Читать книгу Отаман - Виктор Вальд - Страница 10

Колона вирушила, щойно з’явилося світло. Хоча важко було визначити, звідки воно походить. Небеса затягнуті пеленою кольору окисленого свинцю. З тієї похмурості то сипало сніжною крупою, то сікло холодним дощем. Краплі дощу, зіткнувшись із дорогою, відлітали від поверхні дрібками битого скла. А сама дорога була в жахливому стані, всіяна гострим скаллям. Піхота щомиті чортихалася, вигинаючи підошви на тих дрібних камінцях. Артилерія голосно й безперервно клацала і скрипіла всіма своїми снастями. Кавалерія одразу ж відстала, поперед неї втиснулися верблюди зі спорядженням кулеметної роти игдирського гарнізону під командуванням штабс-капітана Карелькова. Копита повних гідності кораблів пустелі роз’їжджалися на слизькій дорозі й кришилися на гострих гранях того-таки скалля.

Тільки вірменські дружинники, міцно зціпивши зуби, мовчки йшли попереду колони по троє в ряд і за можливості носаками міцних чобіт відкидали вбік камінці, намагаючись хоч якось полегшити шлях російським солдатам. Добровольців залишилася лише третина. Тепер ними командував літній, далеко за п’ятдесят, повненький чоловік, якого вірмени звали Кері[58]. Взаємини між дружинниками і командиром були направду родинними, але не надто гарячими, а саме до міри – як між мудрим і досвідченим дядьком і слухняними та відповідальними племінниками.

Це дуже веселило пластунів Кулі, що трималися подалі від російських офіцерів. Вони з усмішкою підморгували один одному, дивлячись, як Кері трикратно цілував своїх дружинників, коли ті поверталися з виконаним дорученням.

Самі пластуни тепер йшли за вірменськими добровольцями, які добре знали дорогу в цьому нагір’ї. До цього ранку підосавулу Кулі довелося виділяти своїх хлопців в авангард і бічні дозори. Так розпорядився розгніваний зовнішнім виглядом розвідників генерал з інтендантських служб. Напам’ять знаючи армійський статут і положення про похідні колони, він пильно стежив за тим, щоб на вершинах, на грядах нескінченних, голих, чорних, похмурих гір без єдиного деревця і рослинності молодцюваті головні дозори прапорцями, як їх учили, показували йому, що «супротивника попереду не виявлено». Усе це дуже цікаво було спостерігати з лав колони.

Після термінового відбуття (за наказом або у зв’язку з близькістю небезпек фронту) генерала цю похідну тактику скасував старшина козачого полку, який прийняв командування колоною. Дозорні все частіше стали застрягати. Рухаючись паралельно і попереду колони на висотах, вони натикалися на непрохідні гряди, провали й навислі скелі. Змінювати втомлених складним шляхом дозорних ставало все складніше, а далі паралельний шлях уздовж гірських доріг став неможливий – гори були надто стрімкі для цього. Після того, як генерал відбув, тактику паралельних дозорних більше не застосовували ні в колоні, яку супроводжували пластуни Кулі, ані деінде.

До обіду шлях був нудним. Очі все ще сліпив мокрий сніг, який розмочив дороги, і на взуття налипала глина. Курити, розмовляти і співати забороняв статут і можлива близькість ворога. Залишалося тільки жувати сухарі й згадувати милі рідні краї, теплу хату і гарячий борщ.

Після обіду прозвучала команда «зупинитися», і відразу пролунав залп попереду колони.

– За мною! – голосно скомандував Куля.

У передчутті чогось такого Батя ще годину тому відправив у голову колони Неліпу й Бурсака.

– Дорогу! – ще голосніше крикнув Юхим Олексійович, і дружинники відразу потіснилися.

Їм уже добре було відомо, хто такий Куля, чому він найкращий друг Зоравара Андраніка і чому пластунів обходять стороною не тільки головні охоронці порядку та дисципліни – урядники, а й стороняться панове офіцери.

Інтервали між загонами дозволили зупинитися колоні, не змішавши ряди. Уздовж колони забігали молодші офіцери. Старші потягнулися в голову, щоб з’ясувати ситуацію. Але постріли так само раптово замовкли, як і почалися.

За п’ятнадцять хвилин до старших офіцерів зі стіни мокрого снігу ступив підосавул Куля в супроводі Бурсака.

– Продовжимо шлях. Нічого особливого. Кінний загін курдів вийшов на шум, вирішивши, мабуть, що це обоз. Неліпа такого не прощає. У них троє вбитих. Поранених курди забрали з собою. От і все…

– Дозвольте доповісти!

Юхим Олексійович повільно обернувся до Бурсака, а потім невдоволено завважив, що панове офіцери бажали знати більше.

– Доповідайте, пане добровольцю, – крізь зуби процідив підосавул і відступив на крок убік.

Перш ніж доповісти, Бурсак вийняв з-за пазухи черкески ганчірку і неквапно її розгорнув.

– Ось! – сказав однорічник і, мов на ярмарку, простягнув старшим офіцерам якусь залізяку.

– І що це? – першим запитав штабс-капітан Карельков.

