, аби та не вкорінилася в її душі й не почала отруювати радість життя.

Дружина описувала ці картинки, інколи стримано схлипуючи в моїх обіймах. У центрі кожної цієї уявної сцени фігурували гріх і невинність. Добро й зло. Чи існує щось більш добре й невинне, ніж дитина?

Том Крамер глянув на свою дочку в лікарняній палаті й побачив те, що моя дружина тільки уявляла. Коротенькі кіски поруч зі страшними синцями на обличчі. Розмазана косметика на ще по-дитячому пухких щічках. Рожевий лак на зламаних нігтях. Лиш одна сережка з камінцем – ці сережки він купив їй на день народження – інша десь загубилася з роздертої, скривавленої мочки вуха. Навколо неї столи з хірургічними інструментами й закривавленими тампонами. Роботу ще не зовсім закінчено, тож у кімнаті досі не прибирали. Поруч із дівчиною сиділа жінка в білому халаті та міряла їй кров’яний тиск. Вона зосередила свою увагу на стетоскопі й кинула на прибулих лише побіжний погляд, а потім знову зосередилася на циферблаті та чорній гумовій груші. Поліціянтка непомітно стояла в кутку, вдаючи, що цілком поглинута роботою з планшетом.

Немов життя, що «промайнуло перед очима» на порозі смерті, Том побачив немовля в рожевому сповитку. Він відчув теплий дитячий подих на своїй шиї, коли донечка засинала в нього на руках, маленьку ручку, що загубилася в його долоні, відчув, як дитина всім тілом обіймає його за ноги. Він почув дзвінкий дитячий сміх, від якого трусився кругленький животик. Дитячі капості не зіпсували їхні взаємини. «Брудна робота» залишилася Шарлотті Крамер. І тут вона, можливо, несвідомо, зробила їм обом подарунок.

Лють на її кривдника прийшла, але пізніше. Найбільше тієї миті Том переймався, що не зміг захистити свою маленьку дівчинку. Глибину його відчаю не можна виміряти чи описати. Він почав сам ридати як дитина: дочка бліда й бездиханна в ліжку, навколо неї метушиться медсестра.

Шарлотта Крамер стояла біля лікаря. Це може шокувати, але вона сприйняла зґвалтування дочки як нагальну проблему й одразу ж почала шукати розв’язок. Щось на взір прорваної труби, яка затопила підвал. Або, можливо, навіть страшніше: вогонь спалив їхній будинок, доки вони стояли й дивилися. Ключовий факт тут – вони вижили. Її думки негайно переметнулися до того, що робити далі.

Вона глянула на лікаря Берда і схрестила руки на грудях:

– Яке це було зґвалтування? – запитала жінка.

Лікар Берд помовчав кілька секунд, не зовсім певний, чи правильно зрозумів її запитання.

Шарлотта відчула його розгубленість:

– Ну, ви знаєте, це якийсь хлопець із вечірки захопився?

Берд похитав головою:

– Я не знаю. Спитайте краще детектива Парсонса.

Голос Шарлотти прозвучав розчаровано:

– Я маю на увазі, що ви можете сказати, судячи з обстеження. Ви зробили всі потрібні обстеження, щоб зафіксувати зґвалтування?

– Так, ми все зробили за протоколом.

– Ну, тоді чи не помітили ви якихось характерних ознак, що свідчили б про те, яке саме це було зґвалтування?

– Місіс Крамер, – відповів лікар Берд. – Можливо, ви та містер Крамер спершу відвідаєте Дженні, а потім ми зможемо обговорити все, що вас цікавить, у більш приватній обстановці.

