Читать книгу Всього не забудеш - Венді Вокер - Страница 8

Мене звати доктор Алан Форрестер. Я психіатр. У разі, якщо ви не дуже розумієтеся на ієрархії фахівців із людського психічного здоров’я, я з тих, хто навчався в медичному університеті. Я дипломований лікар, із відзнакою закінчив університет імені Джона Гопкінза. Я стажувався в Нью-Йоркській пресвітеріанській лікарні при Колумбійському та Корнелльському університетах. За двадцять два роки практики я здобув численні відзнаки й дипломи, але не вважаю папірці чимось показовим. Такі папірці ви, без сумніву, бачили на стінах в офісі вашого лікаря. Каліграфічно виписані латинські слова. Гарні дерев’яні рами. Вони нагадують мені трофеї, які мій син колекціонує кожного спортивного сезону. Дешеві відзнаки, насправді не варті й ламаного шеляга, завдання яких принаджувати до школи нових учнів. Ніщо не заспокоює пацієнтів краще, ніж чиєсь схвалення того лікаря, до якого вони звертаються. Але треба мати на увазі, що це все лише реклама, й ті, хто виставляє свої дипломи напоказ, є такими собі живими рекламними щитами.

Моя професія вимагає орієнтуватися на ситуацію і бути готовим до змін. Хай чого ти досяг у минулому, це не гарантує успішного лікування наступному пацієнтові, який переступить твій поріг. Так, справді, досвід поліпшує нашу кваліфікацію в різних професіях, і моя – не виняток. Зараз я, звичайно, кращий діагност, аніж був на початку своєї кар’єри. Але, на мою думку, діагноз – це найпростіше. Лікування – обережне, зважене, з ретельним добором медикаментів і терапії – ось що потребує найбільше терпіння й умінь. Кожен мозок – інакший. Тож і курси терапії мають відрізнятися. Я ніколи не передбачаю заздалегідь, що саме спрацює. Під словом «спрацює» маю на увазі допоможе, бо метою мого втручання є допомога людській істоті позбутися болю, якого завдає їй її власна свідомість.

Можете вважати мене за хвалька, проте мені вдалося допомогти всім моїм пацієнтам за одним-єдиним винятком. Це твердження правдиве для обох моїх практик – приватної на Черрі-стрит, будинок номер 85, у Ферв’ю та в чоловічій виправній колонії в Сомерсі. Я – єдиний психіатр у Ферв’ю. Доктор Марковіц, лікар, який призначав ліки Дженні Крамер, живе в Кренстоні й приватно не приймає пацієнтів. У нашому місті достатньо психологів, соціальних працівників, терапевтів, але жоден із них не має права призначати медикаменти, жоден не вивчав психофармакологію. Це перша причина, чому Крамери звернулися саме до мене.

Друга причина полягала в моїй роботі в Сомерсі. Раз на тиждень я їду до північної частини штату й цілісінький день працюю там на добровільних засадах, лікуючи психічно хворих злочинців Коннектикутської північної виправної колонії (вісім годин, які в іншому разі оплачувалися б по чотириста доларів кожна). Це установа п’ятого, а отже максимального рівня безпеки. Тож вас не здивує, що чоловіки в Сомерсі скоювали злочини й засуджені до тюремного ув’язнення. Деякі з них психічно хворі. Ті злочинці, які визнані неосудними через божевілля, не сидять у в’язницях. Вони стикаються з іншим пеклом – психіатричними клініками. Інколи їх випускають після мінімального й недостатнього лікування. Іронія полягає в тому, що немає чіткої межі між мірою божевілля злочинця та його здатністю використовувати неосудність для захисту в суді. Інакше чому «нормальна» людина, котра в стані афекту вбиває коханця дружини, може підпасти під категорію неосудних і дістати захист від закону, тоді як серійний убивця (а всі вони, можу вас запевнити, клінічні соціопати) буде засуджений до електричного стільця. Так, так, я знаю, все набагато складніше. Якщо ви кримінальний адвокат, ви, ймовірно, будете пнутися зі шкіри, протестуючи проти моїх надто спрощених теорій. Але зважте на це. Чи божевільним є Чарльз Менсон[1], засновник секти, члени якої вбили сімох людей? Чи не збожеволіла Сюзан Сміт[2], жінка, котра втопила своїх дітей? Навіть Берні Мейдофф[3]. Чи можна назвати нормальним чоловіка, який і далі розбудовував фінансову піраміду, навіть заробивши стільки грошей, скільки ніколи не зміг би витратити за все своє життя?