– Як це що? – стенув плечима Бурсак. – Це ж підкова. Сковирнув з убитої конячини. Ні кінь, ні підкова вершнику вже не знадобляться…

– Ану-ну… – протягнув руку командир кавалерійського ескадрону. – Точно підкова. І не підкова, а… Дивіться, що ці горці тут придумали. Підкова непроста. Не дугою, а суцільним п’ятаком. З такою підошвою коневі ніякі камінці на дорозі не страшні. Не те що нашим – скалля між копитом і підковою застрягає. Хвалю, пане добровольцю, за те, що примітив і доповів. Медалі не маю, хоча заслужили ви за першого вбитого ворога. А за підкову… Ось! Не відмовтеся…

Відкривши важке шкіряне портмоне, кавалерист дістав золоту десятирублівку і простягнув її козакові.

– Від мене і від всієї кавалерії за доблесну службу.

– Радий старатися! – віддав честь Бурсак, приймаючи нагороду.

Коли офіцери рушили до своїх підрозділів, Бурсак вклав монету в руку Юхиму Олексійовичу.

– Прийми, Батя, на загальний приварок…

І тут-таки втік в голову колони – в дозор, на лінію вогню.

Нічого на фамільярне звернення «Батя» не сказав пан підосавул, і в молодого козака розцвіла усмішка на обличчі. Ризикнув так звернутися до пана офіцера. Хоч і офіцер, але все ж козак, пластун – старший, шановний і… чужий, як не крути. Але ризикнув, а тепер уже так і буде звертатись. Адже вдалий момент піймав Бурсак. Буде далі бій чи ні, але це саме той час, коли козаки душею розігріваються, коли в них душа до душі тягнеться – і ті душі сплітаються. Так до бою готувалися, так у бою перемагали – і тільки так козаки живими залишалися.

Не бачив молодий козак, як усміхнувся в знатні вуса отаман, бо швидко добіг до Неліпи і нічого не сказав на його німе запитання.

– Гаразд. А що робити? На чужині блукати та слави шукати. Ходімо далі, – кивнув головний дозорець у бік ворога і не став уточнювати, від чого цвіте обличчя в юного козака.

***

За три дні двічі збивали турка з гір. Склад колони змінювався, але тепер незмінно попереду йшли хлопці підосавула Кулі. Тільки їм вдавалося в умовах украй обмеженої видимості унюхати ворожі засідки.

Тепер уже доводилося йти хвостом за іншими колонами. На ніч входили в геть розорені гірські селища. Тут житла курдів були іншими. Ні, не багатшими, але й не вкопаними в землю та скелі. Просто маленькі сараї. Одно- й двоповерхові, частіше глинобитні або з необтесаного дикого каменю, прямокутні в плані, з пласким очеретяним дахом, вони мали по одному входу. Цей вхід міг бути єдиним і для господарських приміщень, що примикали до житла. Так що жили патріархально з малими дітками, з козами й віслюками обійнявшись.

Ті війська, які шли попереду, усе, що могло горіти, використовували для приготування їжі та обігріву. Тому в будинках уже не було ні віконних рам, ні дверей, ні лавок, ні жодної дерев’яної тріски. Протяги люто гули і тягли за собою в будинки-сараї колючий сніг. Уранці над тими, кому пощастило заснути під дахом, утворювався білий сніговий горбок, анітрохи не менший, ніж над тими, хто ночував під небесами.

А там, за сніжною імлою, навіть ночами лунали розриви артилерійських снарядів і скрекіт довгих кулеметних черг.

Ранок п’ятого дня походу видався ясним. Християнський Бог, а може, й мусульманський Аллах вирішив поглянути на те, що діється на Вірменському нагір’ї. Чхнув або просто здув олив’яні хмари, і вони вмить зникли. Солдати й козаки мало не осліпли від яскравого сонця і небесної блакиті, але все одно витягали шиї, зігріваючи обличчя несподіваним теплом.

Потім ішли, гадаючи, як довго ще вистачить Божої ласки. При цьому одностайно вирішили, що ненадовго. Не повинно радувати Господа (або Аллаха) те, що людина проливає людську кров. Тому вже до вечора, в кращому випадку вночі, доброта Всевишнього може закінчитися й почнуться морози та сильні снігопади.

У тих думках не відразу й схаменулися. Лише на третьому розриві артснаряда по хвосту колони кинулися вперед, під скелі. Але чотири гірські турецькі гармати спішно перенесли вогонь на авангард. Тепер шрапнель рвалася над головами кавалерійського ескадрону, розсіюючи його по невеликій рівнині між гір.

– Ходімо по гребеню гори. Може, так дістанемося до батареї, – вирішив Куля.

– Далекувато буде. Але, може, маузер і впорається. Давно мені кортить перевірити німця на дальність і кучність, – погодився з отаманом його кум Чупа.

Пластуни подерлися за підосавулом. Добре, що схил був не особливо крутий і не мав кишень із сипучим камінням. Було й важке місце, майже вертикальне. По ньому спритно гірською кішкою виліз непоказний, але верткий і чіпкий, як акробат, пластун, якого всі, зокрема й отаман, називали Єгоровичем. Прилип до скелі, намацуючи кінчиками пальців виступи й западини, відтак швидко досяг гребня гори й скинув закріплений на «кішку»[59] канат.