Шарлотта одразу погодилась із пропозицією лікаря. Насправді, вона зовсім не норовлива жінка, і якщо мої описи її поведінки свідчать про протилежне, мушу вас запевнити: це випадковий збіг. Я дуже поважаю Шарлотту. У неї було непросте життя, а її адаптація до власної дитячої травми, на диво, свідома й відображає неабияку силу духу. Я вірю, вона справді кохає свого чоловіка, попри те, що іноді не визнає в ньому мужчину. І любить своїх дітей однаково, хоча для Дженні вона встановила вищу планку. Однак любов – це мистецтво, а не точна наука. Кожен із нас описує це почуття іншими словами, кожен по-своєму її відчуває. Одних любов змушує усміхатися, а інших – плакати. Одних вона дратує, інших засмучує. Шарлотта сприймала любов своєрідно. Її рецепцію любові тяжко висловити, щоб це не звучало осудливо або не призвело до негативного ставлення до неї самої. Але розпачлива потреба Шарлотти створити традиційну (можливо, подумки вона називала її навіть інакше – «нудну») американську родину походила з того, що якраз таку родину забрали з її дитинства. Вона любила своє місто, бо в ньому переважно мешкали люди з однаковими поглядами на життя. Вона любила свій будинок, бо він розташовувався в Новій Англії в тихому селищі. Вона любила свій шлюб із Томом, тому що він – зразковий сім’янин із гарною роботою, не якоюсь надзвичайною, адже надзвичайна робота забирає чоловіків із родин, але справді гарною. Том керував кількома автосалонами, і, важливо зазначити, що він продавав BMW, «ягуари» та інші елітні автомобілі. Така праця суттєво відрізняється від, наприклад, роздрібного продажу задрипаних «хюндаїв», наскільки мені відомо. Чи кохала Шарлотта Тома поза межами цих раціональних умовиводів, ніхто не міг би сказати. Вона любила дітей, тому що вони були її дітьми і народилися такими, якими і мають бути взірцеві діти. Розумні, зграбні й слухняні (у більшості випадків), але також галасливі, неохайні, наївні, їх виховання потребувало тяжкої праці та значних зусиль, а ще забезпечувало Шарлотту гідним заняттям і темою для розмови з подругами під час ланчів у клубі. Кожен елемент пазлу свого життя вона любила й любила по-справжньому. Тож коли Дженні «зламалася», вона несамовито прагнула її полагодити. Як я й казав, Шарлотта заходилася відбудовувати свій будинок.

Після того, як Дженні прибула до лікарні, її приспали. Підлітки, які її знайшли, казали, що дівчина перебувала десь на межі притомності, часто зомлівала, але це більше від шоку, аніж через алкогольне сп’яніння. Її очі залишалися розплющеними, й вона змогла сісти, а потім із мінімальною допомогою дійти через газон до крісла у вітальні. Вони засвідчили, що іноді вона начебто їх упізнавала, розуміла, де перебуває й що сталося, а через секунду вже не могла відповідати на запитання. Вона впадала в стан кататонії. Просила про допомогу. Ридала. Потім непритомніла. Лікарі «швидкої» доповідали про таку саму поведінку, але їм заборонено присипляти пацієнтів. Це сталося вже в лікарні, коли почалось обстеження й дівчина влаштувала істерику. Лікар Берд попросив полегшити її стан. У неї була достатньо сильна кровотеча, яка потребувала негайного обстеження, тож не було часу чекати на спеціальні вказівки щодо застосування снодійного.

Попри свій ззовні незворушний вигляд, Шарлотта була глибоко вражена виглядом доньки. Мені здалося, що в перші миті вона відчувала приблизно те саме, що й Том. Хоча вони зрідка торкались одне одного за межами спальні (а в спальні це переважно було механічне відтворення «кохання»), вона схопила руку чоловіка обома долонями. Вона притулилася до рукава його сорочки й простогнала «О Господи!». Шарлотта не плакала, але Том відчув, як її нігті впиналися в його шкіру, поки вона намагалась опанувати себе. Спробувавши ковтнути, вона виявила, що в роті пересохло.

Детектив Парсонс спостерігав за подружжям із-за завіси. Він пам’ятав вираз їхніх облич, коли вони дивилися на свою понівечену дитину. Том скривився й розкис від сліз, біль відлунив у всій його постаті. Шарлотта після короткої миті втрати самоконтролю знову налаштувалася рішуче. Парсонс назвав це «триматися». Він зізнався, що йому незручно було спостерігати за ними в таку мить, а проте очей він не відводив. Говорив, що його вразила слабкість Тома й сила Шарлотти, хоча будь-хто, хай елементарно розуміючи природу людських почуттів, втямив би, що все якраз навпаки. Більшої сили потребує вміння пережити емоції, а не придушити їх. Лікар Берд стояв коло них, перевіряючи діаграму на металевій прищепці на поруччі ліжка Дженні.

– Може, поговорімо в кімнаті для відвідувачів? – запропонував він.

Том кивнув, витираючи сльози. Він нахилився й зі скрушними зітханнями поцілував дочку в чоло. Шарлотта прибрала пасмо волосся з обличчя Дженні й погладила її лице тильним боком долоні. «Янголятко, моє солоденьке янголятко», – прошепотіла вона.