Божевілля – це просто слово. Чоловіки, яких я лікую, скоїли насильницькі злочини, і вони потерпають від різноманітних психічних хвороб – від депресій до серйозних психозів. Я надаю їм традиційну, хоч і недостатню, «розмовну» терапію та ліки. Адміністрація в’язниці воліла б, щоб я більше використовував медикаменти. Та насправді тутешні працівники дозволили б мені обколоти всіх ув’язнених, якби це було можливо. З приспаними в’язнями менше мороки. Звісно, такого ніколи не буде. Але ви можете зрозуміти, чому до мене женуть усіх, у кого є хоч підозри на психічні розлади. Година за годиною мої пацієнти- злочинці приходять і йдуть із черги за броньованими дверима. Інколи черга поповнюється протягом дня, і мені доводиться скорочувати прийом, щоб устигнути приділити увагу всім, хто цього потребує. Доводиться так чинити, і цей поспіх залишається на моєму сумлінні. Довгою дорогою додому я пригадую обличчя тих, кому випало чекати наступного тижня, а також тих, кого в метушні довелося відіслати, виписавши лише кілька пігулок.

Щокварталу перевірка ретельно вивчає доцільність моїх приписів, але вони нічого не можуть сказати щодо швидкості, з якою я веду прийом. Хоча бути цілий день серед людей, які скоїли тяжкі злочини, і неприємно, але я вірю, що виконую життєво необхідну роботу. Чи хвороба спонукала їх скоїти злочин і потрапити до в’язниці, чи тюремне оточення породило недугу, визначити це не завжди легко. У моєму випадку це й не важить. У будь-якому разі я маю уявлення про злочинну свідомість.

А третя причина, чому саме мене обрали лікувати Дженні Крамер, пов’язана з чоловіком на ім’я Шон Лоґан. Зараз я стисло про це розповім.

Після спроби самогубства Дженні прокинулася посеред ночі. У палаті був батько, він спав у кріслі. З її опису цієї миті пробудження у мене не виникає жодних сумнівів, що Дженні справді вирішила вкоротити собі віку.

Мої очі несподівано розплющилися, і я побачила завісу. Таку світло-блакитну, вона висить на металевих кільцях на жердині довкола палати інтенсивної терапії. Вони мене помістили в ту саму кімнату, де я була тієї ночі, коли мене лікували. Тієї ночі, коли мене зґвалтували. Я ненавиджу вимовляти ці слова. Проте мені твердять, що я маю їх казати і думати так само, тому що це допоможе прийняти факт й одужати. Але ж не допоможе, чи не так?

Дженні спробувала звести свої перев’язані руки.

Хай чим мене присипляли, воно ще було в мені, тож я почувалася добре. Піднесено.

– Немов ти щойно ковтнула пігулки, які брала з будинків своїх друзів? – запитав я її.

Так. А потім спогади повернулися, наче на мене вилили корець крижаної води. Я мертва. Я жива. Увесь цей рік лише примарився, це досі ніч після зґвалтування. Від думки про те, що то був просто лихий сон, мені стало легше. А потім знову стало зле, бо треба прожити його знову. І це змусило подумки повернутися до найбільш очевидної речі – я порізала собі вени. Потім з’явились інші міркування. Шок, як я на таке наважилася, полегшення від того, що не вдалося довести справу до кінця. Та я просто збожеволіла, намагаючись це зробити. А потім згадалися усі причини, які змусили мене до такого, і я усвідомила, що зовсім не божевільна. У мене були причини, поважні причини, і вони досі залишаються. Той жах, який переслідував мене щодня весь час, нікуди не подівся. Немов виринаєш із дна басейну, готуєшся вискочити з води, вдихнути повітря – аж раптом відчуваєш, що й досі на старті. Розумієте, про що я? Виявилось, я на тому самому місці, звідки почала. Я спробувала покласти руки на живіт, бо саме так чиню, коли намагаюся думати про ті погані речі, які відчуваю, але мої руки були примотані до билець ліжка. І тоді я справді розлютилася, що мені не вдалося померти.