Опинившись на висоті, пластуни вирішили, що гребенем іти можна, але краще бігти.

– Ну, хто перший?! – підбадьорив Батя.

І не встигли переглянутися пластуни, як Бурсак уже нісся по тонкому, місцями завтовшки з канат, вістрю гірської вершини.

– Ловке чортеня, – ахнув, піднявшись останнім, богатир Цвешко.

– То байдуже, – процідив Неліпа, та за прикладом добровольця скинув з плечей свій мішок. Але не побіг, а став у ньому копатися. Витягнув пачку патронів у добротному німецькому вощеному картоні, став її розривати. – Кульок у нього скільки?

– Тобі так тих патронів шкода, як корові заднє коліно всрать. Та давай уже! – вихопив усю пачку Єгорович і кинувся наздоганяти Бурсака.

– Ні, ну ти бач тих молодят-молодцят… Батю, га? Побігли, як за море срати, – засопів Неліпа. – Повипулюють усіх німців, а чи влучать?

– Ходім на підмогу, – звелів отаман і поспішив за Бурсаком і Єгоровичем.

А Бурсак уже досяг того місця, за яким просуватися було неможливо. Провал аршинів до тридцяти. Але тут був невеликий майданчик, а праворуч, у напрямку турецької батареї, щось на кшталт плаского столу. З розгону вскочив на той стіл молодий козак, у стрибку знімаючи зі спини німецький маузер. Він тут-таки сів «по-турецьки» і приклав приклад до плеча.

– Далекувато до турка буде, – завважив з-за спини Єгорович.

– Підіпри мені спину, – процідив крізь зуби скам’янілий Бурсак.

Поводивши мушкою, молодий козак поворожив над прицілом і ніжно торкнувся зап’ястям до пістолетної шийки приклада, доволі зручної для ведення влучної стрільби. Потім Бурсак узявся за рукоятку перезарядження і, м’яко відкривши затвор, вставив магазин із п’ятьма патронами.

Почувши черговий залп турецької батареї, Єгорович не витримав.

– Та пульни вже як вийде. Може, налякаєш…

– Цить! – владно, немов Батя, гаркнув доброволець і знову закам’янів.

Підтримуючи плечем спину стрільця, Єгорович відчув, як по ній пройшла легка хвиля вниз, а потім угору. Між лопаток та хвиля зупинилася разом зі звуком пострілу.

– І як? – не завваживши переполоху в роботі турецької артилерійської обслуги, запитав пластун.

Бурсак не відповів. Він поправив приціл і клацнув затвором.

Постріл. За ним майже без перерви ще три.

– Ти ба! Оце ти дав турку жаб’ячої цицьки скуштувати! – в захваті вигукнув Єгорович, пильні очі якого майже за версту вгледіли, як злетіла з турецького офіцера велика біла папаха і він лантухом упав на каміння. Поруч із ним гепнувся заряджальник, так і не донісши снаряд до казенника гармати.

А Бурсак уже перезарядив німця й голосно звелів:

– Тримай спину!

Ще п’ять пострілів. Здавалося, занадто швидких і не підготовлених. Але ж це з чудової гвинтівки конструкції братів Маузерів, у якій перезарядка в задній частині давала змогу стрільцю не відривати ложа від плеча. І ще троє з гарматної обслуги вийшли з бою. Вбиті чи поранені – зараз це не мало значення. Важливо було те, що гармата перестала посилати снаряди в густі російські колони.

Тепер уже турецькі офіцери й солдати присіли біля своїх гірських гармат, що не мали захисних щитів, і в страху крутили головами на всі боки. Вони ще не визначили, звідки по батареї ведеться вогонь, і згорали від бажання кинутися від гармат під прикриття скель. Тоді на повен зріст став один із офіцерів і, вихопивши шаблю, почав нею розмахувати і про щось голосно кричати. Це подіяло. Першими піднялися офіцери і під їхні крики – артилеристи-солдати.

– Зараз ти в мене домахаєшся, – процідив Бурсак.

На третьому пострілі офіцер із шаблею спіткнувся, здавалося, об ящик зі снарядами і впав обличчям униз. Відразу ж обслуга покинула роботу біля гармат і поспішила сховатися за камінням.

– Тепер не дати їм висунутися, – тихо промовив молодий козак і тяжко зітхнув. – А в мене останній магазин залишився…

– Ось! Кума гостинця передала, – щасливо вигукнув Єгорович, простягаючи пачку патронів, вирваних в ощадливого Неліпи.

– Тоді бій за нами! – розсміявся Бурсак.

– Займайте, хлопці, лавки! Будемо й ми веселитися і пригощати гостей кістками! – щасливо вигукнув, наспівши, підосавул Куля.

Він усе бачив. І готовий був одразу обійняти й розцілувати щасливого стрільця. Але бій усе ще не було закінчено. Проте щось сказати треба було Бурсаку.

За Батю сказав Єгор Пафнутич, батько «акробата» Єгоровича, – єдиний із команди пластунів, який «ступив крок» за дозволений вік. Недалеко ступив, бо ні в чому не поступався братам-пластунам, а в обороні був кращим за них стрільцем.

