Читать книгу Всього не забудеш - Венді Вокер - Страница 5

Я ще не казав про шрам на спині Дженні. Досі це не мало значення для моєї оповіді, але все-таки варто згадати цю деталь перед тим, як говорити далі. У вечір зґвалтування Дженні все сталося дуже швидко. Дівчину привезли до лікарні менш ніж через годину після того, як знайшли. Її приспали. Батьки прибули за півгодини після цього і негайно почали тероризувати персонал вимогами провести лікування. Лікар-психіатр мав ввести ліки через катетер, який медсестра вставила в руку Дженні. Батьки підписували відмови й різноманітні форми, гарантії оплати, бо таке лікування не покривалося медичною страховкою. Нарешті дівчину підготували до операції, яка б мінімізувала наслідки зґвалтування, і провели судово- медичну експертизу.

Том залишався в палаті з Дженні, допоки її не відвезли до операційної. Казав, враження таке, немов потрапив на завод. Багато років тому, коли продавав «форди», він відвідував один завод у Детройті. Металеві частини, гайки й болти, пластик і дроти, комп’ютерні чіпи, тисячі робітників і машин, що працювали, збираючи ці всі деталі докупи. Коли він спостерігав, як обм’якле тіло Дженні оточило п’ятеро людей, кожен з яких мав біля того тіла якусь роботу, але всі вони дбали лише про тіло, її мозок тим часом накачували хімічними речовинами, щоб змусити її спати далі, – усе це викликало в Тома асоціації саме з заводом. Тоді він пошкодував про свою поступливість. Йому кортіло зірвати її з візочка, притиснути до себе і, здійнявши кулак угору, наказати їм усім, щоб дали його дочці спокій. Та, звісно, нічого такого він не вчинив.

Я розповідаю це не для того, щоб підкреслити відмінності у поведінці подружжя, але Шарлотта хотіла заснути так само, як і їхня дочка. Заснути й забути про все. Вона воліла не бачити, як лікарі виконують свою роботу. Натомість Шарлотта поїхала додому, відпустила няню, ковтнула снодійне, підтикнула ковдри навколо Лукаса й сама скрутилася калачиком на вільному ліжку за кілька футів від нього. Слухала, як малий дихає, доки сама поринала в сон. Як я згодом з’ясував, вона часто так чинила, щоб не залишатися в одному ліжку з Томом.

Завершивши операцію на геніталіях та прямій кишці Дженні, її перевели до відділення інтенсивної терапії. Доктор Берд забіг, щоб глянути, як справи в Тома. До нього приєднався й детектив Парсонс. Саме тоді Том уперше почув про шрам на спині доньки. Парсонс пояснив це так:

Ми маємо попередні результати судово-медичної експертизи. Наші фахівці сподівалися знайти сперму й волосся для дослідження, але зараз ми певні, що нічого цього немає. Під час обстеження лікарі виявили рану. Це радше схоже навіть на розріз, бо він достатньо глибокий. Не більше ніж дюйм завдовжки, але потребував аж сімнадцять стібків. Спершу його не помітили, бо дівчина була така брудна і подряпана, що ніхто про це не думав, коли її мили. Але рана й далі кривавила. Команда, яка обстежувала ліс, де на Дженні напали, знайшла палицю довжиною з фут, загострену з одного боку, немов маленький спис. На ній немає нічиєї шкіри, окрім шкіри Дженні, але там ще знайшли волокна неопрену. З цього матеріалу шиють спортивні рукавички. Експерти вважають, що ґвалтівник використовував цей саморобний спис як інструмент для своєї мітки, повільно вводячи його під шкіру жертви.

Детектив Парсонс, молодий тридцятиоднорічний чоловік, пояснив своє рішення не повідомляти Крамерів по телефону про зґвалтування Дженні. Молоді часто не здатні зрозуміти, які наслідки може мати їхнє рішення. Люди нерідко шкодують: у той час, коли ми знаємо, як поводитися правильно, наша поведінка вже не надто важить.

