Читать книгу Всього не забудеш - Венді Вокер - Страница 7

Повернімося до тієї ночі, коли Дженні сиділа на своєму ліжку.

Роботодавця Тома звали Боб Салліван. Боб володів дванадцятьма автомобільними салонами по всьому штату Коннектикут, загальна вартість яких перевищувала двадцять мільйонів доларів. Його обличчя можна було побачити на білбордах по шосе I-95 від Стемфорда до Містіка і в будь-якому місті, що ще дозволяло вивішувати білборди.

Якщо ви його побачите, то запам’ятаєте. Копиця чорного, мов воронове крило, волосся, впевнений погляд, яскрава усмішка, округлий ніс. Боб Салліван – чоловік, який сам себе створив, про таких полюбляють писати в журналах. Він так запалювався власними ідеями, що здавалося дивним, як це він ще не вибухнув, мов та петарда, розганяючи конфеті по всьому небу. Боб Салліван жив у Ферв’ю. У нього була габаритна дружина і троє синів, задіяні в родинному бізнесі. Він завжди їздив на останній моделі чогось – BMW, «феррарі», «порше». Дотримувався палеодієти, пив червоне вино без обмежень. Був щедрим, але амбітним, хотів балотуватися в законодавчий орган штату.

А ще Боб Салліван мав роман із Шарлоттою Крамер.

Ми схильні розмірковувати, чому люди зраджують своє подружжя. Шлюб невдалий, але діти не дають піти. Є сексуальні потреби, які не вдовольняються. Інші ж стають жертвами зваблення, їхній самоконтроль застують людські бажання. Це все не стосувалося Шарлотти.

У тій жінці жили дві особистості. Одна з них була випускницею Сміту зі ступенем у царині літератури. Вона – колишній помічник редактора часопису Коннектикут, а зараз домогосподарка й любляча мати двох прекрасних дітей, дружина Тома Крамера з родини науковців і викладачів. Вона – активний член клубу Ферв’ю, відома там бездоганними манерами й великим словниковим запасом. Вона старанно будувала свій дім, і цей дім є хороший, моральний, правильний – дім, яким можна пишатися.

Ніхто не знав іншої Шарлотти Крамер – дівчини, яка спала з чоловіком своєї матері й яку вигнали з дому. Ніхто не знав, що її родичі були неосвіченими алкоголіками, котрі заледве животіли й померли молодими. А сама Шарлотта щоночі роздягалася перед чоловіком удвічі старшим за неї, від якого тхнуло цигарками й немитим тілом. Ніхто не знав цього, крім Боба Саллівана.

Шарлотта посадила цю дівчину в клітку. Але вряди-годи вона починала так трусити ґрати, що ігнорувати її далі ставало небезпечно. Боб Салліван допомагав заспокоїти її, щоб та, інша Шарлотта, сиділа тихо у своїй в’язниці. Саме такою була ціна спокою Шарлотти Крамер із Ферв’ю.

Коли я з Бобом, то знову стаю тією дівчиною. Тією шльондрою, яку тягне на брудні речі. Боб – добрий чоловік, але ми обоє одружені, тож те, що ми робимо, погано. Я не знаю, як це пояснити. Я тяжко працювала, щоб мати «правильне» життя. Я маю на увазі життя, де немає місця лихим думкам і вчинкам. Але моя мітка завжди зі мною. Це як таємний курець, знаєте? Хтось, хто майже зав’язав із цигарками і радше помре, ніж зізнається, що ще дозволяє собі одну-єдину цигарку на день. Лиш однісіньку. Йому цього досить, щоб задовольнити свою пристрасть. Боб – моя цигарка.

Ви можете осуджувати Шарлотту Крамер за її цигарку. За таємну пристрасть, яку вона не годна контролювати. За те, що не говорила всієї правди. За те, що вона не розкрила чоловікові свої таємниці. І з вашого осуду цієї жінки я зроблю висновок, що ви сам є лицеміром.