Дженні заплакала. Уже не вперше. Але то були сердиті сльози.

Знаєте, різати собі вени зовсім не легко. Мені було так страшно. Я сиділа у ванній і плакала, плакала. Найбільше думала про Лукаса й тата, як їм таке пережити. І мамі, звісно, хоча вона сильніша. Уявляла, як вона розгнівається на мене. Я майже відмовилася від свого задуму, але потім сказала собі: просто зроби це, та й по всьому! Лезо було справді гостре, а біль виявився дужчим, аніж я очікувала. Навіть не сам поріз болів, а неприємно було, коли повітря потрапило в рану. Пекло просто жахливо. Я перерізала обидві вени. Ви розумієте, що це означає? Відчуваючи біль в одній вені й знаючи, що з другою болітиме так само? Кажуть, не треба дивитися на кров, бо спробуєш урятуватися за покликом інстинкту, але як же не дивитися. Вони мали рацію. Моє серце шалено калатало, а в голові гупало «Зупини це! Зупини!» Почала озиратися навколо, шукаючи, чим би себе перев’язати, та, дослухаючись до порад, які прочитала напередодні, я прибрала все, що могло би стати в пригоді. Я усвідомлювала, що так і буде, але зупинятися не хотіла. Ви навіть не уявляєте, як було важко боротися із собою. Я заплющила очі й лягла на підлогу, не звертаючи увагу на внутрішній голос, що досі волав про допомогу, і пекучий біль. Хай це станеться. Я все перепробувала, однак нічого не спрацювало.

– Ти сердишся? – запитав я її.

Дженні кивнула, сльози, що зібралися в її очах, заструменіли по обличчю.

– На кого?

Вона відповіла не одразу. А коли зрештою наважилася, то уникала називати ім’я людини, яка викликала її лють.

Що вона там робила? Чому її понесло саме туди? Хіба мало місць, куди вона могла того дня податися? Басейн зараз не працює. Земля вкрита снігом. Що вона там забула?

Дженні не сказала нічого такого, коли розплющила очі й побачила батька. Вона тримала свої емоції при собі. Але Том Крамер мав задосить емоцій, щоб заповнити ними всю лікарню. Він кинувся до доньчиного ліжка.

Слава Богу! Я повторював це знову й знову. Я хотів її обійняти, але вона так ослабла, ці тоненькі ручки, обмотані бинтами та прив’язані до билець ліжка. Я притулився до її щоки, вдихав запах волосся та шкіри. Недостатньо бачити, що вона прокинулася. Мені треба відчувати її, нюхати. Господи, її обличчя було таке бліде. Не таке, як у вечір нападу. Тоді воно здавалося позбавленим життя. А цього ранку вона скидалася на мертву. Я й не знав, що може бути різниця. Але відмінність була. Справді. Її очі розплющилися, вона дивилася то на мене, то на стелю. Проте її наче й не було. Моєї любої донечки більше не існувало. Увійшли лікар Берд та лікар Марковіц. Це просто сюрреалізм якийсь – знову опинитися в тій самій лікарні з тими самими лікарями. Думаю, що почав вірити тому, на чому наполягала дружина: буцімто Дженні покращало й ця темна смуга нашого життя нарешті минула. Я мусив вірити. Згадуючи це зараз, я розумію, що почав сумніватися в собі. Здавалося, немов лише я один у родині не можу це пережити. Можливо, я проектував свій відчай на дочку, а з нею насправді все було гаразд. Я єдиний, хто не міг змиритися з тим, що того покидька ніколи не знайдуть. І, Господи, не можу повірити, що кажу це вголос. Думаю, я гнівався на Дженні, за те, що вона не пам’ятає. За те, що вона не годна допомогти поліції знайти його й покарати. Чи я божевільний? Настільки одержимий жадобою помсти.