Ферв’ю взагалі не вельми потребує детективів. Робота детектива тут – це радше сходинка до більш «активної» діяльності деінде, можливо, в сусідньому Кренстоні, або ж крок до спокійного виходу на пенсію. Парсонс – непоганий детектив. Але з його відносної недосвідченості походила й та незручність, яку він відчував, розповідаючи «інтимні» подробиці зґвалтування. Його прагнення залишатися суто професійним показувало, якою мірою насправді він ласий до подробиць. Таке ставлення є неприпустимим. Утім, як я вже й казав, те, що нас ваблять жахіття й непристойності, не робить нас лихими. Ми просто намагаємося це приховати. Так чинив і детектив Парсонс, продовжуючи розслідування.

Коли ми консультувалися з фахівцями з розслідування зґвалтувань із Кренстона, усі вони звернули увагу на тривалість злочину. Година – це незвичайно довго для зґвалтування в громадському місці. Того вечора в лісі помітити їх було важко. Купчилися хмари, місяць світив не надто яскраво. Але стогони дівчини чутно було б на подвір’ї будь-кому, хто вийшов із будинку, як ті двоє, що зрештою знайшли Дженні. Однак із медичними даними не посперечаєшся. Потім, коли вони дізналися про палицю та подряпину, все це набуло більше сенсу. Експерти вважають, що він зупинявся й починав знову, пробував різні способи (тут детектив зробив навдивовиж довгу паузу) проникнення в неї й паралельно дряпав її шкіру. Шрам унизу на спині. Якраз у тому місці, де дівчата набивають татуювання. Експерти вважають, що він позначав її або, можливо, відчував насолоду від її раптової полегкості й нового жаху, коли він зупинявся, а потім вгонив цей гостряк їй у спину (знову тривала пауза, але цього разу адекватна). Вони гадають, що, вирізаючи цей шрам, він стимулював своє збудження або, можливо, підтримував його. Це змушує нас подивитися на злочин під іншим кутом зору. Ґвалтівник був більшим соціопатом, аніж очікувалось. І ми вже про це міркуємо.

Фізичне одужання Дженні минало не без труднощів. Зашиті ділянки загоювалися не так легко, тож вона постійно, цілими днями, відчувала біль. Дівчина намагалась обмежити споживання їжі, щоб рідше ходити до вбиральні. За ті два тижні, доки загоювалися її рани, вона втратила десять фунтів і провела цей час здебільшого в ліжку чи на софі, нашпигована знеболювальними. У родині точилися суперечки щодо того, чи посилати її до школи. Через три тижні Дженні почувалася вже досить добре, і шкільні вчителі люб’язно запропонували надати їй усі необхідні матеріали й дозволили скласти річні іспити влітку.

Мене цікавило, як же Крамери підійшли до розв’язання цієї проблеми. Показово, що саме Шарлотта бажала, аби Дженні залишилася вдома під наглядом, а Том стояв за те, щоб вона повернулася до активного життя. Я міркував, чи справжня мотивація Шарлотти бува не стосувалася того, що Дженні не мала достатньо добрий вигляд, щоб з’явитися між люди. Дівчина не лише схудла, вона була дуже бліда, майже сіра, а під очима залягли чорні кола, можливо, від знеболювального. А на додачу до цих разючих зовнішніх змін вона втратила «жвавість» – свою енергію й усмішку. Я вважаю, якщо Шарлотта буде до кінця чесною із собою, то вона мусить визнати, що не хотіла, аби хтось бачив Дженні, поки сліди зґвалтування не зітруться з її зовнішності так само, як і з пам’яті.

Звісно, Шарлотта перемогла й тут.