– Постріл на тисячу ярдів[60]. Так казали бури-снайпери[61]. А тут, мабуть, і півтори тисячі буде. Давно такої стрільби не бачив. З тієї-таки бурської війни…

– Батю, глянь туди! І туди! – торкнув за плече підосавула його кум Чупа.

Але отаман уже помітив і одне, й інше.

Стрімко змінювалася обстановка по обидва боки від гірського кряжа, на якому опинився Куля і його хлопці. Це місце було найзручнішим для спостереження за ходом битви, що тільки розгорталася. Саме розгорталася. Бо змусити замовкнути ворожу батарею – ще не означало, що ворог переможений і втік. Навпаки – зліва біля підніжжя гори вже розсипалися вражі ланцюги, і вони пішли вгору. Залишалися лічені хвилини до того, коли найбільш прудконогі з турецьких солдатів дістануться гірського кряжа й, осідлавши його, зможуть запросто відігнати пластунів Кулі від своєї батареї. А найсумніше було те, що для османів відкривався кривавий атракціон, який можна було назвати тиром по живих мішенях.

– Загинуть сотні! – з жахом вигукнув Чупа.

І було від чого так зневіритися.

Скачучи на всі боки під шрапнеллю турецької батареї, козаки-кавалеристи – після того як замовкли гармати – згрупувалися біля підніжжя гори. Підкоряючись наказам, вони вже спішилися й нестатутними ланцюжками почали дертися вгору, як настирливі мурахи, кожен сам по собі. Прагнення було зрозумілим – захопити гірську вершину, остаточно збити ворожу артилерію і переконатися, що за горою немає ворожих частин.

Але й турки поспішали до тієї-таки вершини – тільки з іншого боку. І тепер від того, хто виявиться першим, залежала перемога і те, скільки мертвих тіл залишиться між каменів або скотиться вниз.

– Чупо! Де генеральські прапорці? Не думав, що буду їм радий. Червоні з білими… І махай сигнал «Ворог близько»! – закричав Куля.

– Зараз, Батю, зараз, – заквапився кум.

– А ви чого роти склеїли? Кричіть, що є духу! – гримнув на хлопців отаман.

І пролунав над горами відчайдушний крик. На найвищу точку миттю скочив Чупа і став відчайдушно махати сигнал тривоги.

Підосавул Куля схопився за свій старий, випробуваний у багатьох справах оптичний прилад. Швидко налаштувавши армійський бінокль німецької фабрики Еміля Буша, він припав до його скелець і огледів правий від нього російський бік.

– Ну! Помітили! Ні-і-і… Дивилися на нас ще з того моменту, коли Бурсак батарею збив з вогню! – радісно вигукнув Юхим Олексійович, піймавши в окуляр групу старших офіцерів, які показували рукою в бік Чупи, котрий розмахував прапорцями.

Ось тільки що далі? Чи пролунає наказ негайно зупинитись козакам і таким чином віддати вершину ворогові, чи в якийсь неймовірний спосіб наспіють козачі ланцюжки?

Пластунам залишалося тільки із завмиранням серця стежити й гадати, хто ж перший. І нічого більше, бо рух до вершини гори перекривало провалля, обійти яке було вельми складно, а головне – вимагало багато часу. І це тоді, коли все могли вирішити буквально хвилини.

– Петре, а підкинь мене до небес! Ну принаймні ближче до того боку провалля…

Про нього вже встигли забути. Щойно хотіли задушити від захвату бравого козака, який своєю неймовірною майстерністю стрільця врятував безліч православних душ, та нова біда змусила відкласти ті міцні обійми. А за мить було вже не до нього.

Пластуни озирнулися.

Сказавши ті незрозумілі слова, доброволець на прізвисько Бурсак стояв, як то кажуть, без нічого – босий, у натільній сорочці й кальсонах. У руках він тримав відомим способом змотану мотузку з найбільшою «кішкою», яку він вибрав з того майна, що скинули з себе пластуни, коли готувалися підтримати вогонь по ворожій батареї.

І всі зрозуміли, що задумав цей відчайдушний сміливець. Зрозуміли і здригнулися. Адже понад людські сили було перестрибнути через те провалля. Та й узяти розгін для стрибка тут ніде. Здоровий глузд відкидав усі можливі варіанти подолання перешкоди. Але було й більш важливе – те, що прийшло зі століть воєн, побратимства і не зрозумілих іншим козацьких звичаїв: «Сам помирай – братів-козаків виручай». І при цьому не забувалося й про інше: «Малим народився – великим помер».

Але слова отамана були ще точніші.

– Бог не без милості, а козак не без щастя. Кинь його, Петре… Та пам’ятайте – другої спроби у вас не буде.

Богатир Цвешко мовчки кивнув. Він став спиною на край прірви й підставив руки.

Широко, із запалом усміхнувся пластунам Бурсак. Ті у відповідь за стародавнім звичаєм зняли шапки і схилили перед такою відвагою голови.

Не стерпіли. Все ж підняли очі й побачили, як спритно той козак із берегів Дніпра став на широкі, як лопата, долоні богатиря, як утримав рівновагу, коли Цвешко без видимих зусиль обернувся до безодні. Потім поклав ті долоні разом з Бурсаком на свої широченні плечі й, довго не роздумуючи, потужним ривком випрямив руки вгору і трохи вперед.