– Ні, – запевнив я його, – ви ж батько. Це інстинкт.

Я щиро говорив ці слова, маючи намір полегшити його почуття провини. Я ризикував заохотити його до подальших пошуків ґвалтівника Дженні й трохи шкодую, що залишив це посилання на інстинкти без застережень. Інстинкти можуть пояснити поведінку. Утім, це ще не означає, що відрухова реакція є найліпшою. У будь-якому разі Тому полегшало.

Напевно, так і є! Я просто нічого не міг із цим вдіяти! Я зловив себе на тому, що переглядаю денні та вечірні новини. Перемикаю CNN, CNBC, Fox, чекаючи на повідомлення про новий напад. «Зґвалтування» стояло в мене в ґуґлівських сповіщеннях. Уявляєте? Якась частина мене бажала, щоб потвора знову завдала удару, тоді шанси її впіймати збільшувалися. Я жахлива людина. Я навіть не кавалок лайна, знаєте? Скажу відверто, думайте, що хочете, мені навіть було би приємно, якби така біда сталося ще з кимось. Відправте мене до пекла. До в’язниці. Що завгодно. Моя донька знову в довбаній палаті інтенсивної терапії з тими самими лікарями, що й вісім місяців тому. Пішло воно на хер. Пішов я на хер. Я мав знати, що з нею не все гаразд. Я ж батько, о Господи. Та після того шоку, який я пережив у лікарні, я знаю, що просто дозволив собі повірити в протилежне.

Том дещо не розповів мені того дня, але зрештою таки зізнався в цьому через кілька тижнів: напередодні він пообіцяв собі більше не потурати дружині. З’явилася перша тріщина. Почався розрив їхнього шлюбу, розвал їхньої родини. Того ранку після спроби самогубства Дженні Шарлотта стала ворогом для них обох – для доньки та батька.

Мене це не здивувало. Але мистецтво терапії штовхає пацієнта до власних висновків. Лікування відбувається саме так, і терапевт має терпляче плекати цей процес, не втручаючись у нього. Підштовхнути Тома до висновку, що він лютий на дружину за те, що вона примусила його повірити, нібито Дженні одужала, було дуже легко. Кілька обережних слів. Багатозначні речення то тут, то там. Нагадати факти, що вказують на його дружину в невигідному світлі. Зрештою, це саме Шарлотта наполягла на лікуванні Дженні. Це Шарлотта відмовилася від терапії й перевезла доньку на Блок-Айленд у відносну ізоляцію. Шарлотта намагалася плекати ілюзію «нормального життя», тим часом як їхня дочка згасала. Шарлотта лаяла свого чоловіка, коли він порушував тему зґвалтування Дженні. Я нічого такого не говорив. Я був дуже обережний. Лікар має величезну владу навіювання. Колосальну владу.

Не скажу, чи мав Том підстави для таких почуттів. Почуття не потребують підстав. Із одного боку, Шарлотта непохитно стояла на своїй версії правди. Зґвалтування зникло зі свідомості її дочки. Значить, його ніколи не було. Тепер стало зрозуміло, що вона помилялася. Одначе Шарлотта мала найкращі наміри. Та й не все із запланованого нею не справдилося. Лікар Марковіц увів ліки, і пам’ять Дженні про ту подію просто зникла. Дівчина не пам’ятала зґвалтування. Шарлотту не можна звинуватити в тому, що вона не розуміла, як влаштовано людський мозок, та не передбачила руйнівних наслідків лікування. Побічні ефекти лише починали з’ясовуватися. Й у зв’язку з цим ми знову маємо згадати про Шона Лоґана.