Читать книгу Всього не забудеш - Венді Вокер - Страница 4

Шарлотта й Том Крамери не могли дійти згоди щодо того, чи варто лікувати Дженні. Шарлотта перемогла.

У медицині досі точаться суперечки навколо формування й збереження пам’яті. Зараз збільшується кількість наукових праць про це, регулярно оприлюднюються результати нових досліджень. Наш мозок має довгострокову й короткострокову пам’ять, процес зберігання спогадів, виявлення місця їх концентрації й видалення з тих місць, куди їх записано, – усе це науковці вважають за доведені факти. Уявіть собі, протягом десятиліть неврологи вважали, що спогади «живуть» у синапсах, які з’єднують клітини мозку (нейрони). Тепер цю теорію спростовано і доведено, що саме нейрони зберігають нашу історію. Науковці також дослідили, що пам’ять не статична. Фактично, спогади змінюються щоразу, коли ми «дістаємо» їх зі сховища.

Лікування застосовується, щоб викликати місцеву антероградну амнезію щодо травматичних подій, і його ефективність доведено серією випробовувань на тваринах і людях упродовж багатьох років і в різних ситуаціях. Усе почалося з морфію. Ще на початку 1950-х лікарі помітили скорочення тривалості посттравматичного стресового розладу завдяки негайному застосуванню морфію у великих дозах. Перші результати дістали випадково: морфій вводили дітям, які потерпіли внаслідок пожежі, лише для полегшення болю. Ті, хто отримав більшу дозу одразу після травми, мали помітно менш виражені симптоми посттравматичного стресового розладу, ніж ті, хто мав меншу дозу чи кому не вводили морфію взагалі. 2010 року переваги морфію для дітей, що постраждали від опіків, доведено офіційно. Морфій разом з іншими наркотиками протягом років використовували для знеболювання солдатів на бойовищі, й дослідники встановили певний зв’язок у записах про травму, морфій та ПТСР. Виявляється, високі дози, введені одразу після травми, значно полегшують ПТСР у поранених чоловіків і жінок.

І ось чому. Кожного разу, прокидаючись, ми маємо новий досвід. Ми бачимо, відчуваємо і чуємо. Наш мозок обробляє цю інформацію та зберігає її у спогадах. Це називається консолідація пам’яті. Кожна фактична подія також має в собі емоційний аналог і несе тригери хімічних речовин у мозок, ці хімічні речовини потім розміщуються у відповідний файл, якщо дозволите таке порівняння. Спогади про події, пов’язані з нашими емоціями, замикаються в металевих сейфах мозку. Вони не замінюються на наступні події й легко згадуються. Інші, менш провокаційні події, наприклад, що ми готували на обід минулого четверга, йдуть у якусь загальну теку. Минає час, і ця інформація покривається іншими такими самими теками, отож потрібну вже годі знайти. Ці теки можна навіть без докорів сумління відправити в подрібнювач. Деякі дослідники вважають, що морфій зменшує емоційну реакцію на подію, блокуючи викид норадреналіну, а тому «металевий сейф» для події може бути замінений мозком на «загальну теку». Це перший компонент лікування.

А тепер уявімо, що зберігання кожної події потребує взаємодії визначених хімічних речовин у мозку, тож, як ви можете зауважити, порушення певної хімічної реакції, доки йде запис, здатне перервати весь процес. Саме тому пияцтво призводить до «провалів у пам’яті». Також саме тому медикаменти, як-от рогіпнол (наркотик зґвалтувань на побаченні) уможливлює те, що людина поводиться нібито нормально, але не пам’ятає нічого з того, що сталося, доки ця речовина наявна в її тілі. Функція збереження файлів у мозку відпочиває. Ніщо не зберігається, а події губляться, наче їх ніколи й не було. Але це діє тільки у фазі короткострокової пам’яті. Друга частина лікування включає революційний медикамент, який має розірвати файли протягом консолідації довгострокової пам’яті: він зупиняє роботу синапсів на цій стадії шляхом пригнічення необхідних білків, тому короткострокові спогади відкидаються. Його називають бензатрал.

Підступність травми полягає в розрахунку часу. Немає чіткої паузи між закріпленням короткострокової і довгострокової пам’яті. Залежно від характеру спогадів кожен вид пам’яті вмикає іншу частину мозку. Що це – вигляд, звук, почуття? Це музика, математика, зустріч із новою людиною? Мозок функціонує в той час, коли стається травма, тож зберігання спогадів тоді якраз у процесі. Лікування проводять за години після травми, але навіть тоді воно може бути не зовсім ефективним, якщо деякі події вже потрапили до сховища довгострокової пам’яті.