Страшно було дивитись на те, як завіс над безоднею козак. Але не ті люди пластуни, щоб очі мружити. Бачили, як у повітрі він змахнув кілька разів важкою «кішкою» і метнув її туди, куди поклав око. А далі…

Зник Бурсак у проваллі. Але тепер погляди пластунів були спрямовані на мотузку. І… о диво! Мотузка натяглась як струна. Зачепившись за щось, чого козаки не бачили, «кішка» витримала. Витримала й мотузка!

Уже за мить Бурсак підтягнув себе по тій надійній мотузці. Й наступної миті стояв на краю безодні. А ще за мить, не озирнувшись на те, як прикусили губи пластуни, швидко побіг по гребеню гори.

– Хоч би ножа взяв, – раптом схаменувся Єгор Пафнутович.

Усі промовчали, усвідомлюючи, що найдосвідченіший серед них має рацію. Може, навіть засуджує нерозсудливість молодого козака. А може, пам’ятає сказане отаманом: «Бог не без милості, а козак не без щастя».

– Батю, дай глянути в твого «Буша», – тихо попрохав Чупа кума.

Але Батя тільки відмахнувся. З боку козаків, з південного сходу, підйом був крутий, зі снігом і, мабуть, глинистим брудом. І все-таки видно було, як козаки швидко дерлися вгору. І при цьому… не встигали. Турецькі солдати так само грузли в багнюці, але підйом тут був більш пологий, і вони повзли до вершини, витрачаючи менше зусиль, а отже – швидше.

Тепер було прекрасно видно, що першими до вершини гори встигають турки. У добротних мундирах кольору хакі вони, як великі гусениці, останні аршини долали поповзом. І ось уже перший із них піднявся на пік і радо звів очі до неба з вдячністю незрівнянному Аллаху, вже підтягнув угору гвинтівку.

Весело застрибав сонячний зайчик на кінчику багнета цієї гвинтівки. Але стрибав недовго. Перед здивованими очима османа раптом з’явилася людина в сороміцькому вигляді й одним рухом відділила багнет від дула гвинтівки. Наступним рухом ця людина спрямувала його вістря в горло передчасно радісного османського солдата. Перекидаючись на спину, турок ще встиг із подивом побачити в руках свого вбивці власну гвинтівку.

Тіло з багнетом у горлі покотилося донизу, прихопивши з собою ще п’ятьох турецьких солдатів. Але і праворуч, і ліворуч вже здіймалися на ноги інші, що досягли вершини. Їх зустріли кулі з гвинтівки їхнього загиблого товариша. П’ять пострілів – і п’ять нових трупів покотилися, захоплюючи за собою переляканих турецьких піхотинців. А далі почалося те, на що османи самі й розраховували, сподіваючись першими видряпатися нагору. На гребінь гори один за одним вискакували спішені козаки-кавалеристи. Вони миттєво відкрили вогонь по розгубленому ворогові, влаштувавши криваве стрільбище.

Хоробрі солдати великої Османської імперії під цими пострілами всі відразу зупинились і здивовано подивились один на одного. Невже Аллах не на їхньому боці? А після того, як козаки взяли поправку, адже приціл згори завжди неточний, поранені й убиті турки почали котитися десятками. Ті, що були ще живі, не вагаючись припали до гори, а потім почали сповзати до її підошви. Та багато з них вже ніколи не встануть…

Нещасні… Такі ж воїни, як і ті, на вершині, які, не вірячи в своє щастя і витираючи вдячні сльози, все стріляли і стріляли. А турки, уже вмираючи, продовжували повзти, залишаючи за собою криваві смуги приреченості. У них своя батьківщина, свій борг перед нею і свої святі обов’язки. Своя сувора військова дисципліна. Свої сім’ї й будинки. І в тих будинках чекають звісточку про здоров’я і благополуччя. Але тих вісточок понад сотня сімей вже ніколи не отримає…

Козаки сяяли від щастя. Їм хотілося міцно обнятись і на все горло крикнути… Та байдуже, що саме крикнути! Нехай усі знають – перший бій і перша перемога!

Але все ще стріляли, бурмочучи у вуса.

– Щасливої дороги!

– А це ще трохи на дорогу…

– Увечері з дупи видлупаєш…

– Тримай на пам’ять!

Стріляли б і ще, але піднявся на вершину хорунжий і радісно крикнув:

– Добре, хлопці! Сто чортів їм у печінку. Збирайте гільзи!

– Так багато ж їх… Багато… Ну й напуляли, – з усіх боків лунали голоси чомусь умить втомлених козаків.

Тільки один із них пробігся туди й назад.

– А де ж той? Га? Хлопці, де наш рятівник? У ноги вклонитися б йому…

– А котрий? Ага! Той, що голою дупою першого турка перекинув? Та ж був тут… Мабуть, не захотів усю турецьку рать відлякувати своїм спіднім… – почулися з усіх боків голоси. Слідом за тими жартами грянув козачий сміх. Той, що лікує навіть найбільш знесилене від напруги тіло і дозволяє серцю після бою повернутися на своє місце в грудях.

– Та ж онде він! Дивіться! Під гору йде неспішно. Молодий ще хлопчисько! – закричав той-таки козак, що бажав у ноги вклонитися.