Крамери винайняли літній будиночок на Блок-Айленд. Для Шарлотти то була значна жертва, адже довелося вийти з комітету у справах басейну. Одначе саме вона й запропонувала таке рішення, щоб натиснути «правильну» кнопку. Напевно, не останню роль відіграло бажання подружжя відпочити одне від одного. Проблеми їхнього шлюбу тепер загострилися настільки, що вони обоє боялися повного розриву, який здавався неминучим. Том приїжджав на острів на вихідні й провів там два тижні у серпні. Лукаса віддали до місцевого літнього табору. Хлопцю сказали про напад (не вживаючи слово «зґвалтування»), але він цим особливо не переймався, хіба що з позиції того, як це вплине на нього. Таке ставлення – цілком нормальне для його віку. Дженні закінчила шкільний рік і склала іспити до десятого класу. Вона запросила Вайолет приїхати на тиждень у гості на Блок-Айленд. Вони ходили на пляж святкувати шістнадцятий день народження Дженні. Іменинниця кілька разів усміхнулась. Том вважав, що її усмішки вимучені. Шарлотта вірила в їхню щирість. Ось він, вислід її старанної роботи з донькою, ретельного запису настроїв Дженні, її вподобань щодо їжі, графіку сну тощо. Шарлотті здавалося, що своїми спостереженнями вона допомагає емоційному відновленню дівчини. У всьому іншому літо минуло без подій. Звісно, це була тиша перед бурею.

Консультант і психіатр перед випискою з лікарні повідомили Дженні про зґвалтування. Після лікування не проводилося майже ніяких інших заходів щодо психічного здоров’я. Ні лікування, ні консультацій, анічогісінько, крім планових перевірок. Усе це їм рекомендували, але Шарлотта і Том одностайно відмовилися. Логіка Шарлотти була приблизно такою: навіщо говорити про зґвалтування, якщо стільки зусиль було докладено, щоб про нього забути? Для Тома, який і так сумнівався в доцільності лікування, терапія здавалася лиш іншим варіантом уникнення того, що справді треба зробити. На його думку, треба знайти ґвалтівника.

Коли Крамери на початку навчального року повели доньку до фахівців, ті зробили висновок, що лікування виявилося, на диво, успішним. Дженні не пам’ятала зґвалтування. Вона нормально їла та спала. Батьки сподівалися, що цього навчального року вона почне підготовку до коледжу, відвідуватиме спеціальні курси, працюватиме волонтером та займатиметься спортом. Дівчина не демонструвала жодних ознак посттравматичного стресового розладу, жодних повернень у те, що з нею сталося, жодних кошмарів; вона не боялася залишатися на самоті, не реагувала, коли до неї раптом торкалися. Цей випадок застосування ліків здавався настільки успішним, що лікарка з Норіджа, яка проводила дослідження для військового протоколу, попрохала записи її справи.

Про зґвалтування нагадувало тільки одне – шрам на спині.

– Як там справи в школі? – запитала доньку одного зимового вечора за вісім місяців після зґвалтування Шарлотта Крамер. Це питання порушило незручну тишу, яка тепер неодмінно панувала на всіх вечерях, де вони збиралися втрьох. Цього понеділка, як завжди в сезон, Лукас відвідував тренування з хокею. Хлопець демонстрував неабиякі здібності до фізичної активності, тому мати подбала, щоб він долучився до традиційної спортивної трійці передмістя Коннектикуту – футбол восени, хокей узимку, лакрос навесні. Тож Шарлотті, Тому та Дженні часто випадало залишатися на самоті, а з часу зґвалтування це бувало нелегко. Без підліткової балаканини Лукаса про стан туалету для хлопців у школі, про те, що котромусь із його друзів сподобалася дівчина, або про його бездоганні спортивні виступи, тиша поглинала їхній будинок і сідала на чільному місці обіднього столу. Дженні пригадувала, що на ту вечерю мати зготувала її улюблені страви: смажене курча, картоплю по-селянськи, французький зелений горошок. Але вона не мала апетиту, хоч і приховувала це від своїх батьків. Дженні ковтнула невеликий шматочок їжі й відповіла:

– Добре, мамо.

Батько пильно глянув на неї. Я певний, він сам цього не усвідомлював, але Дженні зауважувала, що він почав придивлятися до неї після того, як вони повернулися з Блок- Айленду. Вона відчувала, як він прискіпливо вивчає кожен м’яз її обличчя. Дівчина почала стежити за своїми виразами, розуміючи, що з кожної її гримаси роблять певні висновки. Чи це не усмішка в кутику рота? Можливо, щось гарне сталося того дня. Що це вона насумрилася? Це гримаса? Їй, як і всім підліткам цього світу, набридли розпитування за столом? Чи немає тут ознак депресії, з якою вона все ще не може впоратися? Дженні почала розігрувати вистави перед батьком. Вона робила це досить майстерно. Зараз дівчина підвела очі й дала йому те, чого він хотів, – невимушену усмішку. Він усміхнувся у відповідь, але за цією усмішкою Дженні помітила тугу, що оселилася в його очах з тієї ночі в лісі. Вона ще подумала, чи помічає і він її тугу. Коли так, то вони обоє лише розігрують безглуздий спектакль, якому й самі не вірять.