Випадок Дженні являв собою ідеальний збіг обставин. Дівчина вже була напідпитку, коли почалося зґвалтування. Напад шокував її. Не більш ніж через півгодини її приспали. А за дві години по тому застосували лікування. Вона прокинулася через дванадцять годин, пам’ятаючи події напередодні лиш уривками, про це я вже згадував.

Том Крамер пригадував розмову в кімнаті для відвідувачів. Я не можу точно визначити те почуття, з яким він про це розповідав, отож передам лише його слова і зазначу, що він не плакав. Думаю, до цього часу в нього просто закінчилися сльози.

Я не пам’ятаю достеменно слова, я чув лише «зґвалтування» знову й знову. На Дженні брутально напали. Поліція не мала підозрюваних, ні за що зачепитися. Ґвалтівник поводився дуже обережно, скористався презервативом і, можливо, поголив волосся на тілі. Вони вважали, а потім це підтвердила судово-медична експертиза, він одягнув чорну вовняну маску, схожу на ті лижні маски, які затуляють усю голову й обличчя. Казали, що зґвалтування тривало щось близько години. Я думав про це більше, ніж мав би. Коли Дженні за вісім місяців опісля знову потрапила до лікарні, коли стало зрозуміло, що нічого не минулось, я прийшов додому й ліг на підлогу, притиснувшись лицем до землі у такій самій позі, як, казали, лежала вона. Я пролежав там годину. Година – це дуже довго для таких мук, це довше, ніж будь-хто з нас може собі уявити. Присягаюся вам.

У будь-якому разі… лікування. Нам пояснили, як це відбуватиметься. Дженні введуть наркотики. Вона впаде в кому приблизно на день, і, якщо пощастить, це заблокує її спогади про зґвалтування та, лікарі сказали напевно, полегшить симптоми посттравматичного стресового розладу, від якого вона може потерпати. Говорили, ПТСР буває дуже виснажливим і може забрати роки терапії. Лікар Берд запитав, чи хочемо ми проконсультуватися з психіатром, щоб краще зрозуміти суть лікування і на що перетвориться її життя без нього. Він зазначив, що кожна згаяна хвилина зменшує ефективність.

Шарлотта широко розплющила очі. «Так! – вигукнула вона, навіть не глянувши на мене. – Зробіть це! Чого ви чекаєте?» Вона підвелась і вказала на двері, немов лікарі мають миттю виконувати її вказівки. Я схопив її за руку. Можливо, я не найрозумніший чоловік у світі, але щось мене тут насторожувало. Якщо Дженні нічого не пам’ятатиме, то як вона допоможе поліції знайти ту почвару? Як допоможе засадити ґвалтівника за ґрати, де він і має бути? Детектив Парсонс кивнув і зиркнув на підлогу, немов знав, про що я говорю. Він нарешті визнав, що це буде дуже складно. Навіть якщо наркотик і не подіє повністю, все, що вона згадає, вважатиметься в судді за ненадійні свідчення. Звісно ж, вважатиметься, правда? Правда… Гру завершено. Зрозумійте, я не кажу, що хотів, аби того хлопця спіймали й покарали, дужче, ніж одужання власній дочці. Але коли її мати гадала, буцімто одужання нашої дівчинки полягає в тому, щоб усе забути й удавати, що нічого не сталося, то я вважав за краще поглянути дияволу в обличчя, ну, ви розумієте? Подивитися йому прямісінько в очі й сміливо забрати те, що він украв. І я виявився правий, чи не так? О Господи, я хотів би помилятись, але я не помилявся.

Я запитав його:

– Якщо ви так сильно все це відчували, то чому погодилися?

Том замислився на кілька секунд. Напевно, він запитував себе про те саме вже мільйон разів, але ніколи не промовляв відповідь уголос. Нарешті він доволі спокійно відповів, мовби пояснюючи очевидні речі. Том тоді ще не усвідомив, що рушійною силою його шлюбу було що завгодно, але не ясність і норма.

– Тому що якби я помилився, якби Дженні не змогла це пережити, звинуватили б мене. То чому я погодився? Бо був боягузом.