Та й як було поспішати Бурсаку – голими ступнями по камінню й пухкому снігу? Та ще й за ногами сліди криваві тягнуться – порізав обидві ступні на гострому камінні, а в запалі й не помітив. А тепер ниють обидві ступні. Але це пережити можна. Головне, що справу важливу зробив.

Здивованими поглядами зустріли роздягненого козака коноводи, що стерегли козацьких коней під горою. Їм, на відміну від тих козаків на вершині, й невтямки, який подвиг учинив цей білявий хлопчина. Але відчували, що неспроста він у такому нестатутному вигляді. І зуби не скалили, хоча на язиці жарти крутилися.

Та майже одразу й забулися ті жарти, коли до хлопця, який вже спустився, на повному ході підлетіли на красенях-кабардинцях[62] панове офіцери. А попереду… так і є – генерал у золотих погонах і з лампасами, про які мріють усі козаки. Навіть кухарі, візники й коноводи…

– Панове офіцери! Нумо! Не вистачало, щоб такий герой-козак застудився і соплі об землю бив! Ну ж бо, ну… – звернувся до офіцерів старий генерал.

Не під генеральським поглядом, а з великої вдячності зіскочили з сідла панове офіцери і почали загортати козака хто в бурку свою, хто в башлик[63] офіцерський, а хто встиг і валянки дістати з сідельної сумки.

– Ну а я… А я… А я ось так!

З цими словами сивочолий генерал з натугою сповз із сідла на землю і міцно обняв молодого козака.

– Усе бачив! Он із того виступу на скелі. Герой ти, козаче. Справжній герой! Славний козак… А чий же ти?

– То мій, ваше превосходительство, – пролунав тихий голос.

На голос обернулися всі разом.

– Матінко! – скрикнув бойовий генерал, точнісінько як станичний дід. – А бодай я щастя не знав, якщо то не Куля! А йди-но сюди, любий…

На подив усіх присутніх, генерал першим пішов до підосавула і, на пів дорозі зустрівши, міцно обняв, а потім розцілував офіцера.

– Не сподівався вже, що зустрінемось. А ти, Юхиме Олексійовичу, все в малих чинах. Думав, з твоїми подвигами вже і в старшини козачі вийшов…

– Добрий був би полковник з неповною дюжиною солдатів, – усміхнувся Куля. – А іншого війська я не прийму. З цим звикся. З ними будь-яку війну виграю.

– Розумію. Завжди у справах важливих і надважливих тебе посилають, Юхиме Олексійовичу. У таких справах велике військо й справді не матиме успіху. Зате орденами, напевно, й шаровари обчіпляв?

І розсміявся генерал. Від того сміху й молодший став, і вуса піднялися.

– Вистачає, – кивнув згідно підосавул. А потім велів Бурсаку: – Іди. Он наші твою одежину принесли. Панам офіцерам речі поверни… Хіба… На якийсь час валянки згодяться на поранені ноги.

Помовчав Юхим Олексійович, усе ще не відпускаючи молодого козака. А потім тихо сказав:

– Дякую. Багато козацьких життів врятував. То важлива справа. Усе, іди…

– Іди, козаче, приємно буде на тебе в черкесці подивитися, – усміхнувся героєві по-батьківськи генерал. А потім глянув поверх голів офіцерських. – Так! Де мій ад’ютант?

– Я тут, ваше превосходительство! – виринув молоденький офіцерик.

– Отже, так! Запиши героя на подання до ордену! Як його звати-величати? Га, Юхиме Олексійовичу?

Застиг від питання підосавул Куля. Озирнувся на всі боки.

– Ти чого, пане підосавуле? А! Розумію. Все у вас, пластунів, як у Січі Запорозькій колись бувало, – глумливі або смішні прізвиська. Але вони для паперів не годяться, – дорікнув Юхимові Олексійовичу старий генерал. – А може, забув, як твого пластуна звати-величати?

– Пластуна? – здавалось, здивувався отаман. А потім почухав потилицю й махнув рукою. – А чого ж не так… Той пластун – доброволець на ім’я Олександр, по батькові Якович, а прізвище… Гордієнко!

– «Вольноопрєдєляющійся»?! – здивувався генерал. – Адже з пам’ятного мені одна тисяча вісімсот сімдесят шостого року велено імператором Олександром Олександровичем добровольців у козачі війська не брати. Я, мабуть, останнім був… Козаком народитися, стати і бути – то честь велика! А з прийшлих одиниці козаками стають. Як він у тебе опинився?

– Та цей до мене відряджений від саперного батальйону. Там у документах він є… – простодушно усміхнувся Юхим Олексійович.

– Доброволець… Гм-м… Це ж у якому училищі або університеті пластунської науки вчать? А без цієї науки такого геройства все-таки не було б. А-а-а! Чекай-чекай, Юхиме Олексійовичу… Кажеш: Гордієнко? Знав я Гордієнків. Може, він із них? Тоді питань не маю!

– Дозвольте, ваше превосходительство! У мене все ж є запитання, – з дозволу генерала втрутився в розмову його ад’ютант. – Положення про нагородження орденом Георгіївського хреста передбачає повні дані про того, на кого подають. Про добровольців особливі статті. У тому числі – звідки родом, де навчався…

Куля зупинив ад’ютанта. Відійшов до своїх, порився в речах і повернувся з конвертом.