Дженні не здогадувалася, що її батько не вивчав її обличчя. Так, це правда, Том дивився їй у вічі, але тільки для того, щоб замаскувати те, що він знову помітив, як її руки перехрестилися на спині й труть невеликий шрам – тавро, яке на ній поставили, немов на тварині.

Шарлотта продовжила розмову:

– Сьогодні в «Таґґерті» я бачила шикарну сукенку. Можливо, в суботу ми поїдемо й приміряємо її? Якщо, звісно, в тебе немає якихось планів із друзями? То як, серденьку?

Дженні вважала, і, як на мене, в основному вона не помилялася, що мати найкраще з усіх пережила їхнє горе. Попри розчарування через напруження Дженні та Тома, Шарлотта провадила таке саме життя, як і перед катастрофою. Завжди заклопотана, товариська, непробивна. Заняття з йоги, обіди в клубі, волонтерська робота в школі. Вона ніколи не помічала, що Дженні тре шрам, а коли про це заявили відкрито, Шарлотта сказала, що не може такого згадати.

Дженні не повністю усвідомлювала свою поведінку, хоч Вайолет і питала її кілька разів. Оця потреба торкатися шрама перетворилася на звичку, схожу на гризіння нігтів або смоктання пальця у маленьких дітей. Підсвідомість надсилала сигнал, і рука сама тяглася до того місця, де її порізали. На мій погляд, оце й була перша ознака того, що лікування не виявилось аж таким успішним, як вважали фахівці.

Історію про те, що трапилося тієї ночі, було старанно відредаговано й згадкам про шрам в остаточному варіанті не знайшлося місця. Усі знали, що Дженні зґвалтували. Ніхто не знав, скільки це тривало і як відбувалося. Через шок та емоційну травму дівчина втратила пам’ять. Так говорила Шарлотта. Том, намагаючись зберегти залишки чоловічої гідності, ні з ким про це не розмовляв. А Дженні нічого не пам’ятала, тож могла сказати лише те, що їй ввели ліки, які блокують пам’ять. Саме це вона постійно намагалася довести собі самій.

А втім, почалося дещо інше: почвара оселилася в душі й тілі Дженні, руйнуючи все добре й світле, сіючи тривогу, яка з кожним днем лише посилювалася.

– Сонечку, то що скажеш?

Мати хоче до магазину по гарну сукню. Батько дивиться на матір. Ніхто не говорить про ту ніч, але вона наявна в кожному їхньому подиху. Дженні знає: батько шкодує про те, що вони змусили її все забути. Він хотів помсти, суду, чогось більшого, ніж вони мають зараз, а тепер після всього цього часу, вони не мають нічого. Але мати ніколи не озирається. За аналогією, яку я наводив раніше, будинок відремонтували, то й по всьому. Якщо дати їй шанс обирати між напругою, що залишалася в стінах їхнього відремонтованого будинку, і можливістю для Дженні згадати ту ніч, Шарлотта залишила б усе, як є.

Тієї ночі зі своєї кімнати Дженні чула суперечки батьків. Ці суперечки змушували батька плакати, а голос матері звучав гидливо, вона називала його «слабаком». Дженні відчувала, що все це її провина, це все від того, що вона не може вигнати з себе чудовисько й просто піти купувати нову сукню. Вона відчувала себе зруйнованою зсередини. Вона відчувала, що нищить свою родину. Дженні не помічала хиб у своїх міркуваннях. Діти ніколи їх не помічають.

Вона відповіла матері:

– Звісно, мамо. Це чудова ідея. Можна також пообідати перед цим у місті.

Дженні змусила себе покласти до рота ще шматок їжі.

Шарлотта усміхнулася:

– Чудово!