Ніхто, далебі, ніхто з нас не демонструє всього себе жодній іншій живій душі. А якщо ви вважаєте себе інакшим, то дайте відповідь на такі запитання. Хіба ви ніколи не вдавали, ніби вам сподобалася жахлива бовтанина, якось приготована вашою дружиною? Ви ніколи не казали, що донька має гарний вигляд у жахливій сукні? Ви ніколи не кохалися з чоловіком, вдаючи насолоду, а тим часом ваші думки літали десь далеко, можливо, ви якраз укладали список закупів? Ніколи не хвалили посередню роботу колеги? Ніколи не казали комусь, що все буде гаразд, коли насправді не буде? Я знаю, ви так чинили. Брехня біла, чорна, мільйон облуд мільйон разів щодня, деінде. Усі ми щось приховуємо від інших.

Визнання цієї істини спантеличує. Тепер, можливо, ви засумніваєтеся, коли дружина почне запевняти, що, на її думку, підвищать саме вас, або чоловік скаже, що, без сумніву, в батьківському комітеті поважають вашу думку. Правда полягає в тому, що ми не знатимемо правди, а якби й раптом дізналися, то це загрожувало б нашому шлюбу. Я можу здатися ренегатом. Негідником. Але жодні стосунки не витримають правди, голої правди. Жодні. Тільки-но пара розповість про своє справжнє ставлення одне до одного, наодинці чи під час терапії, ба навіть друзям із довгими язиками, гру скінчено. Ви цього не помічаєте? Ви не знаєте, що на дні вашого серця? Ми любимо людей за те, хто вони є і за кого вони вважають нас. Ми, звичайно, вибачаємо їхні хиби й навіть тримаємо своє обурення при собі. Але щойно побачимо в їхніх очах власне відображення, не схоже на те, яке хочемо бачити, якого потребуємо, щоб почуватися щасливими, вважайте, коханню перебито хребет.

Томові Крамеру не дали шансу. Жодному відображенню Шарлотти в його свідомості не варто було довіряти, бо він знав лиш одну «хорошу» Шарлотту, а про існування «поганої» навіть не здогадувався. Боб Салліван знав їх обох.

Шарлотта й Боб зустрічалися в маленькому будиночку коло басейну на самому краю подвір’я Крамерів. Там неподалік у чагарях пролягала занедбана дорога, яку в основному використовувала компанія з обслуговування басейнів. Навіть узимку Боб міг там припаркуватись, і його машину не було помітно з дороги. Якщо дивитися з подвір’я, авто ховалося за парканом. Боб і Шарлотта пам’ятали про обережність, адже обоє мали що втрачати.

Того вечора, коли Шарлотта приготувала запечене курча, Дженні сиділа на ліжку, не маючи снаги витримувати себе більше жодної хвилини. Вона чула, як мати вийшла, щоб забрати Лукаса із секції, як вони потім повернулися додому. Дівчина намагалася дочекатися, поки батьки ляжуть спати, але вони знову завели свої безкінечні суперечки. Тим часом Дженні витягла запас пігулок, поцуплених із ванних кімнат її приятелів, і вибрала якусь маленьку білу. Це завжди були ксанакс, лоразепам чи валіум. Дівчина не розрізняла їхні назви, але завжди впізнавала той ефект, який вони чинили, якщо їх ковтнути. За двадцять хвилин вона вже спала. Наступного ранку Дженні поїхала до школи на автобусі. Мати помахала їй на прощання. Вона просиділа в школі уроки домашнього господарства, хімії та історії. В обід відпросилася додому.

Як я вже казав, Боб Салліван балотувався в законодавчі збори штату. Тому його дружина Френ найняла детектива, щоб той стежив за ним і збирав докази. Зауважу, люди відчувають, коли щось не гаразд. Навіть якщо справжня довіра вже зникла зі шлюбу, раптові зміни в поведінці партнера важко не помітити. Вдоволення, наприклад, приховати непросто. У випадку Боба його дружина надто добре його знала.