– Ось він, герой. Із Херсонської губернії…

Генерал, який відірвався на бесіду з офіцерами, почув останні слова, різко розвернувся до Кулі й усміхнувся.

– Знайомий Гордієнко у мене там є. Разом проти турка на Шипці билися. Може, він, а може, інший… Посади свого пластуна поки що в лазаретний візок. Бачив: ноги він до крові порвав на турецькому камінні. Пізніше з ним побалакаю про херсонців Гордієнків.

– Нехай підлікує ноги, – погодився отаман. – А коли стане на ті ноги, накажіть, ваше превосходительство, направити його до Сарикамиша[64]. Там наш Перший запорозький[65], в якому я з пластунами маю честь служити, а доброволець відрядженим записаний.

Генерал обійняв Юхима Олексійовича, струсив зі щоки сльозу і звелів ад’ютантові:

– Якщо питатимуть, так і відповідай: герой Олександр Якович Гордієнко, пластун Першого запорозького імператриці Катерини великої полку Кубанського козачого війська! Сам клопотатиму перед службою і станичним отаманом, щоб прийняли його до свого кола. Козак! Пластун! А то придумали… Сапер…

Ближче до ночі до лазаретного візка прибув старий козак у генеральських лампасах. До опівночі розмовляв із добровольцем. А на прощання обійняв, трикратно поцілував і сказав:

– Служи, Сашку, як діди і прадіди. А Господь завжди за козака буде, адже немає у Всевишнього більш відданого і вмілого війська.

***

Термінова телеграма. Цілком таємно. Москва. Луб’янка. Відділ по боротьбі з контрреволюцією. Уповноваженому з особливо важливих справ товаришеві Ґете.

Кур’єром ВЧК відправив протоколи допиту і свідчення інформаторів. Стосовно питання № 8: Мідас кілька разів зустрічався і добре відгукується про білого генерала Шкуро, якого він у 1915 році знав як осавула Шку´ру. Прошу уточнення щодо достовірності прізвища. Вважаю, що Мідас буде корисний для роботи з контрреволюційною еміграцією і зокрема Шкуро. Прошу інформувати про пошуки Афродіти. Мідас вельми наполегливий у цьому питанні.

З оперативного донесення від 19 червня 1921 року.

Стосовно розшукуваного золота встановлені такі факти:

На початку січня 1919 року міського голову Херсона Б. Ф. Бонч-Осмоловського відвідав командир англійського міноносця «Гідра» лейтенант Сімонс і англійський віцеконсул Е. П. Каруана. Вони вручили повідомлення про заборону пересування по Дніпру збройних та інших суден, щоб уникнути кровопролиття, про що було доведено до міського населення. Херсонський порт оголошено англійським командуванням нейтральною зоною і таким, що перебуває під наглядом англійських військових суден.

Із повідомлення херсонської газети «Рідний край», № 1941, 5 січня 1919 р.

Далі – про підготовчі заходи англо-французького командування напередодні висадки десанту в Херсоні:

«Прибуття англійського міноносця. Вчора, 24 січня, близько 4-ї години дня в Херсонський порт прибув англійський міноносець “Бріск” під командуванням лейтенанта Сеанінса. З Севастополя міноносець вийшов 10 січня зранку. В Одесі на міноносець сіли три французькі офіцери з головного штабу, які прибули в Херсон у зв’язку з розміщенням десанту союзних військ. У порту міноносець зустріли англійський віцеконсул Е. Каруана, начальник порту Іванов та ін.»

На кораблі перебували 3 французькі офіцери штабу, які повинні були підготувати висадку передового загону франко-грецьких військ (250 французів і 250 греків). До населення міста складено звернення: «Цим оголошую, що союзні війська прибули в Херсон виключно з метою підтримки законного порядку. Ні з ким воювати вони не мають наміру, якщо на них не буде вчинено напад. Крім того, заявляю, що ніяких добровольчих загонів серед тих, хто прибуває у союзних військах, немає. Командир Королівського британського судна І. Уайльд». На знак мирних намірів із одного з міноносців виділено 140 пудів нафти для потреб міської електростанції.

За три дні на херсонському рейді кинув якір другий міноносець британського флоту – «Нерейда». Про це повідомила газета «Херсонський вісник» (№ 171 від 28 січня 1919 року). За повідомленням цього ж видання від 30 січня, відбулося підписання угоди між Міською думою та Ревкомом – з одного боку, і англійцями – з другого, про передачу останнім охорони міста. Від імені інтервентів її підписали «представники союзного командування в особі британського королівського віцеконсула Едвіна Каруани і командира королівського корабля “Нерейда” І. Уайльда».