Потім вона самовдоволено зиркнула на Тома, мовляв, значить усе налагоджується.

Коли Дженні з’їла достатньо, щоб обдурити їхню пильність, то попросилася з-за столу. Віднісши свою тарілку до раковини, дівчина сказала, що їй треба відписати друзям.

Вона повернулася до своєї кімнати.

Думаю, я досить детально описав Дженні. Що я залишив поза увагою? Довге біляве волосся. Блакитні очі. Струнке треноване тіло. Її обличчя зараз змінювало вираз з дитячого на дорослий: почали помітніше виступати вилиці, загострився ніс. У неї було ластовиння і маленька ямочка в правому куточку рота. Дженні говорила виразно, без звичних для підлітків слів-паразитів. І вона дуже природно дивилася на інших, а це мистецтво, якого треба навчатися. Декотрі люди перед тим, як відвести погляд, дивляться на вас надто пильно. Інші навпаки ховають очі. Дженні ж дивилась якраз у міру, а саме це ми, дорослі, принаймні більшість із нас, сприймаємо як нормальну соціальну адаптацію.

Хоч дівчина й утратила свою невинність або безпосередність (не знаю, як точніше це назвати), вона ще й досі здавалася милою та симпатичною. Дженні, на диво, спокійно і стримано описувала свої тодішні думки.

Я сіла на краю ліжка й роззирнулася. Знайомі речі, речі, які я вибирала або допомагала вибирати. Стіни моєї кімнати пофарбовано в колір троянд. Вони не рожеві, у них забагато червоного. Це порада дизайнера. Я не пам’ятаю назву фарби, але вона схожа на червону троянду. Полиці – яскраво-білі, а на полицях – книжки, хоч зараз я не дуже люблю читати і не тільки через те, що сталося. Я припинила читати в дванадцять років. Думаю, основна причина полягає в тому, що в мене купа обов’язкового читання в старшій школі. А ще в нас колись були конкурси читання, яких уже не проводять у моєму класі. Тож більшість моїх книг або для школи, або вони відверто дитячі.

У мене також є колекція опудал тварин. Я привозила опудала з усіх нових місць, які відвідувала. Ну, тепер це вже не зовсім правда. Я нічого не привезла з Блок-Айленду. Не можу пояснити, чому. Тобто я знаю, чому, але не знаю, як це пояснити. Якби доводилося пояснювати, то я б сказала, що відчуваю: робити речі, які я робила раніше, – це якась брехня, немов удавати, що я залишилася така сама. Наче одягати блакитне лише тому, що колись любив блакитне і вважаєш, ніби досі повинен любити цей колір, хоч, якщо відверто, то вже до нього збайдужів. Це має хоч якийсь сенс? Я більше не любила робити того, що робила раніше. Я й далі це робила за інерцією, тому що вважала: якщо раптом перестану, то все навколо розсиплеться. І я сиділа на ліжку серед тих речей, які колись любила, і хотіла лиш одного – спекатися їх усіх. Саме тоді я зрозуміла, що нічого не буде гаразд.

Дженні намагалася пояснити своє рішення. Мене дивує, як люди взагалі вирішують таке. Проте я не побожний, отож для мене єдина надія пов’язана з цим життям. Звісно, слова «підліток» і «рішення» не можна ставити в одному рядку.

Тут мене спіткало багато розчарувань саме через брак знань про влаштування підліткового мозку. Саме тому підлітки не мусять пити, вживати наркотики, займатися сексом, голосувати чи йти на війну. І це не тому, що ми вважаємо їх надто «недосвідченими», щоб щось вирішувати. Просто мозок підлітків не повністю сформований. Таке важко уявити, коли дивишся на їхні майже дорослі тіла. Я бачив 16-річних хлопців із бородами та волоссям на тілі, розвиненими м’язами на руках. Вони мали вигляд на всі двадцять шість. А цицькаті дівчата з широкими стегнами і макіяжем, якого б стало, щоб працювати в галузі торгівлі у Вегасі. Я не згадуватиму про суперечки, які мав із дочкою щодо одягу, в якому вона намагалася вийти на люди, чи з моїм сином, який присягався, що не збирається в компанії своїх шістьох друзів по дорозі з футбольного матчу купувати пиво за фальшивим посвідченням. Попри зовнішність підлітків, якщо ви зазирнете в їхній мозок, то не знайдете там зрілості й на копійку. Не брак досвіду призводить до того, що підлітки вирішують хибно. Вони просто не мають для цього «обладнання». От, зважте хоча б на думки Дженні тієї ночі, коли вона сиділа на ліжку:

Я заплющила очі й просто випустила чудовисько. Уявила його. Воно здавалося мені темною рухливою плямою без чітко окреслених меж. Можна лише розгледіти нерівності його грубої поритої шкури. Пам’ятаю, як це – відчувати його у своєму животі. Схоже на той дискомфорт, який відчуваєш на біговій доріжці перед стартом, чекаючи пострілу, але в тисячу разів сильніше. Я більше цього не витримувала. Почала знавісніло терти шрам. Тієї ночі я просто не могла зупинитися. Хотілося закричати, але я знала, що це не допоможе. З часу зґвалтування я кричала багато разів. Казала батькам, що йду бігати, і йшла, але тільки для того, щоб відійти досить далеко від будинку, в поле за тенісним кортом у парку. Там я кричала. Однак варто мені було замовкнути, чудовисько поверталося. Те саме з іншими способами, якими я намагалася його приборкати, – біг, алкоголь, наркотики, ліки. Єдине моє бажання тоді – вигнати себе зі свого тіла. Це тривало вже вісім місяців. Надто довго.

Дженні вживала різні речовини, щоб полегшити власний стан. Вона почала з алкоголю і поступово перейшла до марихуани й таблеток. Таблетки вона крала у ванних кімнатах своїх друзів. Усе, що могла знайти. Дівчина сиділа на оксикотині, навіть коли фізичний біль минув. Її батьки цього не знали, що, в принципі, не дивина. Вони помітили, що вона змінила коло спілкування й почала відставати в школі, але не стали «присікуватись».

На жаль, ті професіонали, що призначали лікування Дженні, чи будь-хто з її оточення не зміг передбачити можливих наслідків. Таку недбалість важко пробачити. Незалежно від того, чи фактична подія переходить до сфери наших спогадів, чи на час записування в довгострокову пам’ять емоції глушать морфієм, фізична реакція, яку переживає тіло, відкладається в мозку. Бензатрал не стирає її. Я можу це пояснити на такому простому прикладі: ви торкнулися гарячої плити, обпекли собі руку і згодом забули, як обпеклись, але ваше тіло все ще боятиметься опіків. Одначе страх активуватимуть не конкретні спогади – хвиля тепла від плити й вигляд розжареної поверхні. Страх прийде нізвідки, щойно ви матимете вільну хвилину.

Ось чому традиційна терапія посттравматичного стресового розладу має етап діставання спогадів зі «сховища» й вивільнення їх у спокійному емоційному стані. З часом емоційний зв’язок із фактичною пам’яттю почне змінюватися, притиратись, отож пригадування травми стане менш болючим процесом – емоційний біль сам може зменшитись, але, звісно, заради цього пацієнт мусить тяжко працювати. Наскільки легше просто стерти сам факт? Це немов оті вібропояси з 1950-х років, які обіцяли спалити лій без вправ і дієт. Травму не можна вилікувати таблеткою. Дженні не мала спогадів про зґвалтування, одначе страх жив у її тілі.

Тепер у ній програмувалися фізична пам’ять й емоційна реакція, але їм ні на що спертися – жодного набору фактів, які можна помістити в контекст. Тож ці почуття вільно блукали в її душі, ні до чого не прив’язані. Єдиним реальним об’єктом, що залишилася в Дженні після зґвалтування, був шрам від порізу.

Легко сказати, що вона мала б попрохати про допомогу. Вона ж підліток. А для підліткових мізків вісім місяців – це «надто довго».

Дівчина попрямувала до ванної, відчинила шухляду під раковиною. Вона шукала рожеву разову бритву. Нігтями розідрала бритву, доки не дістала лезо. Поклала його на раковину й повернулася до ліжка, де сиділа перед цим. Дженні чекала.