Вони пройшли за Бердом і детективом Парсонсом униз по коридору до кількох зачинених дверей. За дверима виявився інший коридор і маленька вітальня з меблями й телевізором. Берд запропонував їм кави та щось перехопити, але Крамери відмовилися. Берд зачинив двері. Парсонс сів поруч із лікарем навпроти Крамерів.

Ось спогади Шарлотти про те, що сталося потім:

Вони обшукали всі кущі, розпитали нас про друзів Дженні, чи ми знали про вечірку, чи в неї були проблеми з хлопцями, чи згадувала вона когось, хто займав її в школі, у місті або в її оточенні. Том відповідав їм, наче в якомусь тумані, немов він не помічав, що ми всі просто оминаємо ту тему, яку мусимо обговорити. Не можу сказати, що це були якісь невиправдані запитання чи ми не мусили б на них відповідати. Проте я мала дізнатися, розумієте? Я хотіла, щоб хтось нарешті сказав мені це. Я справді намагалася дати Тому шанс «бути чоловіком» у цій ситуації, але таки розуміла, що можу все контролювати сама. Ніхто не жаліється, коли будинок в ідеальному порядку, усе, що треба, є в холодильнику, а одяг випрано, випрасувано і складено на своє місце. У будь-якому разі… Я намагалася, тому що знаю, наскільки важливо для шлюбу дозволити чоловікові бути чоловіком. Але я вже не витримувала, просто не могла!

Тож я перебила їх, усіх чоловіків, і сказала: «Хтось із вас має розповісти, що сталося з нашою донькою». Лікар Берд і детектив подивились один на одного так, неначе жоден із них не хотів починати. Лікар не витримав перший. І він сказав нам. Розповів, як її зґвалтували. Це було не те, на що я сподівалася: хлопець на вечірці, який їй подобався, просто захопився. Господи, я розумію, що це звучить огидно. Феміністки відірвали б мені голову, чи не так? Я не кажу, що таке зґвалтування – це не зґвалтування і що воно не має бути покаране. Повірте мені, коли Лукас підросте, я збираюся зробити все, щоб він утямив, які неприємності на нього очікують, якщо він раптом буде не зовсім певний щодо згоди дівчини. Я справді вважаю: чоловіки мають відчувати свою відповідальність, усвідомлювати, що коли йдеться про секс, ми не на рівних. І це не лише фізіологія. Але разом із тим, це й фізіологія: адже дівчат досі змушують робити те, чого вони не бажають, а хлопці, чоловіки, мають дуже приблизне уявлення, через що жінкам доводиться проходити. У будь-якому разі з Дженні сталося не те, на що я сподівалась. Якщо відверто, трапилося саме те, чого я боялася найдужче. Тут до розмови приєднався детектив Парсонс. Ґвалтівник одягнув маску. Він притис її обличчям до землі. Він… Вибачте, це важко сказати вголос. Я промовляю ці слова подумки, але вимовити їх уголос – то зовсім інше.

Шарлотта набралася духу. Вона мала власний метод, який часто використовувала. Глибокий вдих, заплющені очі, швидкий порух головою, потім повільний видих. Розплющивши очі, вона подивилася вниз, кивнула, немов підтверджуючи, що контроль відновлено.

Я просто швидко скажу це, та й по всьому. Мою дочку ґвалтували зі спини вагінально й анально приблизно годину. Добре. Я вимовила це. Справу зроблено. Вони зробили експертизу. Знайшли сліди сперміциду й латексу. Він… ця потвора натягнула презерватив. Волосся не знайшли, судово-медичні експерти, яких тієї ночі привезли з Кренстона, постановили, що він, імовірно, поголився. Уявляєте? Цей мерзотник готувався до зґвалтування, як олімпійський чемпіон до запливу. Ну, ця падлюка не перемогла, чи не так? Усі рани прекрасно загоїлися. Фізично вона почуватиметься як будь-яка інша жінка. А емоційно… ну…

Шарлотта знову змовкла, але цього разу радше для того, щоб підбити підсумки, а не відновити самоконтроль. Потім вона дещо різко мовила далі:

Я пам’ятаю, що подумала: «Дякувати Богу, є це лікування. Усе, що він зробив моїй маленькій дівчинці, ми переживемо. Я перепрошую за свої вислови, але хай цей негідник іде на хер. Його більше не існує».