Того дня, коли Дженні відпросилася додому, Шарлотта і Боб зустрічалися в будиночку біля басейну. Це невелике приміщення – кімната для переодягання три на три метри з ванною. Там стояла канапа, була підлога з плитки, розсувні двері, полиці для рушників, парасолі від сонця та інші речі для басейну. А ще маленький звукозаписувальний пристрій, встановлений детективом, якого найняла Френ Салліван.

Ось що він записав:

[зачиняються двері, щось постукує, жіночий голос грайливо сміється]

– Шшш, ходи до мене, красуне.

[звуки поцілунків, важке дихання]

– Скільки в тебе часу?

– Півгодини, щоб зідрати з тебе одяг і розкидати по підлозі.

[знову сміх, зітхання, шарудіння одягу]

– Ти жадаєш мого рота? Хочеш, я сьогодні тобі відлижу?

– Так.

[жіночі зітхання, чоловічий стогін]

– Якби ти була моєю дружиною, я б тобою щодня вечеряв.

[збуджені жіночі зітхання]

– Чекай, зупинись…

[стурбований жіночий голос]

– Що таке?

[чоловічий голос, теж стурбований]

– Двері ванної… Вони зачинені, але під дверима… Здається, там світло.

[жіночий голос, шепіт]

[шурхіт, потім тиша]

[голосний жіночий крик]

– О Господи! О Господи!

[нажаханий чоловічий голос]

[жінка кричить]

– Допоможи! Допоможи їй! Моя дитино, о дівчинко моя!!!

– Вона жива? От лайно!

– Хапай рушники! Оберни її зап’ястя, міцніше!

– Обертай! Тягни! Міцніше! О Боже милий! Тут так багато крові.

– Я відчуваю пульс! Дженні! Дженні, ти мене чуєш! Передай оті рушники! О Господи! О Господи!

– Дженні!

[відчайдушний жіночий лемент]

– Телефонуй 911! Дженні! Дженні, прокинься!

[чоловічий голос]

– Де мій телефон?

[жіночий голос, метушня]

– На підлозі! Ну ж бо!

[чоловічий голос]

[кроки, шурхіт, жіночий голос розмовляє з 911, дає адресу, істерика]

– Тобі треба йти! Зараз! Іди!

[чоловічий голос]

– Ні, я не можу, о Господи!

Шарлотті важко говорити про той день. Але одного ранку я таки прорвався за її барикади, вона зібралася на силі й розповіла таке:

Коли ми знайшли Дженні, яка спливала кров’ю у ванній, Боб поводився як герой. Я наказувала йому піти після того, як зателефонувала «швидкій», але він відмовився. Йому було байдуже. Тієї миті я побачила чоловіка, якого ще не бачив ніхто. Про Боба кажуть, що він жадібний і таке інше, але він ризикнув усім, щоб врятувати мою дитину. Розірвав рушник на дві частини, обернув навколо зап’ястків Дженні. Наказав мені схопити один кінець і тягнути. Рушник був товстий, його важко затягнути досить міцно. Боб кричав на мене «Тягни!», і я тягла щосили, доки ми не зупинили кров. Те саме ми зробили з другим зап’ястком. Господи, ми всі були в крові. Просто вимокли в ній. Мої ноги ковзали по підлозі. Коли ми завершили із зап’ястками, я зателефонувала 911. Наказала йому піти, але він відмовився. Я притисла її голову до своїх колін. Почала плакати, не так, як раніше від жаху, а просто плакати, розумієте? Боб теж плакав. Він переводив погляд із обличчя Дженні на моє і не знав, кого йому більше шкода. Він гладив обличчя Дженні й дивився на мене. Він говорив: «Слухай! Вона видряпається! Ти мене чуєш? Вона житиме!» Ми почули, що наближається сирена. Я кричала, щоб він пішов. Благала його. Він відмовлявся, але зрештою зрозумів мене. Адже я переймалася не його кар’єрою, дружиною чи репутацією. Я боялася лише за Дженні й власну родину. Він не міг залишитися, доки приїде поліція. Боб заплакав ще дужче, коли підвівся і рушив по крові. «Я тебе кохаю», – сказав він наостанок. А потім зник.

Дженні вижила. І тут на сцені з’явився я.