29 січня Ревком, у якому більшість мали есери і меншовики, почав переговори з місцевою владою і англійським командуванням, в результаті чого було вироблено «Угоду»:

«Представники Херсонського міського самоврядування в особі міського голови, членів управи, представників ВРК на чолі з С. Д. Аносовим[66] спільно з представниками союзного командування в особі віцеконсула Е. П. Каруани і командира “Нерейди” Уайльда встановили порядок передачі охорони міста. Усі революційні війська, які досі охороняли місто, залишаються на своїх місцях до вступу військ союзників. Після вступу революційні війська передають усі пости союзним військам у порядку, зазначеному останніми. Після передачі охорони міста союзним військам революційні війська зі своїм майном і зброєю безперешкодно йдуть із міста, куди забажають. Міська народна міліція залишається на своїх постах».

Уранці 30 січня підрозділи Директорії[67] оточили приміщення Ревкому, заарештували й кинули до в’язниці кількох його представників і дружинників.

31 січня почалася висадка франко-грецьких військ. Їх зустріли французькі офіцери, англійський віцеконсул, представники місцевої влади.

Захопивши місто, інтервенти зайнялися грабунком.

Награбований хліб вивозили через Дарданелли в Англію і Францію. Британський віцеконсул Е. Каруана з «дозволу» Херсонського губернського комісара на пароплаві «Дод» вивіз 15 тис. пудів борошна та 135 пудів бакалійних товарів, тоді як жителі отримували по пів фунта (200 г) хліба двічі на тиждень.

Далі найважливіше:

Зі «звітної доповіді Херсонської окружної комісії по з’ясуванню збитків від англо-французької інтервенції 1919 року на Херсонщині»:

«…інтервенти захопили в місцевому банку золота на суму 5 863 289 золотих рублів».

(Фрагмент копії доповіді додається. Сам текст зажадав голова Верховного революційного трибуналу України тов. Аросєв ще у 1920 році під час свого перебування на посаді голови Херсонської губернської ЧК).

Можлива (приблизна) кількість вивезеного золота – 5 (п’ять) тонн, при обліку ваги десятирублевої золотої монети 8,6 грама і вартості золота в зливках.

Чи йде мова про вилучене тільки в золоті, чи частково в грошовій масі, встановити не вдалося. Заходи щодо розшуку свідків у самому м. Херсоні в цій справі результатів не дали. Прошу вжити заходів щодо розшуку службовців банку, а також акціонерів і великих вкладників (список додається).

Звертаю вашу увагу на те, що таку кількість золота (можливо, частково грошової маси) вивезти з Херсона до січня 1919 року було вкрай важко. Варіанти гужового або залізничного транспорту відпадали. Тоді на дорогах грабували білі, зелені та інші політичні й кримінальні бандити. Залишався водний шлях. Але він так само був небезпечний. Усі виходи з гирла Дніпра в лиман, а з нього – у відкрите море контролювали кораблі Антанти. Торговельні судна і риболовецькі шхуни піддавалися ретельному огляду.

Вважаю архіважливим звернути увагу на зазначеного вище британського королівського віцеконсула Едвіна Каруану.

19 травня 1908 року Каруана був призначений виконувачем обов’язків, а за рік затверджений на посаді віцеконсула Великобританії в Херсоні. Крім того, був наділений повноваженнями консула Туреччини. За десять років існування консульства в Херсоні Каруана так міцно утвердився в комерційному середовищі Херсона, що користувався необмеженою довірою в купців, комерсантів та інших буржуйських елементів. Усі торгові операції він проводив через Херсонське відділення Російського банку для зовнішньої торгівлі по вулиці Судовій. Бувши постійним клієнтом банку, Каруана, без сумніву, знав про його готівку. Тому цілком логічно припустити, що Каруана став і навідником, і ініціатором ідеї «перевозу» грошей в Одеський Народний банк, мотивуючи це «нестабільною політичною обстановкою і все більшою загрозою анархії і бандитизму в Херсоні. Члени міської Думи О. В. Праксін і А. А. Авраменко вказують на те, що командир англійського корабля «Нерейда» Уайльд видав офіційну розписку банку (документ не виявлено), а його моряки були задіяні для перевезення золота на борту міноносця. Але ні при передачі розписки, ні при винесенні майна банку жоден із них особисто не був присутній.

Британський віцеконсул у Херсоні Едвін Каруана покинув місто (документальних підтверджень цього поки що не знайдено) 30 січня 1919 року. У посвідченні, виданому Херсонським губернським комісаром, йому було дозволено (для потреб військ Антанти) вивезти з міста на пароплаві «Доб» 15 тисяч пудів (246 тонн) борошна.

Прошу підтвердити або спростувати факт надходження «херсонського» золота до Одеського Народного банку.

За можливості також прояснити питання доставки міноносцем «Нерейда» банківського вантажу при його поверненні до Англії.

Встановити місцеперебування колишнього британського віцеконсула, а також повноправного консула Туреччини Едвіна-Вільяма Петровича Каруани (англ. Edwin Caryana), який народився в 1876 році на Мальті.

Так само додаю свинцеве пломбування, зняте з ящика, де було золото, яке Мідас доставив у Херсонську ЧК. На ньому чітко прочитується назва «Nereida», що відповідає назві англійського міноносця «Нерейда».

Прошу повідомити про результати пошуку Афродіти. Моя брехня або ухилення від даного питання може значно погіршити довірчі відносини, які встановилися з Мідасом.

Оперативні заходи щодо розшуку золота в Херсоні (так само в міському підземеллі) і його околицях позитивного результату поки що не дали.